В Луганську, охопленому небувалим футбольним ажіотажем, він був головним улюбленцем публіки з-поміж усіх футболістів золотої "Зорі". За популярністю його міг перевершити хіба що творець легендарного чемпіона 1972-го Герман Зонін. Він двічі намагався стати своїм у рідному "Динамо", проте славу і визнання здобув у Луганську. Тріумф команди зі сходу України назавжди увійшов в історію футболу, як непередбачуваний, особливий і сенсаційний.

Одним з ключових гравців тієї "Зорі" був В’ячеслав Семенов, який не лише вів за собою партнерів, а й організував трансфер Володимира Онищенка, який став кращим бомбардиром нової команди. За спиною вихованця "Динамо" кар’єра, насичена подіями. Тут і секрет успіху чемпіонства "Зорі", і події бурхливої Мюнхенської Олімпіади, і суперництво з Еусебіу. А ще розповідь про Лемешка, Комана, Зоніна і Фоменка.

Сьогодні, 4 квітня, виповнюється 46 років з моменту прем’єрного матчу "Зорі" проти "Динамо" (3:0) у чемпіонському сезоні 1972-го року. Не зайвим буде нагадати, що тоді перший гол у ворота рідної команди забив якраз наш герой. А передувала цьому пам’ятна історія з реактивними двигунами і незвичними переговорами луганців та киян.     

Після розмови Гі Ру і Лобановського з "Осера" надійшов лист

- В’ячеславе Михайловичу, вас можна назвати унікальним дитячим тренером, адже ви більше трьох десятків років займаєтеся цією справою.

- Якщо точніше, то вже 37 років. Зараз треную дітей 2006-го року народження в київській ДЮСШ-1. Працюю тут третій рік.

- Ви, як ніхто, можете прослідкувати зміну цінностей підростаючого покоління. Зараз інші діти, ніж раніше?

- Відмінності дуже відчутні. У дітей тепер нема того фанатизму, який був, наприклад, у нас. Я не кажу, що хтось гірший чи кращий. Просто ми були фанатами футболу. Було присутнє самолюбство, ми не любили програвати навіть у дворі. Зараз телефони і комп’ютери занадто багато часу забирають. Не лише часу, а й уваги. Немає тієї зосередженості. От їдемо на гру, а дитина в телефон дивиться. Увага не та, налаштування відсутнє, реакція гальмується. Футбол потребує швидкості думки.

- Ви дали дорогу у життя багатьом футболістам. Кого можете назвати своєю гордістю?

- Олег Деревинський вигравав Кубок СРСР з "Металістом", грав у Вищій союзній лізі. Володимир Циткін викликався в юнацьку збірну СРСР, був основним воротарем вінницької "Ниви". Відзначу також Сергія Яковлєва, який поїхав з Києва в академію французького "Осера". Однак фактично його кар’єру зламала травма на тренуванні.

- "Осер" це клуб, який асоціюється з іменем легендарного тренера Гі Ру.

- Цей наставник якраз і долучився до переїзду Сергія у Францію. Гі Ру знався з Валерієм Лобановським і, очевидно, після чергової розмови з "Осера" надійшов лист. Французький клуб висловив готовність взяти талановитого гравця до себе на перегляд. Яковлєв поїхав на два тижні і залишився. Більше того, навіть знаходився в обоймі головної команди. Однак не склалося… Знаю, що він зараз живе у Франції.

- Яковлєв не пробився до основи через травми?

- Сергію зробили операцію не найкращим чином, його переслідували травми – в коліно вставляли залізні штифти. На жаль, шанс було втрачено. До речі, мені довелося працювати і з Анатолієм Тимощуком. Я тоді викладав у школі "Динамо" і запросив Анатолія з Луцька. У нас було 4 місця в міському інтернаті для хлопців з інших міст. До Києва він приїхав як нападник. Характер в Толіка був сильний. Якщо ставив перед собою ціль, то обов’язково її досягав. Після закінчення школи повернувся в Луцьк. Я почав слідкувати за ним. Раптом дивлюся, грає на позиції опорного півзахисника.

- Здивувалися?

- Тимощук же швидкий, невисокого зросту… Потім він раптово виріс, швидкість зменшилася. А думка і мислення залишилися. Радий, що він знайшов себе на позиції в середині поля.

- Хороше майбутнє пророкували Дмитру Бровкіну.

- Дмитро повинен був мати кращу кар’єру. Спочатку потрапив у "Динамо", згодом поїхав у Полтаву. Виходив у стартовому складі "Ворскли", все вдавалося. Але одного разу до Бровкіна підійшов якийсь агент і наобіцяв золоті гори. Смикнув його і нічого з того не вийшло. На той час "Ворсклу" тренував Віктор Носов. Ми зустрілися якось і він розповідав мені про талант Дмитра і неправильний вибір молодого хлопця. Тимощук теж молодим був, але він завжди ставив собі за пріоритет лише футбол.

- І все ж найбільше перспектив мав інший ваш талановитий вихованець…

- Андрій Лонський. Справжній талант! Прекрасний футболіст, хороша людина. На полі міг зробити все – віддавав передачі, забивав важливі голи. Але на юнацькому рівні серйозно травмував хрестоподібні зв’язки. Далі була операція, процес відновлення. Рівень "Динамо" не тягнув, тому пішов у "Оболонь". Але і там травмував хрестоподібні зв’язки. Тільки вже на іншій нозі. Дуже шкода… Зараз Андрій живе у Києві, до футболу відношення не має, займається бізнесом.

- Один з останніх ваших вихованців – Євген Макаренко. Згідні з тим, що бельгійський середняк – це не його рівень?

- Євген провів чотири роки в Академії. Мені шкода, що він не реалізував себе в "Динамо". Напевно, далися взнаки якісь непорозуміння з президентом клубом. Сподіваюся, він ще себе проявить. Якщо не в Бельгії, то в Україні.

- Дитячий футбол – невдячна справа?

- Так, і навіть не у фінансовому плані, а в контексті результату. Взагалі вчитель повинен отримувати більшу зарплату. Та й у великому футболі життя бурхливе, там цікавіше. Зрештою, якщо немає дитячого тренера, то наставники дорослих команд не матимуть матеріалу для роботи. Це проміжна ланка не лише у футболі, а й в будь-якій сфері. Без вчителів і тренерів, які працюють з дітьми, не було би чемпіонів і академіків

Мама залишилася сама з чотирма дітьми

- Олександр Чубаров – багаторічний адміністратор київського "Динамо". У вашому житті він відіграв особливу роль. Що за історія?

- Ми навчалися з Сашком в одній школі, щоправда, він трохи старший. Безпосередньо на шкільному подвір’ї у нас був земляний майданчик. Взимку грали там у хокей, використовуючи консервні банки замість шайби і дерев’яні палки замість ключок. Я часто дивився за тим, як грають старші хлопці – Чубаров виділявся на фоні інших. Сашко володів незвичними фінтами. Згодом в цю компанію і мене почали залучати. Якщо парне число, то я глядач, непарне – я у грі (посміхається). Фактично завдяки Чубарову я дуже серйозно зацікавився футболом.

- Згодом ваші шляхи розійшлися?

- Наші сім’ї роз’їхалися. Ми переїхали в інший район, сім’я Сашка також. Зате коли закінчили з футболом, то знову відновили спілкування. Недаремно кажуть, що гора з горою не сходяться, а людина з людиною зійдуться. Завжди з теплом згадуємо наше дитинство, коли зустрічаємося.

- Вам пощастило не лише зі старшим товаришем, а й з першим тренером. Євгена Лемешка вся Україна знає, як видатного наставника "Карпат" і "Металіста". Яким дитячим наставником був Євген Пилипович?

- Він працював зі мною півроку, а далі пішов у тренери команд майстрів. Лемешко – фанат футболу, дуже вимогливий і справедливий. Коли Євген Пилипович йшов від нас, то всі діти були розчаровані.  

- Колись ви розповідали, що у вас було досить складне дитинство.

- Скажу відверто – воно було у мене бідним. В сім’ї четверо дітей. Батько помер рано, мені було лише 8 років. Старшій сестрі тільки 10, а ще двоє малюків. Мама залишилася одна, не віддала нікого в дитячий будинок, тягнула все сама. В той момент розумів, що дуже хочу допомогти рідним. Я пройшов відбір у динамівську школу, згодом здійснив свою здавалося недосяжну мрію – потрапив у дублюючий склад "Динамо".

- Тренував динамівський дубль Михайло Коман, а головну команду в той час очолював Віктор Маслов. Старший тренер слідкував за молоддю?

- Як би там не було, але Маслов цікавився тим, як ми виступаємо. Бувало, міг навіть у роздягальню прийти і накричати, якщо йому щось не подобалося. Щодо Комана, то він був сильним тренером – з-під його рук вийшло надзвичайно багато класних гравців. Бувало після тренувань залишав з собою трьох футболістів і додатково працював з ними. Фанат своєї справи!

- В "молодіжці" ваших часів було чимало потенційно здібних гравців: Кащей, Дирів, Веригін.

 - Ми були настільки сильними, що у 1968-му році за сезон забили 94 голи, а пропустили менше 20-ти. Уяви собі! На кожній грі стадіон "Динамо" був заповнений. І це на матчах дублюючого складу. З молодіжної команди також розпочинали Бишовець, Мунтян і всі хлопці, які згодом грали в основі.

- У 20-річному віці ви дебютуєте у Вищій лізі в матчі з мінським "Динамо". Пам’ятаєте свої емоції?

- Вперше Маслов взяв мене у заміну за рік до того, у 1966-му, коли "Динамо" грало в Алма-Аті. Маслов був доброю людиною, але по голові не гладив (посміхається). Пригадую, як вийшов до бровки поля і бачу, що там зовсім інші швидкості, миттєве мислення. За "Динамо" грали одні легенди: Рудаков, Турянчик, Пузач, Медвідь… Вони нормально мене прийняли. Я не відчував опіки, але і жодного негативу не було. Команда тричі поспіль стала чемпіоном і повинна була вчетверте вигравати золото.

Лобановський і Маслов не могли порозумітися через атлетичний футбол

- У 1969-му році у вас виникає варіант із "Зорею". До того ви відмовляєтеся від пропозицій "Торпедо" і "Арарату". Боролися за місце в "Динамо" до останнього?

- Віктор Маслов переконав мене не їхати у Москву і "Торпедо" я відмовив. Навесні приїхав тренер з Єревану, однак я не хотів їхати з України. В цей момент мене викликає до себе Віктор Олександрович. "Поїдь в Луганськ, допоможи. Там команда молода", — сказав Маслов. Коли їхав, то настрій у мене був не дуже хорошим.

- Не вірили, що з оренди зможете повернутися в "Динамо"?

- Мені завжди подобався стиль гри "Торпедо". Якщо в ЦСКА були "ломовики", то торпедівці грали в інший футбол. Вийшло так, що відмовив "Торпедо", а треба їхати в "Зорю". Проте все склалося максимально вдало.

- Футбольні літописці вбачають основну причину того, що ви не закріпилися в "Динамо", у різному стилі гри. Мовляв, ви діяли технічно і часто імпровізували, а кияни сповідували комбінаційний стиль. Вживали навіть слово "перевиховання", як причину вашого переходу.

- Маслов бачив футбол на кілька кроків вперед, передбачав його подальший розвиток. Тому він запровадив атлетичний футбол. До його ери було більше техніки. Існує легенда про те, що Лобановський-гравець і Маслов-тренер не могли порозумітися через це. Лише після завершення кар’єри гравця Валерій Васильович визнав правоту Маслова.   

- Кажуть, в Луганську вас називали "циганом". Було таке?

- Можливо, трибуни так і кричали, але я не циган. Мій батько – турок, а мама – росіянка. Вони познайомилися після звільнення Києва. Чоловік мами загинув, мій батько сам… Вони одружилися і народили чотирьох дітей. Семенова – це прізвище матері. А батька було звати Касім Магомед Халіл. Вдома мама називала батька Михайлом, а на роботі його кликали Михайло-Касім.

- В пізніх інтерв’ю Германа Зоніна простежується певна честолюбність. Яким був головний тренер "Зорі" у відносинах з колективом?

- Спочатку було важко. Коли Герман Семенович до нас прийшов, то ми довго притиралися. Це стосувалося навіть манери розмови чи стилю тренувань. Зонін обрав певну лінію і не змінював її навіть, коли ми розгромно програвали. Герман Семенович вперто йшов до своєї цілі.

- Про тренування Зоніна придумували цікаві історії. Нібито видатний лікар збірної СРСР Савелій Мишалов запитав Муртаза Хурцилаву, що б той зробив, якби на нього напали. За легендою футболіст, виснажений тренуваннями Германа Семеновича в олімпійській збірній, відповів: "Я б їм віддав Зоніна". Його тренування були справді особливими?

- Я б не сказав, що він нас заганяв, скоріше, діяв послідовно. Ми бігали "кросики", використовували лижі у селищі Щастя, де зараз, війна триває, грали у хокей. Мені здається, що тренерський штаб все контролював і мав чіткий план.  

- Ви прийшли у "Зорю", коли в команді вже було достатньо потужних виконавців: Куксов, Ткаченко, Фурсов, брати Кузнєцови. Ви вірили, що одного дня разом з цими хлопцями виграєте титул найсильнішої команди країни?

- Вони були хорошими хлопцями, але вважалися молодими футболістами. Фактично лише Анатолій Куксов грав за основний склад у Віктора Гурєєва, який очолював "Зорю" ще до Зоніна. Не було Єлісєєва, Малигіна… Втім вже грали Абрамов, Шкляр, Шульженко, Шакун, Ращупкін, Шилов але ніхто з них не володів тією майстерністю. Плин часу зіграв нам на руку – ми постійно зростали як футболісти.

- Ми з вами відзначали той факт, що в Києві вас ставили у певні рамки. Зонін дозволяв вам імпровізувати?

- Тут все просто – якщо проявив ініціативу і все закінчилося добре, то ти молодець. Втім тренер не тиснув і не наказував: "Грай тільки так і не інакше". Це розслабляло. Чого не скажеш про відповідальність у Києві в Лобановського.

- Після переходу з "Динамо" ви стали справжнім кіллером цієї команди. Практично у кожному сезоні ви забивали у ворота рідного клубу. Це все принципове налаштування?

- Не буду приховувати – коли був Маслов, то я серйозно готувався до протистояння з "Динамо". Щодо моїх голів, то я забивав майже у кожному матчі з динамівцями. Загалом за всі роки відзначився у воротах киян не менше п’яти разів. До речі, я не розумію, як без особливого налаштування можна виходити на поле. Ти просто граєш не в повну силу.

З приходом Сабо в Зорі з’явився професіоналізм

  - У 1970-му в "Зорю" з "Динамо" приходить Йожеф Сабо, а з Сум приїжджає ще невідомий широкому загалу Михайло Фоменко. Ці гравці гармонійно вписалися у колектив?

- Йожеф провів сезон в Луганську, а Михайло відіграв два роки. Фоменка помітили і відразу запросили в "Динамо". Щодо Сабо, то спочатку він запевняв, що приїхав у "Зорю" закінчувати кар’єру. Але не все так просто – з Луганська він вирушив у московське "Динамо". Ці гравці суттєво підсилили команду. До Йожефа треба було звикнути – цей темперамент, ці емоції… Розпочинав Сабо в півзахисті, а в другому колі Зонін довірив йому місце в центрі нападу. Ми жартома пояснювали – щоб менше на молодих кричав (посміхається). Однак треба віддати належне Сабо, адже з його приходом в підготовці і тренуваннях у нас поступово почав з’являтися професіоналізм.

- В чому це проявлялося?

- Йожеф взяв позитив з "Динамо". Він своїм прикладом показував, як саме потрібно себе поводити. Мабуть, і з Германом Семеновичем не раз спілкувався на цю тему.

- Існує байка про те, що Зонін одного разу оштрафував Сабо через запізнення.

- Ми цього достеменно не знаємо. Просто наш тренер був чудовим психологом. Думаєш, зі мною було просто? Зонін міг перед всією командою висварити добряче, а потім зателефонувати ввечері додому: "Слава, ви ж для мене, як діти. Просто хочу, щоб ви добре грали", — казав Зонін.

- Після успішного сезону 1971-го, коли "Зоря" фінішувала четвертою, в клубі заговорили про подальший прогрес. Під час турне до Бірми та Непалу капітан Олександр Журавльов чи не вперше озвучив нову ціль – чемпіонство. Тоді такі заяви не сприймалися з максимальною серйозністю?

- Думаю, Герман Семенович бачив наш прогрес. У перший рік ми були 11-ми, далі 5-е місце, згодом 4-е і нарешті чемпіонство. Зонін працював у Бірмі в середині 60-их ще до приходу в "Зорю". Його дуже добре приймали там і подарували ящик віскі, який він розділив на команду. Мовляв, кінець сезону, можна собі дозволити.

- Коли ви повірили у реальність золотих медалей?

- По ходу сезону ми йшли на першому місці, але раптом з федерації приходить вказівка – "Зоря" повним складом летить у Бразилію на турнір на честь річниці незалежності цієї країни. В той момент я подумав, що це нас дезорієнтує, суперники підтягнуться, скоротять відрив. Однак ми повернулися, а насправді нічого не змінилося. Ми продовжуємо лідирувати і стабільно перемагаємо.

- Особливо здивувала перемога в Москві над "Торпедо". "Зоря" тріумфувала після виснажливого 12-годинного перельоту.

- Ми виграли з рахунком 4:2. Але це не єдиний сенсаційний результат у тому сезоні. В першому ж турі ми розгромили вдома "Динамо" з рахунком 3:0. Далі приїжджає в Луганськ "Спартак", володар Кубка. 3:1!

- Матч третього туру ви провели вже не вдома, але знову перемогли.

- Проти московських динамівців ми грали у Львові на "Дружбі" і виграли 1:0. Приємно, що "Зоря" відчувала підтримку львівських вболівальників. За кого ще вони могли вболівати? У стартових турах ніхто про таке мріяти не міг. Планували з шести можливих очок взяти максимум 3-4.  

Через суперечку з Онищенком переліз по балкону в сусідній номер

- Нинішню "Зорю" луганські вболівальники удостоїли прізвиська "мужики". Втім цю характеристику можна було дати і команді ваших часів. За рік до чемпіонства у матчі проти "Зеніта", коли ви забили єдиний переможний гол, воротар Олександр Ткаченко зазнав дуже серйозної травми. "Я вийшов на м'яч, назустріч мені біг футболіст "Зеніта" Поляков. Зараз голкіпери стрибають ногами вперед, а 40 років тому у воротарів при стрибках попереду були руки і голова. Ось по голові, прямо в скроню, Поляков мені і зарядив. Не спеціально, звичайно, за інерцією. Я відразу ж втратив свідомість і про те, що сталося далі, дізнався тільки від лікарів", — розповідав потім Ткаченко.

- На жаль, деталей того епізоду не пригадую. Але можу сказати, що нам вдалося якісно замінити основного голкіпера. Закарпатець Михайло Форкаш дуже добре виконував роль дублера Ткаченка. А взагалі і Сашко, і Михайло були прекрасними воротарями. Бійцівський якостей, зокрема, їм було не позичати. На жаль, кілька років тому Форкаша не стало.

- Ще одним творцем чемпіонства-1972 був Володимир Онищенко, кращий бомбардир команди в чемпіонському сезоні. В "Динамо" він не мав стабільної ігрової практики у свої 21, тому перехід в "Зорю" став для нападника ковтком повітря. Правда, що переїзд Онищенка з Києва до Луганська організували саме ви?

- "Динамо" приїхало до нас наприкінці сезону. Перед матчем зустрілися з Володею на стадіоні, поспілкувалися. Я запитав, як у нього справи, на що він відповів: "Не граю, бо Севідов віддає перевагу Блохіну". Казав, що вже готується переходити в мінське "Динамо". А в Луганську молодий колектив, тому я запропонував Онищенку варіант із "Зорею". Пішов до Зоніна і домовився про їхню зустріч. Все склалося, як найкраще і Володя став моїм партнером. Протягом першого тижня він навіть жив у мене на квартирі.

- Коли чуєш про такий вчинок, то ще важче повірити у реальність курйозного випадку, який трапився згодом. Як можуть посваритися два друга через небажання вимикати світло?

- (посміхається) Володька з характером і я також впертий. Але я ж трошки старший… Ми жили разом і на базі, і під час виїзних матчів. Поїхали кудись за кордон, лежимо після обіду в номері, відпочиваємо. Справа була не у вимиканні світла. В двері хтось постукав, ми лежимо. Стукіт продовжується, я лежу і Володя теж не думає підійматися з ліжка (сміється).

- Чим все завершилося?

- Готельні номери мали балкони-лоджії. Я не витримав і по цій лоджії просто переліз в сусідній номер.

- Хоч невисоко було?

- Ні, невисоко (посміхається).

- Зонін має свою версію і розповідав, що вирішив цю ситуацію по-особливому. Перед всім колективом офіційно заявив, що кожного дня приходитиме до вас і сам вимикатиме світло.

- Це він жартував, напевно. Я у побуті невибагливий, до речі. Якщо треба, то можу при світлі спати. Онищенко трохи інший в цьому плані.

В Пузача під оком була проламана кістка

- Заслуги "Зорі"-1972 неодноразово ставили під сумнів. Скептицизм щодо чесності завойованих медалей висловлювали, до прикладу, очільник федерації футболу СРСР В’ячеслав Колосков та легенда "Арарату" Оганес Заназанян.

- Ти можеш собі уявити, щоб в матчі з "Динамо" ми підкупили суддю? Ти можеш уявити аналогічні ситуації проти тбіліського "Динамо" чи "Спартака"? У 1970-му ми вигравали у москвичів 1:0, але арбітр нас засудив, за що його відсторонили. Якщо таке могло бути, то, скоріше, у зворотній бік. Збірна СРСР, складена з гравців "Зорі" майже повністю обіграла збірну Уругваю. Аргентинцям  і португальцям ми поступилися лише через індивідуальні помилки. Як на мене, то це свідчить про височенний рівень і заслужене чемпіонство "Зорі".

- Герман Зонін в одному з інтерв’ю розповідав, що першому матчу чемпіонського сезону передувала незвична історія. Мовляв, представники "Динамо" виходили на "Зорю" з пропозицією звести матч внічию. Як було насправді?

- Чемпіонат розпочинався на початку квітня. Поле не дуже сухе, рання весна. Для того, щоб поєдинок відбувся було кинуто чимало зусиль – газон сушили за допомогою гвинтокрилів, встановлювали реактивні двигуни. Поляна підсихала, але разом з тим трава вигорала. Крім тяжкого поля, в день матчу зірвався сильний вітер. Тоді "Зоря", начебто, запропонувала зіграти внічию, з урахуванням всіх цих факторів.

- "Динамо" відмовилося?

- Так. Ми виграємо 1:0 (той гол забив якраз В’ячеслав Семенов), наші знову пропонують нічию. Знову відмова і вже 2:0. Зрештою, все закінчилося розгромом – "Зоря" виграла 3:0.

- Гра вашої команди у чемпіонському сезоні була настільки класною, що раптовим фанатом команди нібито став сам Леонід Брежнєв.

- Не чув про це нічого, принаймні, на команді це не відображалося. Знаю тільки те, що у 1973-му, коли я повернувся в "Динамо" із "Зорі", то сповна відчув на собі всю силу луганської команди. Було дуже важко грати проти "своїх". Ми обмінялися перемогами, проте в обох поєдинках було дуже складно.

- В матчі другого кола, коли ви вже повернулися до Києва, стався страшний епізод. Ваш партнер Анатолій Пузач у боротьбі отримав жахливу травму і передчасно попрощався з кар’єрою футболіста. Як це сталося?

- Пузач боровся за верховий м’яч із Сашком Журавльовим. Трагічне видовище… У Толіка під оком була проламана кістка. Жодного умислу зі сторони гравця "Зорі" не було, однак мені навіть страшно було підходити у епіцентр події. Пузача відразу госпіталізували і з допомогою вищого керівництва залучили провідних лікарів країни для належного лікування.

- У чемпіонському сезоні трапився унікальний випадок, коли ви змушені були пропустити матч проти "Нефтчі" через іспити в навчальному закладі. Невже лідер кращої команди СРСР не міг вирішити це питання без відлучення?

- Той рік був дуже насиченим: я став чемпіоном, здобув бронзові медалі Олімпіади і закінчив інститут. Саме в день туру я повинен був скласти державний екзамен і отримати диплом, тому футбол довелося пропустити. На жаль, "Зоря" програла в Баку.

В тяжкі часи пропонували продати медаль

- Золотий матч для вас відбувся за чотири тури до фінішу. Матч з "Торпедо" закінчився внічию 1:1 і "Зоря" стала недосяжною для суперників. Про що подумали в момент, коли пролунав фінальний свисток?

- Особисто я відчував сум. Здалося, що на цьому все завершилося. Все, мрію реалізовано, досягнення встановлено… Можливо, це здається дивним, але в душі справді таке творилося. Пригадую 1965-й, коли з "Динамо" я став чемпіоном СРСР серед юніорів. Мені тоді теж стало сумно. Йдеш до певної цілі стільки часу і раптом все, кінець. Та й сумно було, що розлучаєшся з хлопцями, з якими став чемпіоном. Далі у кожного свій шлях.

- Зберігаєте чемпіонську медаль-1972?

- Так, вдома бережу її. Колекціонери пропонували продати її у тяжкі для мене часи. Однак я відмовився. Навіть, якби мільйон пропонували, то не знаю чи віддав би. Напевно, відчував би, що відриваю щось від себе.

- Останній тур чемпіонського сезону став резонансним. Матч з "Динамо" завершився результативною нічиєю 3:3. Ви традиційно забили, Журавльов не реалізував пенальті, а в кулуарах з’явилося багато розмов – "Зоря" допомогла киянам фінішувати на другій сходинці, а Олег Блохін став кращим бомбардиром.

- Думаю, тут все очевидно. Футболісти в таких ситуаціях нічого не вирішують.

- За чемпіонство ви отримали грошову винагороду у розмірі 2 тисяч рублів. Кажуть, дарували ще годинник і костюм?

- Ми приїхали до Києва і отримали нагороду з рук Володимира Семичастного, першого заступника Голови Ради Міністрів УРСР. Кожному вручили по золотому годиннику "Ракета". В Москві отримали за чемпіонство по тисячі рублів. Оскільки у мене не було дітей, то з вирахуванням податків на руки отримав 700 рублів.       

- Як гадаєте, бразильське турне, про яке ми згадували, було організовано з метою ослаблення "Зорі", яка йшла на першому місці?

- Не думаю. Зонін обіцяв: "Ось побачите, ми поїдемо всією командою в Бразилію і виступатимемо у футболках збірної СРСР". Ніхто не вірив, але все так і сталося. В основному складі збірної грало 9 луганців плюс Ловчев і Бишовець. У складі делегації вирушило ще два представники з інших команд: Альберт Шестерньов і Кахі Асатіані.

- Серед ваших суперників на турнірі опинилася збірна Португалії з Еусебіу в складі. Це найбільш відомий гравець, проти якого вам доводилося грати?

- Так. Хоча Володимир Малигін повністю закрив зіркового опонента. В другому таймі Еусебіу замінили. На жаль, ми програли – Журавльов не влучив по м’ячу, а нападник португальців Дініш вийшов сам на сам з Ткаченком і забив.

- Чим вас найбільше вразила Бразилія?

- Склалося враження – якщо у бразильців забрати футбол, то вони загинуть, як нація. Таких людей більше ніде нема, це унікальне явище. Для них футбол – це життя. Наприклад, триває матч, вболівальник сидить на трибунах. Але йому мало просто переглядати футбол. Він купує приймач, притискає його до вуха і слухає емоційного коментатора. Або, наприклад, перед стадіоном продають надувні кульки. Всі масово купують їх і перетворюються на дітей – сміються, бавляться ними. А це дорослі чоловіки і жінки!

Терористи обіцяли збивати літаки союзників Ізраїлю

- Герман Зонін якось зізнався, що в чемпіонській "Зорі" палили практично всі. Боротися з цим він просто не міг. Пояснював це особливістю шахтарського краю і цитував Аркадія Райкіна: "Пити, палити і говорити я почав одночасно".

- Безрезультатно, це правда. Однак цигарки любили не всі. Я, наприклад, не палив, а ще Ткаченко. Я взагалі-то спробував палити ще в дитинстві. Закінчилося все тим, що голова пішла обертом, мені стало зле і я не торкався до цигарок аж до завершення кар’єри футболіста. Зараз знову палю.

- Якщо вести мову про чемпіонські заслуги певних дійових осіб, то крім футболістів та тренерів на схвальні відгуки заслуговує також секретар Луганського обкому Володимир Шевченко. Що це за людина?

- В області велику увагу приділяли спорту. Чемпіонами СРСР стали луганські волейболістки, а тоді і футболісти. Олімпійським чемпіоном з волейболу був і гравець чоловічої луганської команди Володимир Бєляєв. Шевченко зробив дуже багато для спорту. Люди згадують його з позитивом, а це хороша оцінка для будь-якого політика.    

- Існує міф про те, що "Зорю"-1972 розібрали на деталі і частину гравців перехопило "Динамо". Однак насправді ви стали єдиним гравцем, хто залишив Луганськ і повернувся до Києва. Перехід в "Динамо" відбувся проти вашої волі?

- Якщо б я не хотів змінювати команду, то ніхто мене не примусив би. Я корінний киянин, моя сім’я там жила. Це виключно моя рішення.

- Олімпійську збірну СРСР, куди вас запросили у 1972-му, тренував уродженець України легендарний нападник Олександр Пономарьов, досягнення і рекорди якого ще й зараз не до кінця вивчені. Наприкінці квітня виповнюється 100 років з моменту його народження. Які спогади про нього?

- У 1969-му, коли я провів лише два місяці в "Зорі", мене запросив до табору збірної Гаврило Качалін. Тоді у Львові зустрічалися перша і друга збірні СРСР. Вдруге запросив вже Пономарьов через три роки. Це хороший тренер і видатний бомбардир. Пригадую, як на одному з тренувань Олександр Семенович вже у поважному віці вирішив з нами пограти у футбол. Націленість на ворота, рухливість – тоді я зрозумів, яким чином цій людині вдавалося встановлювати рекорди.

- Табір олімпійської збірної це не лише футбол, а й можливість побувати на персональному концерті зірки того часу Мусліма Магомаєва. Як ще вас розважали в Мюнхені?

- В олімпійському селищі виступала також Едіта П’єха. Радянська делегація була великою, ми жили в одному просторому корпусі. Перед цим корпусом знаходився майданчик, де нагороджували медалістів і відбувалися концерти.

- В ключовому матчі практично за вихід у фінал збірна СРСР програла полякам під орудою уродженця Львова Казімєжа Ґурського. Коли ви йшли з поля, то завдяки голу Блохіна все ж існувала перевага в рахунку. Вас замінили і команда пропустила двічі.

- Все зробив Влодзімєж Любанскі. У суперника гра не йде, капітан нервується. Як почав кричати на своїх, тільки й було чути "курва" і "курва". Ключовим став вихід на поле Зігфріда Шолтисіка, який забив переможний гол на останніх хвилинах.       

- Поєдинок за бронзу минув за схожим сценарієм.

- Вигравали у НДР 2:0, далі був пенальті у наші ворота. До речі, Польща теж рахунок зрівняла завдяки одинадцятиметровому Казімєжа Дейни. Щодо німців, то другий гол вони також забили в кінцівці. Щоправда, я матч не дограв – просто не було сил, банально зупинився і попросив заміну. Матч так і завершився 2:2, обидві команди отримали бронзові медалі.

- В день матчу проти Польщі в Мюнхені відбувся жахливий теракт. Запорізький гандболіст, олімпійський чемпіон Олександр Резанов розповідав, що все олімпійське селище жило у страху. Як ви дізналися про трагедію з ізраїльською делегацією?

- Зранку напередодні матчу. Терористи переодягнулися в спортивні костюми, в руках мали сумки. Типові спортсмени, нічого підозрілого. Варто сказати, що олімпійське селище не особливо охоронялося. Делегація ізраїльтян не була великою. Терористи проникли в будинок, взяли спортсменів у заручники, почали висувати вимоги. Прокидаємося, а навколо безліч поліції. До останнього не знали, чи гра відбудеться. Обстановка гнітюча… Після поєдинку повернулися і побачили, що в кожному будинку по два охоронці. Терористи пригрозили – хто підтримає Ізраїль, начувайтеся. Обіцяли збивати літаки з представниками країн-союзників, які вирушатимуть додому. Було багато хвилювання. Ми спати не могли…    

- Мюнхенська Олімпіада подарувала і позитивні емоції. Золота баскетбольна медаль стала можливою завдяки епохальним "трьом секундам". Одним з героїв тієї перемоги став українець Анатолій Поливода, який відмовився консультувати творців російського фільму "Рух вгору" за мотивами легендарного фіналу у зв’язку з подіями на Донбасі.

- На жаль, я не бачив того матчу. У нас були якісь власні справи, своя програма. Хоча ми згодом дізналися про ті "три секунди" і зраділи успіхам хлопців. Толіка Поливоду знаю особисто, прекрасний баскетболіст і хороша людина.   

Поїхав у відпустку, а на моєму місці вже інший тренер

- Після Олімпіади і успіху в "Зорі" ви повертаєтеся в "Динамо". Які відчуття?

- Команду тренував Олександр Севідов, якого восени замінив Лобановський. Валерій Васильович давав шалені навантаження, а у 1974-му я отримав серйозну травму.

- Ви пропустили майже весь сезон.

- Мене оперували в Москві, там занесли інфекцію. Почалася нориця, свищ, з’явився отвір в тканинах на нозі. Коли почали знімати шви, стався витік гною. Антибіотики не діяли. Потім у цьому ж місці почали знову різати, зчищали все до кістки. Навіть страшно розповідати…

- Як тривало відновлення?

- Займався самотужки, ходив у басейн "Динамо", бігав. Згодом приступив до роботи з дублем.

- У 70-х в радянському футболі діяло правило – якщо матч закінчується внічию, то пробиваються пенальті. Для вас особливим було протистояння з ростовським СКА. В матчі першого кола 1973-го року ви тричі змушені були виконувати пенальті. В чому справа?

- Суддя наказував перебивати через голкіпера, який завчасно виходив з воріт. Але мені і це не допомогло. Двічі воротар парирував, а ще раз я не влучив у рамку.

- Кажуть, дійшло до кумедного – матч другого кола зі СКА знову от-от завершиться внічию, а ви зважуєтеся на цікавий крок… Ви справді впали у центрі поля на 90-й хвилині, щоб не пробивати пенальті?

- Ні, це дурниці. Я підійшов до Севідова і попросив, щоб він мене замінив. Я не те, що боявся, просто занадто емоційно себе поводив. Пенальті бити має холоднокровна людина.  

- У 1975-му ви їдете в "Дніпро" до Віктора Каневського. Чому провели у цій команді лише сезон?

- Поганий період, не треба було туди їхати. Це як в театрі – приходиш в один, але не відчуваєш спокою і задоволення. Постійно щось не те. А в іншому почуваєш себе комфортно. Не пішло у всіх планах – емоційному, моральному. Суцільний дискомфорт.

- Тоді ви знову стаєте гравцем "Зорі". Наскільки ця команда відрізнялася від тієї чемпіонської?

- Хлопці ті ж, але футбол не той. Змінилася система підготовки, керівництво області.

- В тій "Зорі" народилася зірка Сергія Андрєєва, який стане легендою ростовського СКА, кращим бомбардиром Олімпіади і двох чемпіонатів СРСР.

- Виділявся не лише Андрєєв, а й  Віктор Стульчин. Мені здається, що Віктор навіть був більш здібним. Сергій – цілеспрямований, а Стульчин – "рубаха-парень", щира душа. До списку молодих вихованців луганського футболу додав би ще Олександра Сорокалєта, Сергія Журавльова, Олександра Бережного. Цей край подарував Україні багатьох класних футболістів.  

- У 1977-му році "Зорю" очолює Сабо, а ви стаєте кращим бомбардиром своєї команди. Які спогади від роботи під керівництвом екс-одноклубника?

- Перше коло провели невдало, а в другому гра пішла. Дійшли навіть до півфіналу Кубка СРСР. А взагалі Йожеф Йожефович – дуже імпульсивний.

- В роздягальні стільці літали?

- Літали. І стільці, і парасолі (посміхається). Ми потребували часу для звикання, а потім видали серію хороших результатів.

- Ви закінчуєте кар’єру в київському СКА, де долею випадку вашими партнерами були відразу кілька майбутніх суддів: Догадайло, Брюхов, Овчінніков, Шельменко.

- Не суддями єдиними. Додам сюди ще Насташевського, Шмуца, Простімкіна, Паламарчука. Словом, компанія серйозна. Я грав і виконував обов’язки старшого тренера. Ми з сьомого місця піднялися на третє. Попереду лише "Металіст" і "Колос" з Нікополя. Поїхав у відпустку, готувався до роботи. Приїжджаю, а на моєму місці москвич Мамикін, який працював раніше в групі військ за кордоном. Повернувся, місця в Москві нема, тому і прилаштували його в київський СКА.

- Образливо. Це був важкий період для вас?

- Дуже важкий в моральному плані. Якби я завалив команду, то зрозумів би… Поруч не було досвідченої людини, яка б сказала: "Перетерпи, така доля тренера". Сам постановив собі, що не хочу бути потенційно безробітним і пішов у дитячий футбол, почавши нове життя.  

Любомир Кузьмяк, Football.ua