Нутрощі героїзму

Залишалося тільки дивуватися, як сильно в’їлася у свідомість навіть тих, для кого футбол є пристрастю, ця непохитна впевненість у "святковості" мундіалю.

Добре б патякали про це ті, хто футболом або цікавиться лише з нагоди якогось крупного турніру, або ж  робить це настільки по-вітрогонському, що у одне вухо влітає, з іншого вилітає, а у голові панує священна порожнеча, яку вони примудряються виплескувати із себе у вигляді "каментів" на сайтах. Але ж і справжні поціновувачі Гри, здатні мучитися без "свята" ледь не увесь клубний сезон, з надією чекають саме чемпіонату світу.

Чекають попри те, що цей чемпіонат вже давно не "фестиваль", не "конкурс краси", не "огляд найкращих", і тим більше не "ярмарок ідей, що змінюють футбол". У часи коли навіть збірну КНДР кожен, було б бажання, міг би побачити ще до фінальної частини з десяток разів, важко привезти на турнір диво-схему чи футболістів, про яких ніхто й не чув. Команд "нізвідки" для уважних очей вже не залишилося. Що вже казати про ідеї.

Чемпіонат світу зараз — це "всього лише" спортивне змагання, учасників якого визначають за спортивним, а не за будь-яким іншим принципом (якщо тільки не втручаються Ханссони). Кожен учасник, таким чином, цілком законно займає своє місце, і як би не було прикро, що хтось до ПАР не потрапив, треба це сприймати як даність. Так само як і можливі неоковирності у виступах цих учасників. Зрештою, навряд чи був чемпіонат без матчів, від яких брало на позіхи.

У спортивному ж змаганні важливо вміти оцінювати команди не за власними критеріями ідеалу (або ж не тільки за ними). І тоді героями стають ті, хто на перший погляд мав би сидіти вдома і милуватися по телевізору грою тих, хто "справді вміє".  

Збірна Нової Зеландії потрапила на чемпіонат світу не в останню чергу завдяки "еміграції" австралійців до Азії. Це так. Але чому новозеландці мали соромитися своєї присутності у ПАР? Якщо вже вони опинилися серед учасників турніру, то мали б принаймні чесно та сумлінно викласти на стіл усе, що мали за душею. І саме цей процес зробив їх героями мундіалю.

Зрозуміло було, як вони гратимуть. Зрозуміло було, на що з цією грою вони мали б розраховувати. Їх сприймали як набридливих комарів, що кружлятимуть навколо великих звірів перед тим, як ті вийдуть на справжнє полювання.

Новозеландці не розчарували. Їхні дії на полі ані на йоту не відхилялися від прогнозів. Сценарії їхніх матчів немов були написані заздалегідь. За винятком однієї лише дрібнички. Результату. Там, де мали бути розгроми, були нічиї. Там, де мало бути приниження, були гідність та відвага.

Вони виходили на поле і немов говорили супернику: "Ось те, що ми вміємо. Ми знаємо, що цього замало. Але ви маєте довести, що цього замало бодай для нічиєї. А ми вам заважатимемо". Такій команді навіть не потрібно танцювати перед грою хаку. Без зайвих спецефектів вони відкривали усьому світу своє футбольне нутро і "просили" у публіки лише одного — оцінити ці чесність та відкритість і не крутити носом від простоти цього нутра.

Що отримала за це Нова Зеландія? У таблиці — місце прямісінько над колишніми чемпіонами світу, над представниками значно багатшої футбольної культури. А ще — місце в історії. Скромне, не у перших рядах, але чесно зароблене кожною секундою кожного матчу у ПАР.

Австралійці вперше приїхали на чемпіонат, що відбувався не у Німеччині. Приїхали завдяки вже згаданій "еміграції". Хоч суперники в Азії серйозніші, проблем з виходом на мундіаль не виникло. І очікували від них дещо більшого, аніж від новозеландців. У першому ж матчі очікування не збіглися з реальністю так разюче, що австралійців похапцем записали у безнадійні аутсайдери, баласт та корм для фаворитів.

Що сталося у першому матчі? Австралія зрадила своєму єству. За вказівкою тренера, який цілком науково міг би обґрунтувати, якого біса він випустив проти Німеччини двісті сорок півзахисників і жодного форварда, але зрадила. І перетворилася на посміховисько.

Залежно від обставин на полі збірна Австралії може нагадувати або Крокодила Данді (досвідченого, вмілого та хитрого мисливця), або ж його друзяку Донка (простуватого ґевала). Але завжди їй потрібно право на удар у відповідь. Не у її натурі лише ухилятися від ударів суперника. The Australian spirit is about having a go. Пім Фербек позбавляв австралійців цієї можливості до виходу на поле у матчі з Ганою Джошуа Кеннеді.

Навіть якщо це був вимушений хід, добре, що хоч колись Фербек на нього наважився. І команда, яка у другому таймі цього матчу задихалася навіть коли володіла м’ячем, розправила плечі, забула, що грає у меншості, і полетіла на ворота ганців. Кеннеді став маяком, на який орієнтувалися партнери. Він розташувався у штрафному майданчику ніби й не було там центральних захисників. А вони, до цієї миті такі впевнені та доладні, нічого не могли з цим нахабою зробити.

Австралія повернула собі Australian spirit. Австралія могла виграти другий матч — і вона виграла третій. Те що починалося як принизливе знущання над неумійками, перетворилося на тріумф героїзму тих, хто незалежно від свого походження уособлював Australian spirit.

Дмитро Джулай, спеціально для Football.ua