На жаль, для скромних українських нижчолігових клубів міжнародні спаринги – розкіш. Їх можуть вдосталь награти хіба ті, хто виїжджає на закордонні збори (а у першій та другій лізі таких – уже одиниці). А щоб на збори в Україну приїхала іноземна команда – це взагалі стає рідкістю. Аж ось – відразу кілька наших команд грають на карпатських зборах міжнародні зустрічі із словацьким клубом: гріх не подивитися відео. І що ми чуємо? Словацькі суперники говорять українською, з добрячим "західняцьким" акцентом!

Як виявилося, все це не спроста – у словацькому клубі Вранов головним тренером є український фахівець, а по ходу сезону під його керівництвом пограло відразу семеро наших легіонерів! Про найбільш "українську" команду чемпіонату Словаччини розповідаємо через цифри, факти та враження одного із безпосередніх учасників цієї історії.

Взагалі, прикордонний Вранов-над-Топлею, який сусідить із Україною та Польщею, має досить велику українську діаспору. Воно й не дивно – кордони кордонами, а люди оселялися здавна де хотіли і як хотіли. У всякому випадку, від Вранова до польської межі – якихось 80 км, а до української – й того менше, біля 60-ти. Тож не дивно, що українську мову тут, здебільшого, розуміють, та й словацька для нашого вуха не є якоюсь надзвичайною, а радше – досить звичною, прийнятною на слух.

У місті Вранові, до речі, ще із початку 90-х були українські легіонери. Свого часу туди вирушило декілька наших гравців із білоцерківського Динамо – Валерій Черников, Павло Кикоть, Олег Хоружий, Віктор Побігаєв. Про останнього з них ми свого часу детально розповідали – відомий поліський бомбардир із скромної врановської Букози досить швидко доріс до Кошиця, з яким став володарем останнього в історії Кубка Чехословаччини (у фіналі за допомоги українського легіонера словацька команда громила празьку Спарту із молодим Недведом). Трішки пізніше грали за вранівців представники молодшого покоління – Віталій Овчаренко (у майбутньому грав за київський ЦСКА) та Руслан Щербак (в основному, виступав за клуби Київщини).

Сам же місцевий клуб – МФК Вранов – весь час грав на рівні другої-третьої тутешніх ліг (друга – аналог нашої першої). А клуб, між тим, досить давній – заснований ще 1901 року (для порівняння, найстаріший клуб того регіону – празька Славія – була заснована лише на дев’ять років раніше).

Коли за підсумками минулого чемпіонату вранівська команда посіла передостаннє, 15-те, місце в східній групі третьої ліги Словаччини, керівництво зважилося на зміни. Як розповів газеті «Фортуна» сам Іван Бубіс (на фото ліворуч), призначили його головним тренером наприкінці весни 2014 року. «Засновники клубу Вранов планують створити таку ж футбольну піраміду підготовки молодих футболістів, як у Моршині. Вони звернулись до Федерації футболу України з проханням підшукати їм тренера, і там порекомендували мене. Тоді ми попередньо домовились про довгостроковий контракт, але поки там ще триває чемпіонат Словаччини, тож до роботи я мав приступити десь в середині червня. Переді мною поставлене завдання упродовж двох років вивести команду в другу лігу і забезпечити повноцінне функціонування дитячо-юнацької академії МФК Вранов».

До роботи Бубіс взявся, заручившись підтримкою земляків. Відразу семеро українських легіонерів посилили Вранов, причому, більшість із них має досвід виступів у наших професіональних лігах. Це:

• 22-річний захисник Дмитро Ширай (№5 у клубі): починав кар’єру у Десні, де в той час уже працював Бубіс, пізніше займався в академії Дніпра. У другій лізі встиг пограти за стрийську Скалу (18 матчів) та хмельницьке Динамо (12). Також виступав на аматорському рівні за ФК Рава, новояворівський Гірник, пробував сили в вищому дивізіоні Литви (5 матчів за Мажейкяй в А-Лізі 2011 року);

• 21-річний напівоборонець Олексій Лазебний (№3): пройшов школу Десни, Славутича (Київська обл.), Скали, на аматорському рівні грав за чернігівський ЮСБ, після чого став легіонером. Був у складі одного з провідних клубів Естонії – калевського Сілламяе (6 матчів), після чого чотири матчі провів за вищоліговий Локомотив (Йихві);

• 23-річний напівоборонець Юрій Абатуров (№7): займався у столичних академіях на Відрадному та в ДЮСШ-15, грав за ФК Яворів та ЛНЗ-Лебедин в чемпіонатах Львівщини та Черкащини;

• 24-річний напівоборонець Олександр Гринишин (№12): вихованець львівських Карпат уже побував легіонером, погравши за команду-феномен – польський Спартакус із Шароволі, а також пшемишльську Полонію. Пізніше пробував сили в ФК Львів, тернопільській Ниві та черкаському Славутичі, а останнім часом підтримував форму в аматорській Галичині із Великого Дорошева;

• 21-річний напівоборонець Володимир Кайдрович (№13): легенда стрийської Скали залишив команду на початку минулого року. Трішки погравши за новояворіський Гірник, опинився у Словаччині;

• 24-річний нападник Владислав Мазур (№4): починав у ФК Львів, після чого пограв за низку аматорських команд – комарненський Газовик-Хуртовину, ФК Вишкове, львівський Опір, Галичину (Бібрка). Останнім часом з Гринишиним грали разом за міні-футбольну Енергію;

• 22-річний нападник Петро Сидельник (№10): один із «учнів Маркевича» – після винниківського Руху пробував сили у дублі Металіста, з ФК Львів пограв у першій лізі (навіть голом встиг відзначитися). А після дублю Говерли на аматорському рівні встиг пограти за ФК Куликів та ФК Куликів Гірник (Новояворівськ).

«Нашу команду спонсорує мер міста, а наш президент – шеф місцевої поліції»

Упродовж лютого Вранов встиг провести декілька товариських матчів під час українських зборів. Спершу поступився юнацькій команді U-19 Скали основним (1:3) і молодіжним (0:2) складами, потім в напруженій боротьбі лише через один м’яч програв дніпродзержинській Сталі – одному із лідерів української першої ліги. Вочевидь, виїзд в Карпати пішов на користь словацькій команді – навесні в двох матчах вона набрала вже чотири очки. Наразі Вранов посідає 10 місце в східній групі третьої ліги з відставанням від першої п’ятірки всього в дві перемоги (загалом у словацького аналога української другої ліги – аж чотири групи по 16-18 команд. І хто тут футбольна країна?).

Про стан справ у найбільш «українському» клубі Словаччини ми поговорили з одним із наших легіонерів у складі цієї команди – відомим у дублі Дніпра, стрийській Скалі та хмельницькому Динамо Дмитром Шираєм (на фото праворуч).

– Весняну частину сезону ваша команда почала сенсаційною перемогою на одним із лідерів – Сніною, а загалом в двох матчах завоювала 4 очки. Завдяки чому вдалося так добре стартувати?

– Зазвичай нам навіть легше грати з командами, які знаходять вгорі турнірної таблиці, адже вони намагаються грати в сучасний комбінаційний футбол на відміну від тих, які знаходяться внизу та проповідують силовий та грубий стиль гри, дуже часто граючи в ногу замість м'яча. Тому вважаю результат закономірним. Також хотів би відмітити те, що наша команда додала в другій частині чемпіонату за рахунок більшої зіграності та взаємодії в команді словацьких та українських футболістів.

– Знаю, що збори Вранов проводив на українських Карпатах. Які враження у словацьких гравців від нашої держави, інфраструктури? Що вони кажуть про контрольні матчі з українськими клубами?

– На жаль, ці збори я пропустив, перебуваючи у цей час в розташуванні однієї з чеських команд. Але знаю, що хлопці побували в Моршині та Ужгороді, де проводили інтенсивні спаринги з українськими командами (Скала, Сталь Дніпродзержинськ...). Звичайно, що хлопцям було цікаво відвідати нашу країну (адже для всіх них це було вперше), подивитись нашу культуру та рівень майстерності українських команд, який вони оцінили достатньо гідно. А щодо спарингів, то результат не ставився на перше місце, цей збір розглядався як один з етапів планомірної підготовки до чемпіонату.

– Взагалі, говорячи про МФК Вранов. Які амбіції клубу, хто його спонсори?

– Наша команда спонсорується з місцевого бюджету мером міста, а президентом клубу є місцевий начальник поліції. Тому футбол тут надзвичайно люблять та хочуть досягнути якнайвищих позицій, тож зараз будується команда для серйозних задач на наступний сезон. А ми, футболісти, налаштовуємося на кожну гру окремо та не заглядаємо далеко наперед.

– Місто Вранов знаходиться зовсім недалеко від України – а чи дуже воно відрізняється в плані культури, мови, навіть зовнішнього вигляду?

– Словацька мова є слов'янською, тому схожа на польську, українську, і є такі слова котрі розумієш одразу. Якщо ж порівнювати місто з нашими такими ж маленькими містечками, то контраст кидається в очі і стає зразу помітно чисті вулиці, рівні дороги та охайні будиночки. Кухня трошки відрізняється від нашої, і тому деколи навіть стає сумно за простим українським борщем або гречкою, адже про такі страви в Словаччині не знають взагалі!

– Як спілкуєтеся в команді? Словацьку вже розумієте? Цікаво, головний тренер проводить настанови українською чи уміє говорити місцевою мовою?

– Звичайно, за цей час, який я провів в Словаччині, встиг вивчити багато різних слів, основних фраз мови цієї країни, тому на футбольному полі, тренуванні чи просто на вулиці особливих проблем з цим не виникає. Головним тренером у нас є український спеціаліст Іван Антонович Бубіс, а наш другий тренер – словак Мірослав Янтек, який володіє російською мовою, тому навіть хлопці-словаки, що грають з нами, також вивчили деякі українські слова.

– Наразі, наскільки я розумію, українська «діаспора» у Вранові трішки скоротилася. Чому? Скільки загалом українців зараз у команді?

"Сумуємо за борщем та гречкою, бо таких страв у Словаччині не знають взагалі"

– Порівняно з першою частиною чемпіонату нас покинуло двоє українців через ті чи інші особисті проблеми, а також ліміт на легіонерів. Зараз наша діаспора налічує 5 футболістів – Мазур грає центрального нападника, Гринишин – лівого півзахисника, Кайдрович і Лазебний – центральні півзахисники, ну а я перші дві ігри весняної частини грав на позиції опорного півзахисника, хоча моє рідна позиція – це лівий захисник або півзахисник.

– Ви грали і в українській, і в словацькій других лігах. Яка між ними різниця?

– Словацький футбол відрізняється тим, що тут гравці виходять на кожну гру максимально зарядженими на силову боротьбу. Навіть не маючи великої майстерності, вони будуть бігти та боротись до останньої хвилини матчу, що компенсує їхні можливі технічні помилки. Рівень суддівства загалом такий же, як і в Україні: якщо дома судять добре, то на виїзді до арбітра завжди виникають запитання. Так сталось і в минулій грі, коли, граючи на виїзді, наш гравець отримав спірну червону картку за 30 хвилин до кінця матчу, і нам прийшлось догравати в меншості. Щодо фінансової сторони, то, враховуючи кризу в нашому чемпіонаті та країні, словаки пропонують непогані умови. Стадіони у них хоч і невеличкі, але обов'язково охайні та мають той мінімум, який не завжди зустрінеш в українському чемпіонаті.

– Чи доводилося грати зі словацькими вищоліговими командами?

– Проводилися товариські матчі з командами першої ліги, і хоча різниця у класі була помітна, ми змогли за рахунок самовіддачі переграти вищих за класом опонентів (Локомотива Кошице), але були, звичайно, й поразки (від Партизана з Бардейова).

– Кілька слів про їхню збірну – нашого суперника по відбору на чемпіонат Європи. За рахунок чого їм вдалося вдало зіграти з українцями та іспанцями? Як тут сприймають поточні результати і на що сподіваються в групі?

– Збірна Словаччини – це, перш за все, команда бійців, яка бореться до останнього. Маючи у складі таких світових зірок, як Хамшик, Шкртел, звичайно ж, вони розраховують на вихід своєї збірної з групи. А в матчах з іспанцями та українцями їм допомогла як недооцінка з боку суперника, так і жорстка дисципліна в поєднанні з неймовірними бійцівськими якостями та жагою до перемоги упродовж всього матчу.

– Знаєте, що за команди Вранова раніше вже грали українці?

– Так, тут пам'ятають тих українців, які грали за вранівські команди колись давно і лишили по собі дуже гарні спогади. Очікують від нас, нинішніх українців, не менш високих результатів, ніж у наших попередників.

– Як тут загалом ставляться до українських легіонерів? Як вас називають у команді?

– Звичайні люди та працівники клубу загалом ставляться до нас добре поки ми виграємо, коли ж результати не дуже задовільні, то, звичайно, відчувається шквал критики, як і всюди. Але це додає нам жаги більше не засмучувати вранівську публіку, а радувати вболівальників перемогами.

– Чи є шанс з Вранова пробитися у вищі ліги Словаччини? Місцеві клуби стежать за гравцями?

– Тут це зробити набагато легше, ніж в Україні. Під час чемпіонату ходило багато різних слухів про зацікавленість нашими гравцями з боку команд з вищої та першої ліг Словаччини та Чехії, але поки до конкретних пропозицій, які б влаштували всі сторони, справа не доходила.

– Свого часу, спілкуючись з легендарним словацьким гравцем Любомиром Моравчиком, почув від нього приблизно такі слова: «футбольний потенціал України та Словаччини недоречно навіть порівнювати: ваша країна в десятки разів більша, у неї значно більше населення, а бюджет грандів – як всієї нашої ліги». То за рахунок чого місцева збірна нас обігрує, а їхні легіонери грають у провідних лігах світу?

"Із семи українських легіонерів у Вранові лишилося п’ять. А в лізі загалом наших стає все більше – в інших командах українців зустрічаємо щотижня"

– Ну, по перше, Словаччина – це європейська країна, завдяки чому її гравці можуть без перешкод грати в кращих чемпіонатах Європи, не вважаючись легіонерами. Тому багато юних, молодих і талановитих гравців їдуть в клуби Старого світу, де мають змогу набувати неоцінений досвід для свого професійного росту. Що для більшості українських гравців їхнього віку, на жаль, є тільки мрією… Тому і виходить, що словаки грають у провідних лігах, а українці вирішують лишатись в себе на батьківщині або їхати у якісь не провідні чемпіонати.

– Чи доводилося зустрічати в Словаччині інших українських легіонерів? Їх зараз стає більше…

– Так, доводилося. У першій частині чемпіонату ми зустріли земляків в складі Гуменного, а зараз в двох поєдинках поспіль зі Сніною та із Сабіновом за їхні команди вже також грали молоді хлопці з України.

– Які ваші плани – у Вранові збираєтесь надовго лишитися, чи готові відгукнутися на пропозиції українських професіональних клубів?

– Загадувати наперед не хочеться, тому налаштовуюсь на матчі чемпіонату по максимуму, а в кінці будемо дивитись

Артур Валерко, Football.ua