Частина ІІ Єврокубкова феєрія

Сезон 1955/56 без сумніву став переломним у історії європейського футболу – УЄФА, не без проблем, пов'язаних, в першу чергу, із залученням учасників, зуміла в підсумку гідно провести дебютний Кубок європейських чемпіонів. Це був приголомшливий успіх асоціації, мадридського Реалу та персонально Пако Хенто, який остаточно забронював місце в основній когорті підопічних Хосе Вільялонги. Даний факт підтверджує статистика хлопця та вклад у загальний результат команди – зауважу, що із сорока двох матчів Франсиско прийняв участь у всіх семи поєдинках КЄЧ та віддав у фіналі проти Реймса вирішальний пас на Ектора Ріаля, що, як ми знаємо, не схибив і забив четвертий гол. Окрім вищезгаданого, не слід забувати і про одинадцять влучних ударів, що для лівого крайнього півзахисника було теж вагомим плюсом – це, враховуючи те, що у нападі феєрив Ді Стефано, а під ним чатували Рамон Марсаль та той же Ектор.

"Я дуже пишаюся тим, що брав участь у цих історичних подіях разом із мадридським Реалом і разом з ним завойовував Кубок чемпіонів. Назва нашого клубу і цей кубок стали нерозривними: турнір прославив клуб, а клуб у свою чергу зробив дуже багато для популярності турніру",– поділився враженнями Пако.

Ось так Хенто напружено боровся із конкуренцією та намагався ладнати із рештою партнерів, адже мікроклімат дещо погіршився, коли дон Сантьяго викупив у Реймса їхнього лідера (який, між іншим, не так давно дошкуляв на Парк де Пренс) – Раймона Копашевського, більше відомого під прізвищем Копа. Виникнув кулуарний конфлікт інтересів, оскільки першим хлопцем у дворі був звісно Ді Стефано. А тут, розумієте, з’являється не менш талановитий гравець, очевидно із якимись амбіціями та своїм сприйняттям футболу!

Альфредо зробив усе можливе, щоб Вільялонга буквально тасував Раймоном, немов колодою карт – Копа грав у глибині атаки, на правому фланзі (де, до речі, починав кар’єру), але на вістрі все одно вперто стовбичив Ді Стефано. І якщо Реал через дурниці "маринував" одного із найкращих нападників світу (що не завадило французу здобути Золотий м’яч), то Хенто отримав у поміч блискучого асистента та напарника. Кантабрійський вітер (таке прізвисько приклеїлося до Франсиско завдяки його знаменитим проходам, ледь не слалому по лівому фланзі) та Наполеон влаштовували шоу – їхні витончені розрізні паси та "стіночки" не раз приводили Бернабеу в екстаз.

"Якщо ми не знаємо, що робити із м'ячем, то просто штовхаємо його в бік Копа або Хенто. Вони розберуться", – зізнався Маркітос.

Цікаво, що у тому ж році мадридці завершили чемпіонат на третій сходинці, пропустивши вперед Барселону та Атлетік, але, дякувати регламенту УЄФА, все ж потрапили до єврокубкового розіграшу 1956/57 у статусі діючого володаря кубка. І, слава Богу – хто знає, чи сталися б тоді усі рекорди, якими нині так сильно пишаються уболівальники

Хоча, тут теж є малесенький спірний нюанс – вся справа криється в політиці, якої, як відомо, у футболі немає. Провладна верхівка франкістської Іспанії, добровільно-примусово відторгнута та в деякій мірі ізольована від решти європейського континенту, розуміла принади гри мільйонів як масового явища. Перемога у КЄЧ відкривала нові горизонти для впливу політики Франко, який через призму тріумфу Білих прагнув зайвий раз підкреслити велич та право на існування власного режиму. Треба визнати, що Реалу пощастило – фінансові можливості та зв'язки Бернабеу, лояльність кауділью та навіть те, що команда базувалася саме у столиці, а не в регіонах, де поза спиною Франко вирували сепаратистські настрої, допомогли мадридцям надовго закріпити провідні ролі на внутрішньому поприщі та КЄЧ. В принципі, дане питання є неоднозначним і до сьогодні залишається відкритим, над яким історики ламають голову, шукаючи секрет могутності того покоління Реалу.

"Франко в нашій команді не грав. Це ми за неї виступали. Він же не мав впливу на Європу. Більше того, думаю, що Франко взагалі не любив футбол",– такої думки досі притримується Хенто. – У нашій команді було стільки великих футболістів, що мене не дивує кількість виграних нами Кубків чемпіонів".

Тож, якби там не було, Реал, як і Пако, набирав все більшої ваги і значущості – Вершкові оперативно перехопили ініціативу в Прімері і, починаючи із одинадцятого туру, в якому розгромно розібралися із Реал Сосьєдадом (3:0), впевнено аж до кінцівки тримали п’ятиочковий відрив від решти клубів. На міжнародній арені також все пройшло пречудово – Бланкос, щоправда, добряче повозившись із віденським Рапідом, доволі невимушено залишили за бортом Ніццу та Манчестер Юнайтед.

У фіналі, що, до слова, відбувся на Сантьяго Бернабеу, до мадридців завітала італійська Фіорентина. Треба сказати, що тоді, 30 травня 1957 року Реал, який підбадьорювали домашні трибуни, було воістину не приборкати – якщо минулого року долю протистояння із Реймсом вирішили Ріаль та Ді Стефано, то тепер всю роботу виконав Хенто. До Пако алленаторе Фіалок Фульвіо Бернардіні "прикріпив" захисника Серджо Червато, але Франсиско раз-по-раз знущався над оборонцем, поки той на шістдесят третій хвилині не збив півзахисника у карному майданчику. Нідерландський арбітр Лео Хорн вказав на одинадцятиметрову позначку, Ді Стефано, як штатний пенальтист, взявся виконувати удар – і, будьте ласкаві, маємо 1:0 на користь іспанців. Та вечір імені Хенто цим не закінчився – на сімдесят п’ятій хвилині він сам засмутив Джуліано Сарті та встановив підсумкові 2:0.

Незважаючи на те, що Реал вдруге поспіль удостоївся титулу, Бернабеу, бажаючи оновлення колективу, на старті нового сезону попрощався із Вільялонгою та на вакантне місце призначив аргентинського спеціаліста Луїса Карнілью, що до приїзду в Мадрид із перемінним успіхом тренував Ніццу. Карнілья виявився принциповим фахівцем та не побоявся підняти руку на святе – повернув Копа позицію центрального нападника, а Ді Стефано посунув у глиб півзахисту. Це очікувано викликало непорозуміння і невдоволення з боку останнього, хоча команда тільки додала у варіативності та на завершальній стадії атаки, що відобразилося у серії гучних перемог – приміром, за нової тактики Реал видавав по п’ять-сім виграшних зустрічей підряд. Втім, чому тут дивуватися? Коли Копа знову приєднався до Реймсу, то у інтерв’ю не скупився на критику у бік Альфредо, одного разу назвавши того "примхливою дівчинкою". Мабуть, таке порівняння мало раціональне зерно – згодом Ді Стефано, не змирившись із відведеною роллю, пожалівся Бернабеу, а президент, маючи повноту влади, натиснув на Карнілью.

Хенто спокійно спостерігав за усіма клубними перипетіями, які, по суті, на щастя, не позначилися на результатах – Реал завченими і прокладеними стежками вкотре дійшов до фіналу, де Пако у додатковий час, перехитривши самого Чезаре Мальдіні, забив третій гол і приніс кубок.

"Гра проти Мілана стала для мене особливою. Це мій найкращий виступ у фіналі цього турніру. Мене не покидало відчуття, що я дійсно переграв їхній захист лівим флангом, до того ж мені особливо пощастило: саме я забив переможний гол в додатковий час", – пригадував Хенто.

Його рідко торкалися проблеми в середині колективу, він став, як і Ді Стефано, фактично недоторканним, але куди скромнішим. Прийшов Пушкаш, пішов Ріаль, який втратив мотивацію, після того як Луїс силоміць перевів його на нелюбий правий фланг заради угорця, пішов і сам Карнілья, а от Франсиско був на місці. Це Ференц позбувся тренера, натякнувши Бернабеу, що покине команду; позбулися і Копа, що, зрештою, категорично не хотів підписувати нову угоду із Бланкос… А Пако?.. А Пако – тут як тут.

Він носився, наче навіжений, у матчі із Реймсом, не загубився і у дуелі із Айнтрахтом – взагалі, той фінал 1960 року прийнято вважати апогеєм могутності Вершкових. Ще б пак – глядачі стали свідками покеру Пушкаша та хет-трику Білої стріли; міг "розписатися" і Хенто, але влучив у штангу. 7:3 – такий матч ще треба пошукати.

"Ми вже спустилися в роздягальню, коли дон Сантьяго зайшов до нас і попросив вийти поаплодувати, тому що люди хотіли бачити нас знову. У фіналі було забито десять голів, деякі з них стали пам’ятними",– розказав футболіст.

Через два роки Хенто впритул наблизився до шостого кубку європейських чемпіонів, але Реал закономірно поступився неймовірній у ті дні Бенфіці Бели Гуттманна – якщо Орли вийшли на пік своїх можливостей, то Вершкові переживали зміну поколінь. Це яскраво ілюструє спогад Франсиско:

"Шкода, що ми програли Бенфіці 3:5, хоча і йшли вперед, але Еусебіо нас вимотав. Ми були старшими, вони – набагато молодшими за нас, і грали проти нас з такою силою, що просто змели".

Важка місія, суть якої крилася у плавній зміні поколінь, лягла на плечі колишнього мадридиста Мігеля Муньоса. У 1964 році оновлена команда, але все ще із Ді Стефано та Пушкашем зустрілася лицем до лиця із Інтером Еленіо Еррери – Хенто вийшов на поле із капітанською пов’язкою, але Реал нічого не вдіяв із катеначчо та парою півзахисників Луїс Суарес – Сандро Маццола. Реабілітуватися на євроарені вдалося аж у 1966-му – 11 травня Хенто доклав чималих зусиль, аби Бланкос впоралися із югославським Партизаном…

Якщо підвести загальну риску під виступами Пако, то його досягнення важко переоцінити чи піддати критиці – погодьтеся, вісімнадцять сезонів у футболці Реала, дванадцять чемпіонств, два кубка Іспанії, вісім фіналів КЄЧ, з яких шість були ознаменовані трофеями найвищого ґатунку точно заслуговують поваги. Прізвище Франсиско не загубилося і серед іншої не менш знакової клубної статистики: наприклад, Хенто – сьомий голеадор та шостий за кількістю матчів, проведених у рядах Вершкових. Він, на хвилиночку, єдиний футболіст у історії, що має у активі шість кубків КЄЧ, причому здобутих за одну команду. Це породило відоме прислів’я у футбольних колах – "У Реала є 10 ЛЧ, у Мілана – 7 і у Хенто – 6" (на той момент Галактікос ще не виграли ундесіму).

Пако повісив бутси на цвях у 1971 році у ранзі живої легенди Мадриду. За всю кар’єру він не мав жодного шансу виграти Золотий м’яч, був трудягою у тіні, але задавав темп і тон гри, а Ді Стефано, Пушкаш, Ріаль, Копа та десятки інших футболістів з його передач забили не одну сотню голів. Втім його рекорд – шість КЄЧ – тримається ось уже півстоліття і навряд чи буде колись побитий. Навіть сьогодні Хенто, будучи почесним президентом Реалу, на подив журналістів, не надто любить хватилися булими заслугами. Такий він, скромний король Реалу.