Победа по-любому за рабочим классом

Журналісти й зараз вважають, що Іспанії теж потрібно якомога більше матчів на Різдво і Новий Рік. А поки ця англійська традиція залишається мрією, іспанці перейняли іншу. Відтепер у другому дивізіоні одну з путівок до еліти розігруватимуть у плей-офф.

Як і у Англії, прихильників цієї формули тішить, що значно більша кількість команд до останнього туру боротиметься навсправжки. Серед невдоволених — ті, хто розуміють, що цілком можуть опинитися на третьому місці й замість призначеної за це раніше винагороди доведеться грати ще кілька нервових матчів. 

Після десяти турів охочих стати в чергу на цю перевірку нервів вдосталь. Та й успішний виступ Барси Б означає, що до плей-офф можна буде потрапити навіть із сьомого місця, тож коло претендентів ширшає. А матчі між ними набувають ще більшої ваги. У черговому турі зійшлися Райо Вальєкано (третє місце) та Вальядолід (п’яте)...

Коли у день матчу шукаєш стадіон, на якому ніколи раніше не був, то найпростіший спосіб ще у метро піти за кимось у кольорах команди-господаря. Тільки от якщо цей хтось важить кілограмів на 50 більше за тебе й рухається зі швидкістю равлика, у якийсь момент доводиться йти на обгін і виринати з метро із наміром відсканувати місцевість та знайти інший "живий дороговказ".

І одразу перший сюрприз. Від виходу з метро до стадіону метрів п’ять. Ось він, Вальєкас, нависає над головою хмарою бетонних конструкцій і зблизька здається значно більшим, аніж є насправді. Нічого спільного із сучасними однаковісінькими "супераренами". Ще одна давня конструкція досупермаркетового періоду.

Під стадіоном ровесник Франко розкладає на охайному ношаку пакети з насінням, розмірам яких позаздрили б наші "кузьмичі". На стінах розклеєні застереження. За банку пива на трибуні штраф 3000 євро, за бурдюк вина — 3500. На самому стадіоні активно розливають "Кока-Колу". Треба ж якось маленькому клубові крутитися у цьому жорстокому світі.

Ворота відкривають хвилин за 50 до початку матчу і це, як з’ясувалося, час виїзних фанів. Відділені у кутньому секторі лише звичайною стрічкою, вони витанцьовують і під гупання барабану скандують: "Pu-ce-la". Репетиція цього скандування почалася ще у барі навпроти стадіону, а на автобусній зупинці під самим Вальєкасом якийсь дідуган перепитав у дружини: "Що це вони там вигукують?" "Ти що, — обурено загула бабця, — хіба не знаєш, що Вальядолід так називають?" Присоромлений дідок зашарівся і пробурмотів у відповідь щось нерозбірливе.

Жінки, котрим за п’ятдесят, а то й за шістдесят — це взагалі окраса іспанських стадіонів. Ходить їх на футбол достатньо багато, підтримують вони команду із надзвичайним завзяттям, а у вмінні розповісти судді про усі найогидніші риси його характеру дадуть фору багатьом чоловікам.

На Вальєкасі взагалі, що суддя, що гравці суперника одразу потрапляють під зливу з hijo(s) de puta, mierda, cabron. Своїх натомість підтримують беззастережно. Ніяких незадоволених вигуків чи свисту після помилок. Тільки оплески та підбадьорювання. Можливо, дається взнаки успішна домашня серія команди. На своєму стадіоні Райо лише раз зіграв внічию і лише у одному матчі пропустив.

Заводять усіх три фанатські сектори, де, як і годиться, повно прапорів та банерів. (Перед початком матчу фани розтягнули на одному із секторів банер із зображенням двох білих коней та гербом району Вальєкас, а на лицьовому з гордістю написали: "Hijos de Caballo Blanco". Цей вираз, "Діти Білого Коня", є натяком на давню легенду про походження Вальєкаса. Мовляв, заснував його напівбог, напівсмертний, який народився від білого коня та закоханої у нього молочниці. Дивно, як це мадридські акаби ще не звинуватили фанів Райо у потуранні зоофілії).

Із перших хвилин матчу Вальядолід будь-що намагався не дати розігнатися іншим "дітям Білого Коня". Пресинг на половині поля суперника дозволяв гостям гальмувати вихід Райо з оборони і мав би забезпечити плацдарм для власних атак. Але Райо, якщо команді не вдається атакувати в улюбленій манері, не віддаватиме задарма територію і тим більше контроль м’яча.

Тож хвилин двадцять суперники вперто буцалися у центрі поля, перехоплення м’яча перемежалися миттєвими втратами, і не витримав зрештою саме Вальядолід. Тоді й почали чіткіше вимальовуватися контури гри Райо в атаці. Ніяких затримок м’яча у центрі, єдиний форвард (у цьому матчі через травму Аґансо та нестовідсоткову готовність Делібашича вперше у стартовому складі вийшов кантерано Лукас) постійно вишукує зручне місце для прориву, і пас на нього йде за першої ліпшої нагоди. Флангові захисники йдуть далеко вперед вкрай рідко. Є три атакувальні хавбеки, є нападник, вони й повинні своїми хвацькими наскоками руйнувати захисні побудови гостей.

У такій грі потрібна неабияка точність. Райо її бракувало. Через те, що мало потрапляв м’яч до найкращого, а, може, єдиного вигадника команди Оскара Трехо. Він цілком міг би "зникнути", пригнічений такою самотою, але насправді аргентинець ані на мить не виключався з гри.

Зрозуміло ставало, чому Райо так мало пропустив удома. Команда просто не зупиняється. Рух без м’яча навдивовижу інтенсивний, кожен гравець відпрацьовує у захисті на совість, а трибуни винагороджують оваціями кожен вдалий підкат, кожне перехоплення. А кожне перехоплення — це новий привід для чергової динамічної атаки. Вальядолід помилився саме тоді, коли прагнув покатати м’яч, зіграти не так шалено. Необережний пас назад шулікою перехопив Арментерос, обіграв Хакобо і покотив м’яч у порожні ворота.

Вдруге Райо забив вже після перерви. Вальядолід хоч і пішов у другому таймі в атаку, робив це настільки скуто, що Райо достатньо було елементарної уваги, щоб не дозволити супернику "зайвого". А от своїм атакам господарі надали бажаної точності.

Після ауту на лівому фланзі м’яч за три-чотири секунди опинився у штрафному гостей у невтомного Лукаса. Акуратний удар, і, будь ласка, нова щемна історія про те, як вихованець клубу забив у першому ж повноцінному матчі. Гравці Вальядоліда у цьому епізоді немов не очікували настільки різкої зміни швидкості атаки. Тільки-но було звичайне, уперед, вкидання з-за бокової, аж раптом Лукас вже запитує у Хакобо, куди саме пробивати.

Коли ж двоє захисників по черзі марно намагалися збити Арментеро, а той вийшов таки віч-на-віч з воротарем і запустив м’яч у сітку, немов це ще одна зброя пролетаріату, Райо остаточно довів, що його гру не треба розщіплювати на якісь науково обґрунтовані складові. Вона цілісна та приваблива своєю простотою та швидкістю. У "розібраному" вигляді від цієї простоти навіть вернутимуть носа, бо вона відганятиме "примітивом".

А на полі майже вщерть заповненого стадіону Вальєкас ця простота — споконвічний working class football, від якого не можна відвести очей.