Football.ua

"Він житиме, поки жива я". Два світи Євгена Похлєбаєва

Розмова Любомира Кузьмяка з мамою радянського і українського футболіста, колишнього гравця Дніпра і Динамо, Євгена Похлєбаєва.
25 April 2019, 12:31
Інше

Середмістя столиці, абсолютно непримітний будинок, одна з тисяч київських багатоповерхівок… У її дворі можна запросто зустріти екс-футболістів збірної України чи київського Динамо. Кажуть, колись тут жили Владислав Ващук, Павло Шкапенко, Сергій Беженар та Андрій Гусін. Тому жодного подиву не викликає зустріч із Сергієм Коноваловим, який розмовляє з кимось у дворі згаданого будинку. Неподалік багатоповерхівки разом з весною прокидається затишний парк. Тут часто можна зустріти Євгена Похлєбаєва, який періодично виходить на прогулянку. Каже, що спокійно може гуляти наодинці – мама не хвилюється і знає, що він обов’язково повернеться додому.  

На днях він завершив черговий курс лікування. «Остання крапельниця була доволі ефективною, — пояснює мама Ольга Василівна. – У Жені стало менше агресії, він тепер трохи спокійніший». Насправді Євген Васильович складає враження надзвичайно позитивної людини. Він щиро розповідає про свої прогулянки, дозвілля і навіть трохи повертається до свого футбольного минулого, перелічуючи назви клубів і збірних, за які виступав.

Скільки б разів не зустрічався з цією сім’єю, кожен раз є особливим. Тепло, здивування і шалена туга – у стінах їхньої квартири водночас живуть три здавалось би не зовсім поєднувані відчуття. 

Що трапилося того дня, достеменно не знає ніхто. Преса багато років писала про різні версії, що частково збігалися і взаємовиключали одна одну. Зовсім інша правда у матері Євгена Васильовича, яка періодично не витримує гіркоти спогадів і починає плакати.

То був абсолютно рядовий матч 4-го туру Першої ліги сезону 1997/1998 – Динамо-2 у Ровеньках зустрічалося з місцевою Авангард-Індустрією. Саме після того серпневого дня їхнє життя розділилося навпіл: ДО і ПІСЛЯ. «Женя переніс операцію на пахових кільцях і проходив процес відновлення у складі другої команди, — пояснює Ольга Похлєбаєва. — Якщо чесно, то я навіть не знала, що він гратиме у Ровеньках. Задзвонив телефон, я здійняла слухавку – то був наш сусід Іван Петрович: «Ольго Василівно, ввімкніть телевізор, там вашого сина показують».

У тому інтерв’ю Похлєбаєв розповідав про швидке повернення в основу Динамо. Мовляв, Валерій Лобановський підбадьорив хлопця і сказав, що той має хороші шанси, якщо проведе на такому рівні ще один матч за другу команду. За його спиною вже були величезні успіхи: статус чемпіона України, володаря Кубка, учасника Ліги чемпіонів та виступи у збірній України.

«На жаль, з першого дня Жені поставили хибний діагноз. Серйозне лікування почалося тільки на третьому році, коли ми поїхали у Берлін. В місцевій клініці дуже відомий німецький професор ошелешив мене. Виявляється, що жоден з препаратів, яким лікували сина в Україні, не був підібраний правильно. Жоден! Тобто все це багаторічне лікування було марним», — бідкається Ольга Похлєбаєва.

Здається, що версій цієї трагедії фігурувало занадто багато. Рецидив після операції на пахових кільцях, удар в голову, енцефаліт, вірусний герпес, менінгіт… «Складалося враження, що нам ставили діагноз навмання – кому що подобалося, те й писали. Зараз вже занадто пізно. Це при тому, що усі синові аналізи в нормі. Проблема одна і вона є ключовою – це голова. Коли я тільки приїхала у лікарню, то син скаржився: «Мамо, мене дуже болить голова, я отримав сильний удар». Коли я запитала медсестру, що за препарати Жені прописали, вона відповіла: «Від пневмонії». Яка пневмонія? Я хотіла зустрітися з лікарем, однак до нас він так і не з’явився».

Кілька років тому на сім’ю Похлєбаєвих вийшли з відомої телепрограми «Битва екстрасенсів». Мама Євгена дуже неохоче згадує про той період і має серйозну образу на все, що пов’язане з цим. Зізнається, що жодного позитивного ефекту участь у проекті не дала.  

Історія Євгена Похлєбаєва має багато таємниць. Головна з них – абсолютна відсутність уваги від колишніх партнерів. Світ знає багато випадків, коли з людиною з футбольної сфери трапляється біда, проте її не залишають наодинці. Футбольний клуб Динамо продовжує допомагати фінансово, адже багаторічне лікування є зовсім недешевим. Втім існують ситуації, коли людина потребує психологічної підтримки.

«За всі ці роки ніхто з футболістів навіть не подзвонив, - каже Ольга Василівна. — У Жені був тільки товариш з не футбольного оточення, який часто телефонував нам. Проте він давно живе у Росії, а роки два тому просто перестав виходити на зв'язок. Син чекав на ці розмови… Коли у 2015-му до нього приїхали гості зі Львова, то він навіть згадав про це наступного дня. Переважно Женя забуває певні події вже через кілька хвилин. А тут емоції були настільки сильними, що він це дивним чином пригадав набагато пізніше. Якщо чесно, я вже перестала дивуватися – людина має значення, поки вона здорова. Хворі нікому не потрібні».

Майже нікому. Незважаючи на всю складність ситуації, Євген Похлєбаєв часто відвідує НСК «Олімпійський». «В клубі працює дівчина на ім’я Вікторія. Вона допомагає нам з квитками на матчі. Для сина це велика радість – побачити свою команду, прийти на стадіон, зарядитися позитивом. Взимку він дивиться усі футбольні поєдинки, деякі навіть у повторі. Женя виписує телепрограму на аркуші паперу і чітко знає, о котрій годині розпочнеться певний матч», — каже мама.

Насправді Похлєбаєв перебуває у чудовій фізичній формі. Він стрункий і ззовні нічого не видає хворобу. Каже, що кожного дня качає прес та віджимається. Традиційно кілька підходів зранку та ввечері. Режим, закладений з дитинства, не здатна зламати навіть недуга. В кімнаті Євгена Васильовича все поскладано з музейною точністю і чіткістю. У шафі не менше сотні книг, палітурки яких бережно прикривають фотографії. На підлозі в ряд, немов під лінійку, вискладано кілька пар бутс та щитків. На столі багато записів. Взагалі складається враження, що тут ніхто не живе – все стерильно чисто і охайно.

«Женя записався на футбол, коли йому було 7 років. Я не повірила, коли він сказав про це.  «Хто ж тебе візьме?» — так я відреагувала. Боялася, щоб його якісь наркомани до себе не взяли. Син з перших тренувань дуже добре проявив себе. Не було такої поїздки на турнір, щоб він не привіз якоїсь медалі чи нагороди: шашки, доміно, грамоти. Потім Женя виходив у двір нашого полтавського будинку і роздавав це дядькам на вулиці – вони з усмішкою приймали від нього доміно. Згодом футбольні успіхи були серйознішими – син став чемпіоном Європи у складі збірної СРСР серед юнаків», — розповідає мама Євгена Васильовича.

Похлєбаєва з раннього віку запрошували в ДЮСШ різних міст. У 4-му класі приїхали з Харкова, через два роки було запрошення з Києва. Батьки дуже бережно ставилися до сина і відмовляли практично усім. «Якби ми відпустили його в Харків чи Київ, то могло цього не статися. Життя було б іншим. Я сотні разів прокручувала це в думках», — замислюється Ольга Василівна.

Похлєбаєва у Дніпропетровський спортінтернат взяли без жодного перегляду. Найважче було домовитися з батьками молодого футболіста. «Коли приїхали з Дніпропетровська, то я плакала. Дуже не хотіла відпускати сина з Полтави. Борис Вишньов, тренер з місцевого інтернату, приїхав до мене на роботу. Зі мною плакав і Женя – просив, щоб я погодилася. Я, звичайно, казала йому про те, що він колись виросте, матиме своїх дітей і зрозуміє, як це. Знаєте, мабуть, моя душа відчувала щось лихе», — згадує Ольга Василівна.

Мама боялася, що Євген після цього ображатиметься на батьків, які стануть на шляху його мрії. Тепер Ольга Василівна зізнається, що краще було настояти на своєму, але запобігти біді. «Я відчувала, що з сином щось трапилося. В той день, коли він травмувався, я була у селі під Полтавою. Ввечері швидко лягла спати, але потім раптово прокинулася посеред ночі. В душі був шалений неспокій. Мій чоловік взяв до себе на кілька днів внука Михайла. Думала, що він його недогледів. Може, з гойдалки впав або що…»

Побоювання не справдилися і Ольга Василівна зустріла чоловіка з онуком у дворі будинку. Тоді кинулася до телефону і почала дзвонити синові. «Женя, не підіймав слухавки. Найгірше те, що він завжди дзвонив мені перед виїздом на тренування. Кожного дня! Тільки наступного дня після обіду вдома задзвонив телефон. То була невістка Вікторія. Вона дивно розмовляла і сказала тільки, що Женя захворів на пневмонію. Тут же кинула слухавку. Я почала збиратися у Київ».

У лікарні на маму чекало непросте видовище. «Коли я тільки-но зайшла, то побачила, що когось везуть на кушетці, — каже Ольга Василівна. — Сина впізнала по руці. Мені здалося, що він мертвий. Я шалено закричала. Здалося, що той крик розбився об стіни лікарні… Євген припідняв голову, я кинулася до нього. Він був не схожим на себе, мав скляні очі. Виявилося, що сину мали робити томографію головного мозку. «Коли він повернувся, то ми розмовляли до ночі. Він розповідав про той удар по голові. Навіть розказав, що гол забив у тому матчі».

Процес лікування був складним, затяжним і певною мірою хибним. Чотири поїздки у Німеччину, які стали можливими завдяки Динамо, суттєво покращили самопочуття Похлєбаєва, проте повернути хворого до нормального життя не змогли. За розповідями матері, футболісти Динамо доволі дивно відреагували на прохання про грошову допомогу. «Просто неетично розповідати про все те, що відбувалося після трагедії. Ніколи не могла подумати, що реакція може бути такою. Якби він був у колективі, то, можливо, пам'ять поверталася б. Принаймні, так припускав лікар у берлінській клініці. Найгірше те, що я почуваюся зараз не дуже добре – сильно ноги болять. Мені вже 80. Я розумію, що він житиме, поки я жива. А що буде далі? Мені страшно думати про це», — зізнається Ольга Василівна. 

На щастя, люди часто живуть надією і не покидають шансів на порятунок. Сім’я Похлєбаєвих пройшла крізь десятки кіл пекла. У цій історії є безліч деталей, які не коректно виносити на широкий загал. Однак Ольга Василівна відверто каже, що прогресу практично немає і повне одужання сина є нездійсненною ціллю. Попри все це, вони продовжують боротьбу. Нерівну і несправедливу, проте відчайдушну і таку, що обов’язково триватиме до кінця. Вони навіть не думають здаватися. І все це викликає навіть не співчуття, а, скоріше, захоплення.