Если бы да кабы

Коли все насправді розпочнеться, ризикуєш спустошений залишитися зі своїми фантазіями осторонь, заздрісно дивитися на тих, хто не сповитий власними очікуваннями, жадібно всотує у себе кожну секунду, без образ на те, що все йде не так "як хотілося".

Тому правий Хуліо Мальдонадо, найкращий іспанський футбольний журналіст, коли після своїх прогнозів часто додає, що "футбол це футбол". І ця заяложена банальність раптом виблискує нехай і здавна знайомим, але щоразу таким новим сяйвом. Бо немає нічого кращого за здатність футболу спантеличувати, дивувати, змушувати отетеріло зізнаватися, що зовсім не передбачав того, що сталося на твоїх очах. 

Чого не уникнути до старту турніру, то це певної "ідеалізації образу" деяких команд. Особливо, якщо стежиш не лише за збірною тієї чи іншої країни, а й за її чемпіонатом, і за певний час вже сформувалося уявлення про те, яких зразків гри чекати від представників цієї футбольної культури.

І тоді гіркий присмак, хоч і постфактум, але пролізе крізь шпаринку під назвою "якщо". Адже саме з цього слова могли починатися передстартові розмови про шанси, наприклад, збірної Мексики.

"Якщо" мексиканці вийдуть оптимальним складом, що дозволить їм максимально ефективно використати свої козирі і водночас "відволікатиме" суперників від вразливих місць тактичної побудови команди Хав’єра Агірре. Ось так можна було сформулювати умову ймовірного успіху мексиканців.

Своїми кадровими рішеннями Агірре збільшив "шпаринку" до розмірів печери. Певна подібність гри мексиканців до атакувальних маневрів Барселони після цих рішень була оманливою. Навіть у найкращому випадку спільними були б лише бажання постійно контролювати м’яч та рух гравців на половині поля суперника. Але й тоді можна було б вловити достатньо тонкощів, що відрізняють мексиканські атаки від барселонських. Чи не ці тонкощі раптом захотів приховати Агірре, коли залишив у запасі Хав’єра Ернандеса?

Проти команди, що погано захищається від стандартів зокрема та від повітряних наскоків взагалі, він поставив Гільєрме Франко. Мексика одразу втратила "присутність" у штрафному майданчику. І це значною мірою зводило нанівець флангові здобутки. Особливо здобутки Агілара, котрий регулярно використовував чисельну перевагу на фланзі, яку дає команді схема 3-4-3, і залишався без опонента.

Окрім безпосередньо схеми, збірну Мексики від Барси відрізняє така дрібничка, як відсутність у середній лінії гравця рівня Хаві. Нема кому з методичністю метронома роздавати передачі, що визначають напрямок атаки. Торрадо і Хуарес, який у клубі взагалі діє на правому фланзі оборони, — гравці зовсім іншого типу.

Тож на "плеймейкера" перетворився центрбек Маркес з його довжелезними пасами. Після деяких із них з’являлися приводи згадати "джабуланістість" м’яча, але це навряд чи є виправданням кожної не надто акуратної передачі Рафи.

Коли гравець, здатний додати порядку та думки у дії середньої лінії, був готовий вийти на поле, доля познущалася над Агірре. Мексика пропустила, і поява Гвардадо вже була більше схожа на запізніле прибуття пожежника. А потім Агірре ще й переплутав 1998-й з 2010-м і випустив на поле Куаутемока Бланко. Ветеран захекався так швидко, що мексиканці догравали матч в умовній меншості.

Натомість гравців збірної ПАР(рейри) немов більшало на полі з кожною хвилиною. Насамперед і у команді Паррейри не могло бути інакше, це стосується дій у захисті. Але з часом господарі турніру дедалі більшими силами вибиралися у наступ і ще у першому таймі встигли зрозуміти, де саме і як саме можна прорвати оборону суперника. Особливо якщо той своїми помилками у передачах сам підставлявся. Кульмінацією цього грамотного карального руху м’яча та футболістів був  гол Тшабалали.

Ще два роки тому, на Кубку Африки, було помітно, що Паррейра прагне, аби команда не залежала від натхнення одного лише гравця середньої лінії. Злагоджена колективна робота, прикрашена натхненним пасом Пієнаара, змусила подумати про те, що сталося б, якби відтоді Паррейра муштрував цю команду неперервно. Чи не були б тоді атакувальні дії південноафриканців потужнішими?

У збірної Уругваю вочевидь більше було б потужності в атаці, якби поїхали на чемпіонат світу хоч би Сантьяго Сільва та Джонатан Урретавіскайя. Один відіграв бездоганно аргентинську Апертуру і допоміг Банфільду здобути титул. Інший виблискував у складі новоспеченого чемпіона Уругваю — Пеньяроля — Дієго Агірре, у якого Урретавіскайя грав минулого року у молодіжці. А можна ще згадати досвідченого форварда Антоніо Пачеко, котрий надзвичайно тонко діяв на вістрі атак того ж таки Пеньяроля і за станом на "саме зараз" був гідний місця у збірній.

Але Табарес здебільшого покладається на тих, хто пройшов увесь тривалий відбірний цикл. Можна також зауважити, що включення цих гравців атаки змусило б не брати або когось із руйнівників, або ж декого з форвардів. Після матчу з Францією, яку можна було брати якщо не голими, то міцнішими руками, кортить сказати: "Біс зі ними, руйнівниками, які б залишилися вдома! Вистачило б шаленого і невтомного Аревало Ріоса. І наскільки б барвистішою була гра Уругваю в атаці".

Якщо ж від мрій повернутися до реальності, то гра Ріоса у першому матчі, те, як вичавлювали суперники зі своєї половини Начо Гонсалеса, і те, як флангові форварди французів "утримували" уругвайських латералів від регулярніших та більш відчайдушних рейдів, наштовхують на думку про гру з одним опорним і двома атакувальними хавбеками. Тоді більше буде шансів на те, що не виникатиме у деяких випадках великий розрив між півзахистом та Форланом і Суаресом, і центральним захисниками не доведеться так часто, як у першому таймі матчу з Францією, використовувати довгі передачі у безперспективну боротьбу.

Дмитро Джулай, спецiально для Football.ua