В умовах сучасності на Апеннінському півострові знайдуться сміливці, твердо переконані у історичній несправедливості та незадоволені, за їхніми судженнями, нелогічним теперішнім тотальним домінуванням туринського Ювентуса. Можна подумати, що це безумці чи звичайні критикани, але ж ні – подібними заявами розсипаються уболівальники сусіднього Торіно. На перший погляд, складається враження, що це – банальна заздрість та спроба допекти більш іменитому конкуренту, проте, якщо погортати сторінки історії, то підстави для таких висловлювань все ж є. Поняття "Grande Torino" вам нічого не каже? Сьогодні ми поговоримо про становлення і крах легендарної команди, що посунула свого найзапеклішого ворога на другорядні ролі в Серії А.

Хто стоїть за перемогами і кому варто дякувати? Бізнесменові Феруччо Ново. Окрім того, що Ново був уродженцем Турина, у нього був додатковий інтерес і стимул купувати саме Торіно. Підприємець не просто цікавився футболом, він прагнув стати частинкою Биків – його не бентежило те, що команда востаннє перемагала у чемпіонаті у 1928 році, та і з фінансової точки зору не була такою перспективною, як, припустимо, та ж Болонья. Для Ново Торіно дещо більше, ніж звичайна забавка – це життєвий принцип. Так склалося, що у 1913 році Феруччо потрапив до системи клубу, але далі резерву справа, як то кажуть, не пішла.

“Я – невдаха”,– із посмішкою на вустах пригадував Ново свою короткотривалу спробу стати професійним футболістом. Тепер, маючи активи та фабрику по виготовленню шкіряних виробів, Феруччо взявся реалізовувати давні мрії – натхненний вчинком сімейства Аньєллі він викупив клуб у 1939 році у Джованні Баттісти Куніберті.

Чи було ризикованим придбання у часи, коли фашистська Італія на усіх парах готувалася до вступу у Другу світову війну? Так, але Феруччо живила думка, висловлена особисто Беніто Муссоліні, який, погрожуючи Європі бліцкригом, між іншим підкреслив, що “футболісти більше пригодяться на полі, ніж в армії”. Заява, скажімо так, популістського характеру, але все таки обнадійлива. Дуче сказав? – дуче і подбає. Та з чого почати і куди розвернутись? Хіба мало провальних експериментів із командами?

Ново вирішив будувати прискореними темпами, але – що головне – поетапно та конструктивно, розписавши попередньо до найменших дрібниць чотирирічний бізнес-план, за яким Торіно мав всього за декілька сезонів, принаймні, претендувати на провідні місця в італійській першості. Для когось це виглядало, як мінімум, дивиною та фантастикою, але сповнений ентузіазму Феруччо, відкидаючи критику та скептицизм футбольної спільноти, приступив до втілення проекту у життя. Він ніколи не приховував амбіцій та намагався відчути тонку уболівальницьку натуру – як змусити фанатів у досить буремні і неспокійні часи натовпами відвідувати стадіон? Питання складне, але і тут власник знайшов відповідь, кардинально змінивши концепцію, зрозумівши, що тільки завдяки шоу зможе дати необхідних хліба і видовищ, таким чином затягнувши пересічного цінителя футболу на трибуни. А, як не крути, тридцятитисячна арена Філадельфія, одна із найкращих спортивних споруд у країні, не мала права пустувати.

З того моменту Ново вимагав красивого, динамічного та атакуючого футболу, відмінного від раніше прищеплених і вже усталених стилю, бачення та філософії Вітторіо Поццо. Новоспечений президент наполягав на ламанні заданих шаблонів, зміні тактики та підходу до гри в цілому. Наприклад, Поццо в Турині переважно сповідував W-M, дбайливо перенесену із конспектів відомого наставника лондонського Арсеналу Герберта Чепмена на італійські реалії, однак Феруччо разом із тренерським штабом вдався до маніпуляцій і, з рештою, обрав тактичну схему 4-2-4. За міркуваннями Ново даний малюнок мав докорінно вплинути на розвиток матчу – тепер Торіно, по ідеї, мав більше нав’язувати позиційну гру, атакувати, брати ініціативу до власних ніг, ніж задовольнятися контратаками, як було при Вітторіо.

Але перебудова передбачала і потребувала відповідної комплектації, якісних гравців, готових швидко перебудовуватися і тримати високий темп. Для цього Ново своєчасно запросив кiлькох першокласних футболістів – на допомогу прибули захисник Сержіо П‘ясентіні, нападники Франко Оссола, Гільєрмо Габетто, Феліче Борель, Альфредо Бодойра, П‘єтро Ферраріс та Ромео Менті.

Попри таку кількість новоприбулих, найкращим придбанням Феруччо і досі вважається Валентіно Маццола, якого Ново переманив у 1942 році із Венеції. Батько майбутнього легендарного атакуючого півзахисника міланського Інтернаціонале Сандро Маццоли вмить став лідером, а пізніше і капітаном Гранатових – Валентіно вмів буквально одним дотиком ноги перевернути усе з ніг на голову та опинитися у потрібному місці у потрібний час. Про це свідчать згадки очевидців – приміром, якщо туринці, не дай Боже, поступалися у рахунку, Маццола не вішав носа, а демонстративно закачував рукава, що було своєрідним знаком для решти партнерів, мовляв, ось зараз ми покажемо де раки зимують! Особливо показовою стала домашня зустріч проти Лаціо, проведена 30 травня 1948 року – тоді Орли відвантажили господарям три м’ячі і, здавалося б, тримали у руках усі ниточки, спрямованi до логічного переможного кінця, та Маццола за якихось десять хвилин організував приголомшливий камбек 4:3. Це ж стосується і заключного тридцятого туру розіграшу 1942/43 – сезону, в якому Бики припустилися кількох серйозних помилок у вигляді неприємних програшів Аталанті, Мілану та Інтернаціонале, через що впродовж усього календаря намагалися відірватися від непоступливих Ліворно та Ювентуса. Так от в останньому турі Торіно, випереджаючи Ліворно на однісінький заліковий бал, довго возився із аутсайдером Барі і, у випадку нічиєї, міг втратити можливість фінішувати на першій сходинці (і втратив би – у паралельній дуелі Бордові рознесли Мілан 3:1), якби, власне кажучи, не Валентіно, який не знітився, впорався із тиском та забив єдиний, але рятівний м’яч. Так що можна сміливо стверджувати, що Феруччо просто влучив у “яблучко”, коли зумів переманити Мацоллу до Турину.

Ново дозволяв собі втручатися у тренувальний процес та коригувати настанови, що, ясна річ, не надто подобалося керманичам Биків – будь-то угорець Ернест Ернштейн чи британець Леслі Лівслі – але Феруччо хотів бути в курсі подій. На нарадах його слово було ключовим і вирішальним – що скаже Ново, те в обов’язковому порядку має бути якнайшвидше виконане. Добре це чи погано? Беручи до уваги те, що Торіно виграв чотири чемпіонства поспіль, то зрозуміло, який напрошується висновок.

Президент володів блискучими організаторськими здібностями, вміло вів перемовини, пильнував за фінансовою складовою і знав що коїться у роздягальні – одним словом, все тримав під контролем. Незважаючи на те, що йому довелося витратити солідні кошти для придбання та формування основного ядра колективу, Феруччо, як грамотний функціонер не забув і про інвестиції на майбутнє – подбав про становлення шкіл, пансіонатів, а також сформував цілу скаутську систему, яка зайнялася пошуком талановитої молоді та виконавців із потенціалом.

І ось, нарешті фундамент закладений – залишилося як слід запустити механізм. На словах сказано досить легко, а на практиці – не дуже. Як підсумок, сезон 1939/40 Торіно закінчив на п’ятому місці, а у наступному році взагалі опустився на сьомий рядок, і єдиною втіхою можна було назвати те, що витрачені фінанси потроху хоч якось приносили дивіденди – приміром, саме тоді Франко Оссола відзначився чотирнадцятьма влучними ударами і зайняв п’яте місце у бомбардирському списку. Втім, погодьтеся, цього відверто малувато, адже з такими нехитрими здобутками позиціонувати себе як топ-клуб чи хоча б претендент на подібні лаври чи порівняння вкрай важко. Мабуть, так само думав і Феруччо – цим пояснюється той факт, що Ново вказав Карньєллі на двері та згодом дав повний карт-бланш угорцеві Андрашу Куттіку.

На щастя, ризиковані перестановки на тренерському містку пішли виключно на користь – Андраш видав другий результат у лізі, відставши від Роми всього на три залікових бали, а хвалена атакувальна лінія розщедрилася на рекордні шістдесят забитих м’ячів. Але і тут Ново неочікувано пішов на рокіровку, зухвалий та безпрецедентний крок – звільнив Куттіка, оскільки в його сприйнятті срібла було недостатньо, та й звучало воно не так як бажане скудетто.

Перед початком сезону 1942/43 Феруччо провернув кілька точкових трансферів – до стану Гранатових із Венеції перебралися Еціо Лоїк та вже згаданий Маццола, Джузеппе Грецар із Трієстіни, а тренером став колишній наставник Варезе Антоніо Янні. Покупка трьох гравців мала укріпити середню вісь та збалансувати переходи від захисту до атаки, але у перших двох турах Ново тільки те й робив, що хапався за голову і був готовий рознести все вщенть – команда поступилася що Інтеру, що Ліворно. Де ефективність? У третьому турі – волею календаря зіткнулися два туринських суперника, і переможцем із дуелі вийшов Торіно 5:2. І як ми вже знаємо, тоді ж таки Бикам вдалося витримати тиск з боку прискіпливого Ліворно та завоювати не лише вистраждане скудетто, а і кубок Італії – якраз там Торіно без суттєвих проблем розібрався із Анконою(7:0), Аталантою (2:0), Міланом (5:0), Ромою (2:0) та у фіналі познущався над Венецією – 4:0.

Феруччо хотів закріпити успіх, але його мрії та сміливі прогнози зіпсувала війна – чемпіонат у 1943 році був призупинений на невизначений термін, а країна розділена та розорена баталіями. На офіційному рівні змагання не проводились, але негласний чемпіонат тривав і поділився на дві частини за регіональною ознакою, оскільки командам було важко переїжджати з місця на місце через шквал бомбардувань – Серію А та Серію В, а переможець загального розіграшу з’ясовувався у фінальній стадії. Ново і тут примудрився якимсь дивом дiстатися фіналу, але там кращою виявилася Спеція.

За схожою схемою проходила Серія А 1945/46 (що важливо, вже під егідою федерації) – чотири лідируючі колективи із кожної групи формували остаточну турнірну таблицю, і там Торіно був на коні, набравши по ходу двадцять два очка. Цікаво те, що офіційно туринці захистили трофей, здобутий ще у 1943 році.

Комусь війна, післявоєнна розруха, а Ново – футбол. Феруччо перехопив ініціативу та в деякій мірі скористався становищем – до Торіно, як найвпливовішого, стабільного і забезпеченого клубу, приєдналися воротар Валеріо Бачігалупо, захисник Альдо Балларін, півзахисники Еусебіо Кастільяно та Маріо Рігамонті. Когось ще дивує те, що у 1947 році команда стала однією із найкращих у Європі? Преса прикріпила до Торіно прізвисько Grande – “Великий” – і не дарма.

Вістря атаки наводило непідробний жах – Мацолла забив 25 м’ячів, Габетто – 23, а ввесь колектив – 125. Сто двадцять п’ять голів! Бики стали недосяжними – шістнадцять очок відділяли Ново від Мілану, Ювентуса та Трієстіни! Торіно перетворився у недосяжну, забивну “машину”, але…

Але 24 квітня 1949-го Гранде Торіно розписав нічию із Барі, а наступного дня Феруччо повідомив, що колектив полетить до Лісабону та проведе на честь Франциско Феррейри, що вирішив повісити бутси на цвях, товариську гру із Бенфікою. В Португалії Гранатові гостювали чотири дні, а безпосередньо у матчі, що носив формальний та невимушений характер, було зафіксовано 4:3 на користь господарів.

4 травня команда, працівники клубу і журналісти вилетіли рейсом Avio Linee Italiane Ліссабон-Барселона-Турин. В 13:15 літак Fiat G.212 зупинився на дозаправку у столиці Каталонії, а приблизно в 16:50 повітряне судно було над околицями Турину. Погода була жахливою – лив дощ, вітер, плюс хмари і туман на висоті двох кілометрів повністю закрили пілотам видимість простору, через що дезорієнтований літак почав різко знижуватися спочатку до сорока метрів, а потім і нижче; в 17:05 він спробував здійснити маневр, але врізався у стіну базиліки Суперга. Чотири члени екіпажу та двадцять сім пасажирів загинули на місці.

Очевидці розповідали, що удар був страшенної сили, і їх здивувало, чому літак так низько пролітав над містом. Обгорілі тіла футболістів перенесли до моргу, а на процедуру упізнання викликали Вітторіо Поццо, що працював у Турині журналістом та тримав близькі і тісні контакти із гравцями. “Команди Торіно більше немає… вона зникла … вона згоріла… Вона вибухнула!”, – шокований Поццо довго не міг прийти в себе. За його спогадами, тіла обвуглилися настільки, що їх вдалося ідентифікувати за кишеньковим дріб’язком, годинниками та ланцюжками.

Що ж тратилося далі? Із основного складу в живих залишилися три гравці, але, по факту, лише один – Лауро Тома, якого від гибелі врятувала травма. Ще були Ласло Кубала та Луїджі Гандольфі, та вони не встигли закріпитися у головній когорті футболістів із різних причин – досвідчений угорський універсал ще не став повноцінним членом команди, оскільки з’ясовував юридичні нюанси із закордонним паспортом та паралельно доглядав за хворим сином, а Гандольфі тільки-тільки перевели із резерву. До Лісабону не відправився і Ново, що теж заліковував бронхіт, однак це ніщо у порівнянні із послідуючою непоправною душевною раною, отриманою від звістки про падіння екіпажу. Жахливо почувався і Тома, який картав себе за те, що не полетів із друзями до столиці Португалії – йому здавалося, що родини загиблих за це його навіть осуджують.

"Я всю ніч дивився на своїх товаришів, на їх тіла посипані квітами, я бачив їх родичів і відчував сором, я намагався не дивитися їм в очі”, – пригадував похорони Лауро. До слова, на процесію прийшло близько півмільйона чоловік – так шоковане місто віддавало честь і відправляло у останню путь своїх героїв та улюбленців. Як вказують певні джерела, трагедія “об’єднала людей, незалежно від їхнього походження, політичних переконань та футбольних уподобань” – немовби на підтвердження цього тезису прокомуністична газета “Уніта” заявила, що “вся Італія була поруч зі згорілими тілами команди”.

За чотири тури до завершення Серії А Торіно впевнено лідирував та був зобов’язаний брати чергове скудетто, і треба сказати, що Дженоа, Палермо, Сампдорія і Фіорентина, вшановуючи пам'ять колег, усвідомлюючи критичну ситуацію у клубі, зробили все можливе, аби Бикам дісталися золоті нагороди. Враховуючи те, що через нестачу кадрів Феруччо задіяв ледь не увесь арсенал Прімавери, вищеперераховані суперники зробили зустрічний аналогічний шляхетний жест – випустили на поле молодь, а не перевірених майстрів. Туринці виграли решту матчів і завоювали п’яте чемпіонство під орудою Ново. Чемпіонство, після якого команда повільно, але вірно пішла на дно.

Ні, Феруччо не склав рук – він вірив, що притримуючись уже пройдених шляхів, незабаром відновить команду. Та чомусь система дала збій – трансферна кампанія не діяла, а Гранатові вперто висіли то на волосині від вильоту, то у середині таблиці. Тому у 1953 році виснажений і безпорадний Ново покинув президентське крісло, так безславно підсумувавши епоху Grande Torino.

Втрата цілої команди позначилася і на збірній – воно і не дивно, адже у складі Скуадри Адзурри перебувало дев’ять футболістів Гранатових. Історики вірять, що якби трагедії не сталося, то імовірно б, Італія позмагалася за кубок світу на мундіалі 1950 року. Як ми знаємо, тоді світову першість виграв Уругвай, а деморалізована Скуадра, очолювана Ново, не спромоглася навіть подолати груповий бар’єр.

Сьогодні Торіно мріє про повернення булої слави, відібраної у клубу внаслідок фатального падіння літака, а базиліка Суперга, попри вагому культурну і духовну цінність, в очах прихильників Биків і донині асоціюється виключно із смертю. Але як показує практика, у футбольних колах точно є життя після смерті – подвиг Метта Басбі, повірте, не дасть збрехати…. А тепер пройти цей жахливий шлях випало на долю бразильского Шапекоенсе, який майже у повному складi загинув сьогоднi вранцi в авiакатастрофi в Колумбiї.