Ця історія про дві команди. 39 чемпіонських титулів у лізі, 21 Кубок Англії, 19 європейських трофеїв, 16 Кубків ліги, а ще Суперкубки, Клубний чемпіонат світу та Кубки володарів кубків – загалом 135 великих трофеїв. Ці цифри ведуть до інших не менш вражаючих показників: 416 мільйонів підписників у соцмережах та 47 глобальних комерційних партнерів – від Malaysia Airlines до Estée Lauder, від виробників локшини до виробників бігових доріжок. Сьогодні Манчестер Юнайтед і Ліверпуль – це не просто два з найстаріших футбольних клубів світу, а транснаціональні корпорації, що працюють за тими ж принципами, що й Microsoft або Pepsi. Ось ще кілька цифр: 3,5 мільярда євро – саме стільки кожен із клубів міг отримати в рамках "інфраструктурного гранту" як один із п'ятнадцяти засновників Європейської Суперліги. А ще 200–300 мільйонів євро "вітального бонусу" від J.P. Morgan.

Ці цифри мають велике значення. Згадайте весну 2021 року. Власники Манчестер Юнайтед і Ліверпуля, прагнучи компенсувати збитки через порожні трибуни під час пандемії COVID-19, а також витиснути максимум прибутку зі спорту, який, на їхню думку, мав багатомільярдний потенціал, поспішили приєднатися до елітної ліги для обраних. Однак, щойно плани стали відомі, континент охопило обурення. І найбільше гнів вибухнув у Манчестері.

Причина очевидна. Трибуни в неналежному стані, дірявий дах, власники, яких цікавлять лише прибутки,— фанати Манчестер Юнайтед понад 20 років боролися проти правління сім’ї Глейзерів. Але думка про те, що Глейзери знову збагачуються за рахунок клубу, розлютила фанатів так, як ніколи раніше. Це був гнів, набагато сильніший за всі попередні форми протесту, включаючи рух Green and Gold у 2010 році.

22 квітня 2021 року 20 фанатів із банерами "МИ ВИРІШУЄМО, КОЛИ ВАМ ГРАТИ" та "51% MUFC 20" (натяк на модель володіння 50+1, популярну в Німеччині) прорвалися на тренувальну базу клубу в Каррінгтоні. Саме ця акція і, зокрема, гасло "Ми вирішуємо, коли вам грати" запалили іскру. Два дні потому біля Олд Траффорд зібралися вже 2000 фанатів із такими ж вимогами. Напруга зростала — спочатку повільно, потім швидко, швидше, ще швидше.

І ось настав великий день — 2 травня 2021 року. Матч Манчестер Юнайтед проти Ліверпуля. Головне протистояння англійського футболу, яке 10 000 рішучих бунтарів мали намір зірвати. Неймовірно, але їм це вдалося.

Те, що відбувалося того дня, більше нагадувало акцію протесту перед Даунінг-стріт після провальної зовнішньої політики. Дивлячись на ті кадри на думку приходила Арабська весна. Фанати на плечах один в одного, щільний потік людей по Sir Matt Busby Way, обличчя, закриті масками, запалені фаєри, що огортали площу зелено-золотим димом. Прямий протест, який зрештою переріс у справжній штурм стадіону. Вторгнення на поле. Захоплення арени. Повернення того, що завжди належало їм.

І тепер, вперше, з розповідей очевидців — тих, хто проривався крізь барикади, задихався у диму фаєрів, гупав ногами по трибунах і пробігався газоном, — ось історія того дня, коли футбол раптово зупинився…

(Не) похід на матч

"Цікава річ у моїй ситуації була в тому, що я жив на Блекфраєрс-роуд у Солфорді", — розповідає журналіст Марк Крітчлі. У той час він був північним футбольним кореспондентом The Independent і каже, що коли у квітні 2021 року з’явилася новина про створення Суперліги, він перебував у юрті в Йоркшир-Дейлз, повністю відрізаний від зв’язку під час цифрового детоксу. Через місяць він сидів у своїй квартирі за десять хвилин ходьби від готелю Lowry, де команда Юнайтед зупинилася перед матчем з Ліверпулем, і спостерігав, як його телефон вибухає повідомленнями.

"Я жив буквально за рогом від готелю й знав, що того дня буде протест, тому вирішив вийти подивитися, що відбувається. Коли я прийшов, на Чапел-стріт, що поряд із готелем, уже зібралося багато фанатів. Там ще є інша вуличка, яка веде до Lowry, вузький, тісний провулок під назвою Dearman’s Place, і поліція саме формувала бар’єр між фанатами та цим шляхом.

Dearman’s Place був єдиним маршрутом, яким автобус Манчестер Юнайтед міг проїхати. Тож, чи то фанатами, чи то поліцією, але дорога була заблокована, коли я туди дістався. Проте можна було обійти й пройти до переднього входу готелю через Quay Street — там є невелика пішохідна доріжка.

І коли я нарешті потрапив туди, я побачив, що автобус просто стоїть без руху перед будівлею. Я чітко запам’ятав, як Маркус Рашфорд і Брендон Вільямс дивилися у вікна, спостерігаючи за тим, що відбувалося внизу, де юрмилися фанати й поліція. Вони точно не збиралися виходити у цей хаос".

Ситуація розвивалася не за планом. Охорона Юнайтед отримала інформацію, що протест проти Глейзерів і Суперліги буде зосереджений виключно на Олд Траффорд, і лише небагато фанатів (якщо взагалі хтось) з’являться біля готелю. Але реальність виявилася іншою: сотні розлючених уболівальників у масках перекрили вузький під’їзд до готелю, не пропускаючи нікого.

Фанати дійсно збиралися на Олд Траффорд, але те, що відбувалося біля Lowry, було більш продуманим і скоординованим. Саме це зрештою змусило скасувати матч.

"Фанати, які зібралися біля Lowry, були, мабуть, найрадикальнішими, — продовжує Марк. — Це були ті, хто знав, що потрібно зробити, аби матч не відбувся. Вони розуміли, які тактики слід використати, як заблокувати територію так, щоб гра точно була скасована. У Манчестері є історичні фанатські групи, форуми, такі як Red Issue, активні чати у WhatsApp — вони чудово вміють організовувати масові акції, і саме ці люди були біля Lowry. Те, що сталося на Олд Траффорд, було радше наслідком, продовженням подій, які почалися біля готелю".

Але для Марка день ще не закінчився.

"Я вже розумів, що матч не відбудеться, але почув, що на Олд Траффорд почалося щось серйозне. Тож я вирішив викликати таксі й швидко дістатися туди. Пам’ятаю, як вийшов з машини, а фанати тут же заглянули в салон, перевіряючи, чи не везу я випадково Еда Вудворда! А потім я побачив цілу процесію уболівальників, які рухалися вниз Wharfside Way, тримаючи протестні банери, а навколо в повітрі палали фаєри".

На цьому ми залишимо Марка, загубленого в диму й натовпі людей, що розтягнувся вздовж вулиці, й перейдемо до іншого очевидця – того, хто був у самій гущі подій біля стадіону, у саморобній балаклаві, що ледь трималася на голові, поки він крокував вперед…

Тримати курс

"У мене була велосипедна маска, щоб мухи не лізли в обличчя", — сміється чоловік, який погодився на інтерв'ю за умови анонімності. Назвемо його Фред, чому б і ні? Тим більше, що він — справжній Ред, та ще й, як один відомий талісман (відсилка до маскота МЮ Fred the Red, — прим. ред.), дуже товариський, навіть із незнайомцями. "Я вітався з людьми, яких знав, а вони не впізнавали мене. Просто дивилися й думали: “Хто цей тип у балаклаві, що сюди йде?”.

"Ми не знали, чого очікувати, — продовжує він. — Напевно, просто пройтися, покричати якісь гасла, побачити автобус команди й, можливо, потрапити на телебачення. Але зрештою все перетворилося на неймовірний досвід, окрім, може, п’яти хвилин напруги. Мені подобався елемент несподіванки.

Атмосфера швидко змінилася: від добре організованого протесту з позитивною енергетикою до усвідомлення того, що сьогоднішня мета — домогтися скасування матчу, бо це стане найгучнішою заявою. Для цього потрібно було діяти з двох сторін: на Олд Траффорд уже були камери, що давало час хлопцям у готелі. Було очевидно, що навколо стадіону збереться натовп — достатньо людей, які справді піклуються про клуб, і достатньо тих, кого просто захопить атмосфера".

І натовп тільки зростав, поки не заповнив усе навколо стадіону. За оцінками, в протесті взяли участь близько 10 тисяч фанатів. Барабани, скандування, прапори, вибух адреналіну від відчуття, що ти частина руху, який з кожною хвилиною здається все більш неминучим. І досі у Фреда залишається неприємний осад від дій поліції того дня.

"Я не розумію, навіщо вони зайняли такі позиції. Ніхто не збирався, скажімо, трощити Мюнхенський тунель, — каже він. — Вони могли мати свої причини, але це не мало сенсу. Декілька людей дійсно щось кидали, і я з цим не погоджуюся. Але щоразу, коли між нами й поліцією виникала напруженість, здавалося, що їх це влаштовує. В один момент хтось кинув порожню банку чи пляшку, і, думаю, їм це набридло — можливо, просто стемніло, і вони не хотіли залишатися на понаднормові".

Фред був вражений силою єдності фанатів, але розчарований тим, як на це відреагували влада та суди. Вироки за заворушення, погроми, напади й пошкодження майна здавалися непропорційними до реальних подій. Це змінило публічне сприйняття протесту, який здебільшого залишався мирним. Ці покарання здавалися показовими — і продовжують такими бути.

Керувати Манчестер Юнайтед — це не те саме, що керувати Nike чи adidas

"Існує величезний розрив між футбольною культурою й тими, хто керує клубами. Це стосується і поліції, і всіх, хто приймає рішення у футболі, але сам до нього не належить. Вони ніколи не розуміють таких протестів і щоразу вражені ними. Їхня реакція завжди неадекватна".

Цей розрив особливо відчувається серед тих, хто займається бізнес-стороною футболу. Люди, які стоять за Суперлігою й Глейзери, не мають нічого спільного з культурою, у якій виросли фанати. Для них усе зводиться до фінансової вигоди й комерціалізації гри. Але керувати Манчестер Юнайтед — це не те саме, що керувати Nike чи adidas. Nike — це просто бренд, а футбол — це частина суспільства. Його повинна підтримувати й держава.

"Тут важливу роль відіграє уряд, — наголошує Фред. — Такі речі, як Суперліга чи величезні іноземні інвестиції, відбуваються лише тому, що держава це дозволяє. Якщо достатньо людей вийде на протест, уряду доведеться визнати свої помилки. А вони роблять їх уже 30 або 40 років, вважаючи, що футбольні фанати просто змиряться з будь-чим.

Як уболівальник Юнайтед, я не раз проходив шлях від надії до виснажливого, повільного розчарування. Я виріс, їздячи з батьком із Лонгсайта на Олд Траффорд, зачаровано спостерігаючи за футболістами в червоних футболках, які здавалися супергероями. Я був надто малим, щоб зрозуміти, як Глейзери шматували клуб тисячами маленьких порізів. Надто юним, щоб пам’ятати, як ним керували правильно, як стадіон утримували в порядку, а фанатів поважали.

Але того дня я побачив людей, яким було не байдуже. Людей, готових виступити проти цього божевілля, занепаду й гниття. Це було схоже на корабель у штормі, який нарешті помічає проблиск маяка. Це не просто дало мені надію. Це переконало мене: якщо ти справді любиш щось, ти не можеш стояти осторонь і не помічати його біль.

Футбольний клуб — це його спільнота. А спільнота залишається сильною лише тоді, коли її члени дбають одне про одного.

Мюнхенський тунель

"Пам’ятаю той тиждень перед протестом", — з посмішкою згадує Джеймс Янг. "Я отримував купу повідомлень від знайомих з антиглейзерівського руху, людей з FC United і так далі. Всі казали: ми це зробимо."

Протягом тижня відчувалася напруга. У закритих чатах у WhatsApp обговорювали деталі, а телефон розжарювався від нових повідомлень із підтвердженням: щось точно станеться. Коли інформація ставала все конкретнішою, Джеймс вирішив: чорт із ним, сідає у потяг з Кардіффа, де тоді жив, і їде в Манчестер.

"Пам’ятаю, як усе почалося доволі буденно, — каже він своїм манкуніанським акцентом. — Зайшов у паб The Peveril of the Peak на пінту, потім сів на трамвай з Дінсгейта до Олд Траффорда. Але коли йшов по Честер-роуд, почув вибухи фаєрів і звуки барабанів. І зрозумів: це серйозно. Щойно підійшов до стадіону, одразу натрапив на знайомих, але мене вразило навіть не це, а кількість людей.

Диму було стільки, що майже нічого не видно. Піротехніка, пісні "Glazers out, Glazers out" — і відчуття, що цього разу все інакше. Було безліч протестів і до, і після, коли люди просто проходжувалися повз, тримаючи банери для галочки. Але тут був справжній намір".

Кілька пінт, атмосфера єдності — і натовп сам підхоплює Джеймса та його друзів, несучи вперед. Це було майже як повернення на трибуни. І ось у якийсь момент його витягує зі стану ейфорії дзвінок матері.

"Вона каже: "Ти тільки не будь там, де цей протест!" Я піднімаю очі — і розумію, що стою посеред Мюнхенського тунелю! Люди вже проникли на стадіон. Диму стільки, що майже нічого не видно. Потім бачу, як відчиняються ворота, і люди вибігають назад".

Стоячи там, у натовпі, Джеймс відчув гордість за те, що сталося. Уперше за 20 років уболівальники Юнайтед об’єдналися. Багаторічні розбіжності, суперечки про методи боротьби з Глейзерами відійшли на другий план. Навіть ті, хто колись залишив клуб і заснував FC United, тепер були разом. Це був день, коли фанати повертали собі клуб.

"Найсмішніше було обманути поліцію, — додає Джеймс. — Пройти повз них біля Лоурі й прорватися на поле Олд Траффорда. Навіть потім, на площі перед стадіоном, настрій був святковий: люди просто стояли, пили пиво й сміялися. Це був серйозний момент, але водночас це був і чудовий день, навіть без футболу. Щоправда, один мій друг отримав судимість, бо кинув пляшку в копа, тож не для всіх все закінчилося добре".

Але перш ніж закінчити, пригадаємо ще одну цифру. 3,5 мільйона фунтів — штраф, який кожен із клубів-учасників Суперліги отримав від УЄФА. Для футбольних гігантів це смішна сума, крапля в морі. І якщо колись Суперліга відродиться, вона легко окупить цей штраф. Але це нагадування. Шрам. Символ того, що трапляється, коли клубами керують як бізнесом, ігноруючи голос фанатів.

Бо коли вболівальники єдині, вони можуть змусити впасти цілі ліги, змінити футбольний ландшафт і добитися реальних змін. Пам’ятайте завжди: футбол без фанатів — ніщо.

Переклад статті Goal