Football.ua

Золотий хлопчик. Частина ІІІ

Football.ua завершує розповідь, присвячену великому італійському півзахисникові — Джанні Рівері.
5 October 2016, 15:45
Calcio dello Stivale: Герои

Частина ІІІ Балансуючи між прірвою та величчю

- Що тут відбувається? Що за процесія в аеропорті? – зненацька сполоханий турист-американець кинувся у напрямку поліцейського, що стояв зовсім неподалік.

- Ні, ні, все нормально, це – футбольні фанати. Зустрічатимуть збірну із Мексики, оспорюватимуть статус віце-чемпіона світу, – поспішив у відповідь заспокоїти правоохоронець.

- Дивовижно, – зронив дещо зачудований та збитий із пантелику іноземець, спостерігаючи за тим, як до зали прильоту римського аеропорту Фіумічіно прибували все нові і нові люди. Йому ввижалося, що їх було тисячі – це так, гуртом, із плакатами та скандуваннями, уболівальники Скуадри Адзурри нетерпляче чекали на появу своєї національної команди.

У присутнього туриста не вкладалося в голові – по ідеї, фанати повинні радіти сріблу, а не стояти ось зараз із розгніваними чи іронічними мінами, не погрожувати та розмахувати кулаками, не соромити привселюдно футболістів словечками, від яких "в’януть" вуха! Хіба ж він знав, що футбол на Апеннінах – це релігія? Хіба здогадувався, що Блакитні востаннє перетинали груповий етап Чемпіонату світу рівно тридцять два роки тому? Логічно, що у такому випадку срібло варто сприймати за щастя та неймовірне досягнення. Але ж ні! Публіка у найкращих традиціях вимагала видовища – як не переможної статуетки, то скандалів.

- Хай живе Рівера! – хтось горлав із натовпу, трусячи над головою плакатом із аналогічним написом. Суміш презирливих насмішок і жартів пройшлася холодком по спині Джанні…

***

Розгромна поразка у фінальному поєдинку проти бразильців відчутно вдарила по самолюбстві Рівери – на нього до цих пір особливо тиснули статус володаря Золотого м’яча та відповідальність перед розчарованими тіффозі, які напередодні чемпіонату дійсно покладали на нього великі надії. Звісно, левову частину удару на себе прийняв Феруччо Валькареджі, що переважно "маринував" півзахисника на лаві запасних, але, хоч і поодинокі, але глузливі викрики ще довго переслідували і щемили серце піддатливого до критики Рівери. Йому, в принципі, було байдуже на писанину журналістів та своїх персональних критиканів, а от уболівальницька любов – діло святе, тим паче, коли ти – кумир мільйонів і конче потребуєш цієї любові. Плюс, Джанні, бачачи, що коїться у стані Скуадри Адзурри, досконало знаючи її нестабільну внутрішню кухню, усвідомлював, що срібло, здобуте на теренах Мексики, швидше за все, – можливий максимум, умовна допустима стеля, і про медалі вищого ґатунку годі і мріяти. А так хочеться! Куди тому Чемпіонату Європи, він і в підметки не годиться!

А от газетярі красномовно та натхненно описували ганебне фіаско, охрестивши його у пресі пафосним "прокляттям Монтесуми". Перепало і Рівері – медійники намагалися роздмухати невдоволення Джанні нестачею ігрового часу у конфлікт між Сандро Маццолою. Цікаво, що подібними інформаційними вкиданнями охоче займався такий собі Вальтер Манделлі.

Парадокс полягав у тому, що Манделлі був не те що наближеною людиною до табору збірної, а функціонером, головою італійської делегації, яку він очолив по прибутті до Латинської Америки. Ця не надто приємна особа, керуючись власними мотивами та відкритою неприязню до Джанні, як з’ясувалося, чинила додатковий тиск на Валькареджі, змушуючи тренера попри що ігнорувати свого чи не найзірковішого виконавця! Так про яку, бодай позитивну атмосферу тут можна говорити? Вам може здатися, що це якась теорія змови або несусвітня брехня, втім сам Манделлі зізнався у скоєному, даючи інтерв’ю одній із газет у квітні 1977 року. А світ ще дивувався, чому Джанні прохолоджувався у технічній зоні і практично не грав! Бувають же люди!

Сам ображений вже через роки дав розгорнутий коментар, поставивши таким чином жирну крапку у цьому балагані:

"У нас із Сандро були чудові стосунки, ми завжди грали разом, до і після – хіба, за винятком тих дванадцяти днів. У Мексиці було добре – це, по суті, був найкращий епізод у моїй кар’єрі. Але я відразу зрозумів, чому я не грав – Валькареджі відучував тиск з боку Манделлі, глави делегації, який, у свою чергу, спілкувався із тими газетами, які мене не любили. Я зірвався і мені пригрозили, що відправлять додому. Але оскільки вони цього не зробили, то придумали "естафету". Вам це здається нормальним?".

Ріверу переслідували, вимагали пояснень і шукали у його коротеньких заявах зерно правди. "Я став жертвою прокляття Монтесуми", – завченими фразами відхрещувався плеймейкер. Манделлі, якого цькували в’їдливими питаннями щодо Джанні, сподівався вийти сухим із води, тому перекладав вину на непередбачувані обставини. Так була вигадана байка про хворобливість Рівери, що себто мала пояснити його відсутність у двох групових матчах. Та ще яка хворобливість! Уявіть собі – діарея! Пізніше Вальтер трансформує "діарею" у "лихоманку", але йому одразу ж заткнуть рота доріканнями, мовляв, як це можна тримати хворого серед інших футболістів та чому, власне кажучи, він у грі, на лаві запасних? Ніхто у казочки і жалюгідне белькотіння Манделлі вже не вірив.

Набути бажану рівновагу Джанні допоміг Нерео Рокко, що після розмови із підопічним, переконав Ріверу забути про поїздку до Мексики та якнайскоріше "переключитися" на виступи за Мілан. Тактовний та мудрий тренер, що з роками переоцінив відношення до Золотого хлопчика та тепер, без перебільшення, ставився до нього, як до рідного сина, захищав усіма силами Ріверу у пресі, розсипаючись схвальними відгуками.

"Я не хочу перестаратися, тому що, в основному, це тільки футбол, але Рівера у всьому цьому є генієм", – підкреслить досвідчений алленаторе.

Невдовзі Джанні охолов і впритул зосередився на Серії А. Ні для кого не було секретом, що під ногами його улюбленого Мілану давно дрижала земля – россо-нері все важче давався внутрішній чемпіонат; команда часто не витримувала дистанції, чим впевнено користувалися потужніший Ювентус та Інтернаціонеале. Та які Рівера зусилля не прикладав і як не старався, все одно його шести голів та десятка асистів не вистачило для втішного результату – Мілан у 1971 році фінішував другим, відставши від надокучливих сусідів аж на чотири очка.

В унісон із невдачею у лізі на Джанні чекало нове потрясіння – президентом Мілану став Альбіно Буттікі, який негайно ж взявся проштовхувати кардинальні зміни у всій клубній структурі. Буттікі не приховував наполеонівських планів, але прагнув добиватися поставлених цілей аж ніяк не з Рокко – йому дуже імпонував Густаво Джаньйоні, молодий та амбітний тридцятидевятирічний фахівець із Торіно. Альбіно сприймав Нерео за консерватора із закоренілими поглядами на футбол і наполягав на відставці, що прогнозовано викликало реакцію осуду зі сторони фанатів.

Впали у немилість і деякі гравці – новоспечений президент позбувся нападника П’єріно Праті та захисника Роберто Розато і натякнув Рівері підшуковувати нове пристанище. Мотив простий – відмова від старої гвардії і омолодження складу, однак Джанні даний поворот явно не припав до снаги. Як це? Його, Джанні – вигнати?

Відчуваючи за спиною щиру підтримку ультрас, Рівера не змовчав – перепалка між ним і Буттікі переросла, як напишуть видання, у "холодну війну". Конфлікт інтересів вийшов на передній план, що суттєво позначилося на командних результатах та атмосфері в цілому – Мілан, хоч і виграв кубок Італії, обігравши Стару Синьйору у серії післяматчевих пенальті, але втретє поспіль задовільнився другою сходинкою у чемпіонаті. Необхідно підкреслити, що Рівера, ніби на зле Буттікі, вразив усіх своїм гольовим чуттям, відзначившись сімнадцятьма влучними ударами, що дозволило йому стати найкращим бомбардиром Серії А у 1973 році. Але це ніякою мірою не виправило напружену ситуацію – Альбіно почав шукати крайнього у провалі і зіграв вирішальну роль у звільненні Рокко. Нерео не бажав миритися із упередженою критикою, зібрав прес-конференцію, мужньо взяв провину на себе і офіційно вдруге склав повноваження тренера Россонері.

Рівера лютував, шкодуючи за Рокко та розуміючи, що залишився на одинці із ненависним йому Буттікі, який тим часом оперативно призначив на пост коуча Чезаре Мальдіні. Колишній капітан, як і свого часу Лідхольм, був правою рукою та асистентом Парона, але самотужки і повноцінно не зумів потягнути таку конструкцію, як Мілан – Дияволи стартували поразкою 3:2 від Сампдорії та неочікуваними нічиїми проти Кальярі та Віченци.

Моральною розрадою для Джанні, на диво, стала збірна, де він був знову на коні. Якраз у листопаді 1973-го відбувся черговий товариський матч за участю Англії та Італії – Скуадра Адзурра завітала у гості на Уемблі, але зовсім не із приятельськими намірами. Та і самі родоначальники футболу в глибині душі жадали реваншу, оскільки у минулій червневій дуелі поступилися 2:0 і осоромлені накивали п’ятами із Апеннін. Тож, здавалося б, дружня зустріч носила абсолютно протилежні відтінок і характер, до того ж, Трьом левам кортіло красиво і невимушено поквитатися на очах своїх уболівальників.

Як і очікувалося, протистояння видалося жвавим та наповненим боротьби, але і тут італійці, не без допомоги Рівери, були на коні – єдиний гол забив на вісімдесят шостій хвилині Фабіо Капелло. Зауважу, що взяття воріт виявилося історичним – за скромного, але переможного рахунку Лазурові вперше у своїй історії здолали англійців саме на Уемблі.

Так от, Джанні допікав, мабуть, чи не найбільше – носився по периметру, буквально миготячи перед очима бідолашних вихованців Альфа Ремзі, "показував шоу", як потім із благоговінням напише преса. Цікаво, що на прес-конференції, присвяченій цій події, італійський репортер попросив у Ремзі назвати чотирьох найкращих гравців зі стану суперника. Альф, не вагаючись, всерйоз випалив:

"Рівера, Рівера, Рівера і ще раз Рівера", – іменитий наставник не вагався із вердиктом.

А от у Мілані справи були кепськими – Мальдіні сподівався вирівняти становище завдяки Кубку володарів Кубків, але у фіналі із Магдебургом спіймав облизня (у якому, як зазначали аналітики, Рівера відіграв жахливо і безладно). Зважаючи на таку непереконливу картину та фіаско у вигляді восьмого місця, Чезаре без жалю вказали на двері – Буттікі взявся облюбовувати кандидатуру раніше згадуваного ним Джаньйоні. Коли ж Густаво опинився на тренерському містку, то Рівера скрипів зубами зі злості…

Тоді ж, влітку 1974-го Рівера скинув із пліч тягар у вигляді збірної. Валькареджі включив футболіста у заявку на німецький мундіаль, куди, якщо бути відвертим, Джанні краще б не їхав – там Італію по повній програмі принизила Польща із незрівнянним у ті роки Казєміжем Дейною, не дозволивши Скуадрі вибратися у плей-офф. Рівера, щоправда, встиг потурбувати Гаїті, але після нічиєї із аргентинцями, сповістив про те, що з нього достатньо – за іронією долі, якраз напередодні ганьби із поляками. Слідом за Джанні пішов і Маццола…

Золотий хлопчик розраховував, що так зможе сконцентруватися на Мілані, але все марно – вже згодом Буттікі висловив ідею щодо обміну Рівери на флангового півзахисника Клаудіо Салу, із яким Джаньйоні попередньо співпрацював у Торіно. Шокований звісткою Джанні просто вибухнув: "Якщо президент хоче мене продати, то я куплю цей клуб!".

Рівера слів на вітер не кидав і справді поспіхом збирав кошти. А ще – розвернувши полеміку, воював із Буттікі у засобах масової інформації.

"Мілан – це я!" – із таким заголовком, цитуючи Альбіно, вийде Guerin Sportivo. «Руки геть від Рівери!» – писатимуть журналісти, слідкуючи за настроями уболівальників, що до кінця і вперто стоятимуть за свого капітана горою. Рівері на Сан Сіро регулярно дарували квіти, зустрічали оваціями та не забували залюбки свистіти у бік Густаво – дарма, що той, у порівнянні із Мальдіні, підскочив на шостий рядок.

"Хто стоїть за Ріверою?" – задавалась питанням вищезгадана Guerin Sportivo, детально розбираючись у міланських чварах. Все легко – за Джанні тримала кулаки ціла армія прихильників. В якийсь момент це усвідомив Буттікі і здався, розпрощавшись із Міланом у 1975 році.

Смута – ось як слід охарактеризувати те, що далі коїлося із командою. Власники змінювалися, мов рукавички – замість Буттікі на обрії "намалювався" Бруно Парді, який привів із собою Джованні Трапаттоні, але звільнив його після вже двадцять п’ятого туру, давши шанс Паоло Барісону. Шанс? Та куди там! В кінці сезону Барісон попрямував тією ж стежкою, що і попередник – на вихід. Та і Парді ще той молодець – двічі "перекроївши" команду, раптово "злився", поступившись кріслом Вітторіо Двіні, ще одному керівникові від Бога.

Як наслідок, у 1977 році доля Червоних дияволів повисла на волосинці – Россонері ризикували покинути вищий дивізіон. Мілан ледве не скотився на дно, набравши за увесь час розіграшу смішні двадцять сім балів, які гарантували команді жалюгідне десяте місце. Також по двадцять сім – у Дженоа та Болоньї, двадцять шість – Фоджі і двадцять чотири – Сампдорії, що облаштувалася у зоні вильоту. Виправити фатальні помилки Двіни, якого тіффозі були готові порвати на шматочки, зумів старий, добрий Нерео Рокко, що тимчасово полишив футбольну пенсію, відгукнувшись на прохання попрацювати у якості тренера-консультанта.

На заміну спаплюженому Вітторіо прийшов новий президент, підприємець Феліче Коломбо, що з ходу запросив до Мілану Нільса Лідхольма, який вже давно зміцнів, як тренер, доволі ґрунтовно працюючи із Фіорентиною та столичною Ромою. Швед не підвів – спочатку Мілан вирвав бронзу, а у 1979-му здійснив фактично неможливе.

Колектив, борючись за золото Серії А, зібрався із силами і кинув зухвалий виклик Ювентусу, очолюваному добре знайомим міланцям Джованні Трапаттоні. Це без урахування того, що поряд знаходилися не менш настирливі Перуджа, Інтер та Наполі, які на певних етапах чемпіонату мали вельми пристойні шанси на зазначені лаври. Тож чемпіонство мало вирішуватися у заключному турі італійської першості і, слава Богу, в більшій мірі залежало конкретно від Дияволів, яких влаштовувала навіть нічия. Так, головне для Лідхольма – не зазнати фіаско із Лаціо.

Природно, що така афіша спровокувала небувалий ажіотаж – фанати вщент заполонили домашню арену і впритул наблизилися до поля, зайнявши місця у зоні, яка повинна згідно регламенту бути порожньою. Тому суддя, ясна річ, впирався і не бажав давати стартовий свисток, оскільки його бентежив схвильований та збуджений натовп, готовий будь-якої секунди виринути на газон. Арбітр направився до ложі, де сиділи Феліче Коломбо та його наближене коло і пригрозив дисциплінарними санкціями, якщо той не відновить безпеку на стадіоні.

Ну що робити? Час дорогоцінний і його гаяти конче не можна – інакше вимальовуються небажані проблеми. "Покличте Ріверу, його будуть слухати", – відмахнувся Коломбо.

І ось, Джанні стоїть в центрі поля із мікрофоном у руках – його прохання заспокоїтися і зайняти місця було виконане за лічені хвилини. Уболівальники мовчки та слухняно повернулися на трибуни і гра розпочалася, за підсумками якої команди розписали мирові 1:1, що повністю задовольняли Нільса і компанію. Ультрас шаленіли – їхні улюбленці нарешті, після одинадцятирічної перерви виграли скудетто. Та і серед виру ейфорії та щирого екстазу були причини для суму – дуель проти Лаціо стала останньою для капітана та символу Червоно-чорних…

Так, тридцятишестирічний Джанні зважився на те, щоб повісити бутси на цвях, піти гордим і нескореним, величним капітаном Мілану. Все нагадувало красиву казку – звичайний хлопець із периферії крок за кроком перетворювався у культового футболіста та кумира мільйонів і завершив кар’єру, здобувши десяте, ювілейне чемпіонство для свого клубу. Над червоно-чорною емблемою запалала знаменна зірочка… Гарно, не правда ж?

Він не мав попередників і не залишив спадкоємців.