Waiting for the end
Чистісіньке лондонське небо, всупереч тамтешній традиції, залишалося таким від самого ранку аж до третьої години.
22 March 2011, 11:41
Авторская статья
У його блакитній височіні діловито сновигали літаки. Десь там, згідно з символами віри деяких "знавців", мали б регулярно пролітати і м’ячі, водночас запущені вгору на кількох лондонських стадіонах, де відбувалися матчі Футбольної Ліги. Насправді ж на одному з них, під назвою Андехілл, м’яч рухався зовсім іншими маршрутами. З допомогою цих переміщень господарі скромної арени на півночі Лондона намагалися скоротити відставання від одного з конкурентів у боротьбі за виживання у Лізі 2.
This is not the end, this is not the beginning
Футбольний клуб Барнет було засновано 1888 року, а до Футбольної Ліги він пробився лише за три роки після столітнього ювілею. До цього найгучнішими тріумфами були перемога у аматорському Кубку країни (1946 рік), сім чемпіонських титулів у Athenian League (аматорська Ліга для команд з Лондона та його передмість, що існувала з 1914 до 1984 року) та два у другому дивізіоні Південної Ліги, до якої Барнет перебрався у 1965-му.
До четвертого дивізіону Футбольної Ліги Барнет виводив легендарний Баррі Фрай. Уже за рік народився майбутній монстр під назвою Прем’єр-ліга, і внаслідок перейменування дивізіонів та успішного виступу у чемпіонаті 1992/93 Барнет за рік перетворився з команди четвертого дивізіону на команду другого. Успіх, щоправда, супроводжував команду лише на полі. Постійні проблеми з виплатами зарплати ставили під сумнів саме існування клубу. Фрай та його гравці чесно виконали свою роботу, і розійшлися хто куди.
Цей Вихід став першим, але аж ніяк не останнім. Навряд чи є багато інших крихітних клубів, стільки екс-гравців яких зіграли б зрештою у найвищому дивізіоні. Дагі Фрідман, Марлон Кінг, Лінвой Праймус, Майк Тейлор, Джейсон Панчон. Що вже казати про футболістів, які яскраво виступали у інших клубах Футбольної Ліги, особливо це стосується Скотта Макгліша, і регулярно забивали Барнету.
Барнет умів підібрати тих, хто не зумів проявити себе в академіях заможніших столичних клубів, і дати їм ще один шанс. Водночас "столичність" Барнета означала й те, що він навряд чи серйозно зможе конкурувати за вболівальників із цілим виводом футбольних клубів. Тільки "під боком", на півночі міста, є такі привабливі "альтернативи", як Арсенал, чия резервна команда грає свої матчі на Андехіллі, і Тоттнем.
І якщо провінційні маленькі клуби можуть розраховувати завдяки одному успішному сезону бодай на пару тисяч глоріхантерів, які раніше на стадіон не потикалися, Барнету для такого сплеску інтересу, мабуть, треба видряпатися мінімум до Чемпіоншипу.
Поки команда намагається просто втриматися у Футбольній Лізі, до якої, після вильоту у 2001-му, Барнет повернувся у 2005-му. (У першому матчі після повернення Барнет на своєму полі зіграв із Брістоль Роверс – 1:1. У гостей із двометрового офсайду забив екс-форвард Барнета Джуніор Агого.)
Holding on to what I haven't got
І останній матч показав, що зробити це буде надзвичайно важко. Не тому, що у Барнеті зібралися нездари. Хоча напередодні гри з Моркемом деякі фани, терпець яких увірвався, називали нинішній склад команди "найгіршим за останні 40 років".
Якби ж все було так просто. Ще у вересні вилетіли через травми основні центральні захисники команди Даррен Денней та Деніел Ліч. Неодноразово найкращим гравцем у складі суперника визнавали воротаря. Барнет втрачав очки там, де не повинен був це робити. Невдачі накопичувалися, зневіра міцно засіла у головах та ногах гравців.
І все-таки перед грою з Моркемом, що випереджав Барнет на шість очок, була лише одна поразка у чотирьох турах. Матч з ланкаширською командою Барнет розпочав із весняною свіжістю, потужно, активно, зі швидким переходом в атаку. Айзел Маклауд зарядив у перекладину, Марк Маршалл замучив суперників своїми рейдами з лівого флангу, в’юнкий Сем Дірінг вмілими пасами підтримував темп наступу. На 21-й хвилині саме прохід Дірінга правим флангом і удар Маршалла призвели до голу. Марк Бьорн уміло підставив ногу, і на Східній Террасі заспівали: One-nil to the Barnet Boys. Якби захист команди був таким саме безжально міцним, як у Арсеналу Джорджа Грема, з мінімальними перемогами якого насамперед асоціюється ця пісня. (Легендарне One-nil to the Arsenal лунало на багатьох стадіонах Англії та Європи.)
Минуло лише 14 хвилин, і вже фани Моркема захлиналися щасливим: One-nil and you fucked it up. І не вперше у сезоні, могли похмуро додати уболівальники Барнета.
Обидва м’ячі Барнет пропустив після вкидань з-за бокової. Лівий захисник Тоні Капальді рорріділепив м’яч до штрафного, гості вигравали повітря і потім наставав час Супер Данні Карлтона, який за свою кар’єру ніде стільки не забивав, як у Моркемі.
Stupid goals - підсумовували фани господарів. Логіці гри ці м’ячі, може, й справді не надто відповідали, але безпорадність захисту у кожному з цих епізодів була до болю знайомою та звичною.
And though the words sound steady, something empty's within 'em
Після таких ударів Барнет вже не піднявся. І це вразило найбільше. Тільки-но, підбадьорюваний вигуками Go on Marsh, Марк Маршалл помчав до кутового прапорця й забрав м’яч з під носа правого захисника гостей Енді Парріша, який спокійно супроводжував м’яч за межі поля. "Марш" чкурнув до штрафного, фінтами поклав на газон кожного, хто намагався йому завадити пробити чи віддати пас. Залишалося тільки або пробити, або віддати цей клятий пас. Замість цього Маршалл впав, почалася атака Моркема, і за якісь півтори хвилини Барнет вдруге пропустив.
Далі можна було спокійно дивитися на літаки. Гра Барнета розклеїлася повністю. Передачі, що довгі, що короткі, не проходили. Не так важливо, зрештою, якої довжини пас, важливо, яка ідея у нього закладена. У зневірених гравців Барнета ідей вже не залишилося.
І публіка це відчула. Поодинокі вигуки C’mon Bees лише даремно розрізали зловісну тишу. Уболівальники зневірилися не менше. Щось подібне вони вже бачили цього сезону не один раз. І не знаходили у собі сил та віри погнати команду навіть на примітивний, але хоч би якийсь штурм воріт.
"Can’t bloody win at home", - бурмотіли на Західній Терасі ті, хто пам’ятає титули у Athenian League. "Fucking terrible", - підголошували їм представники наступних поколінь.
I wish it wasn't so
Більшість із них повернуться на Андехілл 26 березня на матч проти лідера Ліги 2 - Честерфілда. Із майже безнадійними мріями про порятунок.
P. S. C’mon BEES!
This is not the end, this is not the beginning
Футбольний клуб Барнет було засновано 1888 року, а до Футбольної Ліги він пробився лише за три роки після столітнього ювілею. До цього найгучнішими тріумфами були перемога у аматорському Кубку країни (1946 рік), сім чемпіонських титулів у Athenian League (аматорська Ліга для команд з Лондона та його передмість, що існувала з 1914 до 1984 року) та два у другому дивізіоні Південної Ліги, до якої Барнет перебрався у 1965-му.
До четвертого дивізіону Футбольної Ліги Барнет виводив легендарний Баррі Фрай. Уже за рік народився майбутній монстр під назвою Прем’єр-ліга, і внаслідок перейменування дивізіонів та успішного виступу у чемпіонаті 1992/93 Барнет за рік перетворився з команди четвертого дивізіону на команду другого. Успіх, щоправда, супроводжував команду лише на полі. Постійні проблеми з виплатами зарплати ставили під сумнів саме існування клубу. Фрай та його гравці чесно виконали свою роботу, і розійшлися хто куди.
Цей Вихід став першим, але аж ніяк не останнім. Навряд чи є багато інших крихітних клубів, стільки екс-гравців яких зіграли б зрештою у найвищому дивізіоні. Дагі Фрідман, Марлон Кінг, Лінвой Праймус, Майк Тейлор, Джейсон Панчон. Що вже казати про футболістів, які яскраво виступали у інших клубах Футбольної Ліги, особливо це стосується Скотта Макгліша, і регулярно забивали Барнету.
Барнет умів підібрати тих, хто не зумів проявити себе в академіях заможніших столичних клубів, і дати їм ще один шанс. Водночас "столичність" Барнета означала й те, що він навряд чи серйозно зможе конкурувати за вболівальників із цілим виводом футбольних клубів. Тільки "під боком", на півночі міста, є такі привабливі "альтернативи", як Арсенал, чия резервна команда грає свої матчі на Андехіллі, і Тоттнем.
І якщо провінційні маленькі клуби можуть розраховувати завдяки одному успішному сезону бодай на пару тисяч глоріхантерів, які раніше на стадіон не потикалися, Барнету для такого сплеску інтересу, мабуть, треба видряпатися мінімум до Чемпіоншипу.
Поки команда намагається просто втриматися у Футбольній Лізі, до якої, після вильоту у 2001-му, Барнет повернувся у 2005-му. (У першому матчі після повернення Барнет на своєму полі зіграв із Брістоль Роверс – 1:1. У гостей із двометрового офсайду забив екс-форвард Барнета Джуніор Агого.)
Holding on to what I haven't got
І останній матч показав, що зробити це буде надзвичайно важко. Не тому, що у Барнеті зібралися нездари. Хоча напередодні гри з Моркемом деякі фани, терпець яких увірвався, називали нинішній склад команди "найгіршим за останні 40 років".
Якби ж все було так просто. Ще у вересні вилетіли через травми основні центральні захисники команди Даррен Денней та Деніел Ліч. Неодноразово найкращим гравцем у складі суперника визнавали воротаря. Барнет втрачав очки там, де не повинен був це робити. Невдачі накопичувалися, зневіра міцно засіла у головах та ногах гравців.
І все-таки перед грою з Моркемом, що випереджав Барнет на шість очок, була лише одна поразка у чотирьох турах. Матч з ланкаширською командою Барнет розпочав із весняною свіжістю, потужно, активно, зі швидким переходом в атаку. Айзел Маклауд зарядив у перекладину, Марк Маршалл замучив суперників своїми рейдами з лівого флангу, в’юнкий Сем Дірінг вмілими пасами підтримував темп наступу. На 21-й хвилині саме прохід Дірінга правим флангом і удар Маршалла призвели до голу. Марк Бьорн уміло підставив ногу, і на Східній Террасі заспівали: One-nil to the Barnet Boys. Якби захист команди був таким саме безжально міцним, як у Арсеналу Джорджа Грема, з мінімальними перемогами якого насамперед асоціюється ця пісня. (Легендарне One-nil to the Arsenal лунало на багатьох стадіонах Англії та Європи.)
Минуло лише 14 хвилин, і вже фани Моркема захлиналися щасливим: One-nil and you fucked it up. І не вперше у сезоні, могли похмуро додати уболівальники Барнета.
Обидва м’ячі Барнет пропустив після вкидань з-за бокової. Лівий захисник Тоні Капальді рорріділепив м’яч до штрафного, гості вигравали повітря і потім наставав час Супер Данні Карлтона, який за свою кар’єру ніде стільки не забивав, як у Моркемі.
Stupid goals - підсумовували фани господарів. Логіці гри ці м’ячі, може, й справді не надто відповідали, але безпорадність захисту у кожному з цих епізодів була до болю знайомою та звичною.
And though the words sound steady, something empty's within 'em
Після таких ударів Барнет вже не піднявся. І це вразило найбільше. Тільки-но, підбадьорюваний вигуками Go on Marsh, Марк Маршалл помчав до кутового прапорця й забрав м’яч з під носа правого захисника гостей Енді Парріша, який спокійно супроводжував м’яч за межі поля. "Марш" чкурнув до штрафного, фінтами поклав на газон кожного, хто намагався йому завадити пробити чи віддати пас. Залишалося тільки або пробити, або віддати цей клятий пас. Замість цього Маршалл впав, почалася атака Моркема, і за якісь півтори хвилини Барнет вдруге пропустив.
Далі можна було спокійно дивитися на літаки. Гра Барнета розклеїлася повністю. Передачі, що довгі, що короткі, не проходили. Не так важливо, зрештою, якої довжини пас, важливо, яка ідея у нього закладена. У зневірених гравців Барнета ідей вже не залишилося.
І публіка це відчула. Поодинокі вигуки C’mon Bees лише даремно розрізали зловісну тишу. Уболівальники зневірилися не менше. Щось подібне вони вже бачили цього сезону не один раз. І не знаходили у собі сил та віри погнати команду навіть на примітивний, але хоч би якийсь штурм воріт.
"Can’t bloody win at home", - бурмотіли на Західній Терасі ті, хто пам’ятає титули у Athenian League. "Fucking terrible", - підголошували їм представники наступних поколінь.
I wish it wasn't so
Більшість із них повернуться на Андехілл 26 березня на матч проти лідера Ліги 2 - Честерфілда. Із майже безнадійними мріями про порятунок.
P. S. C’mon BEES!