"Запізнився на тренування — Бош відправив мене в дубль". Він сприяв адаптації Коноплянки, прокачував Хунтелара і творив у Крощенка

Руслан Валєєв потрапив у одну з перших трансферних хвиль українських футболістів, які вирушили підкорювати Європу. І якщо майже усі наші гравці їхали в іноземні чемпіонати уже сформованими, то становлення Валєєва, Вороніна і компанії як професіоналів відбувалося вже за межами Батьківщини.

Наш герой зробив цікаву кар’єру, насичену небуденними подіями: фінал юнацького Євро, тривалі виступи в елітному нідерландському дивізіоні і драматичне повернення у рідну Одесу. Найважливіше, що згадує Валєєв про усе це без властивого пошуку крайніх. Якщо помилявся, то тільки сам. Якщо траплявся негатив, то виключно через його хибні рішення.  

Зараз дуже багато часу Руслан приділяє дітям. Головний акцент – на 12-річному Леоні, який займається у школі дюссельдорфської Фортуни. Допомогти, застерегти і направити – ключове завдання батька на даному етапі.

"У 15 років спав з футбольним м’ячем"
 

- Під час карантину тренери запровадили особливі заняття, - каже Руслан. – Наставники знімають вправи на відео, а ми повинні це відтворити на практиці. Такі от онлайн-тренування. Взагалі карантин вніс суттєві корективи у наше життя – маємо пристосовуватися. Німецький уряд ретельно продумував кожен крок і намагався адаптувати суспільство до нових санітарних вимог.

- Ви тренуєтеся разом із сином?

- Це відбувається у ті дні, коли він не має завдань від своїх тренерів. Умовно кажучи вихідні дні ми працюємо по 2-3 години. Б’ємо по воротах, техніку відпрацьовуємо.

- Бачите Леона у якості футбольного спадкоємця?

- Йому подобається, він дуже серйозно ставиться до футболу і живе цим. Леон має футбольні мрії. Разом з тим, я хочу, щоб син добре вчився і виріс хорошою людиною. Професійний футбол? Час покаже.

- Одна з останніх новин про вас у пресі – робота в тренерському штабі Андрія Вороніна в Бюдеріху. Вже не працюєте в клубі нижчої німецької ліги?

- Андрій живе неподалік, кілометрів за 15 від мене. Ми часто бачимося і спілкуємося. Коли йому надійшла пропозиція з Бюдеріха, він запропонував мені стати його асистентом. Вважаю, що попрацювали ми непогано. Сезон видався непростим ще й тому, що наша команда виступала у любительській лізі. Відтак, у футболістів виникали свої справи. По ходу чемпіонату обойма з 21 футболіста скоротилася до 9-ти: хтось поїхав у відрядження, хтось працює і футбол відходить на другий план. Довелося запрошувати юнаків і вирулювати з кризової ситуації. Зрештою, усі наші задуми вдалося реалізувати – ми прийняли команду 15-ю, а фінішували на 6-й сходинці.

- Раніше в інтерв’ю ви заявляли про велике бажання займатися агентською діяльністю. Працюєте в цьому напрямі?

- Коли Євген Коноплянка виступав у Шальке, я допомагав йому. Ми – куми, я хрестив його сина. Женя мешкав у Дюссельдорфі, а я допомагав йому в усіх побутових питаннях: дитсадок для дитини, податки, комунікація з клубом, вирішення різноманітних моментів з комунальними послугами. Маю товариша-німця, з яким у нас виникла ідея заснувати власне агентство, яке б допомагало футболістам з побутовими аспектами. В мене хороші зв’язки у Німеччині та Нідерландах, тому сподіваюся, що у нас все вийде. А поки ми виготовили тільки візитні картки (сміється).

- Українські футболісти найчастіше не можуть закріпитися у закордонних командах не стільки через рівень футболу, як, власне, через проблеми з адаптацією у новому середовищі. Ви стали одним з першовідкривачів і поїхали з України дуже давно. Врешті, чому в Європі не все вдалося тому ж Коноплянці?

- Коноплянка живе футболом і є фанатом своєї справи. Женя добре знає англійську, спілкується іспанською. Проблем з характером також не виникало. Кожен випадок індивідуальний. Я справді поїхав з дому рано – мені виповнилося 15 років. Фактично я не мав побутових проблем. А коли ти приїжджаєш з сім’єю та дітьми, то це інша історія. Не те, щоб часу немає, просто мізки до цього не адаптовані, виникає багато турбот. Будь-який українець, який поїхав би у моєму віці, пристосувався б до європейського життя. Не знаю, як тепер, але я в юності мріяв стати особистістю, досягнути класного футбольного рівня.

- Фінансовий аспект теж був важливим?

- Безперечно, але повірте, я не думав про гроші. Зате про нинішніх хлопців у дублюючих складах чув трохи інше – у кожного вже є новий іPhone. А я ще у 15 років спав з футбольним м’ячем і виходив у вільний час тренуватися додатково. Зараз вектор трохи змінився і з’явилися "інстаграми", "фортнайти", "фейсбуки" і всякі гаджети. Втім я не хочу драматизувати. Коли приїжджаю в Одесу, то бачу заповнені дитячі майданчики і діти все одно люблять футбол. Інколи це краще, ніж тренування у спецшколі. У дворі немає хвилювання, а лише задоволення та імпровізація. До речі, в Німеччині таких дворів обмаль.

"Сильно шкодую і визнаю свою помилку"
 

- У середині 90-их менеджер Андрій Головаш організував трансфери за кордон не тільки вам та Вороніну, а й ще кільком юним хлопцям: Гребеножку, Левченку та Бендовському. Якось Воронін сказав, що не усі реалізуватися сповна через відсутність характеру. Згідні?

- Скажу одразу – усі хлопці були реально талановитими. Взяти хоча б того ж Сергія Левченка, який, на превеликий жаль, трагічно загинув… Він справді мав шалені дані і нагадував мені Віктора Леоненка за стилем гри. Безперечно, помилки всім нам заважали. Коли футбол вже не на першому плані, то це дається взнаки. Я це пережив, коли був у Нідерландах.

- Як це проявлялося?

- У перші два роки фахівці та преса називали мене одним з найталановитіших гравців елітного дивізіону. Моя щира любов до футболу трохи згасла. Сильно шкодую і визнаю свою помилку. Футбольний бог це врахував. Зараз мені 38 і я розумію – для того, щоб чогось досягнути, треба працювати, працювати і ще раз працювати.

- Одне з ключових хибних рішень у вашій кар’єрі трапилося наприкінці футбольного шляху. Ви не раз повторювали, що переїзд в Одесу у 2007-му вважаєте головною помилкою у житті. Тепер теж віддали б перевагу Чорноморцю перед Віллем ІІ?

- Головний аргумент на користь Чорноморця – бажання частіше бачити батьків. Половину життя я провів не вдома. Коли щороку навідувався в Одесу під час відпустки, то в основному спілкувався з друзями, а не з рідними. Тому я банально хотів більше часу проводити з батьком і мамою. Другий фактор – непогані умови в контракті. Якщо б я міг повернути минуле? Мабуть, таки шкодую…

- Українські футбольні реалії вам здалися незвичними?

- Так, я зіткнувся з певними проблемами і людям в клубі сказав, що я так не робитиму. Зіткнення менталітетів справді відбулося.

- На одній з перших прес-конференцій наставник Чорноморця Віталій Шевченко здивував зізнанням: "Повноцінно я Валєєва не знаю". Раніше звучала інформація, начебто у вас повне взаєморозуміння?

- Мене брав у команду Семен Альтман. Однак незабаром його змінив Шевченко. Згодом ми зустрілися на базі: "Мені потрібен твій голландський менталітет. Давай, готуйся". Тоді я мав деякі справи у Нідерландах:дружина на 9-му місяці вагітності, необхідність вирішити дрібниці з банківськими рахунками. Відпросився на два тижні, ми потисли руки, підписали контракт і я поїхав збирати речі.

- Після приїзду щось змінилося?

- За два тижні все перевернулося. Звісно, на тренуваннях я виглядав не ідеально і фізично не був готовим. А ще ця спека у +50°C. Будь-якому футболісту необхідний час на адаптацію. Якщо мені дати м’яч і сказати "пробий" чи "обіграй один в один", то я це зроблю. Але ж мова йшла про бігову роботу, тактичні моменти. Тренери це побачили і почалося: "Він не тягне, такий-сякий". Мене відсторонили і я почав працювати індивідуально: по два тренування на день, бігаю, стрибаю… Якось навіть швидку викликали – стало зле від навантажень.

- Згодом вас перестали допускати на тренувальну базу?

- Це вже кінцева фаза наших відносин з Чорноморцем. Телеканал 1+1 приїхав, зняли сюжет, я звернувся в суд. Загалом все владнали – пеню я пробачив, клуб розрахувався за зобов’язаннями. З тодішнім віце-президентом клубу Олегом Марусом у нас і тепер нормальні відносини, образ ніяких немає. Така я людина – намагаюся зла на серці не тримати і про Чорноморець у мене позитивні спогади.

- Проте це прискорило прощання з футболом?

- Всі ми платимо по боргах за свої помилки. Десь втратили, значить десь знайдемо. Я сам винен, якщо щось відбувалося не так. Не варто шукати крайніх.

"В екіпіровці Борусії ходив по Дерибасівській"
 

- Ваша поїздка у Німеччину розпочалася з випадковості. На це справді вплинула стаття у газеті?

- Мені показали газету з інтерв’ю Вороніна і я зацікавився, хоча всерйоз не розглядав такого варіанту. На мого тренера Ігоря Негару вийшов агент Андрій Головаш, який шукав талантів в Україні. Мій Чорноморець виступав доволі непогано на дитячому рівні, мав заруби з київським Динамо. Головашу приглянулися три хлопці: син тренера Андрій Негара, Ігор Бендовський і я. В підсумку я та Негара поїхали в Менхенгладбах, а Ігор – у Дортмунд.

- Ви не одразу погодилися на переїзд?

- Вперше Головаш зателефонував безпосередньо мені. Я порадився з батьками і ми вирішили відмовитися, адже мені було 14. Коли я вже забув про цю розмову, Ігор Петрович розповів про інтерес Головаша і ймовірну поїздку за кордон. Тоді я погодився – розумів, що на мене чекає нове життя і варто спробувати свої сили. То був новий виклик.

- Що найбільше здивувало у Німеччині?

- Коли мені видали екіпіровку менхенгладбахської Борусії, то я не знімав її півроку (посміхається). Навіть у відпустці по Дерибасівській у ній ходив. У 90-их в Україні відчувався дефіцит товарів: йогурти, жуйки, шоколадки – я це бачив нечасто. В Німеччині я спочатку мешкав у місцевій сім’ї і міг вільно харчуватися манго та ківі, пити йогурт і взагалі жити із заповненим холодильником. З адаптацією допомогли Воронін, Гребеножко і Нечипорук, які приїхали трохи раніше. Хоча перший рік супроводжувався плачем – я сумував за батьками, адже був ще дитиною. Попри це, ніколи не шкодував і радію, що все так трапилося. Зараз у мене дружина, троє дітей і я надзвичайно щасливий. Нічого не вдієш – інколи в житті доводиться йти на жертви.

- Більшість дітей розпочинають займатися футболом через банальну любов та природній інтерес. У вас, здається, не все так просто?

- До шести років я дуже сильно хворів, переніс запалення легенів. Вперше занедужав, коли був немовлям, у 4-місячному віці. Батьки розповідали, що я вже трупними плямами покрився. Мене начебто в морг готувалися везти. На щастя, молодий лікар врятував моє життя. Проте проблеми з легенями нікуди не зникли. З часом лікар порадив батькам записати мене на футбол або на плавання. Оскільки я боюся глибини, тому вибір зупинили на футболі. Це допомогло перерости проблеми. До речі, я вже два роки, як не палю – відмовився від цигарок і почуваюся прекрасно.

- Коли поруч є брат, то футболом займатися простіше. Розбивали з Рінаром щось у квартирі?

- Ми мешкали на 9-му поверсі в одеській багатоповерхівці. Щоб ти розумів – сусіди знизу тричі змінювалися. Діти товклися, а людей це дратувало. Кричали, сварилися, стукали по батареї. Що вдієш з дітьми?Коли я залишив дім, то сусіди нарешті зітхнули з полегшенням. Рінар – великий талант, теж пробував себе у Нідерландах і вразив усіх, коли був ще юнаком. Через проблеми з документами не все склалося. Брат мав дуже багато класних футбольних якостей, грав у Альтмана та Максимова.

"Гол Бєліка – це не випадковість"
 

- Ви змалечку викликалися у юнацькі збірні України. Нерідко футболісти, які грають за кордоном змінюють громадянство або ж неохоче їздять у збірну. Серед вашого покоління стабільно у синьо-жовтих кольорах грали два "легіонери": ви та Віталій Комарницький з Ізраїлю. Що вас мотивувало?

- Я виступав у команді Анатолія Крощенка, який створив особливий мікроклімат. До кожного тренер мав підхід. Зі мною Анатолій Миколайович був м’яким, дозволяв імпровізувати на полі. Глянь відео з чемпіонату світу в Аргентині – я грав усюди, виконував функції вільного художника. Крощенко дав мені свободу, я дуже вдячний йому. На жаль, нам не пощастило в 1/8 фіналу проти Парагваю – Україну відверто засудили. Та команда була здатна на більше.

- На початку 2000-их наші футболісти не дотримувалися традиції виконання гімну. Крощенко виявився новатором. Тренер розповідав, як його дружина відшукала у друзів слова "Ще не вмерла", а Анатолій Миколайович перексерив текст для футболістів і роздавав у літаку.  

- Це правда, такий момент був. Крощенко не наполягав, знання тексту не перевіряв. Хлопці розуміли, що захищають честь країни і за власним бажанням співали гімн. "Вас по телевізору показуватимуть, земляки побачать", — казав наставник. Це лише демонструє правильність підходу Анатолія Миколайовича. Такі якісні тренерські методи у нього були і щодо футболу, він умів підібрати слова. До того ж Крощенко мав беззаперечний авторитет у колективі, всі його любили і прислуховувалися.

- Попри те, що Анатолій Миколайович сповідував жорсткість у відносинах з підопічними.

- Його жорсткість була справедливою. Крощенко міг і посварити, і пожартувати. Якось мені треба було на день пізніше приїхати у табір збірної. Я повідомив тренера про це і він без жодних проблем пішов на зустріч. Крощенко – надзвичайно хороша людина. У нього футболісти, умовно кажучи, розквітали.

- У 2000-му році юнацька збірна Крощенка програла у фіналі чемпіонату Європи французам. Все вирішив гол наприкінці зустрічі.

- Подивися, з ким ми в групі змагалися. Обіграли німців і хорватів, з Нідерландами внічию зіграли. Хоча на нас ніхто не ставив. Коли ми добралися до фіналу, то подумали "А чому б ні?" У першому таймі ми нічим не поступалися Франції, а я навіть забити міг. На жаль, не зовсім правильно намагався прокинути вбік від воротаря і втратив нагоду. Вважаю, що з піднятою головою ми повернулися додому.

- Чемпіонат світу через рік запам’ятався геніальним голом Олексія Бєліка. Ви бачили це футбольне мистецтво на власні очі. Що подумали в ту мить, коли м’яч опинився у сітці?

- Усі наші успіхи – це заслуга Крощенка. В колективі панував такий мікроклімат, що у хлопців інколи відкривалися надможливості. На футболіста нічого не тисне, він не боїться втратити м’яч, грає у своє задоволення. Олексій не один такий гол забив на чемпіонаті світу, а два – це не випадковість. У нас із Бєліком була хороша взаємодія. Ми домовлялися – віддаю йому всліпу на хід, а він пасує мені. Олексій – шалений форвард класного рівня. Якби він раніше поїхав у Європу, то міг побудувати ще кращу кар’єру. Зрештою, у Шахтарі Бєлік теж чудово себе проявив.

(дивись починаючи з 03:50)

- Руденко, Даниловський, Симоненко, Шершун – виконавці, які можуть пишатися своєю кар’єрою. Кажуть, одним з найбільших талантів вашої збірної вважався Андрій Герасименко. Як гадаєте, чому у нього не все склалося?

- Андрій – типовий динамівський футболіст з хорошою технікою. Та й хлопець він непоганий. Можливо, у його футбольне життя втрутилися певні обставини. Не оцінюватиму футбольний шлях Герасименка. Просто трапляється так, що внутрішня слабкість у деяких футболістів відображається на футболі і руйнує усі зусилля.

"Люди прості, без пафосу. Ніби приїхав у село до бабці і дідуся"

- Головна команда вашої кар’єри – Де Графсхап, який представляв нідерландське містечко Дутінгем. Чому вирішили поїхати з Німеччини?

- У певний момент я побачив, що варто залишити Менхенгладбах, оскільки в Нідерландах я міг отримати більше можливостей для розвитку. Я зіграв на юнацькому турнірі у Нідерландах, де брали участь провідні європейські клуби і Де Графсхап запропонував мені 5-річний контракт. Нідерланди – країна компактна, за дві години можна добратися в будь-яку точку. Я почувався там комфортно.

- Раніше в Ередивізі виступав українець Юрій Петров, який характеризував місцевий футбол одним словом "свобода". "Відсутність хитромудрих правил, повна довіра до гравця, ніяких штрафів за зайві кілограми", — розповідав Петров. Теж це помітили?

- Заїздів на базу у нас справді не було. Якщо гра о 19:00, то могли за 8 годин до початку матчу зібратися і поселитися в готелі. Після поєдинків тренери не забороняли, наприклад, випити пива. Деякі ветерани навіть могли палити. Якщо ти виходиш на поле, викладаєшся і показуєш хороший рівень, то претензій тобі не висловлюватимуть. Футболістів із запахом на тренуванні, звичайно, ніхто не терпітиме. Втім я не пригадую таких випадків – усі мої партнери були свідомими. Граєш – отримуєш гроші, вилітаєш з обойми – ніяких матеріальних благ.

- У Де Графсхапі ви стали своїм, тому, мабуть, добре знаєте філософію клубу, який мав прізвисько "суперфермери»".

- Дутінгем – місто фермерів. Люди всі прості, ніякого пафосу і понтів. Стадіон завжди заповнений,і в елітному дивізіоні, і в нижчій лізі. Мене вражала їхня фермерська простота. Знаєш, ніби приїхав у село до бабці і дідуся. Нам полуницю і спаржу привозили, люди кликали до себе – могли нагодувати.

- Незважаючи на просту атмосферу навколо клубу, за Де Графсхап виступало чимало гравців з іменем. Хто вас вразив найбільше?

- Петер ван Воссен – мега-унікальний футболіст, який виступав у Рейнджерсі, Аяксі та Андерлехті. У 35 років він обіграв пів команди ПСВ і віддав передачу партнеру на порожні ворота у важливому матчі – це унікальний епізод. Петер мав шестеро жінок і кількох дітей. Він, а також інший наш ветеран Джон ван ден Бром, частенько ночували у мене. Це ті футболісти, які могли покричати, поставити на місце. Люди, які володіли духом переможця. Взагалі нідерландці відрізнялися ментальністю від німців.

- У чому це проявлялося?

- Вони любили веселощі – ми всією командою на карнавал їздили, постійно веселилися. До речі, ван Воссен познайомив мене з Франком Райкардом, коли той ще роттердамську Спарту тренував. Той же ван Воссен організував мені варіант з Рейнджерсом. На жаль, через ліміт на легіонерів у Шотландію я не поїхав. До того ж Де Графсхап очолив Петер Бош, який одразу запевнив: "Залишайся, навіть не думай про переїзд".

"На столі в Боша стояли вино та віскі"
 

- Місцева преса писала про конфлікт, який у вас згодом виник з тренером.

- Практично щодня після тренування ми розмовляли з Петером, обідали разом. Я постійно грав у старті, поки в одному з поєдинків не схибив з пенальті. На додачу штанги обстріляв, а ми невдало зіграли. В команди почалася невдала смуга. За підсумками колективної наради мене вирішили потіснити зі складу. Останньою краплею став поєдинок з Фейєноордом.

- Що трапилося?

- Ми програвали 0:2, потім двох суперників видалили, а я й далі залишався на лаві запасних. Натомість Бош випустив на поле опорника, коли роттердамці зняли Робіна ван Персі. В підсумку, ми поступилися 3:4. Я обурився і запізнився на тренування. "Ти молодий хлопець, я не потерплю цього", — сказав тренер і відправив мене в другу команду.

- Конфлікт вдалося загасити?

- Я зателефонував і попросив пробачення. Мені не соромно зізнатися, якщо я в чомусь не правий. Відтоді у нас чудові відносини. Зараз Бош тренує Байєр, а після Де Графсхапа у його кар’єрі був ще Вітесс. Так от Петер розповідав Денису Олійнику про мене, хвалив, та відзначав, що я сам винен у тому, що не зробив велику кар’єру.

- Вас не здивувало те, що після невдалого періоду у Де Графсхапі Бош виріс до рівня Аякса та дортмундської Борусії?

- Шлях Боша – непростий. Поступово він набрався досвіду, зміцнів. Ще в Де Графсхапі Петер давав цікаві і кожного разу нові тренування. Ніяких розтяжок – заняття розпочинається з роботи з м’ячами. Кажуть, що Бош зараз у Байєрі аналогічно працює. Хочеш розминатися? Виходь завчасно і роби це сам.  

- Денис Олійник в інтерв’ю розповідав, як після одного з матчів Бош заніс у роздягальню ящик пива.

- Петер – дуже проста людина, яка любить пожартувати. Якось Бош запросив усю команду до себе додому – на столі стояли вино та віскі. Ми скуштували м'ясо, а потім усі ще й в нічний клуб поїхали. Зрештою, не тільки Бош дозволяв нам такі речі. В інших тренерів були схожі методи.

"Чому сусіди виконують зобов’язання, а мої діти мають порушувати?"
 

- Не можу не запитати вас про Класа-Яна Хунтелара. У Де Графсхап він прийшов у 20-річному віці, проте Реалом та Міланом і не пахло – жодного голу у вашій команді. Могли повірити, що цей хлопчина стане зіркою європейського масштабу?

- Одразу по приїзду з ПСВ він навіть у заявку Де Графсхапа не потрапляв. Ми часто залишалися після тренувань і разом працювали. Я навішував, а він бив. Хунтелар – працьовитий і скромний хлопець. Коли він став топ-форвардом і виступав у Шальке, я травив його: «Недаремно я тебе тренував». Історія його успіху – це титанічна праця, яка залишилася поза увагою. Після Дутінгема Хунтелар спустився ще нижче – перебрався в Апелдорн, де назабивав безліч голів. Варто додати, що перехід з ПСВ у Де Графсхап це вже крок назад, а йому довелося зробити це двічі. Як бачиш, не зашкодило. 

- У 2002-му Фейєноорд обіграв у фіналі Кубка УЄФА дортмундську Борусію, а двома тижнями раніше ви забили переможний гол у ворота роттердамців. Особливий епізод?

- Я діяв на позиції прихованої «дев’ятки» і стягував на себе захисника. Мартін Меердінк пройшов по флангу і віддав на ван Воссена. У нас з ним була чудова взаємодія і ми любили грати у короткий пас. Петер у тому епізоді так і зробив. Далі справа була за мною. Фактично той гол позбавив Фейєноорд чемпіонства – вони втратили перше місце і потім пропустили ривок Аякса та ПСВ.

- У Нідерландах ви грали проти ван Боммеля, Ністелроя, ван дер Варта та Снейдера. Проти кого було найскладніше?

- Проти Ар’єна Роббена, який дебютував у Гронінгені ще в 16. Здавалося, Ар’єн грав лише однією ногою. Всі начебто знали, що Роббен тікатиме ліворуч, однак він все одно тікав ліворуч (посміхається). Так тепер робить Мессі. Такі нестандартні футболісти завжди викликали у мене захоплення. 

- Ви завершували кар’єру у Шиннику. Найбільша цінність того періоду – робота з Іллею Цимбаларем?

- Я дуже вдячний йому – у нас були дружні стосунки. Ліва нога Іллі Володимировича це щось особливе та унікальне. Отримав від Цимбаларя багато важливих футбольних порад. Також на ноги мене поставив іспанський тренер з фізпідготовки Рубен Сальвадор, якого у штаб запросив Ігор Лєдяхов. Згодом в клубі відбулися зміни і я вирішив, що настав час прощатися з футболом. Хоч мені виповнилося тільки 30, та мене тягнуло додому. Практично не бачився із сім’єю, тому вирішив, що треба завершувати виступи.

- Більшу частину життя ви провели за межами України, а зараз живете у Дюссельдорфі. Відчуваєте себе німцем?

- Прагну переймати правильні речі. Мій тато – татарин за національністю. Батьки виховували мене жорстко, дисципліновано і з усвідомленням поваги до людей. Те саме намагаюся передати своїм дітям. В Німеччині усі дотримувалися карантину. Умовно кажучи, чому мої сусіди виконують певні зобов’язання, а мої діти мають їх порушувати? Так не культурно. І футболу це теж стосується. Якщо у тебе завтра тренування на 9-ту ранку, то сьогодні ти не можеш лягти о 3-й ночі. З дисципліни розпочинається практично усе. І так не лише у футболі.