Сизифов клуб

Головокружительная схватка за чемпионство? Портсмут на грани банкротства и в финале Кубка? Европейская кампания Фулхэма? Возвращение в элиту Ньюкасла, набравшего 102 очка?

А вот и нет! Футбольный клуб Рочдейл пошел на повышение, покинув дивизион, который в народе уже не один десяток лет называли исключительно его именем – Rochdale Division. Почему это так важно? Наверное, потому что пример Рочдейла подтверждает – в футболе нет вечного однообразия, но всегда есть надежда. Это нужно помнить всем – и болельщикам отпетых аутсайдеров, и поклонникам грандов.

2008: Today is gonna be the day

Переповнений стадіон тремтів від нетерпіння. Встояти на місці було неможливо. Нервові підстрибування, схожі на якийсь дивний, малозрозумілий ритуал, первісні вигуки, що народжувалися десь у потаємних куточках єства. Насправді ці вигуки мали бути словами пісні. Пісні, яку у Рочдейлі вирішили зіграти спеціально перед цим матчем. На стадіоні Спотленд гримів твір Ноела Ґаллахера — Wonderwall. Адже це мав бути день, що міг змінити новітню та не дуже історію Рочдейла. Цього дня команда Кіта Хілла грала другий матч півфіналу плей-офф проти Дарлінгтона. Цього дня мало стати зрозуміло не лише те, чи зіграє Рочдейл на новому Уемблі, а й те, чи зробить команда все, що від неї залежить, аби з Рочдейлом хоч щось нарешті сталося…

2010: Don’t you know you might find a better place to stay

"Я хотів грати у команді, котра за щось бореться", — проголосив форвард Адам Ле Фондр після переходу з Рочдейла до Ротерхема влітку 2009 року. Окрім нього на старті цього сезону Дейл залишило ще кілька футболістів, які могли повторити ці слова. Не кожного привабить перспектива знову зчепитися з Долею і вкотре спробувати оскаржити Її давній вирок. Магія тридцяти з гаком років очікування того, що, можливо, ніколи не станеться, зачарувала б хіба що сучасних послідовників Джованні Дрого. Інші хотіли вибратися з Рочдейлу доки не пізно.

2008: And all the roads we have to walk are winding

Футбольний клуб, здатний проіснувати трохи більше кількох років, у Рочдейлі створили з третьої спроби (у 1907-му). Це, звичайно, не Віґан з його п’ятьма підходами до снаряду, але двох невдач було достатньо, аби засумніватися у футбольності маленького містечка у Ланкаширі. (Зараз Рочдейл є частиною території, що зветься Greater Manchester.) Спочатку Дейл грав у Lancashire Combination і виграв цю лігу у 1911 році. Здобуття титулу здалося керівництву клубу достатньою підставою для подання заявки на членство у Футбольній Лізі. У ті часи клуби-члени Ліги голосуванням визначали, хто з кандидатів приєднається до авторитетної організації. Рочдейл отримав лише один голос. Розчарований президент клубу Герберт Хопкінсон почав вимагати створення третього дивізіону Футбольної Ліги, але особливого ентузіазму ця ідея тоді не викликала.

Розширюватися боси Ліги вирішили вже після Першої світової війни і, зрозуміло, що Рочдейл знову був серед кандидатів на шість вакантних місць. Семи голосів виявилося недостатньо. Рочдейлу довелося почекати ще два роки, аби стати повноправним членом Ліги і у першому своєму матчі у третьому дивізіоні здолати Аккрінгтон Стенлі (6:3).

Подальше життя-буття клубу було вже більш прозаїчним. Коли у 1950-х створювали четвертий дивізіон (з двох секцій — північної та південної — дивізіону третього), Дейл мужньо, завдяки кращому співвідношенню забитих та пропущених м’ячів, втримався у першій десятці і грав у сезоні 1958/59 у третьому дивізіоні. І успішно з нього вилетів.

У 1969 році сталося диво. Рочдейл повернувся до третього дивізіону під керівництвом Лена Рiчлi. У 1974-му команда звідти вилетіла і…І все. Рочдейл став клубом, з яким нічого не відбувається, клубом, що грає лише у найнижчому дивізіоні англійської Футбольної Ліги…
 
2010: You aint’t ever gonna burn my heart out

Залишався, щоправда, Кіт Хілл. Після двох поспіль невдач у плей-офф він акуратно говорив про місце у першій десятці як завдання на сезон. І лише десь потай, і тільки собі самому нагадував, що три з цих десяти місць виводять до Ліги 1 без сотання нервів у матчах на виліт.

До того ж, як гравець Кіт віддав Рочдейлу п’ять років, а тренував він команду всього лише третій повний сезон, отже час у Хілла ще був і йому не такою вже безнадійною здавалася ця справа. Насамперед через те, що у двох попередніх сезонах він бачив результати своєї вдумливої роботи. Дейл що вдома, що на виїзді грав динамічно, агресивно, вміло комбінував і завжди був серед лідерів дивізіону за кількістю забитих м’ячів.

У більшості з 72-х клубів Футбольної Ліги, може, й запанікували б після двох поразок у плей-офф. Вирішили б, що "тренер нічого більше команді дати не може" і почали б нервовий пошук наступника. Для Рочдейлу сам вихід до плей-офф, навіть із болем невдачі укупі, був продушиною у одноманітному мерехтінні схожих один на інший сезонів. Тож Хілл мав працювати далі.

 2008: And all the lights that lead us there are blinding

У Рочдейла були шанси піднятися вище. Після перемоги над Дарлінгтоном у серії пенальті Дейл поїхав на Уемблі, двічі виходив уперед у фіналі, і програв цей фінал Стокпорту. Чи варто переповідати інші історії невдач? Програш фіналу на Уемблі, чи поразка у півфіналі плей-офф — чи є різниця, у який спосіб доля змушувала Рочдейл змиритися з черговим сезоном у дивізіоні, який можна було перейменовувати на честь клубу?

Краще згадати про неймовірний порятунок 1980-го. Рочдейл посів останнє місце у четвертому дивізіоні. Автоматичного вильоту тоді не було. За традицією, долю місця у Футбольній Лізі вирішували голосуванням. Рочдейл набрав на один голос більше за Олтрінчем. Що у цьому неймовірного? Представник Ґрімсбі не з’явився на засідання взагалі. Представник Лутона через пробки приїхав запізно. Обидва збирались проголосувати за Олтрінчем.

2010: Where were you when we were getting high?

Після перших чотирьох турів Рочдейл був вісімнадцятим, не міг забити більше одного м’яча за гру, а єдину перемогу здобув завдяки пенальті на 90-й хвилині. Але після ще чотирьох матчів команда вже піднялася до омріяної першої десятки, і потім Дейл прорвало. Навряд чи за останні 36 років команда хоч колись грала так само натхненно та несамовито. Не збивали з кроку навіть такі типові для Рочдейлу Кіта Хілла несподівані домашні поразки.

Ніби займається цим щороку, Дейл стрибав угору турнірною таблицею, і на початку грудня з’ясувалося, що усі інші залишилися позаду. Лідерство — важливий та складний тест, особливо для обтяженої стількома давніми та свіжими невдачами команди. У здатності Рочдейла витримати перевірку не залишилося жодних сумнівів після чотиримісячної серії, під час якої команда програла лише двічі.

Давнє прокляття зникало на очах. Із кожним голом Кріса Дагналла та Кріса О’Грейді, з  кожним сейвом Кенні Артура чи Френка Філдінга, з кожним самовідданим матчем дядька цієї молодої команди Гарі Джонса.

2010: You can have it all but how much do you want it?

Настав квітень. Потрібно було виграти зовсім трохи, аби забезпечити вихід до Ліги 1. І ті містичні сили, що стільки років утримували Рочдейл у найнижчому дивізіоні, пішли на останній, хоч і безнадійний, на перший погляд, штурм. Команда Хілла не могла виграти у чотирьох матчах поспіль. У одному з них, вдома, Дейл поступився приреченому на виліт до Конференції Дарлінгтону.

Відрив від четвертого місця все одно залишався солідним, але чи не зринали у цю мить в уяві найбільших песимістів картини фінішного колапсу? Теоретично, і тільки теоретично, Дейл у цьому випадку міг би обійти Ротерхем з Адамом Ле Фондром у складі. Але коли бачив і не таке, наскільки насправді теоретичною здавалася така перспектива фанам Рочдейлу?

2010: Where real life and dreams collide

"Мене вже навіть у власній родині замордували одним лише запитанням, — зізнався 17 квітня Кіт Хілл, — Усіх страшенно цікавить, коли ж ми нарешті це зробимо". Після чотирьох невдалих спроб Дейл мав здобути єдину потрібну для того, щоб змінити хід Історії, перемогу у матчі проти Нортхемптона. У матчі, в якому м’яч не раз летів куди завгодно тільки не у ворота гостей. У матчі, в якому під час однієї атаки господарі порадували ударом у голкіпера, потім у перекладину і зрештою знесилений м’яч з кількох метрів запустили на трибуну.

Але цей триптих вже не міг нічого зіпсувати, бо на 23-й хвилині О’Грейді забив, бо усе, що мало після цього голу значення втілилося у простому і такому красивому для Рочдейла рахунку 1:0. Потрібно було лише, щоб саме його зафіксував арбітр, щоб не сталося нічого неймовірного біля воріт самого Рочдейлу.

2010: And after all you are my wonderwall

Після фінального свистка сльози цівкою бризнули як з очей дідуганів, котрі пам’ятали кожен з тридцяти шести сезонів у четвертому дивізіоні, так і з очей зовсім юних фанів, які ще перед матчем підбадьорювали себе та інших невпинним скандуванням Up the Dale!

Гарі Джонс, рекордсмен клубу за кількістю зіграних матчів, на запитання, чи він вірив, що цей день колись настане, відповів лаконічно: "Ніколи".

У цьому слові — спогад про оманливі надії, біль поразок, відчуття даремності неймовірних зусиль усіх десяти років, що він провів у Рочдейлі.

У посмішці, з якою він це сказав — радість від того, що жодне з цих зусиль не було марним, що праця, якій не позаздрив би і Сізіф, наблизила ту мить, коли Дейл перестав жити у Дні Бабака.

Дмитро Джулай, спеціально для Football.ua