Розмови про слонів

Барнс потім розповідає, як у Зімбабве щодня спостерігав одну й ту саму повчальну картину. Над вечір слони приходили на водопій. Приходили до обладнаної людьми цистерни.

 

Вода заповнювала її по вінця й розливалася навколо цистерни, утворюючи невеличке озеро. Самки та молоді слони завжди пили з озера, нехай вода там була дещо каламутною. Самці пили лише з цистерни. Найчистіша, найхолодніша вода була одразу біля труби, що наповнювала цистерну. Для того, щоб визначити, хто саме питиме на цьому місці слони не влаштовували бійок. Усе було значно спокійніше й заворожливіше.

 

Один зі слонів пив біля труби. Й поступався місцем іншому, щойно той з’являвся поруч із цистерною. Іноді різниця у розмірі слонів була очевидною й зрозумілою ставала причина такої поступки. Бувало й інакше. Чому один слон слухняно відходив, розуміли тільки він сам, і той, кому він поступався місцем.

 

Те саме, порівнює Барнс, відбувається у спорті. У протистоянні добре підготовлених, налаштованих на тріумф суперників хтось неминуче «поступається місцем». Чому? Що робило багаторазовими чемпіонами Сампраса, Шумахера, Редгрейва?

 

Барнс навіть пропонує вимірювати спортивну велич у «редгрейвах», на честь великого англійського веслувальника.

 

А згадуючи одну з великих битв Сампраса та Агассі, знаходить відповідні рівню подію слова. «Агассі грав досконало. Тоді Сампрас зробив наступний логічний крок. Він пішов за межі досконалості». Ось так. Спробуйте, це дуже просто. Чемпіоном можна стати по-різному. Але до величі є лише один шлях. Так само як інші переходять вулицю, Піт Сампрас пішов за межі досконалості.

 

У футболі сама суть гри, її командність, додають новий вимір усім оцінкам та спогадам. І окрім чемпіонів у пам’яті залишаються цілі команди, що «поступилися місцем». Причому іноді місцем начебто своїм, законним.

 

Збірна Кот-д’Івуару упродовж останніх семи років їхала на Кубок Африки під акомпанемент розмов про «золоте покоління», про неминучість успіху. Після невдач вже говорили про важливий досвід, про роботу над помилками, про зроблені висновки. Висновків вже назбиралося на цілу дисертацію. Успіху немає досі.

 

Щоразу коли івуарійські «слони» мали ніби «просто» підійти до чистого джерела величі, щось заважало їм це зробити. У 2006-му збірна Єгипту ще не була настільки беззаперечно кращою на континенті, як у 2008-му. Але івуарійці поступилися місцем у найдраматичніший спосіб.

 

У 2010-му поразку від збірної Алжиру можна було сприймати як трагедію команди, що вже готувалася до нової зустрічі з єгиптянами, не закінчивши попередній матч. Що це міняє? Івуарійці так само поступилися місцем.

 

Рік тому поразка була містичною. Грати довелося одразу з двома збірними Замбії. Але ж місцем знову поступилися.

 

Варто абстрагуватися від клубних титулів івуарійських футболістів. У інших командах, вони справді вигравали найрізноманітніші трофеї. Що заважає їм, коли вони збираються разом? Чому вони відходять у бік, коли з’являється хтось, зовні не набагато гідніший омріяного місця?

 

Спочатку це пояснювали відсутністю хорошого голкіпера. Бубакар Баррі став цапом-відбувайлом незалежно від того, хто припускався вирішальних помилок. Це ж його невпевненість «передавалася партнерам».

 

Тринадцять років у збірній, 66 матчів за національну команду, жодного, аж до серії пенальті у фіналі, пропущеного м’яча на минулому Кубку Африки. Нікого кращого немає досі. Можна було б пошукати «винних» і на інших позиціях, але й там здебільшого досвідчені, хороші футболісти. І Жервіньо.

 

Ні, з ним теж насправді все гаразд. Тільки дивитися на нього у Арсеналі означає дивитися, певною мірою, на збірну Кот-д’Івуару на попередніх Кубках Африки. Надії, сподівання, довіра, й невдача за невдачею. Окремі спалахи підживлюють оптимізм. «Вміє ж, недаремно віримо, Arsene knows». Як можна знати й купувати Косельни — це вже збірної Кот-д’Івуару не стосується. Жервіньо, до речі, у останньому товариському матчі збірної забив двічи.

 

Зараз, звичайно, це дуже схоже на розмови про мотузку у домі повішеного, але у Сабрі Лямуши цікава команда. Певні сумніви щодо його тренерського хисту він прагне розвіяти роботою. Збірну Сенегалу івуарійці перемогли у кваліфікації у хорошому, атакувальному стилі. Сенегальці у першому матчі виходили вперед раз, другий, і завжди отримували гідну відповідь. Коли треба було івуарійці діяли терпляче, ніхто не поспішав самотужки «рятувати Батьківщину». Команда намагалася вести наступ колективно, і цей банальний факт має велике значення. Одна з можливих причин невдач «золотого покоління» — хаотичні кадрові рішення Федерації футболу, що позбавили команду послідовності у грі.

 

Вахіда Халілходжича відправили у відставку після Кубка Африки-2010, хоча на кожному кроці проголошувалося, що це лише «підготовка» до чемпіонату світу. Сам виступ на мундіалі згадувати соромно усім, окрім Свена-Йорана Ерікссона та його банківського рахунку.

 

Франсуа Зауї намагався йти шляхом найменшого спротиву, не думав про пошук стилю чи щось подібне, а хотів лише одного — видайкати у долі титул.

 

Наївна віра у те, що «такі гравці й самі розберуться», іноді супроводжує вічних кандидатів у чемпіони. Івуарійська федерація примудрялася поєднувати її у своїх рішеннях з патологічним африканським саханням від модного іноземця до свого тренера, який «краще розуміє наш менталітет».

 

А що ж самі гравці? Може вони й справді здатні «розібратися» ? По-перше, якби були здатні, то вже б мабуть якось розібралися. По-друге, чемпіонами ставали у цей час не якісь пройдисвіти, а спочатку блискуча команда Хассана Шехати, а потім Замбія, яку Ерве Ренар, нехай він і залишав команду на деякий час, привіз на Кубок Африки вдруге. Івуарійцями на чотирьох турнірах керували чотири різних тренери.

 

Є дещо, з чим справді варто розібратися самим гравцям. Ніхто краще за них не знає, що саме коїлося з ними, коли вони «поступалися місцем». За публічною бравадою, за обіцянками усе виправити й нарешті перемогти може ховатися елементарний страх провалу. Він сидітиме глибоко й чекатиме свого часу. Зовні поважна, солідна, надійна гра, з «сухими» перемогами (як рік тому) стає димовою завісою, що прикриває нездатність витримати тягар чужої надії.

 

Самим гравцям було б непогано згадати, коли вони востаннє жадали перемоги так нестерпно, що не визнавали нічого іншого. У відбірному турнірі до ЧС-2006? Коли їх ще не випхнули на п’єдестал й не проголосили «обраними»? У деяких матчах останніх Кубків Африки івуарійці грали так, ніби їхня обраність мала бути очевидною супернику. І залишалися безпорадними, коли цю «очевидність» треба було доводити.

 

Щоб виграти цей Кубок Африки збірній Кот-д’Івуару найпевніше не потрібно йти за межі досконалості. Достатньо буде піти за межі власної вигаданої «досконалості», за межі власної «обраності», за межі безпідставної риторики. Але цей крок може виявитися найважчим.