Copa America: Previa Cultural (частина друга)
Al futbol se juega como se vive.
30 June 2011, 08:51
Авторская статья
БРАЗИЛІЯ
Команди Ману Менезеса завжди любили вчепитися супернику у горлянку й ніжно дивитися йому в очі, доки з нього не вийде дух. Команди Ману Менезеса не звикли брати полонених. Команди Ману Менезеса були готові не подобатися, аби тільки можна було похвалитися трофеями.
Але Бразилії це остогидло. Вона все це вже бачила у виконанні своєї збірної. Огиднішими за сорочки Дунги була тільки гра у виконанні його «робокопів». Тому Менезес мав зробити іншу збірну. Одразу викинути з команди увесь непотріб він не наважився. На це ще буде три роки. А поки що у складі Паулу Енрікі, Лукас і Неймар. Garotadaє надією Бразилії не просто на футбол з душею, а на футбол з душею бразильською.
Про виховання бразильських футболістів люблять розказувати наївні дурниці. Насправді ніхто з них не приходить у великий футбол прямо з Копакабани. У жорсткій системі відбору, що охоплює усю величезну країну, до футбольних академій потрапляють не просто найкращі, а найвитриваліші психологічно. Щороку у січні відбувається молодіжний турнір Копа Сан-Паулу й однією з важливих складових коментаря матчів є розповідь про те, скільки годин їхали в автобусі гравці з крихітних містечок на задвірках країни. Їхали заради того, щоб навіть у матчі, який вони неминуче програють молодіжній команді одного з грандів, їх помітили і запросили до Сан-Паулу чи Ріу, Порту-Алегрі чи Белу-Орізонті.
У бразильських футбольних академіях займаються 20 годин на тиждень. Майже три години щоденної роботи — звична справа вже з дитинства. Пеле став Королем футболу не тому, що грав найкраще за своїх однолітків, а тому що краще, впертіше, старанніше і більше за інших тренувався. Якщо за межами Бразилії помічають лише «карнавали» й крутять пальцем біля скроні, це лише тому, що «тим, хто не чує музики, ті, хто танцюють завжди здаються божевільними».
Те, що робив зі збірною Дунга, було наругою над бразильським футболом ще й тому, що він намагався додати команді того, що у Бразилії завжди вистачало. Футболісти його покоління любили розповідати, як переїзд до Європи допоміг їм «професіональніше ставитися до роботи», але ніхто з них ніколи не сказав, що там вони навчилися чогось нового у футболі.
Але колись, після понад двадцятирічної гонитви за чемпіонським титулом, вічно переляканий Карлос Алберту Паррейра створив команду-монстра, у якій Дунга був капітаном, а вже потім сам Дунга лише копіював вчителя. Бразильці намагалися перевершити європейців у «професіоналізмі» замість того, щоб перевершити їх у грі в футбол, як робили це не один раз. Дунзі та йому подібним постійно ввижалося «відставання», тоді як чомусь саме бразильців сотнями скуповували європейські клуби. З ними Бразилія стала схожою на гіганта, який лякається власної тіні. Менезес має шанс почати створювати команду без подібних комплексів.
У Бразилії люблять так пояснювати різницю між своєю країною та Аргентиною. Якщо аргентинець йде пустелею й раптом чує музику, він зупиняється і починає міркувати над тим, що це за музика, звідки вона лине і чого це вона лунає саме у пустелі. Коли те саме трапляється з бразильцем, він починає танцювати. Ману Менезес має шанс створити команду, що при слові «футбол» танцюватиме, а не «працюватиме». Бо своє «танок — це прихована мова душі» Марта Грем цілком могла сказати про бразильців.
ЕКВАДОР
У Перу є Льйоса, у Колумбії є Маркес, у Бразилії є Амаду, у Аргентини є ціле сузір’я. Хто є у Еквадора?
У Аргентини є Ді Стефано та Марадона, у Бразилії є Пеле, у Перу є Кубільяс. Хто є у Еквадора?
Дуже довго Еквадор залишався задвірком континенту. Його красоти, надбання його культури мерхли у тіні гігантів з інших країн. Його футбол не поступався сусідським лише в одному. Безглуздості керівництва.
У 2008 році клуб Депортиво з Кіто вперше за сорок років виграв національний чемпіонат. На церемонії вшануванні переможців Ернесто Ґерра сказав тренеру Карлосу Севільї: «Дивись, щоб вони не вчинили з тобою так само, як зі мною». Ґерра не хотів наврочити, але ще до старту нового сезону Севілью звільнили. Як і Ґерру у 1968-му.
Роками майже нічого не мінялося у маломістечковому еквадорському футболі. Найменші успіхи власними руками нищили ті, хто мав подбати про систему, що дозволила б успіх повторити.
Прорив на початку цього століття був і довгоочікуваним, і несподіваним водночас. Наче вулкан, що дрімав століттями, еквадорський футбол «прокинувся» справжнім виверженням талантів. І на вчорашніх незграб подивилися зовсім іншими очима. Почали помічати, що тим із них, кому притаманні природні потужність та витривалість, ці якості не заважають вправно обходитися з м’ячем; що худорляві дриблери не «киснуть» після одного-двох жорстких підкатів, а вперто продовжують робити свою справу.
Можна сказати точно, коли саме такий Еквадор дав про себе знати. Двадцять восьмого березня 2001 року Еквадор грав на своєму полі відбірний матч чемпіонату світу проти Бразилії. На 49-й хвилині «Тін» Дельгадо забив Рожеріу Сені.
Раніше еквадорці б затремтіли вже від того, що вийшли вперед у матчі з самими бразильцями. Цього разу щось підказувало публіці, що день, на який стільки чекали, настав. Із трибун залунало «Sí, sepuede!» («Так, це можливо!»), і під це оглушливе скандування Еквадор довів матч до перемоги. Тоді у кваліфікації еквадорці фінішували вище за майбутніх чемпіонів світу.
За десять років еквадорці насамперед подбали про спадковість. У ці дні збірна Ю-17 грає на чемпіонаті світу. Трохи згодом на мундіаль поїде «молодіжка».
У першій збірній героїв двох ЧС (2002 та 2006) майже не залишилося, але є достатньо гравців із місцевого чемпіонату, які вже не почувають себе забитими провінціалами, запрошеними на велике континентальне свято лише із чемності. Еквадор знає собі ціну. Вимірюється вона не мільйонами доларів, а мільйонами сердець, що битимуться в унісон канонічному Sí, sepuede.
P.S. У Еквадору є Хорхе Ікаса. У Еквадору є Алекс Аґінаґа.
ПАРАГВАЙ
У XVIIстолітті єзуїти заснували на території Парагваю щасливу країну. Навернені у християнство індіанці ґуарані жили у комуні, займалися сільським господарством, скотарством, ремеслами. У роки найбільшого розквіту в єзуїтських місіях жило понад сто тисяч ґуарані.
Індіанців влаштовувало безініціативне комфортне існування, стверджують деякі історики. Тому, мовляв, без нагляду вони з легкістю забували про свої обов’язки. Усе через те, що «попри муштрування ґуарані залишався тим, ким був: лінивим, обмеженим, похітливим, ненажерливим дикуном», — суворо підсумовують літописці.
Звичайно, «дикунам» було далеко до представників «просвіченої» Європи, в якій людей тягнули на костер за підозрою у «відьмацтві».
У 1523 році індіанський касік у Нікарагуа увігнав іспанців у ступор простим запитанням: «А вашого короля, його хто вибирає?» Дикуни-ґуарані теж могли б його поставити, бо своїх вождів вони вибирали, і брали в цьому участь як чоловіки, так і жінки. І вони ж звільняли обраних, якщо їхня діяльність громаду не задовольняла. Але «просвітників» не цікавили «варварські» традиції. Як і те, що щастя по-чужинськи індіанцям не дуже було потрібне.
Від тотального знищення ґуарані врятувало лише одне. На цих землях мало що можна було зачіляпнути. Ще до появи єзуїтів перші конкістадори одружувалися з доньками місцевих вождів, і хоч ставлення до індіанців було безпідставно зверхнім, але й причин поголовно їх вирізати загарбники не мали.
Ще більше законсервував країну, майже повністю відтворивши соціально-економічний устрій єзуїтських місій, Хосе Ґаспар Родрігес де Франсья — перший правитель незалежного Парагваю. Лібералізм та демократія згубно вплинуть на тиху парагвайську заводь, вирішив він. Жорстко придушивши бунт місцевої аристократії Франсья побудував патерналістську, всеохопну державу, у якій він став своєрідним королем-філософом.
Відтоді Парагвай рухається на власній швидкості. Модернізацією для країни ставало те, що в інших вже залишилося у минулому. Так само повільно рухалася вперед у своєму розвитку й національна футбольна збірна. Це футболісти успадкували від «державних установ» країни. Від індіанців ґуарані їм перепали прямота, непоступливість, витривалість.
Недаремно саме цим насамперед славилася парагвайська збірна. Її героїчні барикадні битви з Францією у 1998-му та Німеччиною у 2002-му стали класикою жанру. Щоправда, спокволу Парагвай додавав і у більш активній грі. Виступ на ЧС-2010 підтвердив прогрес команди.
Зараз настає час для нових кроків. І поки що тренер Херардо Мартінес, хоч він і аргентинець, поводиться як прямий нащадок Родрігеса де Франсьї. Гравці, які могли б дати команді щось нове (наприклад, Ортіґоса), з’являються у ній дозовано.
І все ж досвіду, накопиченого за останній відбірний цикл та сам чемпіонат світу, цілком має вистачити для того, щоб збірна Парагваю була в змозі своєю активністю гасити атакувальні пориви суперника. А добре відлагоджена гра цієї надійно підігнаної за усіма канонами команди залишає чимало можливостей для власного наступу. Суворість та консервативність поєднані із паростками імпровізації, вигадки — такою може бути нова збірна Парагваю. «Тата» Мартінес її створюватиме чи хтось інший, але передумови для її появи та розвитку є. Адже до лібералізму та демократії земля, що зараз називається Парагваєм, була готова ще задовго навіть до того, як дон Іньїго Лопес де Рекальде де Онас і де Лойола забув про свої гулянки і заснував орден єзуїтів.
ВЕНЕСУЕЛА
У Венесуелі дуже люблять гру з м’ячем. Хлопчаки заклеюють стіни своїх кімнат фотографіями кумирів. Самі змалку з м’ячем не розлучаються, тренуються з надією, що колись вони зможуть потрапити до найкращої Ліги світу, у якій зібрані найкращі майстри найпопулярнішої у Венесуелі грі. На перший погляд, Венесуела у цьому мало чим відрізняється від інших країн Південної Америки.
Різниця лише у тому, що Ліга, про яку мріють тамтешні хлопчаки, базується у США та Канаді. А гра з м’ячем, якою вони марять — бейсбол.
Варто було лише британцям, традиційним розповсюджувачам футбольного вірусу, оминути своєю увагу Венесуелу, як країна потрапила під «поганий вплив». Футбол у Венесуелі розвивали емігранти з Іспанії, Італії, Португалії. Навіть до ФІФА венесуельці вступили аж у 1952-му, на 16 років пізніше за Колумбію, що приєдналася до цієї далекої від корупції організації передостанньою з країн КОНМЕБОЛ.
У Кубку Лібертадорес венесуельські клуби керувалися політикою: «Сьогодні беремо участь, завтра — вже ні». Без добре розвиненої системи внутрішніх змагань, без належного міжнародного досвіду венесуельцям залишалося тверде останнє місце у континентальній ієрархії.
Бридке каченя почало різко мінятися упродовж останніх 10-12 років. Рецепт успіху банальний. Упорядкований національний чемпіонат, налагоджена організація дитячо-юнацького футболу. Допомогли й фінансові кризи у сусідніх країнах. Венесуельські клуби отримали змогу запрошувати іноземців хорошого рівня. А сама Венесуела завдяки увазі до виховання футболістів почала експортувати не лише нафту, какао і бейсболістів.
Збірна Венесуели зараз у тому щасливому стані, коли минулі поразки не лягають на плечі важелезним тягарем, а можливості для зростання й розвитку підбадьорюють та заохочують до ще наполегливішої роботи. Її головна мета на найближчі три роки все ж не Копа Америка. Ні, у Венесуелі готують команду до відбору на чемпіонат світу 2014-го. Ще наприкінці 1990-х сама думка навіть не про участь Венесуели у мундіалі, а про те, що ця збірна зможе набрати бодай десять очок у кваліфікації, була б приводом для обстеження у психіатричній клініці.
Сьогодні ж дивишся заявку команди, помічаєш прізвища Аранґо, Мальдонадо, Рондона, Сесара Ґонсалеса, Ороско, Віскаррондо, Рея і усвідомлюєш, що ніколи так не чекав на матчі збірної Венесуели.
Команди Ману Менезеса завжди любили вчепитися супернику у горлянку й ніжно дивитися йому в очі, доки з нього не вийде дух. Команди Ману Менезеса не звикли брати полонених. Команди Ману Менезеса були готові не подобатися, аби тільки можна було похвалитися трофеями.
Але Бразилії це остогидло. Вона все це вже бачила у виконанні своєї збірної. Огиднішими за сорочки Дунги була тільки гра у виконанні його «робокопів». Тому Менезес мав зробити іншу збірну. Одразу викинути з команди увесь непотріб він не наважився. На це ще буде три роки. А поки що у складі Паулу Енрікі, Лукас і Неймар. Garotadaє надією Бразилії не просто на футбол з душею, а на футбол з душею бразильською.
Про виховання бразильських футболістів люблять розказувати наївні дурниці. Насправді ніхто з них не приходить у великий футбол прямо з Копакабани. У жорсткій системі відбору, що охоплює усю величезну країну, до футбольних академій потрапляють не просто найкращі, а найвитриваліші психологічно. Щороку у січні відбувається молодіжний турнір Копа Сан-Паулу й однією з важливих складових коментаря матчів є розповідь про те, скільки годин їхали в автобусі гравці з крихітних містечок на задвірках країни. Їхали заради того, щоб навіть у матчі, який вони неминуче програють молодіжній команді одного з грандів, їх помітили і запросили до Сан-Паулу чи Ріу, Порту-Алегрі чи Белу-Орізонті.
У бразильських футбольних академіях займаються 20 годин на тиждень. Майже три години щоденної роботи — звична справа вже з дитинства. Пеле став Королем футболу не тому, що грав найкраще за своїх однолітків, а тому що краще, впертіше, старанніше і більше за інших тренувався. Якщо за межами Бразилії помічають лише «карнавали» й крутять пальцем біля скроні, це лише тому, що «тим, хто не чує музики, ті, хто танцюють завжди здаються божевільними».
Те, що робив зі збірною Дунга, було наругою над бразильським футболом ще й тому, що він намагався додати команді того, що у Бразилії завжди вистачало. Футболісти його покоління любили розповідати, як переїзд до Європи допоміг їм «професіональніше ставитися до роботи», але ніхто з них ніколи не сказав, що там вони навчилися чогось нового у футболі.
Але колись, після понад двадцятирічної гонитви за чемпіонським титулом, вічно переляканий Карлос Алберту Паррейра створив команду-монстра, у якій Дунга був капітаном, а вже потім сам Дунга лише копіював вчителя. Бразильці намагалися перевершити європейців у «професіоналізмі» замість того, щоб перевершити їх у грі в футбол, як робили це не один раз. Дунзі та йому подібним постійно ввижалося «відставання», тоді як чомусь саме бразильців сотнями скуповували європейські клуби. З ними Бразилія стала схожою на гіганта, який лякається власної тіні. Менезес має шанс почати створювати команду без подібних комплексів.
У Бразилії люблять так пояснювати різницю між своєю країною та Аргентиною. Якщо аргентинець йде пустелею й раптом чує музику, він зупиняється і починає міркувати над тим, що це за музика, звідки вона лине і чого це вона лунає саме у пустелі. Коли те саме трапляється з бразильцем, він починає танцювати. Ману Менезес має шанс створити команду, що при слові «футбол» танцюватиме, а не «працюватиме». Бо своє «танок — це прихована мова душі» Марта Грем цілком могла сказати про бразильців.
ЕКВАДОР
У Перу є Льйоса, у Колумбії є Маркес, у Бразилії є Амаду, у Аргентини є ціле сузір’я. Хто є у Еквадора?
У Аргентини є Ді Стефано та Марадона, у Бразилії є Пеле, у Перу є Кубільяс. Хто є у Еквадора?
Дуже довго Еквадор залишався задвірком континенту. Його красоти, надбання його культури мерхли у тіні гігантів з інших країн. Його футбол не поступався сусідським лише в одному. Безглуздості керівництва.
У 2008 році клуб Депортиво з Кіто вперше за сорок років виграв національний чемпіонат. На церемонії вшануванні переможців Ернесто Ґерра сказав тренеру Карлосу Севільї: «Дивись, щоб вони не вчинили з тобою так само, як зі мною». Ґерра не хотів наврочити, але ще до старту нового сезону Севілью звільнили. Як і Ґерру у 1968-му.
Роками майже нічого не мінялося у маломістечковому еквадорському футболі. Найменші успіхи власними руками нищили ті, хто мав подбати про систему, що дозволила б успіх повторити.
Прорив на початку цього століття був і довгоочікуваним, і несподіваним водночас. Наче вулкан, що дрімав століттями, еквадорський футбол «прокинувся» справжнім виверженням талантів. І на вчорашніх незграб подивилися зовсім іншими очима. Почали помічати, що тим із них, кому притаманні природні потужність та витривалість, ці якості не заважають вправно обходитися з м’ячем; що худорляві дриблери не «киснуть» після одного-двох жорстких підкатів, а вперто продовжують робити свою справу.
Можна сказати точно, коли саме такий Еквадор дав про себе знати. Двадцять восьмого березня 2001 року Еквадор грав на своєму полі відбірний матч чемпіонату світу проти Бразилії. На 49-й хвилині «Тін» Дельгадо забив Рожеріу Сені.
Раніше еквадорці б затремтіли вже від того, що вийшли вперед у матчі з самими бразильцями. Цього разу щось підказувало публіці, що день, на який стільки чекали, настав. Із трибун залунало «Sí, sepuede!» («Так, це можливо!»), і під це оглушливе скандування Еквадор довів матч до перемоги. Тоді у кваліфікації еквадорці фінішували вище за майбутніх чемпіонів світу.
За десять років еквадорці насамперед подбали про спадковість. У ці дні збірна Ю-17 грає на чемпіонаті світу. Трохи згодом на мундіаль поїде «молодіжка».
У першій збірній героїв двох ЧС (2002 та 2006) майже не залишилося, але є достатньо гравців із місцевого чемпіонату, які вже не почувають себе забитими провінціалами, запрошеними на велике континентальне свято лише із чемності. Еквадор знає собі ціну. Вимірюється вона не мільйонами доларів, а мільйонами сердець, що битимуться в унісон канонічному Sí, sepuede.
P.S. У Еквадору є Хорхе Ікаса. У Еквадору є Алекс Аґінаґа.
ПАРАГВАЙ
У XVIIстолітті єзуїти заснували на території Парагваю щасливу країну. Навернені у християнство індіанці ґуарані жили у комуні, займалися сільським господарством, скотарством, ремеслами. У роки найбільшого розквіту в єзуїтських місіях жило понад сто тисяч ґуарані.
Індіанців влаштовувало безініціативне комфортне існування, стверджують деякі історики. Тому, мовляв, без нагляду вони з легкістю забували про свої обов’язки. Усе через те, що «попри муштрування ґуарані залишався тим, ким був: лінивим, обмеженим, похітливим, ненажерливим дикуном», — суворо підсумовують літописці.
Звичайно, «дикунам» було далеко до представників «просвіченої» Європи, в якій людей тягнули на костер за підозрою у «відьмацтві».
У 1523 році індіанський касік у Нікарагуа увігнав іспанців у ступор простим запитанням: «А вашого короля, його хто вибирає?» Дикуни-ґуарані теж могли б його поставити, бо своїх вождів вони вибирали, і брали в цьому участь як чоловіки, так і жінки. І вони ж звільняли обраних, якщо їхня діяльність громаду не задовольняла. Але «просвітників» не цікавили «варварські» традиції. Як і те, що щастя по-чужинськи індіанцям не дуже було потрібне.
Від тотального знищення ґуарані врятувало лише одне. На цих землях мало що можна було зачіляпнути. Ще до появи єзуїтів перші конкістадори одружувалися з доньками місцевих вождів, і хоч ставлення до індіанців було безпідставно зверхнім, але й причин поголовно їх вирізати загарбники не мали.
Ще більше законсервував країну, майже повністю відтворивши соціально-економічний устрій єзуїтських місій, Хосе Ґаспар Родрігес де Франсья — перший правитель незалежного Парагваю. Лібералізм та демократія згубно вплинуть на тиху парагвайську заводь, вирішив він. Жорстко придушивши бунт місцевої аристократії Франсья побудував патерналістську, всеохопну державу, у якій він став своєрідним королем-філософом.
Відтоді Парагвай рухається на власній швидкості. Модернізацією для країни ставало те, що в інших вже залишилося у минулому. Так само повільно рухалася вперед у своєму розвитку й національна футбольна збірна. Це футболісти успадкували від «державних установ» країни. Від індіанців ґуарані їм перепали прямота, непоступливість, витривалість.
Недаремно саме цим насамперед славилася парагвайська збірна. Її героїчні барикадні битви з Францією у 1998-му та Німеччиною у 2002-му стали класикою жанру. Щоправда, спокволу Парагвай додавав і у більш активній грі. Виступ на ЧС-2010 підтвердив прогрес команди.
Зараз настає час для нових кроків. І поки що тренер Херардо Мартінес, хоч він і аргентинець, поводиться як прямий нащадок Родрігеса де Франсьї. Гравці, які могли б дати команді щось нове (наприклад, Ортіґоса), з’являються у ній дозовано.
І все ж досвіду, накопиченого за останній відбірний цикл та сам чемпіонат світу, цілком має вистачити для того, щоб збірна Парагваю була в змозі своєю активністю гасити атакувальні пориви суперника. А добре відлагоджена гра цієї надійно підігнаної за усіма канонами команди залишає чимало можливостей для власного наступу. Суворість та консервативність поєднані із паростками імпровізації, вигадки — такою може бути нова збірна Парагваю. «Тата» Мартінес її створюватиме чи хтось інший, але передумови для її появи та розвитку є. Адже до лібералізму та демократії земля, що зараз називається Парагваєм, була готова ще задовго навіть до того, як дон Іньїго Лопес де Рекальде де Онас і де Лойола забув про свої гулянки і заснував орден єзуїтів.
ВЕНЕСУЕЛА
У Венесуелі дуже люблять гру з м’ячем. Хлопчаки заклеюють стіни своїх кімнат фотографіями кумирів. Самі змалку з м’ячем не розлучаються, тренуються з надією, що колись вони зможуть потрапити до найкращої Ліги світу, у якій зібрані найкращі майстри найпопулярнішої у Венесуелі грі. На перший погляд, Венесуела у цьому мало чим відрізняється від інших країн Південної Америки.
Різниця лише у тому, що Ліга, про яку мріють тамтешні хлопчаки, базується у США та Канаді. А гра з м’ячем, якою вони марять — бейсбол.
Варто було лише британцям, традиційним розповсюджувачам футбольного вірусу, оминути своєю увагу Венесуелу, як країна потрапила під «поганий вплив». Футбол у Венесуелі розвивали емігранти з Іспанії, Італії, Португалії. Навіть до ФІФА венесуельці вступили аж у 1952-му, на 16 років пізніше за Колумбію, що приєдналася до цієї далекої від корупції організації передостанньою з країн КОНМЕБОЛ.
У Кубку Лібертадорес венесуельські клуби керувалися політикою: «Сьогодні беремо участь, завтра — вже ні». Без добре розвиненої системи внутрішніх змагань, без належного міжнародного досвіду венесуельцям залишалося тверде останнє місце у континентальній ієрархії.
Бридке каченя почало різко мінятися упродовж останніх 10-12 років. Рецепт успіху банальний. Упорядкований національний чемпіонат, налагоджена організація дитячо-юнацького футболу. Допомогли й фінансові кризи у сусідніх країнах. Венесуельські клуби отримали змогу запрошувати іноземців хорошого рівня. А сама Венесуела завдяки увазі до виховання футболістів почала експортувати не лише нафту, какао і бейсболістів.
Збірна Венесуели зараз у тому щасливому стані, коли минулі поразки не лягають на плечі важелезним тягарем, а можливості для зростання й розвитку підбадьорюють та заохочують до ще наполегливішої роботи. Її головна мета на найближчі три роки все ж не Копа Америка. Ні, у Венесуелі готують команду до відбору на чемпіонат світу 2014-го. Ще наприкінці 1990-х сама думка навіть не про участь Венесуели у мундіалі, а про те, що ця збірна зможе набрати бодай десять очок у кваліфікації, була б приводом для обстеження у психіатричній клініці.
Сьогодні ж дивишся заявку команди, помічаєш прізвища Аранґо, Мальдонадо, Рондона, Сесара Ґонсалеса, Ороско, Віскаррондо, Рея і усвідомлюєш, що ніколи так не чекав на матчі збірної Венесуели.