Magnifico

"Чи пам’ятаю я Томмі Тейлора? Як я можу його забути?Він же найкращий центрфорвард у світі!"

Томмі Дохерті

***

- Хто має форму?

- Пане, я маю лише черевики, – чиясь рука виринула із натовпу.

Шкільний вчитель Артур Хадсон уважніше придивився – перед ним, винувато поглядаючи з під лоба, стояв високий і худорлявий хлопчина років чотирнадцяти.

"Ага", – Хадсон подумки перебирав імена учнів. "Це ж Тейлор".

Томмі і справді було прикро – дістати черевики було ох як нелегко!

На дворі стояв 1946 рік. Країна у післявоєнній розрусі, родина зводить кінці з кінцями, а Томмі ледь випросив у батька купити нещасне взуття, щоби вчитель дозволив йому, Томасу Тейлору, разом із усіма займатися крикетом і футболом. Та хіба ті бісові черевики могли бодай якось завадити?! Дзуськи!

***

Тоді, у 1946-му малий Томмі навчався у школі для хлопчиків у місті Барнслі, але, будучи не надто охочим до науки, більше пропадав на майданчику, ганяючи м’яча із близьким товаришем Гарольдом «Діккі» Бірдом, ніж сидів над підручниками і щось наполегливо «зубрив». Яка тут ще наука, коли поряд є такий же шибеник та нерівний, де-не-де порослий травою, що так і вабить, майданчик? Томмі вірив у щось світле, сповнене щастя та дружби, але точно не в нудні та мудровані  книжки.

«Томмі і я займалися на дуже нерівній поверхні. Всюди було бите скло та уламки , але нас це не зупиняло. Ми практикувалися через любов до гри», – потім із теплотою пригадуватиме Діккі. "Томмі був «двоногим», у нього було все. Ми грали кожен день після школи – ось що ми робили в ті дні. Грали, трималися подалі від неприємностей і по неділях ходили в церкву".

Але, як то кажуть, голод – не тітка, пиріжка не піднесе. Томмі ріс, приорітети змінювалися, а фінансова скрута, неминуче затягуючи, немов лещата, надокучала і, перетворюючись у звичну, сіру буденність, лякала юну свідомість. Саме це спонукатиме Тейлора закинути навчання та проміняти зручну парту на шахту і лопату, де він із роботягами тягатиме з ранку і до ночі вугілля. Проміняти і любий, залитий сонцем майданчик, ба більше, хлопець вагався і вже й не знав, чи взагалі той футбол потрібен. А йому всього – шістнадцять…

Ні, Тейлор продовжував грати, але тепер не надавав улюбленому заняттю якогось особливого значення, умовної притаманної дітям магії чи тремтливості,  а думки про футбол, як про професію, геть і близько не закрадалися у його голову. Томмі задовольняв свій спортивний голод вечірніми матчами за Смітіс Юнайтед – аматорську команду, що складалася із таких же шахтарів, як і він. Любитель – ось ким майбутній зірковий нападник міг залишитися до кінця своїх днів.

Однак є одна заковика – десь так, після матчу третього за Томмі потайки почали пильнувати скаути. Увага була небезпідставною – Тейлор відмінно володів головою та ще зі школи потужнім ударом (малий запросто жбурляв м’яча на тридцять ярдів), а носився так, наче знавіснілий, змушуючи опонентів ковтати куряву, але, притому, кожен рух був обдуманим та прорахованим. До штрафної зони ніби приріс, а антропометричні дані допомагали із легкістю перекидати круглого за комірець – не талант, а діамант!

Облюбовувати Томмі взялися скаути Барнслі та Халл Сіті, але Дворняги у цьому плані виявилися куди настирливішими, в кінці кінців вмовивши хлопця узгодити попередній контракт у лютому 1949-го та на повноцінній основі приєднатися до команди у липні того ж року.

7 жовтня 1950 року стане відправною точкою у професійній кар’єрі Томмі – новоспечений гравець Бродяг дебютує матчем проти Грімсбі Таун і допоможе партнерам здолати Моряків 3:1, а вже у другій грі долучиться до розгрому Квінз Парк Рейнджерс (7:0) та оформить хет-трик. В цілому, у своєму першому сезоні форвард запише до власного активу сім м’ячів – не мало і не багато, але Тейлор стрімко прогресував і, незважаючи на юний вік, поступово набирав обриси лідера, готового брати відповідальність та самостійно вирішувати завдання.

У сезоні 1952/53 Томмі неначе вибухне – двадцять один гол у тридцятьох матчах, як вам таке? Активність Тейлора приверне увагу медійників і вже незабаром кожне бульварне чтиво говоритиме про нову висхідну зірочку, що,  якщо не сьогодні, то завтра поставить на ноги усю Англію.

Славнозвісний закон Сея стверджує, що пропозиція породжує попит. Так от преса створила усі умови для "пропозиції", надавши не бажаючому того Тейлору широку рекламу, що у відповідь прогнозовано викликала шалений "попит".
    
Якщо погортати тогочасну газетну спортивну хроніку, то за нашим героєм щонайменше вишикувалося чотирнадцять клубів, серед яких основними претендентами вважалися Кардіфф, Мідлсбро та Манчестер Юнайтед. Також особливо гаряче переманити нападника намагався Шеффілд Венсдей, що шукав рівноцінну заміну забивному Дереку Дулі (на такий вимушений крок керівництво Сов наштовхнула страшна травма футболіста – у одному із матчів Дулі зламав ногу, внаслідок чого у нього розвинулася гангрена і кінцівку, на жаль, ампутували).
         
Доходило навіть до переховування від скаутів, що звідусіль чатували на Тейлора та вмовляли пристати на умови. Вкрай настирливим виглядав Метт Басбі, що руками своїх помічників шукав необхідний підхід, щоби змусити  футболіста усіма правдами і неправдами переїхати на Олд Траффорд. Басбі квапився і знав за що доведеться платити та чому розлучатися із солідними фінансами. По-перше, це питання престижу та конкурентоздатності клубу, по-друге, МЮ в дійсності отримував би найперспективнішого виконавця сучасності.

Зрештою, терпіння Метта не витримало, і він самотужки взявся полювати за Томмі. Як же реагував сам винуватець?

"Це сталося тільки тому, що Барнслі були потрібні гроші", – ось як прокоментує цю ситуацію Діккі.
   
Так, все відбулося через гроші. Любов любов’ю, а все на свої місця розставило ласе до грошей керівництво клубу. В результаті тривалих перемовин Басбі та Барнслі потиснули одне одному руки, зупинившись на початку березня на 30 тисячах фунтів стерлінгів. Зауважу, що на той момент рекордним трансфером в історії футболу був перехід Джекі С’юелла із Ноттс Каунті до вже вищезгаданого Шеффілд Венсдей у 1951 році, сума якого склала 34,5 тисяч фунтів стерлінгів.

Представники Дворняг і тренер зустрілися в ресторані, де Басбі запам’ятався чудернацьким та, в свою чергу, кмітливим вчинком: Метт не хотів платити за Томмі «круглу» суму і тому демонстративно дістав із гаманця один фунт та віддав його в якості чайових офіціантці. Так шотландець сподівався надати діловій атмосфері невимушеності та морально скинути тягар дороговартісності із пліч двадцятиоднорічного хлопця, що неабияк хвилювався під час оформлення паперів.

Цей епізод пригадував у своїй автобіографії помічник Басбі, не менш легендарний Джиммі Мерфі, що напише наступне:

"Це був дуже хитрий хід, тому що така сума стала б для невпевненого в собі хлопця Томмі Тейлора каменем на шиї. Він був надзвичайно боязким. Переконати його, що він достатньо хороший, щоб грати за Юнайтед, було для нас просто пекельною роботою. Спочатку він не хотів їхати з дому, де його всі знали, та і в Барнслі хлопець був щасливим. В кінці кінців чарівність Метта Басбі перемогла. Він переконав Томмі перейти на Олд Траффорд, щоб грати з нашими молодими футболістами".

Покидати Оуквелл було вкрай важко і робив це Томмі із великою неохотою – Басбі, ввімкнувши харизму та галантність, буквально вирвав Тейлора із затишної зони комфорту,взамін запропонувавши можливість випробувати свої сили на найвищому рівні, та і пропозиція від Червоних була вельми доречною, тим паче, що за підсумками сезону 1952/53 Барнслі опинився на самісінькому дні Другого дивізіону, набравши за увесь час жалюгідні вісімнадцять очок. А от у Томмі, що деякий час боровся із побоюваннями на кшталт спроможності довести власну профпридатність перед босами та фанатами Театру мрій, все було в порядку, якщо, без перебільшення, не блискуче – в одинадцятьох появах на полі Тейлор встиг відвантажити сім м’ячів, причому у дебютній зустрічі проти Престон Норт Енд він вистрелив дублем.

Томмі одразу ж поринув із головою у боротьбу, у вир, у пристрасть і у квітні видав кілька феєричних, принаймні для себе, поєдинків, тричі вразивши ворота Чарльтона та двічі – Ньюкасл Юнайтед. Ось що значить "давати результат тут і зараз"! Тим не менш, він не зазнавався і залишався сором’язливим та простим у спілкуванні.

"Можливо, він жив під одним дахом із подібними Боббі Чарльтону, але слава його не змінила. Він завжди повертався додому після гри і ввечері за звичкою випивав півлітра в пабі у Вудмана. В ті часи гравці були ближчими до свого коріння, ніж зараз", – підтвердить Бірд.

Тейлор, хоч і рахувався за класичного центрфорварда, але не цурався позицій лівого та правого інсайда – Басбі прекрасно маніпулював схемами і запросто знаходив Томмі місце серед одинадцятьох щасливчиків. Здатність підіграти як із глибини, так на вістрі атаки робила футболіста значно варіативнішим – його зв’язка із Деннісом Вайоллетом (що, попри низький ріст, теж якісно грав головою і, головне, фантастично контролював м’яч) наробила чималого шуму на просторах англійської ліги. Але, на біду, парочка розігралася лише в середині сезону, а от у вісьмох матчах поспіль ні Томмі, ні Денніс не могли нічим зарадити – МЮ безбожно втрачав очки і першу перемогу відсвяткував у середині вересня. В принципі, увесь сезон 1953/54 нагадував маятник – Червоні то розбазарювали набутий гандикап, то гарячково набирали залікові бали, намагаючись зачепитись за верхівку чемпіонату. Красномовним, що якнайкраще характеризував метання манкуніанців у різні боки, став матч третього раунду кубка Англії проти Бернлі, у якому Бордові  вижбурнули суперника із змагання, заштовхнувши цілих п’ять м’ячів. Найприкріше те, що гра закінчилася 5:3 – постаралися Бланчфлауер, Тейлор та Вайоллет – але МЮ, відіграючись та борючись, виглядав все одно приреченим. Так і на фініш Басбі та компанія прибули четвертими (48 очок), втиснувшись між Хаддерсфілдом (51) та Болтоном (48; Мандрівники посіли п’яту сходинку, оскільки Юнайтед випередив по забитих та пропущених м’ячах).

Поки Метт відчитувався на коврику перед директором Гарольдом Хардманом, Тейлор збирав вершки слави – так, Томмі став фактично ковалем цього четвертого місця, адже розщедрився на двадцять два м’ячі. Безсумнівно, що це стало приводом і стимулом для чергового виклику футболіста під знамена Трьох левів – так, юнака взяли на швейцарський чемпіонат світу, але там йому не поталанило чимось запам’ятатися. Як і, схоже, всій команді (окрім Нета Лофтхауса), що з горем навпіл вибралася із групи (разом із британцями розмістилися Швейцарія, Італія та Бельгія), але в чвертьфіналі капітулювала перед чинним чемпіоном – Уругваєм.

В наступному розіграші Юнайтед все ще лихоманило, але Тейлор та Вайоллет демонстрували стабільно високий рівень – на двох дует забив 41 гол, причому Денніс випередив Томмі на одненький влучний удар. Та і ці потуги не допомагали, бо Манчестер опустився ще нижче, на п’яту стрічку – про себе дала знати провальна серія поразок, завданих в лютому та середині квітня.

А от сезон 1955/1956 ознаменується золотом Першого дивізіону – Басбі проведе рівний та достатньо впевнений старт, а коли його вихованці в січні отримають на горіхи від  Брістоль Роверс (4:0) і вилетять із  КА, то кине усі сили на здобуття чемпіонства. Тейлор і тут закриє рот критикам, відповівши 25-ма голами.

На горизонті вимальовувалася перспектива участі в єврокубках, Томмі старанно працював, а Басбі тим часом не на жарт воював із чиновниками Футбольної ліги, на чолі яких головував Алан Хардейкер. Конфлікт був воістину серйозним – роком раніше секретар не допустив до Кубку європейських чемпіонів Челсі, тепер же тиснув на Манчестер. Метт заплющив очі на усілякі погрози і правив своєї – було вирішено, що Юнайтед обов’язково заявиться і на КЄЧ (після цього відносини між Хардейкером та Басбі натягнулися; Алан дотично причетний до трагедії в Мюнхені – функціонер навідріз відмовився переносити гру із Вулвергемптоном, через що Басбі поспішав повернутися до Англії у лютому 1958 року). Але про все по-порядку.

Басбі побоювався, що Юнайтед не витримає гри на три фронти, але перші матчі під егідою УЄФА показали протилежне – його підопічні в попередньому раунді нещадно познущалися над Андерлехтом, вдома втоптавши бельгійців 10:0 (!), з яких три голи припадуть на Томмі.

В 1/8-й на МЮ натрапить дортмундська Боруссія, з якою Дияволи розберуться 3:2 і вирішать долі путівки до чвертьфіналу (в Німеччині буде розписана нічия 0:0), де на них чекатиме грізний та безкомпромісний Атлетік Більбао. Такі величання напрочуд точно передавали потужність басків – за рідних трибун Сан-Мамеса червоно-білі дадуть англійцям доброї прочуханки, зафіксувавши важку, але закономірну перемогу 5:3. Виправити ситуацію вдасться на Олд Траффорд – Тейлор, Вайоллет та Беррі заб’ють три сухі голи і проведуть Манчестер до стадії 1/2 -ї.

У квітні 1957-го Юнайтед поміряється силами зі ще одним іспанським грандом і не абиким, а самим мадридським Реалом, чинним тріумфатором КЄЧ, у складі якого тоді виблискували імена Маркітоса, Раймона Копа та незрівнянного Альфредо Ді Стефано. На Піренейському півострові Манкуніанці поступляться 1:3, але саме Тейлор заб’є гол престижу та засмутить Хуана Алонсо, не дасть МЮ остаточно вдаритися лицем у багнюку і бодай на хвильку змусить притихнути 135-тисячний стадіон.   

На Туманному Альбіоні двохматчеве протистояння підсумується бойовою нічиєю 2:2 і Томмі знову пощастить відзначитися взяттям воріт. "Magnifico", – розсипаючись компліментами, вигукне Ді Стефано, таким чином роблячи реверанс бомбардирському хисту Тейлора. Припав Томмі і до душі дону Бернабеу, що був у дуже теплих, шанобливих і товариських стосунках із Басбі, неодноразово підкреслюючи талант та вміння коуча працювати із доморощеними гравцями (цікаво, що після звістки про мюнхенську авіакатастрофу Сантьяго був згоден відправити в оренду Альфредо, але трансфер забракувала англійська ліга, щоби аргентинець не займав місце потенційного збірника Трьох левів). Але знаючи темперамент та розважливість президента Вершкових, було реально важко з’ясувати де правда, а де чергова витівка. Взагалі Бернабеу любив похизуватися статечністю та фінансами, тому, як ми знаємо, підморгував не лише Томмі, а і багатьом іншим зіркам чи зірочкам світового розливу – показовою є розмова із Яшиним і Понєдєльніком в 1960 році.

А от хто і справді полював за Тейлором, то це міланський Інтер, що всерйоз вмовляв Метта відати підопічного за 65 тисяч фунтів стерлінгів (якби Басбі ударив по руках, то сума стала би рекордною на території Британії; у світі планку тримав уругваєць Пепе Скьяффіно, що перебрався у Мілан із Пеньяроля в 1954 році за 72 тисячі фунтів стерлінгів), але шотландець вперся і відмовив.

Оступившись у півфіналі європейського кубку, Тейлор плекав надію на кубок внутрішній – благо, він зробив усе можливе, щоби МЮ потрапив у фінал, до слова, на шляху до якого він забив Хартпулу та двічі – Рексему. Тож 4 травня на Уемблі Манчестер зіткнувся із Астон Віллою, кольори якої захищав Пітер Макпарланд – гравець великий, але водночас суперечливий. Північноірландець добивався успіху будь-якими способами, нерідко застосовуючи грубість, і фінал, де на кону стояв престиж клубу, не був винятком – вже на шостій хвилині нападник зацідив плечем в лице голкіперу Рею Вуду і зламав останньому вилицю. Оскільки заміни ще не практикувалися, а травмованим заборонялося перебувати на полі, то місце Вуда зайняв Джекі Бланчфлауер і команда зі зрозумілих причин недорахувалася одного футболіста. Знаходячись в меншості, МЮ не впорався зі шквалом атак все того ж Макпарланда і прикро програв 1:2 – єдиний гол забив Томмі… Сюди ж додам, що Басбі неймовірно лютував і після придбання із Донкастера Гаррі Грегга посадив Вуда на лаву запасних, а далі і поготів видворив кіпера із клубу.  

Ось так Манчестер обмежився тільки чемпіонством, зазнавши за увесь час розіграшу Першого дивізіону шість скромних поразок, а Тейлор, якщо підвести риску, відзначився тридцяти чотирма голами у сорока п’ятьох появах у всіх змаганнях.

…1 лютого 1958 року Томас Тейлор заб’є, безперечно не знаючи того, останні голи у своїй кар’єрі – покладе дубль, завдяки якому Юнайтед вирве феєричну перемогу над Арсеналом 5:4. Заб’є Томмі, Чарльтон, Едвардс і друзяка Вайоллет.

А далі станеться те, про що має пам'ятати кожен поважаючий себе уболівальник МЮ, те, що червоною ниткою прониже історію славетного клубу.

"Я ось що скажу: Томмі Тейлор сьогодні був би безцінним як гравець і як людина. Він побив би усі рекорди, він був кращим, ніж Джефф Херст, який забив три м’ячі у фіналі Кубка світу 1966 року", – зі сльозами на очах зронить Бірд.

Йому зовсім нещодавно, 29 січня виповнилося двадцять шість, він був заручений із коханою Керол і планував весілля…

Мюнхенська авіакатастрофа забрала життя найкращих, ледь не поставивши крапку на існуванні клубу. На щастя, загрозу вдалося відвернути – подякуймо ще раз Джиммі Мерфі, що мужньо прийняв на себе удар з боку членів ради директорів та по крихтах зібрав новий, боєздатний та голодний до вершин колектив. Манчестер постав, мов фенікс з попелу та, як ми знаємо, виграв не один десяток трофеїв, довівши, що має право на життя та пам'ять.

Через десять років, у травні 1968 року Боббі Чарльтон із капітанською пов'язкою на руці, святкуючи розгромну перемогу над португальською Бенфікою, підніме над головою заповітного "вуханя" і присвятить кубок загиблим товаришам – Джеффу Бенту, Роджеру Берну, Едді Колману, Марку Джонсу, Девіду Пеггу, Ліаму Уілану, Дункану Едвардсу та Томмі Тейлору.