Таємниця фараонів

Ситуацію у збірній Єгипту саме зараз справді можна трактувати як завгодно. На підставі одного й того самого факту - переможець трьох попередніх чемпіонатів континенту ризикує навіть не потрапити до фінальної частини Кубка Африки-2012. У трьох матчах відбірного циклу єгиптяни набрали одне очко і забили один м’яч.

У самому Єгипті дехто вже намагається шукати спільне з подіями у політичному житті країни. Один колумніст навіть заявив, що так само, як неправильно було відмовлятися від критики Мубарака лише через те, що той воював з Ізраїлем у 1973-му, неправильно буде зараз залишити Хассана Шехату тренером збірної "тільки" через три поспіль титули.

Лунають заклики до революції і у "коррумпованому єгипетському футболі". Не зовсім зрозуміло, у чому завинив найкращий тренер у історії єгипетської збірної.

Були часи, коли більше, аніж єдність команди, навіть самих гравців збірної цікавило, скільки запросили із Замалека, скільки з Аль-Ахлі. Гігантська тінь величного каїрського дербі накривала національну команду аж кінця 1980-х, доки її не очолив Махмуд Ель-Ґохарі. Його називають "першим справжнім тренером збірної". Ель-Ґохарі вдалося об’єднати футболістів. Завдяки цій єдності Єгипет пробився на італійський чемпіонат світу, де не програв Ірландії та Голландії і лише мінімально поступився англійській збірній.

Країну охопила ейфорія. Гідний виступ на чемпіонаті світу давав надію на нові успіхи. Почалися розмови про ще кращий результат на чемпіонаті світу-94. Але вже за два місяці після італійського Мундіалю єгипетська збірна програла на залитому дощем полі товариський матч збірній Греції (1:6). Представники правлячої партії заявили, що ця поразка "зашкодила іміджу країни", і після спеціального парламентського розслідування Ель-Ґохарі відправили у відставку.

Потім, він ще чотири рази повертався до керма збірної, але цей приклад чудово ілюструє умови, в яких доводилося працювати тренерам збірної. Будь-якої миті будь-який пройдисвіт міг всунути свого носа у справи команди. Особливо часто це робив Хосні Мубарак. Після успіхів збірної (зокрема після перемоги під керівництвом Ель-Ґохарі на Кубку Африки-98) він вилазив на перший план, посміхався, тиснув руки, розказував про любов до футболу та до Єгипту.

Особливо нахабно Мубарак використовував ці популістські прийоми під час домашнього Кубка Африки. У 2005-му Мубарак (у вересні) та його партія (у грудні) здобули перемоги на президентських та парламентських виборах. Тхнуло від цих "перемог" так, що опозиція вийшла на вулиці. Тоді режим втримався. А вже на початку 2006-го кожен візит Мубарака до табору національної збірної ставав новиною номер один. Президент чіплявся за футбол, аби підвищити свою популярність. Він розумів, що єгиптяни настільки фанатично віддані футболу, що він відволікає їх від щоденних проблем. І коли збірна Єгипту здобула перемогу на Кубку Африки-2006, одразу ж злетіли ціни на продукти. В уряді відчули, що поки у країні святкують, це можна зробити безкарно, і не помилилися.

Хассан Шехата вже на тому турнірі продемонстрував, що керує залізною рукою і ніхто не зможе похитнути його владу. Але на відміну від президента Мубарака, який посеред зубожілої країни зводив розкішний "Мубаракстан" для своєї та ще кількох впливових родин, Шехата правив справедливо, і кожен мав шанс розділити славу, що приходила з новою перемогою.

Ставлення гравців до Шехати дуже добре простежувалося під час матчів. Вони не стільки боялися його, скільки боялися не виправдати його довіри. Футболісти, які звикли до легковажного стилю життя, у Шехати або перетворювалися на зразок дисциплінованості та витримки, або не грали у збірній.

У цих стосунках нічого не змінилося. Принаймні таке враження залишилося після трьох матчів кваліфікації. Команда, як і раніше, чутливо реагує на вимоги тренера, а він сам проживає кожен матч наче й не було стількох тріумфів.

Схема й темп гри теж суттєво і драматично не відрізняються від того, що єгипетська збірна демонструвала на останньому Кубку Африки. Із легкістю можна назвати нереалізовані у кожному з трьох матчів моменти, що цілком могли б змінити результати цих зустрічей.

Але чому ж тоді у цих випадках м’яч оминав ворота суперників, тоді як раніше він би слухняно залітав у сітку? Проблема, здається, у тому, що в єгиптян досі не загоїлася "суданська рана". Адже влітку минулого року на чемпіонаті світу грало шість представників континенту і серед них не було беззаперечно найкращої команди Африки. Поразка у додатковому матчі від збірної Алжиру позбавила ціле покоління чудових гравців та видатного тренера можливості принаймні повторити подвиги команди Ель-Ґохарі.

У всі часи єгиптяни "вміли" під час відбору втратити очки у матчах зі слабшими суперниками. І ось спустошена внутрішньо команда повинна була мотивувати себе на поєдинки зі Сьєрра-Леоне та Нігером. Не зуміли. Попри усі намагання. Та й чи можливо це було? Біль мав вщухнути.

Ще один важливий нюанс. Шехата завжди вмів довірити місце у складі маловідомому гравцю, який потім ставав героєм (Ґєддо на Кубку Африки-2010 - останній яскравий приклад). Вочевидь, він був би не проти свіжої крові й зараз. Але якщо ніхто з тих, кому менше 25-ти, у складі команди не з’являється, то це означає, що гравців належного рівня тренер збірної серед них ще не бачить.

Збірній Єгипту потрібно виграти три матчі, аби зберегти шанси на участь у Кубку Африки. Можливо, саме критичність ситуації допоможе сконцентруватися. Зараз можна з однаковим успіхом говорити як про початок занепаду, так і про шанс продемонструвати за надскладних умов чемпіонський характер.