Полонені практично не розмовляли одне з одним, вони розучилися думати. Табірні жартівники називали їх мусульманами, оскільки вони повністю підкорилися своїй долі. Вони рухалися, наче безвольні автомати. З них витравили все, крім кількох фізичних функцій. Вони були живими мерцями та гинули, як мухи на морозі. Їх зламали та переламали, їх вже ніщо не могло врятувати – навіть свобода.

Е. М. Ремарк. «Іскра життя»

Концтабір Гузен І німці називали «Polenlager», оскільки більшість його мешканців складали поляки. Науковці, вчителі, юристи, лікарі, журналісти, службовці. Всіх їх відправили в це пекло на землі в рамках так званої «Intelligenzaktion». Проводячи цю акцію, нацисти ставили собі за мету позбавити поляків їхніх світлих голів. Німці не потребували польських голів, а ось руки – зовсім інша справа. Есесівці взялися до справи вже у вересні 1939 року. Вони працювали, не покладаючи своїх кривавих рук. Наприкінці серпня 1940 року в Гузені I вже було близько 10 000 поляків. У 1941 році до них додалися 4 тисячі іспанських солдатів-республіканців, які потрапили в полон у Франції. В жовтні 1941 року в табір привезли перших, але далеко не останніх радянських солдатів. Машина смерті працювала безперебійно й невдовзі ворота Гузена переступили чергові жертви – югослави, французи, бельгійці, голландці, і, звичайно ж, євреї. Попри настільки пістрявий національний склад табору, він до своїх останніх днів продовжував залишатися в основному польським.

В’язні Гузена працювали в гранітних каменярнях, на заводах Мессершмітт та Штайр-Даймлер-Пух. Тих, хто вже не міг працювати, вбивали просто на місці або ж відвозили прийняти душ до замку Гартхейм. Ця поїздка на перших порах викликала велику радість у в’язнів. Проте дуже швидко вони довідалися страшну правду. В душових замість води, подавали газ Циклон Б. Не менш небезпечними для живих трупів, на які поступово перетворювалися мешканці Гузена, виявились капо (привілейований прошарок в’язнів, що здійснював безпосередній, низовий контроль за повсякденним життям інших), які могли вбити просто так. Деякі з цих садистів намагалися якось обґрунтувати свої дії. І виносили смертний вирок на тій підставі, що полонений ховав недозволені в таборі олівці. Недивно, що середня тривалість життя полонених в Гузені не перевищувала 2-3 місяці. Значно підвищити його тривалість могло вміння грати в футбол. Для в’язнів Гузена спортивні змагання стали справжнім святом, адже вони зрівнювали цих безправних людей з самими арійцями та капо. І полонені могли на футбольному полі перемогти своїх ворогів, вони вірили, що ця маленька вікторія наближає тріумф на фронтах великої війни.

Головним натхненником створення команди в Гузені став один з головних монстрів табору Ганс Каммерер. Він сам був політичним в’язнем з Баварії, який добре себе проявив в Дахау. А тому його відправили в Гузен, щоб показати місцевим малодушним капо, як потрібно працювати. «Вчитель» впорався з поставленим завданням на всі 100 відсотків: «Каммерер був дуже елегантним. Однак його красивий кашкет погано пасував до дурної голови. Чудовий пояс прикрашали оздоблені елементи, які підкреслювали його владу. Він був високим, потужним, та сильним, наче бик. Його лаковане взуття постійно сяяло. Каммерер ніколи не розлучався з нагайкою. Однією з  головних розваг Ганса було знущання над в’язнями. Він насолоджувався своєю силою. Б’ючи полонених, Каммерер відчував себе актором на великій сцені, після кожного удару він дивився по сторонах, спостерігаючи за реакцією публіки. Інколи його посіпаки аплодували садистові за особливо вдалий удар. Якщо полонений не кричав після удару або ж не падав, то гузенського монстра це лише розпалювало, він починав бити з усієї сили, аж поки нещасний помирав. До речі, дехто з полонених намагався зумисне розлютити Каммерера. Вони вважали, що краще миттєво померти, ніж щодня страждати в цьому пеклі. Вбити для Каммерера було так само легко, як викурити сигарету. Однак його збочений розум не задовольнявся простою смертю. «Актор» хотів моторошних вистав, від яких кров стигла в венах. Коли полонені бачили, як Каммерер вмощувався в кріслі, то починали мимоволі тремтіти. Він чомусь обожнював гратися в стоматолога. Каммерер кликав до себе жертву, яка ставала перед ним. Тоді він давав їй рушник, який нещасний мав тримати зубами, а садист намагався його вирвати. Головне правило гри – не можна випускати рушник. Якщо ж полонений його порушував, то існувало лише одне покарання – смерть. Каммерер мило розмовляє зі своєю жертвою, так як зі старим другом і ніби ненароком смикає рушник. Жертва з усіх сил намагається втримати його в зубах. Аж раптом Ганс тягне його з усієї сили. Рушник випадає, а разом з ним зуби зі шматками ясен. Каммерер задоволений собою сміється на усі свої 32, а жертва виє з болю та душиться власною кров’ю. Інколи замість рушника садист використовував гумовий пояс. Саме так Каммерер знущався над єврейським архітектором Феферовим. Коли підлеглі заявили монстрові, що покалічений більше не може працювати і його слід підлікувати, той заявив, що сам зможе впоратися з цією роботою не гірше за ескулапів. Ганс взяв в руки дерев’яного кийка та добив архітектора», – згадував в’язень Анєлін Фабер, який декілька років прожив в гузенському пеклі.

Стокілограмовий Каммерер хотів довести свою вищість ще й на футбольному полі. Саме тому він вирішив організувати команду, капітаном і лідером якої він бачив себе коханого.  Ганс поділився своїм задумом з іншими німецькими в’язнями. Вони чудово розуміли, що отримали пропозицію, від якої не можна відмовитись. Проте їхньої згоди було недостатньо. Бути чи не бути футбольній команді, мало вирішити начальство концтабору. Насправді Каммерер розумів, що це проста формальність, адже керівник гузенської служби праці Франц Шульц до війни грав за Нюрнберг. Шульц не розчарував Ганса: «Це чудова ідея. Як я можу проти неї заперечувати. Я узгоджу всі нюанси з комендантом. Якщо тобі щось буде потрібно, то звертайся, допоможу, чим зможу». Франц дотримав слова. По-іншому й не могло бути, адже комендант Карл Хмєлєвський  не хотів ні в чому поступатись Дахау. Тепер він міг відсалютувати начальству, що Гузен не відстає від старшого брата, і тут теж грають в футбол.

Проте ця ідея ледь не виявилася мертвонародженою. На відміну від Дахау, в Гузені практично не знайшлося футболістів. Лише Ганса Бжезінського можна було назвати гравцем. Всі інші були з м’ячем на Ви, а їхнім піком «кар’єри» стали виступи за шкільні команди. Зрештою методом батога і пряника Ганс зумів нашкрябати 11 «бажаючих» зіграти в футбол. Основою команди стали кримінальні злочинці, які вважалися концтабірною елітою, а тому їли не лише хліб, а й масло і м’ясо. Хороше харчування допомагало злочинцям підтримувати хорошу фізичну форму. Вони могли собі дозволити таку розкіш, як витрачання сил на футбольному полі. Чого не скажеш про поляків.

Після успішного вирішення проблеми номер один перед Гансом постала ще одна – знайти суперника для своєї команди. Каммерер чудово розумів, що серед німців він не зможе назбирати ще 11 «добровольців». А тому звернувся до поляків: Станіслава Ноґая та Едварда Шиця, які, звичайно ж, не могли йому відмовити. Головним менеджером нової команди став Станіслав, який напередодні ІІ світової війни працював спортивним журналістом. Він швидко розшукав кращого польського гравця Кароля Цофала, котрий до 1 вересня 1939 року виступав за один з катовіцьких клубів. Той охоче погодився та почав допомагати журналісту формувати національну збірну: «Ми пішли по блоках, вмовляючи товаришів записуватися до складу нашої команди. Проте практично усюди ми отримували гарбуза. Поляки не бачили жодної користі з футбольних матчів. Навіть ті, хто погодився, вважали, що вони просто жертвують собою, заради незрозумілої їм доброї справи, яку вигадав пан Станіслав», – писав Кароль Цофал.

Кількатижневі зусилля увінчалися успіхом. Станіслав та Кароль назбирали кілька десятків гравців, яке мали зелене поняття про футбол. До складу польської збірної також запросили двох боксерів. Менеджери Кадри чудово розуміли, як гратимуть німці. Більшість волонтерів працювала в каменярнях та на інших важких роботах. І вони спочатку виступали проти футбольної авантюри, оскільки не мали сил на подібні дурниці. Поляки подбали, щоб їхня команда ні в чому не відчувала нестачі. Справжній шкіряний м’яч пошив шорник Станіслав Навроцький. Форма теж не забарилася. Кадру екіпірували білими футболками та кальсонами, які футболісти або підгинали до колін, або ж обрізали. Німецька форма теж не була від Adidas. Вона практично нічим не відрізнялася від польської, за виключенням гетрів, які по своїх каналах дістав Каммерер.

Історичний матч відбувся 8 вересня 1940 року. Перший тайм несподівано для більшості завершився нічиєю 1:1. Поляки мають дякувати за це воротарю Владиславу Цибульському, який потягнув кілька мертвих м’ячів. Також свою лепту в позитивний для наших сусідів результат вніс австрійський суддя Франц Ціхал, який не закривав очі на брутальну гру німців. Однак в другому таймі сили остаточно покинули поляків. На відміну від відгодованих німців, вони вже просто ходили пішки по полю. Один з польських гравців втратив свідомість через перевтому. В другій половині гри німці забили 8 голів, а знесилені поляки спромоглися лише на один. До того ж, «господарі» грали дуже брутально, травмувавши кількох гравців суперника. Поляки остерігалися їм віддячувати, адже хотіли жити. На них зовсім не подіяли передматчеві слова Ганса Каммерера: «Вам нічого боятися. Грайте з усіх сил, футбол не – балет, якщо ви копнете когось з нас, ми не завдамо вам шкоди, це – гра». Поляки йому не вірили, вони добре знали, як дотримує свого сила безумний Ганс. І раптом в одному з епізодів Францішек Ґолєц випадково копнув в кісточку Каммерера, удар вийшов досить відчутним – Гасну навіть на декілька хвилин довелося покинути поле. Польські вболівальники завмерли, готуючись до найгіршого, не кажучи вже про Францішека. Однак Каммерер приємно здивував усіх. Він повернувся на поле з посмішкою та подав руку Францішеку: «Я не ображаюсь. Це – футбол». Так гра номер один на декілька хвилин зробила з монстра справжнього джентльмена.

Незважаючи на розгромну поразку, поляки зрозуміли, що гра в футбол дає багато привілеїв. Вони більше не працювали в каменярнях, де на них рано чи пізно чекала смерть. Футболісти тепер практично байдикували та навіть мали доступ до хорошої їжі. Німці були зацікавлені в тому, щоб поляки їм чинили гідний опір, а не просто грали роль хлопчиків для биття.

Після другої поразки тренер поляків Ноґай вирішив попрацювати на трансферному ринку. Він знайшов Губерта Сколіка та Казімєжа Шимансього, які до війни грали в футбол. Топ-трансфери одразу дали свої плоди. В третьому матчі німці покидали поле на щиті. В кількох наступних іграх Ганс і Kо були просто розтрощені поляками. Каммерер зрозумів, що йому теж потрібно виходити на трансферний ринок. Так в складі німецької збірної з’явилися чеські легіонери.

Матчі в сезоні 1940/41 років відбувалися практично щонеділі. І рівень команд, в порівнянні з дебютним матчем виріс в геометричній прогресії. Аналогічне покращення трапилося й з польською формою. Тепер наші сусіди мали бутси, білі футболки з великою літерою Р та червоні шорти. Для польських вболівальників, ці футболісти були справжньою національною Кадрою, яка залишала з носом ненависних німців. За свідченнями в’язнів, перемоги на футбольному полі розпалювали в їхніх серцях іскри життя, з яких згодом вже палали цілі багаття, які допомагали їм вижити в Гузені. В лютому 1941 року в концтаборі з’явилися іспанці, які не могли упустити нагоди зіграти в футбол. Починаючи з весни 1941 року, в концтаборі склали наступний календар:

Польща-Іспанія
Польща-Німеччина
Німеччина-Іспанія.

В такому форматі в концтаборі грали до кінця року. Недільні матчі стали справжнім святом, на які інколи приходив подивитися сам комендант Хмєлєвський. Популярність ігор чудово ілюструє той факт, що їх відвідували навіть мусульмани. Ці живі мерці щонеділі лягали неподалік від плацу, на якому відбувалися ігри, та на кілька десятків хвилин виходили з добровільного анабіозу. Емоції деяких з мусульман виявлялися настільки сильними, що вони згодом поверталися до нормального життя. На жаль, таких були лише одиниці. Для більшості з них фінальний свисток перемикав в головах тумблер, який повертав їх в режим живих трупів. Футбольні матчі тепер рідко тішили Ганса, оскільки німці програвали як полякам, так і іспанцям. В другій половині 1941 року команда охоронців вже дихала на ладан. Каммерера за хорошу роботу чекало підвищення – він тепер став одним з провідних катів Маутгаузена. Один з лідерів команди Рудольф Мейснер теж залишив Гузен, а головна німецька зірка Ганс Бжезінський відбула в Освенцім.

Після того як батьки-засновники Гузенської ліги кинули своє чадо напризволяще, Станіслав Ноґай доклав всіх зусиль, щоб вона не канула в Лету. Він чудово розумів, яке психологічне значення мали футбольні матчі в житті в’язнів. На початку 1942 року існування в Гузені стало набагато важчим. Місце Каммерера недовго залишалося порожнім. Нові кати придумали зимове купання в річці, яке для багатьох бранців ставало смертним вироком, однак полонені набагато більше боялися, коли їм наказували вирушати в моторошний замок Гартхейм, де на них чекав останній в житті «душ». Антисанітарія спричинила епідемію тифу, який в лютому та березні 1942 року викошував людей тисячами. В квітні кістлява наситилася та перестала збирати свій кривавий врожай. Повернення футболу стало сигналом для в’язнів, що життя продовжується. У великодню неділю, 19 квітня 1942 року, незважаючи на численні втрати серед полонених, після трагічних подій першої половини року, на матчі Польща-Іспанія яблуку ніде було впасти. Про цю гра навіть написала концтабірна газета. Німці теж не хотіли залишатися осторонь від футбольного свята та відродили свою команду. Це дало можливість повернутися до перевіреного формату з трьох збірних. По завершенню сезону 1942 року, збірна Польщі здобула чемпіонський кубок. Німці привітали тріумфаторів та пообіцяли в наступному сезоні взяти реванш.

1943 рік приніс кардинальні зміни на фронтах Другої світової війни. Після Сталінграду німцям довелося забути про наступ та сконцентруватися на обороні. Однак нацисти не збиралися довго відсиджуватися в окопах та зробили головну ставку на відчайдушну атаку в районі Курської дуги. Проте ця битва закінчилася для німців фіаско. В серпні літаки союзників завдали нокаутуючого удару по Люфтваффе. В рамках операції  «Double Strike» була знищена фабрика літаків Мессершмітта в Регенсбурзі. Для того, щоб компенсувати таку велику втрату, керівництво вермахту планувало запустити в Гузені найбільший діючий підземний авіаційний завод Німеччини з площею близько 45 000 м². В’язні почали свердлити величезні тунелі, працювати доводилося в три зміни, адже Третій рейх ще не втратив надії перевернути хід війни на свою користь. На деякий час полоненим довелося забути про матчі.

Якщо вони й організовувались, то їх доводилось переривати, коли з’являлися літаки cоюзників, з якими Люфтваффе не могло нічого вдіяти. Проте любителі футболу не могли довго сидіти на голодному пайку, а тому ігри все-таки не відійшли в минуле. Поляки вже могли дозволити організувати собі цілих дві команди. Німці, які не хотіли миритися з серією з 4 поразок, майже повністю змінили склад. Тепер в них була справжня команда зірок. За них грали кращі чеські та іспанські футболісти. До того ж, їм вдалося «вмовити» польського воротаря Цибульського змінити прописку. При настільки строкатому складу команди, її вже не личило називати німецькою. Так в Гузені з’явилася «Union». Організатори гузенської ліги намагалися уникати ігор між двома польськими дружинами. Незважаючи на зірковий склад, німці знову залишилися біля розбитого корита. В фінальному матчі за кубок схрестили шпаги поляки та іспанці.

Гра пройшла в дуже урочистій атмосфері, зовсім нехарактерній для Гузена. Поляки, які в напруженій боротьбі здолали іспанців, отримали дерев’яний кубок, котрий зображував ворота та гравця, який забивай гол. Цінну статуетку поставили в канцелярії табору, звідки вона через декілька місяців зникла. Проте набагато ціннішою для фіналістів була інша нагорода. Переможці отримали 25-літровий казан супу з есесівської кухні, а переможені тих самих 25 літрів супу, щоправда, зі звичайної табірної кухні.

Навесні 1944 року плац, який слугував футбольним полем, частково забудували бараками, а тому вже не існувало можливості проводити ігри в форматі 11 на 11. Лише під кінець літа вдалося організувати кілька матчів для команд з 7-8 футболістів. Німці підходили до ігор без колишнього ентузіазму, чого не скажеш про поляків та іспанців. Солдати фюрера розуміли, що кінець близько, і їм тепер було зовсім не до футболу. Останні матчі відбулися в лютому та березні 1945 року. 5 травня 1945 року американські війська увійшли в Гузен. Солдати побачили моторошну картину – на них дивилися живі трупи, які не могли повірити, що пекло закінчилось. Американці визволили 21 300 в’язнів. Врятованих було б набагато менше, якщо б не футбол.

Володимир Войтюк, Football.ua