Copa America: Нотатки на берегах. Аргентина
Актуальним, як не прикро, залишаються питання, що не давали спокою ще рік тому, під час мундіалю.
7 July 2011, 21:32
Авторская статья
Кого (або що) представляє команда у блакитно-білих футболках з емблемою Асоціації футболу Аргентини? Який стиль? Яку футбольну школу?
Клубний футбол, завдяки Босману, потроху втрачав національні ознаки, але щоб це сталося з національною збірною, та ще й у Аргентині…
Два матчі зіграні командою на турнірі вразили насамперед убогістю ідей. Аргентина може бути різною, що яскраво демонстрували своєю роботою одвічні протагоністи Менотті й Білардо, але кожен з них виріс з аргентинського футболу, аргентинського характеру, аргентинської культури. І у кожного були свої ідеї. Подобалися чи ні ідеї Білардо, це, принаймні, були ідеї.
Серхіо Батіста своєю попередньою тренерською роботою ніби не давав приводу запіздозрювати його у відсутності бодай найпростішої концепції. І якщо пам’ять не зраджує, про 4-3-3, про гру «як у «Барси» він заговорив нещодавно. Ще минулого року аргентинські коментатори часто нагадували під час матчів молодіжної збірної, що «Чечо» хоче аби команди усіх вікових категорій грали за однією схемою. І це була схема 4-2-3-1.
Історично у Аргентині прижився варіант 4-3-1-2, який і зараз можна зустріти у матчах національної першості.
Для збірної, для домашнього Копа Америка, Батіста зрештою обрав 4-3-3. У цього вибору був підтекст. «Ми хочемо знайти варіант, за якого Мессі почувався б комфортно».
Кореспондент іспанського Canal+зробив перед першим матчем турніру невеличке опитування на вулицях Буенос-Айреса. Тема: «Ліонель Андрес Мессі». Загальний тон відповідей був достатьно жорстким. Найрізкіше виступив водій автобуса: «Мессі нічого не знає про аргентинський футбол. Він є іспанцем. Нехай повертається до Іспанії і грає там». Більшість опитуваних говорили м’якше, але чи не кожен додавав, що сподівається, що саме цього разу Мессі покаже у футболці збірної на що він здатен.
Гра Барси густо замішана на колективізмі, на роботі усіх і кожного. Просто взяти 4-3-3 й думати, що це допоможе чи то Мессі, чи то усій команді — наївно. Але була ще надія, що у рамках цієї схеми Батіста знайде місце на полі єдиному «енґанче» у складі. Ані у першому, ані у другому матчах Пасторе на поле не вийшов…
На незручній позиції опинився Камб’яссо. Що він, що Банеґа так і не знайшли себе у матчі з Болівією. Замало руху, замало загострень, кожен з них вештався полем наче вперше бачив цих партнерів по команді. Статичність середньої лінії передавалася й тріо форвардів. Хоч якісь моменти виникали, коли Мессі відтягувався далеко назад і починав комбінації на швидкості.
І виникало запитання: «Ривки Мессі навмання це ідея чи просто пошук хоч якогось рішення безпосередьно на полі?» Чому воно виникало? Індивідуальні проходи Мессі вкрай рідко підкріплювали маневри інших гравців. Ніхто нікому не створював вільний простір. Мессі мав лізти на амбразуру сам.
У цій команді справді зібрані гравці здатні самотужки вирішити долю епізоду. То може ідея у цьому? Адже ніякого натяку на колективну гру не було. Команда атакувала «поштовхами». Не було постійного ігрового тиску на суперника.
Маскерано часто відходив назад а-ля Бускетс, аби розпочати атаку. Чудово. Але коли у Барсі це робить Бускетс центральні захисники розтягуються на фланги. Бурдіссо й Міліто залишалися за спиною Маскерано, флангові оборонці вже були у цей час на половині суперника й Рохасу з Морено легко було пресингувати Маскерано. Той міг лише розвернутися і віддати м’яч назад. Діагональ від Бурдіссо на лівий фланг — найпопулярніший маневр перших хвилин матчу.
У другому таймі рухи що гравців, що м’яча були не набагато впорядкованішими. Команду гнало вперед хвилювання за долю матчу. Ідей не додалося. Тиск на болівійський захист був здебільшого психологічний. Підопічні Кінтероса дуже гідно впоралися зі своєю роботою. Не зіщулювалися у штрафному, не втрачали порядку.
Дуже часто підкат, зроблений у останню секунду, з виряченими очима, вважається доблестю. Болівійці грали настільки організовано та вміло, що у більшості випадків забирали м’яч чисто і вчасно. Лише одного разу Ґутьєрресу довелося кинутися у підкат, коли він пропустив м’яч під ногою.
Після першого матчу турніру згадалися слова Борхеса. Не про футбол вони звичайно, але суть побаченого відобразили якнайкраще. Батіста «згородив поему, що розширила до нескінченності можливості какофонії та хаосу».
Оркестру дійсно не було. Батіста роздав інструменти, до того ж не кращим чином, і залишив оркестр без диригента. Від какофонії було боляче навіть тим, кому ведмідь не просто наступив на вухо, а станцював на ньому танго.
До речі, про танго. Хуан Карлос Муньйос, форвард Рівера, один з тих, хто входив до легендарної п’ятірки нападу відомої як LaMaquina, якось зауважив: «Танго — найкраще тренування. Ти підтримуєш і змінюєш ритм, ти вдосконалюєш роботу ніг і тіла». Зараз ніби є значно «кращі» методики тренувань футболістів. Але, парадокс, значно менше футболістів.
Коли LaMaquinaбула з м’ячем, форварди постійно рухалися, вміли дочекатися слушної нагоди для прориву, змінювали темп гри.
Про це був привід згадати вже під час матчу з Колумбією. Команда вийшла трохи організованішою. Цього разу музиканти вже вичавлювали із себе найпростіші гамми. Чим точно команда Батісти вигідно відрізняється від команди Марадони, то це кращим, організованішим відбором м’яча. Агресивність у цьому компоненті на стартових хвилинах давала трохи більше можливостей. Мессі стримувався, не йшов назад за м’ячем, Камб’яссо нехай і опинявся майже поруч з Маскерано допоміг покращити вихід з оборони. Навіть здалося, що стиль Батісти, це такий собі пом’якшений варіант стилю Білардо. Чого не примариться, якщо потрібно побачити хоч щось.
Колумбія розвіяла цей міраж. До вже знайомих аргентинцям за першим матчем порядку у захисті й чистого у більшості випадків відбору м’яча колумбійці додали значно якісніший перехід до атаки. Суперник в свою чергу так захопився кресленням вертикальних ліній, що й не помітив як став це робити одноманітно, механічно. Якщо колумбійці створювади простір для своїх атак, аргентинці знову блукали у лісі власної безідейності, знову сподівалися проскочити самопихом.
Уособленням цього прагнення є Лавессі. Але він, як і інші, більше жертва, аніж винуватець. Коли у Аргентині, а не десь у країні, що на звання «футбольної» ніколи не претендувала, ні сіло ні впало намагаєшся грати «як хтось», коли відмовляєшся від свого футбольного коріння без поважної причини, коли забуваєш про свої футбольні традиції на догоду одному гравцю, хто б це не був, отримуєш приниження. І не результат цих матчів був приниженням. А те, що на полі замість збірної Аргентини була команда у блакитно-білих футболках з емблемою Асоціації футболу Аргентини.
Клубний футбол, завдяки Босману, потроху втрачав національні ознаки, але щоб це сталося з національною збірною, та ще й у Аргентині…
Два матчі зіграні командою на турнірі вразили насамперед убогістю ідей. Аргентина може бути різною, що яскраво демонстрували своєю роботою одвічні протагоністи Менотті й Білардо, але кожен з них виріс з аргентинського футболу, аргентинського характеру, аргентинської культури. І у кожного були свої ідеї. Подобалися чи ні ідеї Білардо, це, принаймні, були ідеї.
Серхіо Батіста своєю попередньою тренерською роботою ніби не давав приводу запіздозрювати його у відсутності бодай найпростішої концепції. І якщо пам’ять не зраджує, про 4-3-3, про гру «як у «Барси» він заговорив нещодавно. Ще минулого року аргентинські коментатори часто нагадували під час матчів молодіжної збірної, що «Чечо» хоче аби команди усіх вікових категорій грали за однією схемою. І це була схема 4-2-3-1.
Історично у Аргентині прижився варіант 4-3-1-2, який і зараз можна зустріти у матчах національної першості.
Для збірної, для домашнього Копа Америка, Батіста зрештою обрав 4-3-3. У цього вибору був підтекст. «Ми хочемо знайти варіант, за якого Мессі почувався б комфортно».
Кореспондент іспанського Canal+зробив перед першим матчем турніру невеличке опитування на вулицях Буенос-Айреса. Тема: «Ліонель Андрес Мессі». Загальний тон відповідей був достатьно жорстким. Найрізкіше виступив водій автобуса: «Мессі нічого не знає про аргентинський футбол. Він є іспанцем. Нехай повертається до Іспанії і грає там». Більшість опитуваних говорили м’якше, але чи не кожен додавав, що сподівається, що саме цього разу Мессі покаже у футболці збірної на що він здатен.
Гра Барси густо замішана на колективізмі, на роботі усіх і кожного. Просто взяти 4-3-3 й думати, що це допоможе чи то Мессі, чи то усій команді — наївно. Але була ще надія, що у рамках цієї схеми Батіста знайде місце на полі єдиному «енґанче» у складі. Ані у першому, ані у другому матчах Пасторе на поле не вийшов…
На незручній позиції опинився Камб’яссо. Що він, що Банеґа так і не знайшли себе у матчі з Болівією. Замало руху, замало загострень, кожен з них вештався полем наче вперше бачив цих партнерів по команді. Статичність середньої лінії передавалася й тріо форвардів. Хоч якісь моменти виникали, коли Мессі відтягувався далеко назад і починав комбінації на швидкості.
І виникало запитання: «Ривки Мессі навмання це ідея чи просто пошук хоч якогось рішення безпосередьно на полі?» Чому воно виникало? Індивідуальні проходи Мессі вкрай рідко підкріплювали маневри інших гравців. Ніхто нікому не створював вільний простір. Мессі мав лізти на амбразуру сам.
У цій команді справді зібрані гравці здатні самотужки вирішити долю епізоду. То може ідея у цьому? Адже ніякого натяку на колективну гру не було. Команда атакувала «поштовхами». Не було постійного ігрового тиску на суперника.
Маскерано часто відходив назад а-ля Бускетс, аби розпочати атаку. Чудово. Але коли у Барсі це робить Бускетс центральні захисники розтягуються на фланги. Бурдіссо й Міліто залишалися за спиною Маскерано, флангові оборонці вже були у цей час на половині суперника й Рохасу з Морено легко було пресингувати Маскерано. Той міг лише розвернутися і віддати м’яч назад. Діагональ від Бурдіссо на лівий фланг — найпопулярніший маневр перших хвилин матчу.
У другому таймі рухи що гравців, що м’яча були не набагато впорядкованішими. Команду гнало вперед хвилювання за долю матчу. Ідей не додалося. Тиск на болівійський захист був здебільшого психологічний. Підопічні Кінтероса дуже гідно впоралися зі своєю роботою. Не зіщулювалися у штрафному, не втрачали порядку.
Дуже часто підкат, зроблений у останню секунду, з виряченими очима, вважається доблестю. Болівійці грали настільки організовано та вміло, що у більшості випадків забирали м’яч чисто і вчасно. Лише одного разу Ґутьєрресу довелося кинутися у підкат, коли він пропустив м’яч під ногою.
Після першого матчу турніру згадалися слова Борхеса. Не про футбол вони звичайно, але суть побаченого відобразили якнайкраще. Батіста «згородив поему, що розширила до нескінченності можливості какофонії та хаосу».
Оркестру дійсно не було. Батіста роздав інструменти, до того ж не кращим чином, і залишив оркестр без диригента. Від какофонії було боляче навіть тим, кому ведмідь не просто наступив на вухо, а станцював на ньому танго.
До речі, про танго. Хуан Карлос Муньйос, форвард Рівера, один з тих, хто входив до легендарної п’ятірки нападу відомої як LaMaquina, якось зауважив: «Танго — найкраще тренування. Ти підтримуєш і змінюєш ритм, ти вдосконалюєш роботу ніг і тіла». Зараз ніби є значно «кращі» методики тренувань футболістів. Але, парадокс, значно менше футболістів.
Коли LaMaquinaбула з м’ячем, форварди постійно рухалися, вміли дочекатися слушної нагоди для прориву, змінювали темп гри.
Про це був привід згадати вже під час матчу з Колумбією. Команда вийшла трохи організованішою. Цього разу музиканти вже вичавлювали із себе найпростіші гамми. Чим точно команда Батісти вигідно відрізняється від команди Марадони, то це кращим, організованішим відбором м’яча. Агресивність у цьому компоненті на стартових хвилинах давала трохи більше можливостей. Мессі стримувався, не йшов назад за м’ячем, Камб’яссо нехай і опинявся майже поруч з Маскерано допоміг покращити вихід з оборони. Навіть здалося, що стиль Батісти, це такий собі пом’якшений варіант стилю Білардо. Чого не примариться, якщо потрібно побачити хоч щось.
Колумбія розвіяла цей міраж. До вже знайомих аргентинцям за першим матчем порядку у захисті й чистого у більшості випадків відбору м’яча колумбійці додали значно якісніший перехід до атаки. Суперник в свою чергу так захопився кресленням вертикальних ліній, що й не помітив як став це робити одноманітно, механічно. Якщо колумбійці створювади простір для своїх атак, аргентинці знову блукали у лісі власної безідейності, знову сподівалися проскочити самопихом.
Уособленням цього прагнення є Лавессі. Але він, як і інші, більше жертва, аніж винуватець. Коли у Аргентині, а не десь у країні, що на звання «футбольної» ніколи не претендувала, ні сіло ні впало намагаєшся грати «як хтось», коли відмовляєшся від свого футбольного коріння без поважної причини, коли забуваєш про свої футбольні традиції на догоду одному гравцю, хто б це не був, отримуєш приниження. І не результат цих матчів був приниженням. А те, що на полі замість збірної Аргентини була команда у блакитно-білих футболках з емблемою Асоціації футболу Аргентини.