Football.ua

Арчі

Football.ua розповідає про одного з найкращих футболістів XIX століття, якому так і не судилося зіграти за свою національну збірну — шотландця Арчі Хантера.
12 October 2016, 23:45
Бей-беги: Личности

Життєвий та кар’єрний шлях Арчі Хантера оповитий історіями, вигадками та міфами. Футболіст-легенда, чиє ім’я, щоправда, переважній більшості читачів незнайоме, адже роки активності нападника припали на середину 70-х–початок 90-х років XIX століття. Це трохи незвично і дивно – футбол як явище тільки-тільки перебирався із вулиць у кабінети і на стадіони, а тут – справжня зірка! Хоча, мабуть, дивуватися не варто – хтось же мав нею стати?

Футбол приваблював та надихав тисячі любителів, але зорі чомусь обрали Хантера. На перший погляд, звичайнісінький шотландський хлопчина із небагатої родини (батько – фермер, мати – домогосподарка), але впертий мрійник та фантазер. Інколи цього достатньо, інколи – ні – прикладів, повірте, чимало. Найяскравіший – Вівіан Вудворд, про якого ми вже розповiдали: якраз-то матеріальне становище дало майбутньому кумиру Тоттенхема змогу всебічно розвиватися і рости. У Хантера, окрім бажання,за пазухою гуляв вітер, та і коли він народився у 1859 році в Ерширі, то в моді ще був китобійний промисел! Який там футбол? Та Футбольна асоціація постане через чотири роки!

Про футбольні зачатки Арчібальда відомо мало – на перших порах він бавився із м’ячем із своїм братом Енді.

"Чудове заміське повітря і сільське життя, яке ми вели, дало багато сили і пристосувало нас до спорту", – пригадуватиме Хантер. "Я грав у футбол у школі із іншими хлопцями, але гра у ті часи була зовсім іншою, ніж є зараз. Не було певних правил, та ми грали, як нам подобалося – вибирали команди між собою та проводили товариські матчі на дитячому майданчику. Я дуже любив гру і приділяв їй стільки часу, скільки міг штовхати шкіряний м’яч. Було багато веселощів, але мені довелося піти зі школи, хоча я був дуже молодим. Я дуже шкодую, запевняю вас, але грати хотів більше", – зізнаватиметься у мемуарах Арчі.

Нападником – ось ким бачив себе Хантер. Не вчителем  чи науковцем, а футболістом. Ці думки привели його у 1876 році до любительського клубу Терд Ланарк, де він затримається на два роки, після чого тимчасово опановуватиме футбольні тонкощі у Ейр Тіслі.

"Ми привчалися до нової гри із ентузіазмом, ось що я вам точно скажу. Ми тренувалися дуже наполегливо, вивчаючи мистецтво командної гри. На мою думку – це секрет успіху. Хороше взаєморозуміння, поєднання частини гравців має перевагу над м’язовою силою одного або двох суперників. Сила має дуже мало шансів проти науки", – згодом опише свої враження Хантер. Йому подобалося і те, що Тісл перейняв правила ФА – саме освоєння загальних критеріїв гри наштовхувало Хантера на подорож до Англії. Така вона, ця жага до знань!

У серпні 1878 року Арчі покине рідні краї та вирушить у пошуках роботи до Бірмінгема. Звісно, він не мав наміру полишати футбол – до Західного Мідленсу хитрий Хантер поїде із заздалегідь спланованою метою. Річ у тім, що, ще граючи за Тісл, хлопець познайомився із гравцями бірмінгемського Калторпа, у складі якого знаходилося кілька шотландців. Хантер мріяв випробувати себе в Англії і думка про те, що йому допоможуть освоїтися співвітчизники його неабияк підбадьорювала. 

Але як воно часто буває, доля вносить свої корективи – на поріг Калторпа нога дев’ятнадцятирічного правого форварда так і не ступила. Винуватцем став знайомий Арчібальда Джордж Уззел, що переконав футболіста приєднатися до молодої, фактично щойно створеної Астон Вілли. Аргументи Уззела здавалися змістовнішими – директор Вілланів Вільям Макгрегор, як і капітан Джордж Ремзі були шотландцями, не приховували амбіцій та шукали якісне підсилення. На відміну від Калторпа, де ситуація дещо відрізнялася – тамтешні фанати апріорі відверто ненавиділи прямих і принципових суперників збірної Англії. Чому? Все через ідеологію.

Англійці першими спробували систематизувати футбол, подарувавши світу Кембриджські правила. Новоявлені чиновники, ентузіасти та журналісти могли пояснити суть нормативних актів, але футболісти, тримаючи в голові звід принципів, все одно продовжували демонструвати примітивну гру, яка обмежувалася дриблінгом. Що, до речі, і вважалося, еталоном справжнього, висококласного спортсмена зразка вікторіанської епохи – виявляється, дриблінг понад усе!

"По-справжньому класний гравець ніколи не втрачає з виду м'яч і при цьому завжди спостерігає за виникаючими розривами в обороні суперника або його слабкими місцями. Неможливо забути те, як деякі гравці прориваються крізь частокіл ніг суперника з м'ячем... Вміння дриблінгу вимагає чогось більшого, ніж просто безстрашність і безрозсудний азарт нападу, воно вимагає швидко визначити слабке місце в обороні суперника і моментально оцінити шанси на використання цієї слабкості для проходу", – ось що писала з цього приводу Times в 1870-х.

Та поки англійці хизувалися власними унікальністю та винахідливістю, істинну революцію у грі зчинили шотландці, вигадавши стиль "passinggame". Саме тому родоначальникам так важко давалися дебютні матчі проти Тартанової армії – якщо коротко, то із десяти поєдинків Три леви тріумфували лише у двох. Воно і не дивно – гра в пас була, зрозуміло, ефективнішою, оскільки м’яч в рази швидше і майже безперешкодно доставлявся до карного майданчику. В умовах сьогодення це звучить просто та невимушено, але станом на середину XIX століття – безсумнівно, величезний стрибок на зустріч розвитку командного спорту та, головне, тактики.

Конфлікт інтересів, невгамовна полеміка та егоїстичне прагнення виокремити свої досягнення на тлі досягнень сусіда призвели до моментами абсурдних, та все ж очікуваних наслідків. Переїзд Хантера до Англії автоматично закрив перед ним двері збірної – це розцінювалося не тільки як зрада, а й навіть свого роду передача національного надбання. До слова, з роками конкуренція стрімко зростатиме – дійде до того, що частина клубів Першого дивізіону свідомо не запрошуватиме до свого стану гравців із шотландським корінням. 

Тож Арчі, зваживши усі "за" і "проти", зустрівся із Ремзі, що до цього вже чув про Хантера завдяки схвальним рекомендаціям Уззела і хотів із ним побачитися. Сюди ж додам цікаву байку, що себто пояснювала, чому Арчібальд "проміняв" Калторп на Астон Віллу – за версією небилиці, гравець не зміг відшукати розташування команди і, не маючи виходу, пристав на умови Левів.

"Астон Вілла для мене була клубом, що швидко вийшов на провідні ролі, і коли мені запропонували грати за неї, я деякий час вагався. Але в підсумку друг повідомив мені, що "брат шотландець", містер Джордж Ремзі, є капітаном Вілли. Це зняло всі сумніви. Містер Ремзі був з Глазго і дуже гідно проявив себе, щоб вивести Віллу на провідні позиції,– скаже Арчі. – Ремзі був практично засновником футбольного клубу Астон Вілла. Він мав гарну обізнаність у грі та здобув великий досвід, виступаючи за Оксфорд Юнайтед".

В особі Ремзі Хантер знайшов близького товариша та палкого сподвижника, того, хто цінував і цілковито поділяв його ідеї та смаки. Джордж всіляко потурав Арчі, і незабаром "рухливий, нестандартний і натхненний" нападник став улюбленцем публіки. Він, його техніка та стиль настільки справляли враження, що сучасники беззаперечно визнали колегу одним із наймайстерніших форвардів, а коли Ремзі у 1882 році через травму спини завершить кар’єру і стане коучем, то без вагань передасть Арчі капітанську пов’язку.

У 1884 році Вілла організує товариський поєдинок із провідним шотландським клубом Квінз Парк – хваленим носієм "passinggame". І, уявіть собі, бірмінгемці вийдуть із дуелі переможцями – 2:1! Навчилися, перейняли культуру гри в пас і перевершили! Нечувана нахабність! "Я йшов додому і бачив як фанати горлали – так, наче ми виграли битву при Ватерлоо", – зазначить Арчі.

Необхідно підкреслити, що Астон Вілла, хоч і вважалася безумовним фаворитом у кубку Мідленда і стабільно вигравала нагороду за нагородою (із шести розіграшів п’ять трофеїв опинилися у руках Хантера), але от у Кубку ФА все було не так райдужно – то два роки підряд (1880-й та 1881-й) Вілла ніяк не могла впоратися із Стаффорд Роуд, то палиці в колеса механізму вставляли Ноттс Каунті чи Дербі Каунті. Муки та невезіння продовжувалися аж до 1887-го – тоді Віллани "вистрелили" і завдяки безпосередній активній допомозі Хантера дісталися до фіналу кубка Футбольної асоціації.

Шлях був тернистим, та, чесно кажучи, давався вкрай непросто – в сукупності сто двадцять чотири претенденти із Англії, Шотландії, Уельсу та Ірландії боролися за найпрестижніший трофей. Тож Астон Віллі, як і Вест Бромвіч Альбіон, такі потуги дорогого коштували – наприклад, на бірмінгемців на різних етапах сітки чатували Веднсбері Олд Атлетік, Дербі Мідленд, Вулвергемптон Вондерерз, Хорнкастл, Дарвен і могутній у ті дні шотландський Рейнджерс.

Особливо сутужно та вимотуюче тривали баталії із Вовками (їх, на хвилиночку, було аж чотири!) – все через те, що у третьому раунді колективи розписали мирову у вигляді нічиєї 2:2, яка автоматично означала перегравання. Наступний матч підсумувався 1:1, що знову, відповідно регламенту, гарантувало додаткову зустріч. Яким же було здивування, коли обидва суперники втретє поспіль не змогли з’ясувати відносини і розійшлися із рахунком 3:3! І лише за домашніх трибун Бодімур Хіт (Вілла Парк був збудований і зданий у експлуатацію Арчібальдом Літчем у 1897 році. – прим. авт.) Ремзі та компанія нарешті здолали непоступливого опонента.

Головна дуель року була запланована на 2 квітня – матч мав вже традиційно відбутися на двадцятитрьохтисячному красені Кеннінгтон Овал. Треба сказати, що Вест Бромвіч був досить міцним горішком та підійшов до фіналу вмотивованим і по-спортивному злим – справа в тому, що сезоном раніше Альбіон набув вельми гіркого досвіду, коли на цій же стадії "перегорів" безпорадно програв Блекберну. Тепер Мішками рухало почуття особистого реваншу, але, як з’ясувалося, стосовно цього нюансу у Вілли був добре продуманий і чітко розкладений по поличках план.

"Наш стиль підходить для великої землі (у даному контексті – поля. – прим.авт.), а на Туманному Альбіоні англійці з їх довгими передачами мають перевагу лише на маленькому полі. На Овал ми будемо мати рівні шанси, де грати в короткий пас – завжди краще. Це мої підстави вважати, що ми переможемо у суботу", – міркував Хантер напередодні вирішального матчу із Дроздами.

Дійсно, слова Арчі мали раціональне зерно – переважна більшість команд, досі сповідуючи дриблінг, користувалася, або, принаймні, вчилася користуватися ударами, що віддалено нагадували лонгболи, але їхня якість була настільки жахливою, що м’яч часто банально не долітав до штрафної зони. Та що тут гріха таїти? – якщо він хоча б бився у напрямку воріт! Про акцентовані удари можна взагалі не говорити – приміром, тренер лондонського Тоттенхема Спен Уіттейкер всерйоз стверджував, що "якщо один м’яч і десяти "залітає" в сітку, то це вже непогано".

В Астон Віллі все було інакшим – Ремзі та Хантер мали своє, суттєво відмінне бачення футболу: це стосувалося як тренувального процесу, так і тактики. Звиклі до інтенсивних навантажень шотландці виглядали краще, ніж будь-хто із тогочасних футболістів – якщо англійці тренувалися хоча б два рази на тиждень, то це був, не повірите, небувалий прогрес. Однак, біда полягає в тому, що фізичні вправи сприймалися як дурний тон – себто, для чого це основоположникам футболу тренуватися? Негоже джентльменам бруднити ноги! Цю думку підтримували і спеціалісти, гадаючи, що таким чином гравець підійде до гри "голодним". А що застосували Хантер та Ремзі?

"Від ранку і до обіду команда іноді пробігала вісім чи десять миль. Після вечері нам дозволяли відпочити, а потім всі гравці йшли разом на тренування, де у нашому розпорядженні була відповідна ділянка біля річки. Там ми працювали півтори години, удосконалюючи себе у всій науці гри і освоюючи кожен трюк, який тільки можна було придумати. Це був спорт, але ми були дуже серйозними – якщо нам подобалося, то ми не шкодували зусиль, щоб пізнати все, чого треба було навчитися.

Повертаючись, ми обговорювали дослідження із тренером, а потім сідали пити чай або каву. Після перепочинку, як правило, йшли спортивною ходьбою півтори милі; о десятій кожного вечора Астон Вілла вже була в ліжку. Таким був на тренувальний день.

На сніданок ми їли шинку, яйця, або рибу. Ми не обідали, за винятком, мабуть, келиха пива, до якого всі звикли. На вечерю у нас була риба, в основному, лосось", – в деталях пояснить Арчі.

Дисципліна, режим та праця – відмінні риси тодішньої Вілли. Де таке ще можна було побачити?

У підсумку,"passinggame" та вищезгадані фактори стали визначальними – зіграний колектив легко та невимушено взяв верх над Вест Бромвічем, а перший гол забив саме Арчі, засмутивши голкіпера Боба Робертса. "Браво, Арчі!" – кричали шотландцеві уболівальники. 

"Я прийняв м’яч, пройшов чотирьох, і, втікши від усіх опонентів, вдарив і забив", – з посмішкою на вустах розповідатиме Арчібальд. 

Доволі показовим є те, що команди розташувалися за класичною "ялинкою" – 2-3-5, та, при цьому, відрізнялися кардинально. Пас перевершив дриблінг.

2:0 на користь Левів – по завершенні зустрічі зафіксує у блокноті головний арбітр Френсіс Маріндін. Ось так Астон Вілла виграє свій дебютний трофей в історії, а Арчі стане першим футболістом, якому вдалося результативно відзначитися у всіх матчах Кубку Англії. В цілому, згідно статистики Хантер з’явився у десятьох поєдинках і вразив ворота таку ж кількість разів, що для тих днів було фантастикою та щось на кшталт казки.

Через рік, у 1888-му Вільям Макгрегор став ініціатором створення Першого дивізіону, який, між іншим, нараховував всього дванадцять команд і тривав з вересня до квітня. Але як Хантер і компанія не старалися виграти чемпіонат, на жаль, порадувати свого директора вони так і не зуміли – найвищий щабель із сорока очками в активі зайняв непереможний Престон Норт Енд. Арчі, взявши участь у дев’ятнадцятьох матчах із двадцяти двох можливих та забивши сім голів, прийшов до фінішу другим. Як би там не було, але журналісти, вшановуючи Престон, попутно не забули і про нашого героя. "Старий бойовий кінь" – таким епітетом преса люб’язно охарактеризувала невтомного трудоголіка Хантера. 

"Хантер був індивідуалістом, владною, вольовою людиною, надійним, але явно справедливим і ніколи не фолив у гніві. Він був гравцем із сумішшю витривалості та спритності, який часто бігав вздовж бокової лінії, тягаючи захисників по всьому полю", – розповідатимуть про чесноти форварда. Чесноти, що зведуть його у могилу…  

4 січня 1890 року, під час матчу проти Евертона, перебуваючи у самісінькому вирі подій, Хантер несподівано знепритомнів і впав. Його серце не билося кілька хвилин, але ці миті Ремзі запам’ятає назавжди – як він нажаханий біг до свого найкращого друга, що лежав у колі остовпілих від страху і здивування партнерів…

Серцева недостатність – ось що діагностують лікарі наляканому Арчі. Відмова від футболу, або примарний шанс на життя – вибір нелегкий, але Хантер зупиниться на єдиному правильному варіанті. Борючись із недугом, він не впадатиме у відчай і займеться літературною діяльністю – на замовлення опублікує серію нарисів, (що потім ляжуть у основу його автобіографії), в яких спробує донести суспільству власне розуміння гри. 

"Я не знав тоді, що моя кар'єра футболіста стрімко підходить до кінця. Я зламався під час гри проти "Евертона" – земля була в небезпечному стані після сильного дощу. Грати серед калюж та маси бруду було майже неможливо, а східний вітер пронизував нас, як ніж. Я грав з усіх сил, але, перш ніж отримати сильний забій, я зомлів,– опише Хантер. – Я не можу вам передати, як я шкодую, що в подальшому був поза грою".

У 1894 році Астон Вілла феєрично вирветься у лідери чемпіонату, на шість очок випередить найближчий Сандерленд і на мажорній ноті забезпечить золото англійської першості.

Хантер з цілком зрозумілих причин не зможе долучитися до святкування знаменної дати – невблаганна хвороба брала верх і у травні йому стане геть кепсько. Він буквально марнів на очах – його, немічного та змученого госпіталізують до бірмінгемської лікарні, де він, зрештою, виснаженим та прикутим до ліжка, помре у кінці листопада того ж року. Подейкують, що перед смертю Хантер попросив, щоб його припідняли – футболіст хотів востаннє подивитися, як гучний натовп уболівальників Вілли йде на Перрі Бар. Йому було тридцять п’ять...

Арчі несправедливо рано пішов із життя, але встиг набути статусу зірки – його манера гри надовго вкарбується у пам’яті як фанатів Астон Вілли, так і пересічних поціновувачів футболу; про нього згадають і через століття – у 1998 році прізвище "Хантер" потрапить до почесного списку Ста легенд футбольної ліги.

"Цей пам'ятник встановлено із любов'ю у пам'ять про Арчі Хантера, відомого капітана Астон Вілли, його футбольними товаришами і клубом, як вічна данина його майстерності на полі і його неоціненності як людини", – свідчить напис на надгробному камені Арчі.

Він став ледве чи не першим кумиром в історії, одним із умовних "пілігримів", що приніс і наочно показав пихатим англійцям важливість "passinggame". Він народився романтиком, але пішов легендою.