Отмена рабства (часть 2)

Часть 1

Іншим "каменем на шиї" англійського футболіста тривалий час була "максимальна зарплата". За її введення деякі клуби почали агітувати ще на початку дев’ятнадцятого століття. Грошей на реконструкцію стадіонів потрібно було чимало (парадокс, але саме популярність футболу і бажання зібрати на трибунах якомога більше глядачів і, відповідно, більше заробити, спричинили одразу після перебудови стадіонів фінансові труднощі), тож клуби прагнули скорочувати свої витрати. Один з найлогічніших, на думку керівників клубів, способів — обмежити зарплату гравцям.

Найуспішніші клуби були не у захваті від цієї ідеї, і перше голосування з цього питання (1893 рік) закінчилося їхньою перемогою.

Прихильники максимальної зарплати не вгамовувалися. Додатковим аргументом для них стало те, що за тринадцять перших сезонів існування Ліги десять титулів виграли лише три клуби.

Самі футболісти досить спокійно ставилися до такої перспективи, бо пропоновані чотири фунти на тиждень були на той час не найгіршим варіантом.

Активності більшості клубів та індиферентності гравців було цілком достатньо, щоб у 1901 році максимальний заробіток футболіста обмежувався чотирма фунтами на тиждень.

З роками ця сума зростала. Але поступово мінялася сама країна, її мешканці. Те, що у вікторіанську епоху мало вигляд необхідного, а може навіть і корисного для Ліги заходу, у 1960-х перетворилося на анахронізм. І все ж існувало.

Справа в тому, що власники клубів швидко зрозуміли, який потужний засіб впливу отримали. Вкупі з трансферною системою, максимальна зарплата залишала гравців на милість клубу. Якою б зіркою ти не був, ти не міг, принаймні офіційно, отримати більше певної суми і не міг вільно перейти до іншої команди після закінчення контракту.
Єдиний випадок судового позову, пов’язаного з максимальною зарплатою, стався у 1923 році. Навесні 1922 року клуби вирішили без згоди профспілки гравців зменшити суму максимальної зарплати з дев’яти до восьми фунтів. Лише Генрі Ледді з Честерфілда повстав проти цього свавілля, і після його перемоги у суді клуби вже не могли коригувати розмір зарплат на власний розсуд. Але сам принцип "максимальної зарплати" Ледді не оскаржував. Можливо, для 1920-х це був би занадто революційний крок. Проте справжня революція сталася тоді, коли вона охопила усі сфери суспільства — у 1960-х.

У квітні 1960-го Джордж Істем вирішив перейти з Ньюкасла, з яким у нього закінчувався контракт, до Арсеналу. Але Ньюкасл відпускати Істема відмовився. Багато хто з футболістів сприйняв би це як щось неминуче, і принишк би собі. Істем вчинив інакше. Після закінчення контракту він просто пішов з футболу і почав працювати у фірмі свого приятеля. У цей час Асоціація професіональних футболістів (АПФ) готувалася до серйозної судової війни. Істем був тим, на кого профспілка стільки чекала. Людиною, котра готова була йти до кінця.

Водночас АПФ звернулася до уряду з проханням підтримати її вимоги до Футбольної Ліги, серед яких найбільше лякали босів Ліги два пункти: скасування максимальної зарплати та чинної трансферної системи.

Роками керівники клубів просто відмовляли гравцям, якими б не були вимоги, але цього разу профспілка мала достатньо впливу, аби оголосити страйк. Вперті президенти клубів відмовлялися вірити у "повстання". У Лутоні Пі. Дж. Мітчелл зібрав футболістів і зажадав, аби вони ще раз проголосували за страйк, вже у його присутності. Не підняли рук лише троє. Решті Мітчелл заявив, що вони "взялися за програну справу".

Справа була настільки "програною", що від максимальної зарплати клуби відмовилися ще до запланованої дати страйку. Чим Ліга точно не збиралася поступатися, так це трансферною системою.

Події січня 1961 року це підтвердили. Нескінченні переговори з "бунтівниками" потрібні були Лізі лише для того, щоб замаскувати свої справжні наміри. 19 січня Ліга ніби прийняла деякі вимоги профспілки і страйк відмінили. Газети проголосили "відміну футбольного рабства". Але вже у квітні, на позачерговому зібранні представників клубів, ніхто про поступки навіть не згадував. "Щоб там не сталося, а трансферну систему ми не змінимо", — запевнив шановне товариство президент Ліги Джо Річардс.

Передумати Ліги змусив його честь суддя Вілберфорс. Але це вже був 1963 рік. Саме тоді Вілберфорс виніс вердикт у справі Істем проти Ньюкаслу. "Трансферна система є неприйнятним обмеженням професійної діяльності". Вже цієї фрази було достатньо, щоб поховати систему, що роками тримала футболістів у кабалі. Але Вілберфорс ще й розбив кожен контраргумент Ліги чіткими та вичерпними тезами. Почалася нова ера, упродовж якої футбольний люд не зробив висновків зі справи Істема. Замість пошуків збалансованих та впорядкованих правил, що регулювали б робочі стосунки клубів та футболістів, футбол пройшов від безмежної влади клубів до майже безмежної влади гравців. Від неможливості вільно перейти до іншої команди навіть після закінчення контракту до істерик із погрозами, коли у гравця є чинний контракт на кілька років (із захмарною зарплатою).

Мінялися цінності та пріоритети цілих поколінь, незмінною залишалася неймовірна принадність футболу. Іноді кажуть, що футбол "існує для глядачів, а без них його не може бути". Порожні слова. Все одно що сказати, що магніт існує для речей, які він притягує. Футбол просто існує. І уникнути його магічного впливу неможливо. Глядачі тягнуться і тягнутимуться до нього. Чи це імпровізований поєдинок у лондонському парку, чи матч Футбольної Ліги на величезному стадіоні.

Хтось і надалі експлуатуватиме це. Або ж власники клубів, або ж примадонни.

Дмитро Джулай, спеціально для Бей-беги