Мрія Фабріса Апрюзесса
Фабріс Апрюзесс. У гуглифікованому світі вистачить кількох миттєвостей, аби дізнатися щось про цю людину.
19 November 2012, 15:00
Авторская статья
Але тисячі «результатів пошуку» не скажуть більше, аніж ті двадцять хвилин, що він провів на полі стадіону Шабан Дельмас. Справа в тому, що Фабріс Апрюзесс (27 років) грає у футбол. І у матчі 13-го туру чемпіонату Франції він вийшов на заміну у складі марсельского Олімпіка. Того самого, що виграв колись Кубок чемпіонів. Того самого, що два роки тому був чемпіоном країни. І це перший привід запитати, що власне робив у матчі Бордо – Марсель Фабріс Апрюзесс? Справа в тому, що Фабріс Апрюзесс (27 років) грає у футбол не дуже добре. Точніше, добре для певного рівня. У двох попередніх сезонах він забив 21 м’яч у 43 матчах чемпіонату Франції. У четвертому дивізіоні. І це другий привід запитати, що власне робив Фабріс Апрюзесс у матчі Бордо – Марсель?
Звичайно, у футбольних архівах накопичилося чимало історій дивовижних злетів. У цьому ж турі Ліги 1 забив за Лор’ян Бенжамен Корньє, який спочатку отримав диплом, а лише потім, у 23 роки, підписав перший професіональний контракт. Але й тут вистачає розбіжностей. Корньє кликали до команд Ліги 2, а він відмовлявся сам. Тож його «злет» від п’ятого дивізіону до Ліги 2 (Діжон) та Ліги 1 має дещо інші причини.
Фабріс Апрюзесс опинився на полі у матчі Ліги 1 через збіг обставин. Влітку його брали до другої команди Марселя. Грає вона якраз на рівні, до якого Фабріс звик, і на якому вважався вправним бомбардиром. У першій команді були свої форварди, та й з другої насамперед підтягували б до «основи» молодих хлопців, а не 27-річного футболіста-любителя. Але Марсель зараз не той, що вигравав Кубок чемпіонів. І навіть не той, що виграв два роки тому чемпіонат країни. Фінансові проблеми не дозволяють розгулятися на трансферному ринку, а Джої Бартон стає зірковим придбанням. У Марселя надзвичайно куций склад. І тому, коли травмувалися Андре-П’єр Жиньяк та Лоїк Ремі, у Елі Бопа не було особливого вибору. З другої команди готуватися до поєдинку у Бордо він викликав 19-річного Біллеля Омрані та Фабріса Апрюзесса. Ось так Фабріс Апрюзесс опинився на полі стадіону Шабан Дельмас.
Фабріс Апрюзесс народився у Марселі. Олімпік — його команда. Йому не треба розказувати, що означає Олімпік для міста, не треба крутити фрагменти найбільш пам’ятних тріумфів, не треба ще якихось аргументів для того, щоб вийти на поле у футболці з емблемою ОМ з однією метою — віддати все заради честі й слави рідного клубу. Він один із нас. Уболівальник, якому доля подарувала шанс здійснити цю шалену мрію. У мільйонах випадків подібна мрія тільки мрією й залишається.
Кожен із нас готовий гризти землю за свою команду. Усі п’ять хвилин, на які нас вистачить. А матч триває трохи довше. Тож нам залишається покладатися на добре підготовлених, добре вгодованих професіоналів, яким часто футболка, емблема, сам клуб — до одного місця.
Що у цьому, здавалося б, поганого, якщо професіонал якісно виконує свою роботу? Та й останнім часом розплодилося клубів, які планомірно скуповують гравців великими партіями, навіть виграють завдяки цьому титули й ніхто не переймається емоційною прихильністю. Ще й випадки, коли іноземець стає символом клубу й відчуває його суть не гірше за «тубільців», можна згадати. Що було б з МЮ, якби не прийшов Ерік Кантона?
Але є й інші випадки. «Професіонали» можуть безвольно, безхарактерно програвати матч за матчем й з порожніми очима бубоніти про «важкі часи», просити «потерпіти» й «підтримати команду». У такій ситуації простіше зрозуміти, що футбол став глобальним феноменом завдяки таким, як Фабріс Апрюзесс. Емоційна прихильність до своєї команди не має, та й не повинна мати, раціонального пояснення. Увесь багатющий спектр почуттів, пов’язаних з нею, робить цю команду важливішою, значно важливішою, аніж вона повинна бути чи була б за інших обставин, у іншому світі. А у світі, у якому є футбол, добре вгодовані професіонали мають хоч якесь значення саме тому, що емблема, на яку їм часто начхати, є чимось особливим для сотень тисяч людей. Емоції цих людей наповнюють гру життєдайною силою. Емоції цих людей роблять можливим здійснення найзаповітніших мрій. Іноді, як не прикро, це мрії вгодованого професіонала про нову машину чи ще якусь цяцьку. Тому й дехто з цих сотен тисяч може плюнути на все, подалі послати професіоналів й «відключитися» від усіх переживань, охолонути, забути.
У футболці, на якій був лише номер й не було його прізвища, але була емблема ОМ Фабріс Апрюзесс гайсав полем стадіону Шабан Дельмас наче навіжений. Він майже не торкався м’яча, він заробив жовту картку у матчі, що неможливо було врятувати. І він жив мрією. Він не зупинявся. Він не міг дати багато. За інших обставин навіть можна було б сказати, що це виглядало кумедно. Футболіст-аматор намагається зрівняти рахунок у матчі елітних клубів. Він не міг дати багато й дав значно більше, аніж міг. Він нагадав, що ідеальний професіонал мріє, як Фабріс Апрюзесс, і грає, як Ерік Кантона. І що перше може існувати без другого, але друге без першого — ніколи.
Хочеться, щоб він вийшов знову. І забив. Бо тоді кожен із нас розумітиме, що він відчуває. Й коли він цілуватиме емблему ОМ, його сльози будуть щирими.
Звичайно, у футбольних архівах накопичилося чимало історій дивовижних злетів. У цьому ж турі Ліги 1 забив за Лор’ян Бенжамен Корньє, який спочатку отримав диплом, а лише потім, у 23 роки, підписав перший професіональний контракт. Але й тут вистачає розбіжностей. Корньє кликали до команд Ліги 2, а він відмовлявся сам. Тож його «злет» від п’ятого дивізіону до Ліги 2 (Діжон) та Ліги 1 має дещо інші причини.
Фабріс Апрюзесс опинився на полі у матчі Ліги 1 через збіг обставин. Влітку його брали до другої команди Марселя. Грає вона якраз на рівні, до якого Фабріс звик, і на якому вважався вправним бомбардиром. У першій команді були свої форварди, та й з другої насамперед підтягували б до «основи» молодих хлопців, а не 27-річного футболіста-любителя. Але Марсель зараз не той, що вигравав Кубок чемпіонів. І навіть не той, що виграв два роки тому чемпіонат країни. Фінансові проблеми не дозволяють розгулятися на трансферному ринку, а Джої Бартон стає зірковим придбанням. У Марселя надзвичайно куций склад. І тому, коли травмувалися Андре-П’єр Жиньяк та Лоїк Ремі, у Елі Бопа не було особливого вибору. З другої команди готуватися до поєдинку у Бордо він викликав 19-річного Біллеля Омрані та Фабріса Апрюзесса. Ось так Фабріс Апрюзесс опинився на полі стадіону Шабан Дельмас.
Фабріс Апрюзесс народився у Марселі. Олімпік — його команда. Йому не треба розказувати, що означає Олімпік для міста, не треба крутити фрагменти найбільш пам’ятних тріумфів, не треба ще якихось аргументів для того, щоб вийти на поле у футболці з емблемою ОМ з однією метою — віддати все заради честі й слави рідного клубу. Він один із нас. Уболівальник, якому доля подарувала шанс здійснити цю шалену мрію. У мільйонах випадків подібна мрія тільки мрією й залишається.
Кожен із нас готовий гризти землю за свою команду. Усі п’ять хвилин, на які нас вистачить. А матч триває трохи довше. Тож нам залишається покладатися на добре підготовлених, добре вгодованих професіоналів, яким часто футболка, емблема, сам клуб — до одного місця.
Що у цьому, здавалося б, поганого, якщо професіонал якісно виконує свою роботу? Та й останнім часом розплодилося клубів, які планомірно скуповують гравців великими партіями, навіть виграють завдяки цьому титули й ніхто не переймається емоційною прихильністю. Ще й випадки, коли іноземець стає символом клубу й відчуває його суть не гірше за «тубільців», можна згадати. Що було б з МЮ, якби не прийшов Ерік Кантона?
Але є й інші випадки. «Професіонали» можуть безвольно, безхарактерно програвати матч за матчем й з порожніми очима бубоніти про «важкі часи», просити «потерпіти» й «підтримати команду». У такій ситуації простіше зрозуміти, що футбол став глобальним феноменом завдяки таким, як Фабріс Апрюзесс. Емоційна прихильність до своєї команди не має, та й не повинна мати, раціонального пояснення. Увесь багатющий спектр почуттів, пов’язаних з нею, робить цю команду важливішою, значно важливішою, аніж вона повинна бути чи була б за інших обставин, у іншому світі. А у світі, у якому є футбол, добре вгодовані професіонали мають хоч якесь значення саме тому, що емблема, на яку їм часто начхати, є чимось особливим для сотень тисяч людей. Емоції цих людей наповнюють гру життєдайною силою. Емоції цих людей роблять можливим здійснення найзаповітніших мрій. Іноді, як не прикро, це мрії вгодованого професіонала про нову машину чи ще якусь цяцьку. Тому й дехто з цих сотен тисяч може плюнути на все, подалі послати професіоналів й «відключитися» від усіх переживань, охолонути, забути.
У футболці, на якій був лише номер й не було його прізвища, але була емблема ОМ Фабріс Апрюзесс гайсав полем стадіону Шабан Дельмас наче навіжений. Він майже не торкався м’яча, він заробив жовту картку у матчі, що неможливо було врятувати. І він жив мрією. Він не зупинявся. Він не міг дати багато. За інших обставин навіть можна було б сказати, що це виглядало кумедно. Футболіст-аматор намагається зрівняти рахунок у матчі елітних клубів. Він не міг дати багато й дав значно більше, аніж міг. Він нагадав, що ідеальний професіонал мріє, як Фабріс Апрюзесс, і грає, як Ерік Кантона. І що перше може існувати без другого, але друге без першого — ніколи.
Хочеться, щоб він вийшов знову. І забив. Бо тоді кожен із нас розумітиме, що він відчуває. Й коли він цілуватиме емблему ОМ, його сльози будуть щирими.