Потворні та бідні

 
Без вміння сміятися над собою клубові рівня Леванте було б дуже важко. Приречений, як і багато інших іспанських середняків, на існування у дедалі більшій та густішій тіні двох грандів Леванте міг би вже й забути про «рівність умов», про те, що «кожен може обіграти кожного». Іронічна самооцінка нагадує про ці прості істини, дозволяє на кожну залетуху дивитися із цікавістю («подивимось, на що здатні») та вірою у свої власні, нехай і не безмежні сили.
 
Перший тайм матчу з Реалом пройшов у режимі «питання часу». Мадридці кружляли навколо штрафного майданчика Леванте, три істеричні виходи Мунуа цілком могли б призвести бодай до одного голу гостей. Але рахунок не змінився, Реал залишився у меншості, а у другомі таймі «бодай один» м’яч забили господарі. До філософськи глибокодумного: ¿Y por que? Леванте ще не доріс, тож тренер мадридців звинуватив у всьому суддю та вилученого Кедіру, на тому й розійшлися. Сам факт пояснення перемоги Леванте над Реалом суддівськими каверзами вже гідний місця у збірці неймовірних історій цього сезону. Хто б міг подумати, що та перемога була лише початком чогось значно дивовижнішого.
 
Слідом за Реалом (бюджет на сезон — 500 млн євро) у чергу вишукувалися Райо (єдина команда Прімери грошей у якої менше, аніж у Леванте), Еспаньйол (47 млн), Бетіс (45 млн), Малаґа (150 млн), Вільярреал (60 млн) , Реал Сосьєдад (40 млн). Кожен, як не пручався, чим би це не пояснював, змушений був віддати бідним потворам максимум очок. Внаслідок цієї серії перемог Леванте (21 млн) випнувся на найвищий рядок турнірної таблиці й уперше у своїй історії гордовито зиркав на грандів згори вниз.
 
За пошуки пояснень цього дива взялися іспанські газети. Жодне із загальнонаціональних видань не відмовило собі у задоволенні запропонувати власну версію лідерства Леванте. Але що більше з’являлося цих пояснень, тим очевидніше ставало, що окрім традиційних чеснот маленьких клубів оспівувати у Леванте нічого. За літо, що відділяло один сезон від іншого, команда, попри появу нового тренера, радикально не змінилися. І тут — лідер.
 
Можливо, саме зміна тренера певною мірою посприяла такому злету. Луїс Ґарсія відчував, що більшого йому з Леванте не досягти. І вихід до Прімери, і успішне збереження прописки у еліті зайняли почесне місце у його curriculumvitae. Далі могло бути тільки гірше, як цілком резонно міг розсудити екс-наставник Леванте.
 
Шотландець Джордж Берлі так пояснив виліт свого Іпсвіча з Прем’єр-ліги вже наступного сезону після п’ятого місця: «Я завжди звик налаштовувати команду на те, що у новому сезоні треба фінішувати на рядок вище. Але своїм п’ятим місцем ми підняли планку на таку висоту, що психологічно налаштувати гравців на боротьбу за четверте місце було неможливо».
 
Леванте минулого сезону фінішував п’ятнадцятим, тож ніякі «синдроми другого сезону» команді ніби не загрожували. Але було й чудове друге коло, коли у тринадцяти перших турах команда програла лише двічі. Розслабилися потім, коли виліт вже не загрожував. Якби Луїс Ґарсія відчував, що після такого ривка команда здатна на щось більше, він би залишився. Тікав він, найпевніше, від необхідності повторюватися. Без ресурсів для суттєвої перебудови команди це, здавалося, неминучим.
 
А новий тренер навіть на таке банальне завдання дивився зовсім іншими очима. «Чого не бачив, то вдивовижу», а Хуан Іґнасіо Мартінес у Прімері ніколи раніше не працював. (Найвище досягенння 47-річного тренера — п’яте місце у Сеґунді з Картахеною). І це був надзвичайно вдалий, принаймні поки що, хід керівництва клубу. Можна було запросити когось із ветеранів Прімери, з чималим досвідом борсання у «болоті». І водночас із певним, сформованим саме під впливом цього досвіду світоглядом. Спортивний директор Леванте Маноло Сальвадор запропонував президенту інший варіант.
 
Деякі спортивні директори стали в Іспанії героями легенд та міфів. Їхнє вміння обрати тренера, безпомилково знайти необхідних гравців справді гідне поваги. Сальвадор один із таких майстрів своєї справи. Робота у бідному клубі лише ускладнює його завдання, але він примудряється виконувати його із впевненістю та точністю, яким би позаздрили у найзаможніших клубах континенту.
 
Леванте не може собі дозволити перебирати харчами. Список гравців, які зголосяться перейти до команди, може скласти будь-хто. Ювелірна робота полягає в іншому. Сальвадор вміє відчути, зрозуміти, хто з ветеранів має ще вдосталь вогню та завзяття, щоб скромні цілі Леванте закарбувати у себе в серці, наче causasinequanonдля гідного звершення кар’єри. Сальвадор має орендувати таких гравців, яким місце у основі Леванте буде зрештою дорожче за можливість повернутися на лаву запасних свого «рідного» клубу.
 
Результат цієї копіткої роботи — Серхіо «Шрек» Бальєстерос, Хаві Вента, Нано, Хуанфран, Баркеро, Вальдо у Леванте не дограють, а додають до своєї скарбнички спогадів нові приємні експонати; Чаві Торрес цього літа вирішив остаточно перебратися з Малаґи.
 
Не дивно, що так ретельно дібрана команда відзначається неймовірною згуртованістю. Єдність, впертість, реальна оцінка власних можливостей дуже допомогли Леванте на старті чемпіонату. У перших турах постійно здавалося, що Леванте бере більше очок, аніж слід би було по грі. З Хетафе» на останніх хвилинах не без везіння використали довгу передачу на форварда. З Расингом у другому таймі цілком могли пропускати, а самі не створили нічого. Що було з Реалом вже відомо. Райо упіймали на два акцентовані удари у перші півгодини матчу.
 
У кожному з цих матчів Леванте міг зіграти по-різному. Тому коли почали вивчати феномен несподіваного лідера, не могли чітко визначити, якій саме манері гри віддає перевагу команда. Відштовхувалися від репутації тренера, мовляв, команди Мартінеса люблять контролювати м’яч, і одразу ж знаходили приклади виходу з оборони завдяки різким, довгим передачам у вільні зони. Проголошувати Леванте прихильником RouteOnefootballтеж ніби підстав немає, бо коли є потреба, з’являється і тривалий, впевнений контроль м’яча. Подібні блукання по нетрях термінології — марна трата часу. Леванте це Леванте. Досвіду гравців достатньо, щоб змішувати стилі та ідеології, пристосовуватися до суперника. Леванте нікому не намагається нав’язати щось своє, але парадоксальним чином саме через це примудряється отримувати, якщо вжити шахову лексику, «приємні позиції». Суперник у них може губитися, втрачати провідну нитку, а Леванте лише обирає той варіант, що завдасть опоненту найбільшої шкоди. Тоді здається (приклад — матч з Малаґою), що вони зараз можуть загадувати усім футбольним стихіям усе чого забажають.
 
Зрозуміло, що це колись закінчиться. У найближчому турі Леванте їде до Памплони, до команди рідної «по крові». В Осасуні теж не люблять зайвого пафосу і завжди готові опустити з небес на землю птахів значно вищого льоту. Але у Леванте вже є кілька тижнів лідерства, спочатку спільного з Барсою, а потім взагалі одноособового. Може, згодом Леванте, захлинаючись втомою, переповзатиме фінішну смугу й гарячково підраховуватиме, чи достатньо набраних очок, аби не вилетіти з Прімери. Але зараз у Леванте їх більше, аніж у Реала та Барселони. У чемпіонаті, в якому на подібне нахабство, хоча й тимчасово, можуть претендувати аж ніяк не «огидні та бідні». А Леванте ось він, на першому місці. І хтозна, які мрії зароджуються на такій висоті. «Ветер дует туда, куда прикажет тот, кто верит в себя». А вони ой як вірять. І цієї віри їм стало для першого дива цього сезону.