На його долю випало безліч випробувань. Жахлива ДТП, у якій він дивом залишився живим, подальші серйозні проблеми зі здоров’ям та труднощі самореалізації у післяфутбольному житті. Завершивши успішну кар’єру в Дніпрі, Сергій Думенко довго перебував у пошуку своєї команди, однак роки кочувань у різних клубах завершилися важкою травмою у Маріуполі.

Лише сильна духом людина може з гідністю пройти всі ці випробування. Значна частина з них вже десь далеко позаду, однак кожен новий день для Сергія Валерійовича – черговий тест на силу волі. Коли слухаєш розповіді Думенка, то розумієш, що звичайний вболівальник бачить лише невелику частину того, з чим доводиться боротися професійному футболісту. Якщо взяти до уваги антураж епохи 90-их в українському футболі, то усвідомлюєш, як непросто було здолати всю цю трясовину.

Ще важче Думенку стало після прощання з футболом. Адаптація до нових умов життя стає справжнім стресом для спортсменів. Незважаючи на все це, Сергій Валерійович продовжує свою боротьбу. І залишається при цьому щирим, чесним та незламним. 

"Рикун став ще кращим"

- Цей рік видався особливим для вашого рідного клубу. Ще недавно Дніпро грав у фіналі Ліги Європи, а у цьому сезоні дніпряни виступали у Другій лізі.

- Образливо, що клуб з великою історією перебуває в такому становищі. Ми ж у цьому році відзначаємо 100-річчя Дніпра. Це клуб, який ставав чемпіоном СРСР, мав у своєму складі олімпійських чемпіонів, вигравав неодноразово медалі чемпіонатів України. Однак реальність сувора, тому ми просто віримо в те, що клуб відродиться.  

- В лютому вам виповнилося 50 і зараз ви є повноцінним членом ветеранської команди Дніпра. Ви граєте проти Шахтаря, Карпат, запорізького Металурга і чимало подорожуєте. Що для вас значать ці поєдинки?

- Це спілкування і багато приємних емоцій. Пригадуєш, як колись виходив на поле в офіційних зустрічах проти цих футболістів, а зараз спілкуєшся з ними в неформальній обстановці. На згадку приходять кращі матчі, якісь забуті моменти. Багато з нас продовжує тримати контакт, переписуючись у соцмережах.

- Найстарший гравець вашої команди – Василь Лябик, якому наприкінці травня виповниться 69.

- Це наша справжня легенда. Поглянь, як він виглядає на полі у такому віці! Василь Васильович ще бігає і може дати фору будь-кому.

- Ще одна колоритна постать вашої ветеранської команди – Олександр Рикун. У Дніпрі ви з ним не грали, зате зустрілися в маріупольському Металурзі.

- Я не затримався там надовго, але певний період часу провів в одній команді з Сашком. Його нинішня форма? Він став ще кращим (посміхається). Інколи таке показує на полі, що очам не можеш повірити. Вроджений талант в людини!

- Ви є далеко не найстаршим гравцем ветеранської команди, однак у футбол зараз граєте скоріше всупереч.

- У 2003-му переніс інфаркт, згодом передінфарктний стан, а ще через рік – другий інфаркт. А у 2009-му потрапив у серйозну автомобільну аварію. Збирали мене протягом семи місяців… А я ще й бігаю зараз.

- Прогнози лікарів були невтішними?

- Лікарі спортивного профілю кажуть, що це чудово, що я продовжую займатися спортом. Неспортивні застерігають і дивуються: "Як це так?" А я вважаю, що рух – це життя.

"Труну з тілом Кудрицького вболівальники несли кілька кілометрів"

- Ви виховувалися на золотому поколінні Дніпра 70-их – 80-их. Хто був вашим кумиром?

- Безперечно, це Литовченко і Протасов. А ще Олег Таран. У 1983-му я подавав цим легендам м’ячі на Метеорі.

- Минули роки і з Олегом Анатолійовичем ви їздите у потязі на ветеранські матчі.

- Таран був таким наставником, що ого-го! Дебютний поєдинок за дубль Дніпра запам’ятав назавжди. Граємо з московським Торпедо, горимо 0:1. Мене випускають на заміну на 78-й хвилині. Першим дотиком до м’яча зрівнюю рахунок, проходить кілька хвилин і я оформлюю дубль. Але це ще не все. Москвичі роблять штучний офсайд і помиляються. Я виходжу сам на сам з воротарем і свій футбольний булліт не реалізовую.

- Це ж вам настрій не зіпсувало?

- Ми виграли, а в роздягальні хлопці почали вітати мене з чудовим дебютом. Однак не поділяв загальної радості наш тренер. Таран взяв до рук величезну бутсу, якою нас виховували і виробляли повагу до старших. Так от цією бутсою від мені дав по чолі. Чотири шипи відбилися на лобі. Було незвично – їду в автобусі, а на чолі слід такий, ніби хтось наступив (сміється).

- Згадували про це з Олегом Анатолійовичем?

- Буквально вчора… Він казав, що не пам’ятає. Трохи посміявся, а тоді ніби щось прояснилося і він пригадав.

- Ваш перший тренер Павло Купрієнко дав дорогу у життя багатьом відомим гравцям, серед яких Володимир Геращенко та Сергій Перхун.

- Моїм першим тренером був Олексій Іванович Садовников. Потім мене взяли у школу Дніпро-75, де я потрапив вже до Купрієнка. У 2011-му Павла Костянтиновича не стало. Ми часто збиралися на шкільні ювілеї і річниці. Зокрема, відзначали 40-річчя школи Дніпро-75. Я навчався у ювілейному випуску 1985-го року.

- В Дніпро ви потрапили відразу після школи?

- Мені було 17, я прийшов у команду в 1985-му році. Рік відіграв у дублі і отримав повістку в армію. Дубль у нас серйозний був: Толік Назаренко, Микола Кудрицький, Олександр Гуйганов, Олег Ємець, який, до речі, зараз хворіє.

- Микола Кудрицький – легендарна особистість, яка покинула цей світ у 31. Якою людиною він був?

- Ми познайомилися ще тоді, коли м’ячі разом подавали. Талановитий гравець, який довів це не лише в Дніпрі, а й у Ізраїлі. Був на його похороні. Не знаю, чи правда це, але я чув історію – коли Кудрицького транспортували з Ізраїлю, то місцеві вболівальники несли труну з тілом кілька кілометрів. Людські якості у Миколи – відмінні. Міг щось підказати, порозмовляти на різні теми. Коля був справжнім.

"Дума, хочеш грати за СКА (Кабул)?"

- Кажуть, існує легендарна історія, коли вас фактично "за руку" втримали від поїздки в Афганістан.

- Це все завдяки Геннадію Жиздику та Володимиру Ємцю. Пригадую, як вони мене викликали до себе і запитали: "Дума, хочеш грати за СКА (Кабул)?" Природно, що я відмовився. Тоді запропонували варіант з хабаровським СКА. "Поїдеш?" — запитали мене. Звичайно, що Хабаровськ – це не Афганістан.

- Не пошкодували?

- Далекій Схід – дуже красивий. Сопки, природа мальовнича… Нас возили на бійню китів. Ще ягоди збирали, горіхи. Зрештою, у хабаровському СКА я не грав, оскільки мені запропонували підписати заяву і отримати звання прапорщика. Тому я грав за Приморець з Смолянінового на першість Приморського краю. Команда інтернаціональна: хлопець з Єревану, гравець з тбіліського Динамо, ще один з Ашхабаду.

- Футбол в армії був не на першому плані?

- Цей період пішов мені на користь. Я свою ліву ногу там "підняв". Ми навіть боролися за лідируючі позиції у своєму чемпіонаті. А грати доводилося з різними суперниками. Наприклад, проти моряків з Тихоокеанського флоту. Ми боролися з ними за друге місце. Про перше мова не йшла, адже переможець турніру мав підійматися в Другу лігу. Я став кращим бомбардиром команди, мене навіть у відпустку відправили. І це за півроку до дембеля.

- Після армії ви повертаєтеся на Дніпропетровщину, де стаєте гравцем "Шахтаря" з Павлограду. Як виник цей варіант?

- Приїхав з Далекого Сходу і випадково в аеропорту зустрів Євгена Кучеревського, який поцікавився: "Сергію, ти взагалі в армії у футбол грав?" Через тиждень я вже був на базі Дніпра. Чемпіонат був у розпалі, тому мене на стажування відправили в Павлоград. Фактично то був обмін на одесита Олега Мочуляка. В Шахтарі я багато забивав і згодом повернувся у Дніпро.

- У Павлограді підібралася відмінна команда: Віктор Червоний, Олег Колесов, Рохус Шох.

- Крім молодого Колесова, який згодом став першим чемпіоном України, був ще воротар Віктор Консевич. Також Юра Гревцов, який зараз у ветеранській команді Дніпра, а ще місцева легенда Віктор Громов, Віктор Трубников, Валерій Цокур, Олег Назаренко, Леонід Туктаров, Станіслав Бабенко. Словом, на той час компанія серйозна.

- У 1991-му ви стаєте гравцем сімферопольської Таврії. Анатолій Заяєв якраз виводив останні обриси чемпіонської команди.

- Анатолій Миколайович зателефонував Ємцю і Жиздику. Таврія йшла на першому місці, боролася за вихід у Вищу лігу. Я мав їхати у Сімферополь з Андрієм Полуніним, однак він відмовився. Не шкодую, що зважився на цей крок – в Криму мене полюбили, я пограв з Олександром Гайдашем, Олегом Колесовим, Андрієм Опаріним, Сергієм Шевченком. Повинен був залишатися на наступний сезон, однак перед самим прем’єрним українським чемпіонатом залишив Таврію. Не зійшлися щодо умов контракту. Клуб був готовий видати мені службовий автомобіль, яким можна було пересуватися лише по території півострова. "Катайся в Криму, але додому на ній не заїдеш", — сказав Заяєв. Угоду я таки не підписав.

- Видатний воротар Таврії Максим Левицький розповідав, як Анатолій Миколайович дав йому два чистих аркуші паперу з його прізвищем, щоб той поставив свій підпис.

- Заяєв був особливою людиною. Запам’яталася його уважність до кожного. Можу навіть сказати, що він мене любив і ставився до мене з повагою. Це при тому, що я був молодим хлопцем. Тренер навіть запровадив хороші премії за забиті голи.

"Якщо не ображаєшся на тренера, то що це за тренер?"

- Перший чемпіонат ви розпочали у Дніпрі і потішили результативністю – 4 голи у семи матчах.

- Я перебував у відмінній формі. Мені дуже багато дав павлоградський Шахтар у Другій лізі і першолігова Таврія. У "вишку" я прийшов готовим виконавцем. На мою думку, кожен молодий футболіст має пройти логічний шлях з усіх етапів. Для чого сидіти на лавці у сильних командах? Треба набратися досвіду і отримати ігрову практику. Можеш цілодобово тренуватися, але без офіційних матчів не прогресуватимеш.

- Однією з головних зірок 90-их в українському футболі був Євген Похлєбаєв, який вже багато років перебуває у важкому стані і має серйозні проблеми з пам’яттю внаслідок невстановленої і практично невиліковної хвороби. Потенціал цього гравця був помітним?

- Женя – хороший хлопець. Варто сказати, що ми всі тоді товаришували. Не знаю, як зараз в колективах, але тоді Дніпро був дуже дружнім. Може, гравці нинішнього покоління сідають після гри по автомобілях і роз’їжджаються хто куди. У нас було не так. Команда могла сидіти до пізньої ночі без тренера і обговорювати гру чи певні життєві моменти. Бувало, що з шампанським чи пивом, але в розумних межах. Ми сім’ями товаришували, ніколи навіть бійок і скандалів у нас в колективі не було. Повертаючись до Похлєбаєва, можу сказати, що це справді дуже хороший гравець, який, на жаль, повноцінно не розкрився.

- В грудні  1992-го в сім’ю Дніпра прийшло горе – в автокатастрофі загинув ваш партнер Олексій Сасько та гравець Динамо Степан Беца.

- Більше того, з Олексієм я жив на базі в одній кімнаті. Унікальний хлопець був, простий… Йому пророкували велике майбутнє. Олексій і Степан їхали в аеропорт, спіймали лід і машину понесло. Сасько загинув відразу, а Бецу ще транспортували до лікарні. В Олексія фактично постраждала лише голова, а в Степана навпаки – практично всі кістки поламані. Це сталося на 13-й день після весілля Саська. Його дружина їхала на задньому сидінні і, на щастя, вижила.

- Валентин Москвин розповідав, що у нагороду за "срібло" другого чемпіонату Павло Лазаренко подарував всім гравцям "Дніпра" по автомобілю ВАЗ-2106, а Микола Павлов організував для кожного автоінструктора і в команді просто так водійські права ніхто не купував. Яким тренером був Микола Петрович?

- Строгий, рішучий. Для тренера це добре – команду треба тримати в жорсткості. Його філософія полягала у вимогливості до підопічних: стабільність, пунктуальність, охайність. Малесенька дрібничка і ми у Павлова платили штрафи. З того часу у моєму житті з’явилася звичка – на роботу завжди приходжу за півгодини до встановленого часу. Хвилина запізнення – це вже штраф.

- Тоді ви не ображалися на Павлова?

- Як це не ображався? Якщо не ображаєшся на тренера, то що це за тренер? Подумки і багато нехорошого думав. Але тільки подумки.

"Після того, як мене витягнули – машина загорілася"

- Аварія, про яку ви згадували була дуже серйозно. Кажуть, вам певною мірою пощастило залишитися живим.

- Машину розрізали, щоб витягнути мене.

- Як це сталося?

- Заснув і злетів з траси. Дату і місце запам’ятав добре — 2-го листопада 2009-го під Дніпродзержинськом. Добре, що не на зустрічну смугу авто понесло, а в посадку. Мене зупинила тополя. Спочатку був притомний, коли мене витягнули, я втратив свідомість.

- Рятували вас випадкові подорожуючі?

- Так, машина їхала позаду. Вони й витягали. Щоправда, тоді ж хтось зняв мій годинник.

- Особливий?

- Таких всього 28 штук. Ветерани Дніпра отримали у нагороду за виграш у Ворскли в фіналі Кубка України. Їх дарував Григорій Суркіс у 2003-му. Вже в інтернеті писав і просив, щоб повернули, звертався з оголошенням.

- Автомобіль не загорівся?

- Кажуть, незадовго після того, як мене витягнули – машина загорілася.

- Ремінь безпеки використовували?

- Ні, і це мене, мабуть, врятувало. Коли заснув, то нахилив шию вправо. Якби відкрилися подушки безпеки, то мені зламало б шию. Принаймні, так мені пояснювали. Ти ж спиш, не готовий до такого. Дякую, що хоч живий залишився.

- Причина ДТП – ваша втома?

- В той час працював на двох роботах. Ох, ким я тільки не працював… Не у всіх же доля складається так, як ти цього хочеш. Мій розпорядок виглядав наступним чином – добу працюєш, потім сідаєш в авто, два дні "відкатуєш" за кермом на господаря, а потім знову заступаєш на добову зміну. Так я пропрацював три роки. Мабуть, накопичилося все і я був дуже втомленим.

- Наслідки аварії сильно відчуваєте?

- Зараз я займаюся укладанням синтетичних футбольних полів. Коли фізично працюю, то почуваюся не дуже добре. Ліва рука слабо функціонує. Кровообіг порушений… Мені запропонували штучний суглоб. Проте треба замінювати ключицю, плече… Ушкодження суттєво вплинули на голову, щелепу. Словом, проблем вистачає.

"Перхун – це талант, відкрита душа, суцільне добро"

- Дніпро і Динамо в другому чемпіонаті видали феєричну кінцівку. В підсумку, обидві команди набрали по 44 очки, а чемпіона визначили за різницею голів, яка була кращою в киян. За словами Павлова, регламент змінювали по ходу турніру.

- Здається, що так. Ми банально наприкінці сезону програли Металісту і самі втратили шанс на "золото". Хоча моменти були і в Москвина, і у Коновалова. А ще зіграли кілька випадкових матчів унічию. Хлопці жахливо переживали, розуміли, що такі шанси випадають раз у житті.

- Завдяки успішним виступам в чемпіонаті України, Дніпро отримав можливість зіграти в єврокубках. Спочатку обіграли Адміру-Вакер, а потім поступилися Айнтрахту, де грали Цхададзе, Гаудіно і Окоча.

- На жаль, ми не мали досвіду і нам було тяжко змагатися з німцями. Коли ти виходиш на поле, але не можеш докричатися до партнера – важко. Підтримка вболівальників у Франкфурті була шаленою. В такій ситуації відчуваєш себе мурахою. Та й німці були на голову сильнішими. А у нас ще Сергія Дірявку вилучили з поля. 

- Відомий український шахіст Олександр Белявський розповідав, що його взагалі не хвилюють медалі і нагороди. Мовляв, самої перемоги достатньо і особливої бережливості до самого трофею у нього немає. Ви зберігаєте свої срібні і бронзові медалі?

- У квартирі порозвішував на стіні всі нагороди, починаючи зі шкільного віку. Повісив для себе. Буває, приходиш додому, поглянеш на них і починаєш згадувати…

- Для багатьох вболівальників Дніпра особливо пам’ятним залишається кубковий матч з тернопільською Нивою у 1992-му. У першій зустрічі дніпряни програли 0:3, а в другій ви забили двічі і ледве не дотягнули до овертайму. Кажуть, у тому протистоянні було багато підводних каменів. Справа дійшла до шантажу одного з футболістів з боку кримінальних угруповань.

- На жаль, це було так давно, що я просто забув про деталі того протистояння. Про цей матч мені нагадали і розповіли вболівальники Дніпра зі стажем, які підтримують команду ще з 80-их. Мені казали, що я оформив дубль, а ми перемогли 2:0. Щодо нефутбольних розборок, теж сказати не можу через ту ж причину. 

- Дніпро зразка початку 90-их інколи називали "дитячим садком Павлова". Наприклад, Геннадій Мороз та Дмитро Михайленко ще до 20-річного віку стали зірками чемпіонату.

- Потенціал хлопців було помітно відразу. У Михайленка ще й зараз залишилося прізвисько "Звір". Не просто так, а за самовіддану поведінку на полі. Щодо Мороза, то він вражав швидкістю і технікою. А ще багато забивав.

- В Дніпрі ваших часів запалилася ще одна зірочка – Сергій Перхун дебютував у Вищій лізі практично відразу після свого 16-річчя.

- Ми тісно товаришували з Сергієм. Коли Перхуна не стало, то його батько Володимир Сергійович одним з перших підписав мені власну книжку "Мій син – воротар". Бережу її вдома. Особливо цінний напис батька: "Кращому другові".

- Яким був Сергій?

- Хлопець від Бога. Талант, відкрита душа, суцільне добро. Таких людей рідко доводилося зустрічати.

"Кучеревський цікавився життям кожного гравця"

- Ви якось розповідали, що однією з перших фраз вашого сина був вигук: "Дніпро — гол!"

- Коли дружина приходила з сином на стадіон, то у малого запитували: "За яку команду грає твій тато?" Син відповідав: "Дніпро — гол!" Данило займався плаванням, став кандидатом в майстри спорту, а ще у нього дружина теж плавчиха. Згодом син залишив цю справу і почав займатися вільною боротьбою. Тепер тішуся внучкою, їй вже 4 роки. 

- У 1993-му ви могли стати гравцем Шахтаря. Фігурувала сума підйомних у розмірі 50 тисяч доларів. Чому не погодилися на перехід?

- У це важко повірити, але я відмовився, бо дуже любив свій клуб. Просто хотів залишитися в Дніпрі.

- Шкодуєте?

- Якби я знав, що станеться в клубі у 1994-му.

- А що сталося?

- Краще, мабуть, запитати у тренера Павлова. Він поїхав у Київ і в Динамо пішла велика група провідних гравців. Дніпро практично розвалився.

- Миколу Петровича замінив Бернд Штанге. Встигли попрацювати з німцем?

- Ми розминулися, я тільки подивився на кілька його тренувань. Після Дніпра я змінив стільки команд, що відразу всі і не згадаю. Там і СК Миколаїв, і Поліграфтехніка. З олександрійцями на збори з’їздив, але контракт не підписав. Почалася нестабільність, я втратив впевненість, почав гірше грати. Потім повернувся в Дніпро, а один з керівників клубу Андрій Стеценко сказав: "Ти не в формі, тобі треба набирати". Тому я грав за другу і третю команду в Олександра Лисенка. Виконував функції "дідуся". Забивав я чимало, однак в основний склад мене не повертали.

- У Миколаєві ви зустрілися з легендою Дніпра Євгеном Кучеревським.

- Це унікальна людина. Покоління Ємця, Жиздика і Кучеревського – особливе. Могли так притравити… Словом, це люди, яких називають "відірви язика". Про Євгена Мефодійовича можна розказувати багато унікальних історій. Дуже уважна людина. Кучеревський підходив і запитував у футболістів, як особисті справи, чи все гаразд у сім’ї. Йому не було байдуже, тренер цікавився життям кожного гравця.

"Павлов сказав: "Даємо 5 тисяч доларів і ти закінчуєш кар’єру"

- У вашому житті був ще ізраїльський період. У середині 90-их з України на святу землю вирушило багато гравців. Чому обрали Маккабі з Кфар-Саби?

- Я перебував у цьому клубі, але не грав. Історія мого трансферу особлива… Жодних агентів, приїхав наодинці в аеропорт. Мені сказали, що їду в тель-авівський Маккабі. На місці мене зустріли, однак я мови не знав, тому підписав річний контракт з іншою командою.

- Як таке можливо?

- Думав, що підписую угоду з Тель-Авівом. Працюють там "добре". У Кфар-Сабі була арабська команда з єдиним російськомовним гравцем у складі. Наставник – поляк. Наша комунікація виглядала незвично: тренер розповідає щось польською мовою, далі йде переклад на арабську, а тоді на іврит. І вже після цього мій одноклубник-москвич пояснював російською.

- Чому не провели жодного матчу в Ізраїлі?

- На зборах отримую жахливу травму – вилітає чотири диски в спині. Клуб банально покинув мене напризволяще у готелі.

- Як виходили із ситуації?

- Я жив у Нетаньї, де познайомився з вихідцями з Дніпра. Вони були власниками кафе, де я часто бував. Якби не ці люди, не знаю, як би повернувся додому. Вони завезли мене в лікарню, організували все. А я ж на ногах не стояв, лише на колінах повзав.

- Навіть після цього ви повернулися на поле.

- В Ізраїлі встановили мою проблему, а мої дніпровські друзі допомогли повернутися в Україну. Вдома звернувся до хороших мануалів, які повернули мене в гру.

- Однак через певний час ви знову опинилися у лікарні.

- У 1998-му став гравцем маріупольського Металурга. Там травмував коліно – роздробив великогомілкову кістку і пошкодив два меніски, які довелося видалити. Також хрестоподібну зв’язку штучну поставили. Павлов, який очолював команду, запропонував: "Даємо 5 тисяч доларів і ти закінчуєш кар’єру".

- Відмовилися?

- Сказав, щоб мені операцію оплатили, я хотів грати. На щастя, ще чотири роки я відіграв. Операція була складною – якби хрящ не наростили, то я б не те, що зараз не грав, а не ходив би навіть.

- Ви травмувалися в матчі проти Зірки?

- Здається, що так. Це сталося за 12 хвилин до кінця поєдинку. Поле – суцільне болото. Мене винесли за лінію… Я повернувся в гру, але не бігав, а шкандибав. Найгірше те, що лікарі не встановили діагноз. Ставили мені компреси, а через тиждень лікування мазями я вийшов на тренування.

- Коли зрозуміли, що проблема серйозна?

- Почав заняття з бігу по колу. Входив у віраж і коліно вилетіло вбік. Тільки тоді діагностували проблему. Якби не затягнули з хірургічним втручанням, то зв’язку могли зшити. А так за тиждень вона всохлася і все… Зараз медицина сильніша, можуть витягнути зі стегна, наприклад. Мені поставили штучну і дали гарантію на 15 років. Минуло більше часу, тому не скаржуся.

- Пригадуєте, хто вас травмував?

- Відверто кажучи, ні. Під час нашого кутового я намагався добити м’яч після того, як воротар відбив перед собою. Хочу пробити, падаю… Захисник збирався винести м’яч, а моя нога в цей момент була ось так вигнута. Суперник вибиває м’яч і шипами роздирає мені коліно.

- Пенальті арбітр не дав?

- Навіть не свиснув – це ж ігровий момент. Жодного умислу і ніяких образ на того, хто мене травмував.

"Коли люди впізнавали на охороні, було не по собі"

- Ви вкотре долаєте травму і повертаєтеся в Дніпро, де у другій команді зростали майбутні зірки: Назаренко, Старцев, Бабич, Шершун, Матюхін.

- Потенціал цих хлопців був помітний. Сергій Матюхін, наприклад, жив у мене вдома спочатку, я йому допомагав. На базі я ділив номер з Юрою Максимовим, а за стіною мешкали Назаренко і Ротань. Сергій навіть у ветеранських матчах зараз демонструє височенний клас.

- Після стількох травм ви нарешті завершуєте кар’єру. Вам було дуже важко адаптуватися до нового життя?

- Практично відразу почав займатися бізнесом, пов’язаним із транспортуванням авто із закордону. Дуже люблю машини. Навіть після аварії сів за кермо з радістю. Виписали з лікарні і вже через місяць я вирушив у Керч. Їхав без водійських прав – вони згоріли під час аварії. Був хороший варіант залишитися в Німеччині, однак фірма, де я працював, закрилася. Далі настали важкі часи.

- Не могли знайти свою сферу?

- Подався в охорону. Кожен переживає у таких ситуаціях. А ще коли завершуєш  кар’єру через травму. Потім почалися проблеми з обміном речовин, інфаркт. З’явилися обмеження, не міг повноцінно працювати.

- Чув, що ви спробували себе навіть у ролі сантехніка.

- Не зовсім. Після роботи в охороні займався менеджерською діяльністю з продажу вікон. Малював ескізи, оформляв договори.

- Серед клієнтів були футбольні вболівальники, які вас впізнавали?

- Так, звичайно. Чесно кажучи, не по собі було. Особливо, коли бачили, що я охоронцем працюю. Намагався уникати публічності. Зрештою, охороняв житлові комплекси, об’єкти там хороші.

- Зараз ви щасливі?

- Стелю футбольні поля, праця непогана. Хотілося б оплати більшої. Взяти до прикладу останній період. За два дні самотужки розкидав 27 тонн піску. Спочатку ж формуємо насип з піску, тоді резина закладається. Якщо шукав раніше роботу, то всюди виникали проблеми з віком. Роботодавці потребують 35-річних, а коли тобі 50, то ти вже не потрібен. Втім мені подобається те, чим я займаюся.

- У важкі періоди ви зверталися до людей з футбольного світу за допомогою?

- Мене сильно виручив Руслан Ротань, а ще тренер паралімпійців з Дніпра Сергій Овчаренко. Ці люди допомогли мені грошима після моєї аварії. Хоча були такі, які проігнорували мене, коли я звертався. Однак називати їх імена немає потреби. 

- Проблеми зі здоров’ям дошкуляють?

- Коли приїхав у ветеранську команду, хлопці почали сміятися з мого сонячного загару. Питали, чи не в Дубаї їздив (сміється). Я ж весь день під відкритим небом. Специфіка роботи також полягає в тому, що взимку працювати не можемо – клей не діє. Тому в цей період особливо важко. Хоча на моєму рахунку вже 15 полів: Житомир, Запоріжжя, Одеса, Дніпро… Приємно усвідомлювати, що діти бігають по тому, до чого я приклався.

Любомир Кузьмяк, Football.ua