Товстун, Крихітка і Великий
По суті, кар’єра Вільяма Фулка розпочалася із коротенької згадки у газеті Darby Daily Telegraph від 20 грудня 1893 року: "Особливістю гри став воротар В. Фулк із Блеквелла, який точно володіє методикою першокласного воротаря".
Фулкові, простому хлопцеві із родини шахтаря Джеймса та домогосподарки Джейн, тоді виповнилося дев’ятнадцять. Він, збентежений сімейними незгодами, тамуючи почуття, як він думав, несправедливості, покірно допомагав батькові гнути спину у вугільній шахті у Блеквеллі. Його прожиток – лопата, шахта і замурзані руки. Та Віллі скільки себе пам’ятав, возився із тією лопатою. Отримав середню освіту? Ось, маєш уже роботу – будь-яка шахта на тебе гостинно чекає.
Єдиною втіхою для Вільяма був футбол. Та от проблема – Фулк не дуже годився для найпопулярнішої гри на острові. Високий, кремезний, збитий та неповороткий він ідеально вписувався у колектив робітників, але аж ніяк не футболістів. Ні техніки, ні швидкості, нічого такого, що підходило під стандарти і еталон гравця тодішньої епохи. Фулк не здавався і знайшов свою нішу та стихію – ворота. Так невдовзі гра за шахтарську команду привернула увагу журналістів і дала Віллі дорогу у великий футбол.
У 1894 році доля звела Фулка із Шеффілд Юнайтед, де, як виявиться, колоритний голкіпер затримається аж на цілих одинадцять років. Клинки пристануть на умови Блеквелла і заплатять за хлопця дев’ятнадцять стерлінгів, що у ті дні вважалися вельми пристойними грошима, витраченими на придбання футболіста.
І яке ж було здивування присутніх на Бремолл Лейн фанатів, зівак і звичайних поціновувачів футболу, коли 1 вересня того ж року, у стартовому поєдинку сезону проти Вест Бромвіч Альбіон Фулк вперше з’явився на полі. Тоді зі зростом у 185 сантиметрів Віллі важив 96 кілограм, за що до нього, як наслідок, приклеяться два прізвиська – Товстун та Крихітка. А ще – Великий – як тільки Віллі показав на що здатний.
"Хто з'їв усі пироги?" — скандували глядачі, явно адресуючи дану образливу речівку дебютанту. Власне кажучи, Фулкові було абсолютно байдуже на відверте глузування – він навіть пальцем не поворухнув, аби бодай якось втихомирити публіку, яка з нього насміхалася. Більше того – з часом його "недолік" стане своєрідною візитівкою.
Між іншим, і досі серед істориків точаться суперечки, чи справді такий заряд існував. Адже, як ми з’ясуємо по ходу статті, Віллі володів від природи неабияким хистом шоумена, про нього у народі ходили чутки та легенди.
"Мені все одно, як вони мене називають, лише б вчасно звали на ланч" - легковажно відмахувався Фулк.
У сучасному футболі таких здорованів дійсно складно відшукати – мимоволі, на думку спадає захисник Вімблдона Адебайо Акінфенва. Тільки от, на відміну від нігерійця, що невпинно працює над нарощуванням м'язової маси, Віллі любив добре та ситно попоїсти, особливо не нехтуючи раціоном та, зрозуміло, не рахуючи кілокалорій. Чи заважали лишні кілограми Фулкові?
Репортери нерідко задавалися подібними запитаннями, але відмічали граційність Віллі: "Його велика вага не приносить незручностей і те, яким чином він летить вниз для прийому низьких ударів підриває будь-яку ідею про те, що надлишок ваги є перешкодою".
Харизматичний, впертий та добрий товстун досить швидко розтопив серця уболівальників Шеффілда, а згодом – усієї Англії. Попри солідні габарити, Віллі відзначався хорошою реакцією та розумінням гри, був, без сумніву, справжнім майстром воротарської справи. По-інакшому не могло і бути: розуміючи власні комічність та дивакуватість у очах пересічних фанатів, Фулк прекрасно усвідомлював, що від нього чекають не вистав та показових вибриків, а, перш за все, якісної гри. Тож цілком закономірно, що іронічні посмішки швидко змінилися спочатку подивом, а потім – щирим та непідробним захватом.
У розіграші 1894/95 Фулк відповів усім своїм недругам та хейтерам чудовими виступами – із тридцяти матчів він прийняв участь у 29-х, демонструючи стабільну та переконливу гру на лінії. Через це секретар клубу, по сумісництву виконуючий обов’язки менеджера Джозеф Востінхолм, порадившись із комітетом Юнайтед, погодився підняти Вільяму зарплатню – тепер улюбленець червоно-білих чарівників отримував три фунта стерлінгів на тиждень.
Хоч команда й посіла шосту сходинку у чемпіонаті (у 1895 році у Першому дивізіоні, у підсумку, тріумфує Сандерленд), треба сказати, що Востінхолм зовсім не шкодував коштів для підопічних. Наприклад, за його ініціативи керівництво сплачувало кожному виконавцеві десять шилінгів за перемогу на виїзді, за аналогічний результат у рідних стінах і нічию – по п’ять. А беручи до уваги, що персонал та футболісти утримувалися ще й влітку, то це була воістину нечувана щедрість! Он як воно – красиво жити по-вікторіанськи! Це прозвучить дещо жаргонно, але, як ніщо інше, влучно передасть атмосферу – жити і мажорно шикувати у кінці ХІХ століття.
У 1897 році Шеффілд вирвався на друге місце у чемпіонаті, відставши від Астон Вілли аж на одинадцять очок. Але для Фулка сезон був визначним – Крихітка пропустив двадцять дев’ять м’ячів, що довгий час були рекордно малими для Першого дивізіону. Бачачи віддачу і цементну оборону в особі Віллі, Юнайтед в наступному році покращив результат – виграв першість Англії, пошивши у дурні Сандерленд та Віллу, що звалилася аж на шостий рядок.
А ще через рік – фінал Кубка Англії проти Дербі Каунті, де тоді грав Стів Блумер – антипод і протилежність Фулкові, правильний, педантичний і холоднокровний. Ну не дарма ж Блумерові присвячений гімн Баранів.
Баранам не пощастило – Клинки разюче штрикнуть Каунті чотири рази і привезуть до Шеффілда кубок. Золота епоха для провінційного клубу, і Фулк стане тим пазлом, що відтворить цілісну картину перших успіхів скромного колективу.
Оскільки Віллі мав шалену популярність серед уболівальницького контингенту, його особисте життя та кар'єра очікувано обросли численними байками та домислами. Причому Фулкові це подобалося і він їх всіляко підтримував, не соромлячись постійно над собою жартувати. За це його просто обожнювала преса — журналісти у передчутті курйозів буквально полювали за ексцентричним та епатажним футболістом.
Одразу ж зауважу, що Віллі аж ніяк не прагнув виставити себе на посміховисько і мав доволі сприятливі критику та відгуки — ЗМІ неодноразово наголошували на професіоналізмі гравця, величаючи його ледь не найкращим голкіпером усіх часів і народів.
"Я не клоун, яким мене хотіли зобразити. У поїзді що перед матчем, що після я зазвичай солодко спав. Був, правда, один випадок, який і дав поштовх подальшим легендам. Ми комусь програли, і я вирішив, що на зворотному шляху команду доречно було б струсонути, оживити. "Ввімкнув" себе на повну – сходив до машиніста і позичив у нього вугілля, розмалював собі обличчя і далі в такому вигляді диригував командними співами, видершись на стіл... Ми всі були великими дітьми" — розповідав сам винуватець.
І поки плітками займалися видання із відтінком жовтизни, The Times так охарактеризує Фулка: "150-кілограмовий монстр, що володіє запалом і спритністю бійцівського півня. Душа компанії і веселун".
"Фулк є таким воротарем для Шеффілд Юнайтед, який бере на себе багато м'ячів. Він є одним із тих витривалих людей, які можуть зайняти місце біля штанги щоразу, як йому цього хочеться, не відчуваючи при цьому незручності. Це риса характеру сильної людини" — Sheffield Independent.
Фулк приваблював і політиків, і колег-спортсменів. Чарльз Фрай – видатний крикетист, філантроп, мільйонер і атлет захоплено відгукнувся про Віллі у газеті Southampton Echo: "Фулк – це вам не пішак у грі. Ви не зможете його так легко перемогти!"
1901 рік видасться для Віллі важким та сповненим випробувань – Шеффілд добереться до вирішальної дуелі за Кубок Англії, але у двоматчевому протистоянні із Тоттенхемом зазнає поразки 5:3 (перша зустріч була підсумована нічиєю 2:2 і відбувся повторний матч). Поки Фулка мучили докори сумління за прикру втрату трофею, у головах клубного директорату промайнув сумнів – а чи все ще їхній основний голкіпер такий хороший? Масла у вогонь підлив той факт, що якось на тренуванні Товстун серйозно пошкодив палець і вибув на деякий термін із обойми Червоно-білих чарівників.
"Фулк мав багато роботи, і виконував все із великою силою. Він не мав ні найменшого шансу в будь-якому із трьох ударів, але його майстерність і вміле орієнтування врятувало команду від ще більшого програшу" — Sheffield Independent.
Фулкові було не по собі, коли він побачив у воротах нового кіпера Вільяма Біггера. Так розпочалася запекла конкуренція між перспективним новачком і бувалим, вишколеним, але приниженим Віллі. І Великий подужає моральну та фізичну кризи – набере минулі кондиції і змусить Біггера неохоче розлучитися із клубом та податися до Вест Гема. Біггер протримався чотирнадцять матчів…
У 1902 році Фулк таки знову підніме над головою Кубок Англії – тепер у фіналі йому протистояв Саутгемптон. Юнайтед вийшов вперед у другому таймі завдяки зусиллям нападника Альфа Коммона і, в загальних рисах, повністю диктував Святим свою гру. У Віллі роботи було небагато, але й він здійснив кілька запаморочливих сейвів, упіймав кураж і стояв горою на підступах до своїх володінь. Тому й не дивно, як його розлютив суперечливий гол інсайда Гаррі Вуда на вісімдесят восьмій хвилині матчу, зарахований арбітром зустрічі Томасом Кіркхемом. Адже рахунок 1:1 означав те, що довелося б перегравати поєдинок, що Фулка вкрай не задовольняло. Віллі не тримав образи на Гаррі (робота така у футболіста – голи забивати) – він спрямував скажений гнів на іншу особу. На Кіркхема.
Лайнсмен Джей Ті Хоукрофт пригадував ті хвилини: "Фулк був роздратований, і я побачив як Фредерік Уолл, секретар ФА, наввипередки біг і благав його приєднатися до своїх колег. Але Фулк жадав крові, і я крикнув містерові Кірхему, щоб він заблокував двері гардеробної. Йому непотрібно було повторювати двічі. Але у якому вигляді! Річ, яку я ніколи не забуду, так це, як Фулк, величезний за розмірами, крокував по коридору…".
Двері? Гардеробна?Які ще двері? Фулк їх, мов пір’їнку, зірвав із петель і побачив сполотнілого від жаху суддю…
Фулка насилу зупинили. П’ять чи шість чолов’яг заламали йому здоровенні, як сміттєві баки, ручиська (так процитувала скоєне Southampton Echo). А через тиждень ні живий, ні мертвий Кіркхем відсудив повторний фінал і Шеффілд був нагороджений медалями – Святі поступилися 1:2.
Юрист, політик, член Палати громад та консерватор, сер Говард Вінсент вигукне: "Наш гігантський воротар Фулк – найкращий воротар у футболі, якого я бачив!"
Вільям був добряком, але, як і всі ми, мав своїх скелетів у шафі. Вибуховість та запальність – не найліпші риси характеру, погодьтеся. Інколи Крихітка дозволяв собі гратися із "вогнем", а його "шоу" плавно переходили у порушення правил та дисципліни. Ось вам випадок, що ілюструє Фулка як розбишаку – граючи за Челсі, він вийшов на поєдинок із Бредфорд Сіті у банному рушникові (ще до того, як це стало мейнстрімом), тому що єдина підходяща йому по розміру футболка збігалася із кольорами уніформи опонента. Півні забили і вели 1:0 – Фулк банально не хотів бруднитися – і, зрештою, нудьгуючий Віллі взявся підтягуватися на поперечині, наче на турніку. Гру вимушено призупинили – конструкція під вагою Товстуна тріснула навпіл, як сірники.
Великий ніколи не церемонився із нападниками, на відбій захищаючи карний майданчик. Віллі, бувало, не вистачало витримки і нервів і він, роздратований, кидався на форвардів, при цьому грубо штовхаючись та, у прямому сенсі, ними жбурляючись. Приміром, так трапилося у протистоянні між Шеффілдом та Ліверпулем у листопаді 1898-го, коли технічний Джордж Аллан, на свою біду, спробував залякати Товстуна. Ще мить – і ось, ошелешений мерсисайдець втрачає грунт під ногами, гарячково хапаючи повітря. Газета Liverpool Post, детально аналізуючи гру, залишила таку відмітку: "Аллан увірвався до штрафної зони Фулка, і велетень, втративши самовладання, схопив його за ногу і перевернув з ніг на голову".
А ось що скаже вінгер Вест Бромвіч Альбіон Фредді Хейкок після не надто приємної зустрічі із Фулком:
"Коли я перший раз опинився із м'ячем прямо навпроти воріт Челсі, то зіткнувся з їх воротарем, Фулком, лицем до лиця. Я вже був готовий вдарити, але Фулк кинувся просто на мене з витягнутими вперед величезними руками і перекошеним в гніві лицем, зніс мене, і це було як, ніби чорне небо впало на землю. Повірте, я залишився лежати з відкритим від подиву ротом...".
Це не завше закінчувалося благополучно – у дербі проти принципового і ненависного Шеффілд Венсдей Фулк невдало звалився на півзахисника Сов Ларрі Белла. "Це було дійсно випадковістю. Як тільки я потягнувся за м’ячем, до мене кинувся Белл, і результатом зіткнення було те, що ми обоє впали вниз. Коли я побачив його обличчя, я отримав найгірший шок, отриманий коли-небудь на футбольному полі. Він виглядав так, ніби був мертвий".
Подейкують, саме тому у Фулка склалося із національною збірною – за Трьох левiв він зіграв один матч. Один! 29 березня 1897 року Віллі відстояв на нуль у матчі, проведеному у рамках Домашнього чемпіонату, із Уельсом, а його збірна розгромила Драконів 4:0!
Sheffield Daily Telegraph лаконічно розставила усі крапки над "і": "Шкода, що Фулк не може приборкати звички. Він грає достатньо добре, щоб отримувати міжнародні нагороди, але Комітет з відбору обов'язково надасть перевагу тій людині, що грає за правилами, а не тому, хто незрозуміло для чого намагається порушити ці правила".
У 1905 році у західній частині Лондона постав ще один професійний клуб – легендарний Генрі "Гас" Мірс заснував Челсі. Новостворений колектив заявився, як і належить, у Другий дивізіон, але Мірс щодо свого дітища плекав серйозні плани. Генрі свято вірив у те, що однією із ознак амбіціозності, конкурентоспроможності і заявки на майбутні звершення є перебування у складі команди зіркових футболістів. Як ви вже зрозуміли, вибір Гаса випав на Фулка – Челсі запропонував Шеффілду п’ятдесят фунтів стерлінгів, і новий секретар Клинків Джон Ніколсон, не довго міркуючи, відправив Товстуна у напрямку столиці Туманного Альбіону. Плюс, Фулк крутив носом та вибивав підвищення зарплатні, що Ніколсону було не до снаги. 299 матчів – як вам такий доробок Віллі за Клинків?
Хитрий Мірс безперечно знав за що платить – його цікавили не лише трофеї за плечима Фулка, а й те шоу, яке він міг влаштувати. Вага Віллі перевалила за 140 кілограм і президент цим скористався сповна – за воротами, які так пильно і палко оберігав вайлуватий голкіпер, Мірс наказав знаходитися хлопчикам, щоб ті подавали Фулкові м’ячі. "Це дотепно та розважливо, — гадав Мірс, – хлопчики-ліліпути на тлі Гулівера. Мов з книжки Джонатана Свіфта зійшли!". Це не "дотепно". Це жорстоко. До речі, це вам нічого не нагадує? Експерти та знавці історії приписують Мірсу появу і практики явища "ball-boy".
Зважаючи на статус Фулка, головний тренер Синіх Джон Робертсон без вагань довірив новачку капітанську пов’язку. І нехай Віллі пробув на Стемфорд Брідж всього один сезон, в його бік не лунало жодних нарікань чи претензій – досвідчений кіпер виконував поставлені перед ним завдання на "відмінно". Ще б пак – у першій офіційній грі Челсі проти Халл Сіті Фулк впорався із пенальті, а команда завершила матч впевненою перемогою 5:1. В цілому, якщо порахувати, то Віллі відбив десяток пенальті у футболці Пенсіонерів, зайвий раз підкресливши клас та талант.
Не єдиними пенальті та талантами – Крихітка не зраджував собі у поглинанні їжі. У Челсі стався кумедний інцидент – після чергового вдалого матчу команда затрималася у роздягальні. Мірс вирішив відсвяткувати перемогу і зголосився почастувати усіх випічкою, яку постачав клубу спонсор. Поки футболісти лаштувалися до їдальні, як ви думаєте, хто спустошив стіл, набитий наїдками? Ви, ясна річ, здогадалися. Звучить анекдотично, але хіба ж Фулк – не анекдот?
Далі – сезон у Бредфорді, двадцять два матчі і рішення остаточно піти із професійного спорту.
У 1907 році Фулк назавжди зав’яже із футболом, але не втратить прискіпливої зацікавленості з боку уболівальників, що складатимуть про нього все нові і нові, раз-по-раз чудернацькіші казки. Дійшло до того, що хтось "записав" Вільяма у циркачі та жебраки – мовляв, бідуючий Фулк задля потіхи і заробітку на хліб бавився м’ячем на арені цирку, розташованому на пляжi в Блекпулі. Звісно, все це маячня – ще будучи у Шеффілді, Віллі керував невеличким баром у Барнслі, де, частенько теревенячи із натовпом відвідувачів до глибокої ночі, не соромився прикладатися до кухля пива чи чогось і поміцніше. За іронією долі, коли Фулк помре у 1916 році, лікарі у його особистій справі вкажуть таку причину смерті, як "цироз печінки".
Мав Віллі і автомобіль, наявність якого була розкішшю, і непогані фінансові збереження – словом, не бідував і не канючив грошей, як те описували його прихильники. Навпаки – Крихітка вкладав чималі суми, до того ж у сумнівного ґатунку оборудки. Наприклад, на тоталізатор, що був заборонений законом і який коштував Фулку його бару.
У вересні 1910 року до Віллі нагрянула поліція, звинувативши у тому, що він зробив сорок п’ять ставок, провела ретельний обшук у будинку і таки знайшла відповідні документи, підтверджуючі те, що футболіст регулярно відвідував букмекерські контори. ЗМІ, потираючи руки, блискавично надали новині масового розголосу – Nottingham Evening, The Times та Darby Daily Telegraph смакували скандал, пов’язаний із іменем відомого голкіпера. Так Фулка оштрафували на двадцять п’ять фунтів стерлінгів, відібрали ліцензію на володіння пабом, а потім по-доброму "попросили" продати заклад.
1 травня 1916 року Фулка не стане – сорокадвохрічний Вільям, якщо вірити певним джерелам, простудиться у Блекпулі, тяжко захворіє і недуг, на жаль, візьме верх. Чи у всьому винен цироз, як зазначили медики? Чи все ж лихоманка? Знаєте, одному Богові точно відомо.
Багатьом Фулк запам’ятався щирим, добрим та впізнаваним, потопаючим у променях слави та любові, але водночас – з удаваною маскою, грою на публіку та поведінкою, що приховувала його істинні лице і почуття. Такий він, цей Вільям Фулк. Товстун, Крихітка і Великий.