Історія привида

Потім команда програла обидва фінали. Й двоє її вожаків відчули, що їм затісно у нехай і оспіваній у легендах, але все ж просякнутій гіркотою невдач футболці. Їм раптом стало важко дихати на своій казковій, але крихітній землі. Їм захотілося розправити плечі й заспівати переможних пісень, які почують по всьому світу. Й вони вирішили, що з рідною командою ця мрія залишиться нездійсненною.
 

Гордий народ вірить у свою команду й любить її тією любов’ю, що за мить перетворюється на ненависть. Перетворюється, якщо хтось відмовляється від цієї любові, перетворюється, якщо хтось захоче чогось іншого, захоче не тільки винятковості кровної, а й винятковості переможця. Бо як це не дивно, маленький народ і досі народжує футболістів, здатних на подвиги масштабніші, аніж вихід до двох фіналів. І не знаходить сил величатися ними, коли вони хочуть піти. Простіше проголосити їх зрадниками, отруїти свої та їхні серця. Саме це сталося з одним із вожаків команди. Замість побажань щасливої долі на чужині, він почув прокльони. Наче не свій народ, не його чесноти він би прославляв у ненаський футболці.
 

Іншого вожака відпустили. Повноцінної заміни йому не було, та й навряд чи хтось на це сподівався. Й звиклі до регулярних набігів на футбольні ринки усього світу клуби іноді потерпають від втрати «мозкового центру», що вже казати про команду гордого народу. З перших матчів нового сезону вона нагадувала давнього друга, який пережив важку хворобу. Була зовсім не схожою на себе, але у пам’яті міцно сидів інший образ. Тож здавалося, що варто потерпіти і все буде як раніше. Можливо, так би й сталося. Якби не значно більша проблема.
 

Значною більшою проблемою був не той, хто пішов. А той, хто залишився. І зник. Ось тоді й почали бачити на стадіонах привида. Зовні він нічим не відрізнявся від одного з учорашніх лідерів команди. Холодом та розпачем віяло від тієї порожнечі, що була у нього всередині. Понурений, заглиблений у свої думки, він шугав над полем й не знаходив собі прихистку. Хтось навіть вітав його, хотів відродити вогонь у його серці. Усе було марно.

Із кожним матчем дедалі гнітючишим ставало відчуття безпорадності від цього похмурого співіснування. Морок ледве-ледве розвіювали поодинокі перемоги, але тягар виявився заважким для всіх. Випускати на поле привида значно гірше, аніж втратити одного з найкращих гравців після яскравого сезону.
 

У цій історії немає винних. Кожен з її героїв міг би, звичайно, вчинити інакше. Клуб — продати й другого вожака, отримати хороші гроші, почути обіцянку повернутися. Гравець міг би сумлінно відпрацювати останній рік контракту, якими б задушливими не здавалися обійми, які ще вчора були найбільшим проявом пошани та захоплення. Можливо, так би й сталося. У якомусь раціональнішому місці. А у крихітній країні, де ненависть є гіпертрофованою формою любові, команда гордого народу має страждати від того, чим звикла пишатися.