Поневіряння Альмерії

Навіть коли у двох сезонах поспіль президент Альфонсо Ґарсія міняв тренерів, аби "врятувати команду", Альмерія й тоді розташовувалася у таблиці хоч і на мінімальній, але все-таки відстані від небезпечної зони.

Черговий рятівник — Хосе Луїс Ольтра — хоча й приходить до передостанньої команди чемпіонату, не успадкував від свого попередника ані нездоланного відставання від сімнадцятого місця, ані кількох десятків нездар, котрим не місце у Прімері. Із суто турнірної точки зору завдання у Ольтри достатньо просте.

Значно масштабнішим воно здається, якщо зрозуміти, що рятувати Альмерію слід не тільки від вильоту.

З цим зрештою не було проблем в Уго Санчеса та Хуанми Лільйо. Поява кожного з них мобілізовувала гравців. Мінялася атмосфера в команді, покращувалися результати, і Альмерія могла пишатися "ще одним сезоном у Прімері". Проблема в тому, що Санчес, про якого гравці озивалися як про "феномен", відносно швидко бути ним перестав. Проблема в тому, що одному з найцікавіших тактиків іспанського футболу гравці Альмерії, є й такі плітки, цілком могли "постелити ліжко" (евфемізм, що означає "злив" тренера) у матчі з Барселоною.

Влітку Альфонсо Ґарсія говорив, що одне із завдань на сезон — залучити на стадіон більше відвідувачів. Уболівальників, тих, хто живе футболом й не може не піти на матч, переконувати не треба. А от усім іншим треба запропонувати щось привабливе. Для Ґарсії найважливішим аргументом є статус команди першого дивізіону. Візити Барселони, Реала, Атлетико, Севільї, Валенсії мають додавати престижу як клубу, так і місту. Тому, мабуть, так труситься Ґарсія від однієї лише думки про втрату цього статусу, тому й поспішає поміняти тренера тільки-но запахне смаженим.

Одразу після виходу до Прімери відвідуваність матчів Альмерії виросла у кілька разів. У Сегунді більше десяти тисяч приходило лише тоді, коли підвищення у класі ставало дедалі реальнішим. А здебільшого на стадіоні збиралося в середньому 4-5 тисяч.

Перший сезон Альмерії у Прімері можна назвати справжнім бумом. Середня відвідуваність матчів — 16 085. Це на 34% більше, аніж у сезоні 2006/07. "Найгірша" відвідуваність (12 100 на матчі з Мурсією) ще за два роки до того вважалася б чудовим показником.

На чолі з Унаї Емері команда грала яскраво, розкуто. Домашня перемога над Реалом стала окрасою сезону. Майбутнього чемпіона Альмерія просто зжерла з усім потрухом. Команда Емері фінішувала восьмою і стала найкращим за 16 років дебютантом Прімери (у сезоні 1991/92 знаменитий "механічний сир" — Альбасете Беніто Флоро —  посів сьоме місце).

Після переходу Емері до Валенсії клуб, як і багато інших диво-дебютантів це робило до Альмерії, мав визначитися зі своїм майбутнім, розібратися, після ейфорії успішного сезону, що і як робити далі. І, мабуть, саме тоді Альфонсо Ґарсія почав припускатися помилок.

Хоча взагалі-то роботою Ґарсії, котрий став президентом Альмерії у 2003-му, не можна не захоплюватися. Він прийшов до абсолютно посереднього провінційного клубу і заявив, що виведе його до Прімери. На виконання обіцянки пішло чотири роки президентства. П’ятий був незабутньо казковим, але саме після нього Ґарсія міг переконатися, що найзнущальніша фраза у кожній казці: "І жили вони довго та щасливо". Вона засвідчує, що сталося, але не пояснює як.

Для довгого та щасливого життя у Прімері Альмерії потрібні були ідеї, потрібно було бачення майбутнього, потрібен був світогляд. Те, що допомогло значно провінційнішому Вільярреалу створити потужний самодостатній проект.

Альмерія не знайшла таких ідей, Альмерія не стала подібним проектом. Необхідність будь-що залишитися у Прімері є зараз чи не єдиним "рушієм прогресу". І з’ясовується, коли в минулому залишилася ейфорія сезону Емері, що заповнити стадіон завдяки лише ідеї "виживання", у Альмерії нереально. Готових підтримувати команду і в скрутні часи у цьому місті не так вже й багато.

Недаремно ж конкурентоспроможний клуб з’явився у Альмерії лише у 1971 році. Трохи згодом та Альмерія навіть зіграла два сезони у Прімері, але у 1982-му, через фінансові проблеми, клуб припинив існування.

Тих, хто почав стежити за іспанським чемпіонатом на зламі століть і не дав собі ради вивчити його історію, часом дивує, що це чемпіонат двох команд. Адже вони пам’ятають чемпіонство Депора, два титули Валенсії й не розуміють "що сталося?" Хоча це питання значно доцільніше було ставити саме тоді, коли команди Ірурети та Бенітеса випереджали Реал та Барсу, які за останні 60 років віддали іншим всього лише 16 титулів (7 із них завоювала ще одна мадридська команда — Атлетико). У другій половині минулого століття в Іспанії, на відміну від Англії чи Франції, провінційному  клубу навіть до епохи великих грошей не так вже й легко було не те що включитися у боротьбу за титул, а й просто вижити. Доля першої Альмерії яскраво це ілюструє.

Нова Альмерія народилася у 1989 році і попри досить швидкий злет до еліти теж не зуміла заразити місто футбольною лихоманкою. Якщо на інших аренах Андалусії емоції б’ють через край, то у Альмерії дуже часто команда, а не публіка, має створювати атмосферу на стадіоні.

Принадити ще хоч би кілька тисяч можна було б "своїм" стилем гри. Чимось суто "альмерійським", тим, що робило б команду упізнаваною. Такий стиль вимальовувся у команди Емері. Але Ґарсія не закріпив його. У тренери він покликав Арконаду. Той одразу ж відмовився від 4-3-3 Емері, перейшов на значно консервативнішу гру, і Альмерія стала в один ряд з іншими провінційними "професіональними" борцями за виживання.

Подальші тренерські зміни — шарпання наляканого "перспективою" вильоту президента. Приходили різні за характером та манерою роботи спеціалісти, не було чітких критеріїв відбору, а обличчя команді замінив набір масок "на всі випадки життя".

Футболісти досить швидко пристосовувалися до чергового наставника, покращувалися результати, але ефект новості минав, гра команди знову сіріла й тренер, який ще вчора так вдало керував цими ж виконавцями, сьогодні вже не мав на них бажаного впливу. Чи не є це ознакою того, що й самі футболісти відчувають, що ніяких серйозніших амбіцій у клубу немає? Адже ця аморфність може впливати на них сильніше, аніж на будь-кого іншого. Тож вони й пливуть собі за течією. На очах більшості з них у команді за два роки змінилося три тренери. Зараз прийшов четвертий.

Склад у Альмерії, принаймні за іменами, особливо у середній лінії, аж ніяк не слабкий. Бракує, щоправда, забивного форварда. Дивно, але влітку Лільйо заявив, що його влаштовують нападники команди. Може, потім шкодував, коли бачив, наскільки слабко грає Гойтом, що Уче потрібно було 5-6 моментів, щоб забити хоч раз. Уллоа двічі вдало вийшов на заміну, але цих спалахів було замало.

Ольтрі, як і Санчесу та Лільйо до нього, доведеться розбудити команду. У багатьох матчах Альмерія дуже довго налагоджувала свою комбінаційну гру, мучилася у пошуках гострих продовжень.

Серед кандидатів, яких запропонував Ґарсії спортивний директор Альберто Беніто, Ольтра був другим у списку. Здавалося, що саме з ним розмовлятимуть, коли відмовився "номер один" — Марселіно. Замість цього керівництво Альмерії активно почало переговори з Нестором Ґоросіто, котрий минулого сезону ледь не врятував приречений ще до старту чемпіонату Херес. Аргентинець навіть приїхав до Альмерії "підписувти контракт". Коли ж зрозумів, що Ґарсія вперто наполягає на угоді лише до кінця сезону, відмовився.

Ольтра погодився і на куций строк роботи, і на те, що нових гравців купуватимуть лише якщо зовсім припече. Після невдачі з Тенерифе йому потрібен новий шанс у Прімері. Альмерії ніби теж хочеться закріпитися у цьому дивізіоні. Самому ж дивізіону ой як знадобилася б Альмерія її першого сезону в еліті, а не позбавлена сутності команда, що останні два роки вештається стадіонами Іспанії.