Санітари лісу

Усіх, хто поступався мадридцям вдома, Осасуна потім обігрувала на своєму полі (Реал Сосьєдад, Малага, Еркулес, Спортинг), на виїзді наривалася на суперника, що жадав крові й набрала у цих матчах лише одне очко. Про скромність своїх домагань Осасуна забула лише з допомогою Хав’єра Аґірре у диво-сезоні 2005/06. Дев’ять перемог на виїзді, четверте місце. Здебільшого памплонці за межами рідного краю невибагливі, щасливі нашкребти три-чотири перемоги.

Зовсім іншими вони стають на Рейно де Наварра. Далека від боротьби за титул команда, може тоді добряче віддухопелити навіть головних дійових осіб цієї борні…

Скандування щоразу починалося у тих самих секторах і лунало з набридливістю мухи, що дзижчить над самісіньким вухом, хай там що відбувалося на полі. У пошуках пояснень висували різні теорії. Хтось навіть припустив, що справа у неприхованій "іспанськості" героя скандування, а це, мовляв, дратує сепаратистськи налаштованих завсідників стадіону.

Щойно ця версія з’явилася у пресі "сепаратисти" вивісили на найближчому домашньому матчі банер-пояснення своєї ідеологічної бази. Політика була ні до чого. Це був зовсім інший сепаратизм. Деяким уболівальникам Осасуни не подобається, як грає команда Хосе Антоніо Камачо. Саме тому вони щоматчу заводять своє ¡Camacho vete ya! (Камачо, йди вже!).

Нічого, на перший погляд, особливого. Хіба не буває такого, що є незадоволені грою будь-якої команди? Чому Памплона має стати винятком? І все одно здивуванню немає меж. Адже вимагати відставки Камачо — це все одно, що вимагати заборонити Сан-Фермін.

Коли говорять про "обличчя" команди, здебільшого оперують достатньо абстрактними категоріями. Але є команди, у яких це обличчя набуває цілком конкретних рис. Ще й таких, що Ломброзо був би у захваті.

Осасуна стільки років заробляла собі репутацію glorious bastards, що важко собі уявити для неї більш органічного тренера, аніж схожого на різника Камачо. Навіть якщо б він одягав на кожен матч смокінг і звертався до судді виключно мовою лицарських романів, Камачо, з його носом-картоплиною, опецькуватою фігурою та гарячою вдачею, немов створений для Осасуни. Навіть меншої подібності до людини, щосекунди готової побілувати чергову тушу, мало б вистачити памплонцям, аби любити його беззастережно й несамовито.

Люблять не всі. Чому? Можна звинуватити розпусно-шкідливий вплив Сходу, а саме Барселони, гравці якої виробляють із м’ячем таке, що футболісти скромніші не зможуть повторити навіть вдома. Під впливом "барсаманії" будь-де, навіть у суворій Памплоні, могли вирости естети, котрим не до душі футбол "вульгарний". І ось тепер перечування "змученої нарзаном душі" вони виплескують на трибунах стадіону.

Хоча Осасуна далека від того, щоб зовсім нехтувати спецефектами. Для цього у неї є Хуанфран, стабільно один із найкращих флангових гравців чемпіонату, для цього прийшов проноза Камуньяс, заради цього команда, буває, не цурається тривалого контролю м’яча.

Але найголовнішим, тим, що цінувати у роботі Камачо мали б найбільше, все-таки є відданість Осасуни традиціям памплонської гостинності, яку досі з тремтінням згадують навіть ті, хто закінчив кар’єру.

Стадіон Рейно де Наварра (раніше відомий, як Ель Садар) створений для того, щоб затишно на ньому почувався будь-хто, але не команда гостей. Трибуни загрозливо нависають над полем. У лайнсмена на кожному плечі сидить по начиненому добірною лайкою вболівальнику. Суперник має почуватися немов бик, який очманіло вилітає на арену після пробігу від Санто-Домінго вузькими вуличками центру Памплони. А самі гравці Осасуни немов виходять на поле під гаслом "Війна палацам", бо ніхто не страждав від їхньої гостинності більше за розцяцькованих грандів.

Досі перед очима обличчя Луїша Фігу після чергового підкату гравця Осасуни. Біль перемішується з німими запитаннями: "Навіщо? Чому саме так, щоб хрускіт кісток долітав до Мадриду?" Ніби й не вперше проти Фігу грали жорстко, та хто ще робив це з таким піднесенням? Свиняча голова — нормально, але як сприймати полювання із зіркою футболу у ролі Фреда Перкінса?

На кожне із цих запитань у Памплоні раді були б дати докладну відповідь. І пояснити, що клубу, не обтяженому мільйонами, важко розраховувати на віртуозів навіть з Москви, не те що з Буенос-Айреса, Ріу-де-Жанейру чи Лісабону. І такий клуб має скромно розробляти стратегію виживання у світі, в якому ніхто не поспішає справедливіше розподіляти гроші від телевізійних контрактів і ніхто не платитиме багато за його здібних вихованців, якщо зможе забирати їх за смішну компенсацію чи взагалі "вибосманювати" задарма.

І нехай постери з гравцями цього клубу навряд чи побачиш десь окрім самої Наварри, але кожен із цих гравців найбільшим соромом вважатиме одмикування від боротьби, найменшу поступку теоретично сильнішому супернику. Осасуна є далекою від теорій. Вона за практичне, регулярне підтвердження сили. Жорсткістю вона немов закликає опонента довести свій клас і тільки у битві, а не у повільному згасанні, бачить власний шанс у грі.

Приїзд Барселони, ще й такий довгоочікуваний та урочистий, схожий на позаплановий Сан-Фермін. Синьожилами старих вулиць Памплони бурхливо ллється адреналін, публіка бажає не просто видовища. Їй потрібно, нехай і обмежене правилами футболу, насильство.
Вальтер Пандіані обіцяв, що Осасуна, на відміну від Реалу, не дасть Барсі ані часу, ані простору для роботи з м’ячем. Після стартового свистка минуло лише кілька секунд, і догори ногами полетів Бускетс. Немов справді памплонців не налякало понеділкове, XXX-rated знущання на Камп Ноу. І поки гравці Барси пересувалися наче у салоні автобуса, що мчить на забороненій швидкості, господарі навіть м’ячем володіли принаймні не менше за суперника.

Камачо згадав після гри момент, що був у Сорьяно. Можна скільки завгодно теоретизувати, що сталося б, якби Сорьяно забив, але ж Осасуна більше схильна до практики, і для практичного втілення своєї стартової впевненості їм потрібен був Пандіані. Його наполегливості, постійного тиску на захист і вміння чіплятися за напівшанси Осасуні бракувало.

Коли ж він вийшов на поле (41 хв.) було вже пізно. Мессі з типово аргентинською пестливістю виклав м’яч Педро і цього вистачило для того, щоб гра підкорилася волі Барси.

Упродовж двадцяти п’яти хвилин Осасуна сумлінно прагнула не ухилятися від своїх обов’язків "санітара лісу". Проти шовково-крицевої команди Гвардьйоли це не так вже й мало.

Цій поразці на футбольному полі передували кілька напружених годин заяв, звинувачень і розмов про перенесення матчу. Іспанська федерація вкотре продемонструвала свою "компетентність", і упродовж дня, поки гравці Барси то збиралися їхати до аеропорту, то роз’їжджалися по домівках, то поспішали на вокзал (Педро вскочив у вагон за секунду до відправлення) та долали останні кілометри до Памплони автобусом, президент, тренер і гравці Осасуни чекали.

Так, вони обурювалися, що під час переговорів про перенесення матчу ніхто з Федерації навіть не подумав зв’язатися з клубом. Осасуну намагалися поставити перед фактом, вочевидь вже пообіцявши Барсі, що гра відбудеться в неділю.

Але коли стало зрозуміло, що Барса їде, президент Осасуни Патчі Іско навіть не подумав використати цю трагікомедійну ситуацію на свою користь. Для президента, котрий неодноразово скаржився на упереджене суддівство, це був шанс сквитатися з Федерацією. Іско вирішив інакше.

У Памплоні вірять, що долю футбольних матчів слід вирішувати на футбольному полі. У магічному прямокутнику, за білими лініями якого закінчується традиційна гостинність і починається гостинність Рейно де Наварра з усіма її вабами та вадами. І якщо суперник витримує цей прийом і у чоловічій боротьбі здобуває перемогу, він може залишати Памплону із відчуттям добре виконаної роботи. Навіть якщо провів у місті лише кілька годин.