Відстали від трендів: у чому головна проблема Челсі

Друга поразка Челсі від Манчестер Сіті поспіль – за сумісництвом шоста поразка команди в останніх дев'яти офіційних матчах – викликала найактивнішу реакцію в середовищі англійських уболівальників та експертів. Один із них, чемпіон світу та Європи, за сумісництвом колишній гравець Челсі Франк Лебеф, після матчу сказав, що клубу для успіху потрібно... звільнити Грема Поттера. Того самого Грема Поттера, який сам заступив на свою посаду тільки протягом сезону – і з яким підписали безпрецедентний за тривалістю (5 років) і ціною (12 млн фунтів на рік) контракт.

Звичайно, Поттера ніхто найближчими тижнями не звільнить – але сам факт, що таке питання вже повисло в повітрі, добре демонструє, в якій обстановці живе клуб. Живе вже чверть століття, з того часу, коли Лебеф захищав його кольори на полі. Неможливо уявити, щоб за тих же умов (18 матчів після приходу посеред сезону – і вісім з них виграні) навіть найемоційніша легенда клубу пiдiймала б питання про зміну тренера в Ліверпулі, Ман Сіті, МЮ чи Арсеналі.

Звичайно, Поттер не заслужив бути звільненим. Так само цього не заслуговував і Тухель. А ось Челсі навіть дуже заслужив такі результати. Заслужив насамперед тим, що він досі оперує на ринку категоріями “заслужив/не заслужив”.

Трансферне сальдо клубу за останні три роки близько до позначки в мінус 500 мільйонів євро – і це якщо не брати до уваги витрати на тренерів. Клуб фактично колекціонує наймодніших та найперспективніших гравців: Хаверц, Зієш та Вернер могли всі разом входити до умовних топ-5 головних талантів Європи за 2020-й рік; Маунта Челсі теж купив би, якби той не виріс у клубній академії. І, при всій цій пишності – поточне десяте місце, з десятиочковим відставанням навіть від зони ЛЧ.

Челсі вже котрий рік живе під знаком постійної кадрової революції. Вона, революція, була властива Стемфорд Брідж завжди, але в останні роки торкнулася навіть тих персонажів, які здавалися (і самі вважали себе) недоторканними. Клуб не просто продав Роман Абрамович – ще й Марина Грановська втратила статус гендира, й Петр Чех пішов з посади технічного директора, і взагалі всі люди, які планували перебувати в ложі Стемфорд Брідж ще багато років, поступилися своїми місцями Тодду Боелі та його свиті.

І план Боелі, таке відчуття, зводиться до того, щоб купувати, купувати і ще раз купувати. Перемога в ЛЧ лише два роки тому забута – Челсі посилюється наче на випалену землю. Друге трансферне вікно ще навіть не досягло екватора, а Челсі підписав уже п'ятого (за найскромнішими оцінками) топ-новачка. Стерлінг, Кулібалі, Бадьяшиль , Обамеянг і Фофана №1 – футболісту, які беззастережно повинні претендувати на основу, виходячи просто з бекграунду, поєднання факторів “сума трансферу”, “трансферна вартість”, “зарплата”. Чуквуемека, Закарія та Фофана №2 – також гравці з претензіями на велич, але п'ять гравців, які будуть незадоволені опинитися в запасі, клуб при Боелі прийшли точно.

Як наслідок, клуб безжально ріже по живому, коли справа стосується старожилів команди. Цікаво, президента самого не бентежило, що Маркос Алонсо, Антоніо Рюдігер й Андрес Крістенсен (гравці, кожен із яких зіграв важливу роль у завоюванні Кубка Чемпіонів) пішли, м'яко кажучи, не в майнці з осасунами? Що вони були потрібні суперникам по класико? Челсі відпустив трьох захисників, щоб потім викладати сотні мільйонів на придбання нових – і все одно грати в обороні набагато гірше.

Квінтесенція такої футбольної булімії – інтерес Челсі до Михайла Мудрика. Клуб у 2019 році купив на лівий фланг одного гравця, Пулішича – за 64 мільйони євро. Не сподобалося – і 2022-го взяв другого, Стерлінга, уже за 56 мільйонів. Знову виходить не дуже – і через півроку після Стерлінга клуб намагається посилитися третім гравцем, з Пулішичем та Стерлінгом все ще у складі.

Стерлінг у Челсі непогано грав хибну дев'ятку? А чому це має мати хоч якесь значення, на тлі таких результатів Челсі зі Стерлінгом? І навіщо тоді клуб купував Обамеянга , якщо Рахім потрібен попереду? Челсі вже навіть не намагається виглядати клубом із трансферною стратегією: він купив уже трьох центральних захисників за 38+ (у випадку з Фофана таке формулювання дуже скромне – він коштував 80) мільйонів за ті два роки, що минули після відходу Фікайо Томорі в Мілан. Звичайно ж, Томорі коштував Мілану дешевше, ніж вартість будь-якого з трійки Фофана – Бадьяшіль – Кулібалі .

Буде лицемірством пов'язувати проблеми Челсі зі зміною власника. Якщо судити саме за стилем поведінки, то власник у синіх не змінився абсолютно. Це все той самий карикатурний хапуга з мотивацією “щоб працювало, треба всіх купити – якщо не працює, всіх продати і знову всіх купити”. Різниця хіба що у більшій медійності , більшому бажанні красуватися перед телекамерами.

Змінився сам футбол. У сучасному футболі купити Кірана Трiп'єра (вікового крайнього захисника) може бути для становлення великої команди набагато важливішою, ніж Тімо Вернера або Кая Хаверца (головних молодих зірок Бундесліги поза Баварією). А вже не купити Лукаку може бути цінніше, ніж купити взагалі будь-кого.

У футболі більше стала значити домінація та менше – перехідні стадії. Гвардіола, по-перше, ще 14 років тому заразив своїм прикладом усю футбольну Європу, а по-друге, ці 14 років не соромився розвиватися та працювати над собою. Вже й учні його дорослі до топ-клубів (один із них навіть вищий зараз у таблиці), а найкращі із суперників не соромляться в нього вчитися – домінація просто стала превалювати над вибуховими епізодами. І, до речі, стагнація Жозе Моуріньо набагато більше обумовлена цим, ніж “зазнався” й “облінився”, які зазвичай висувають як ліниві аргументи.

Для домінуючої команди на повному серйозі може бути важливіше не робити трансфери, ніж робити. Гравцям може бути корисніше впізнавати один одного і тренера зайве міжсезоння, ніж сотий раз підлаштовуватися під нових партнерів, начальників, тактику і т.д. і т.п. За одне таке міжсезоння конкретні гравці можуть досягти прогресу, який зніме питання про посилення в принципі, а тренер розкрити гравця на новій позиції. І, звичайно, клуб, в якому П'єр-Емерік Обамеянг навіть не приховує при підписанні контракту , що хоче попрацювати з Тухелем, а через ліченi тижні після його переходу звільняється Тухель – повна протилежність описаному вище.

Це й близько не означає, що трансфери не потрібні: той самий Ньюкасл виклав 70 мільйонів за Александра Ісака. Але потрібні трансфери під концепцію, певну схему гри. У певній ситуації конкретні гравці, які мають певний набір навичок, можуть так само переходити за рекордні суми – але лідери команд з іншою концепцією можуть бути не потрібні навіть безкоштовно. Не потрібні, незалежно від кількості голів та трофеїв: невипадково Челсі довше за будь-який інший топ-клуб претендував на Кріштіану Роналду.

Валерій Лобановський, дивлячись на сучасний футбол з небес, має посміхатися: футбол став саме таким, як він передбачав, гравці в успішні команди почали набиратися лише під певну концепцію. І такому футболу Челсі відповідає значно гірше, ніж Поттер і тим паче Тухель.

Тухель міг бути тим самим клеєм, яким би склеював безліч амбітних та егоїстичних людей у єдиний колектив – не лише на полі, а й за його межами. Він мав необхідну ачiвку “+500 до авторитету” за перемогу в ЛЧ; він просто блискучий тактик, який, як ніхто інший, міг того ж Аспілікуету тричі на тиждень використовувати на трьох різних позиціях – і всі три рази вдало; окремий кайф у тому, що він не забував про академію Челсі і, як міг, довіряв її гравцям.

Новий власник клубу навіть, начебто, розумів і приймав це. Зараз про це смішно згадувати, але Боелі спочатку наділив Тухеля величезними повноваженнями, надав вирішальне слово при комплектуванні команди. На жаль, це дуже швидко закінчилося, перетворившись на образи за блокування трансферу Роналду.

Одне з найважливіших завдань, яке має вирішити Челсі – перестати купувати. Так, як свого часу зробив Тоттенхем під керівництвом Почеттіно – щоб раптово виявити у себе найталановитіше покоління молоді. Так робив Арсенал, певного моменту виганяючи гравців набагато більше, ніж запрошуючи – щоб дати розкритися молодим талантам. З такого ж чищення складу починав Клопп, який і потім наполягав, що відновлення гравців після травм – все одно нові трансфери. Так, як це робив... сам Челсі – у сезон, коли на нього наклали трансферний бан і клуб зі здивуванням для себе відкрив Маунта, Абрахама і Джеймса.

Усупереч усьому лондонський клуб свято вірить у трансфери, хоча зараз для клубу доречніше повірити у тренування. Що ж, у нагороду за це він уже в січні практично гарантував собі результат гірше, ніж у сезон трансферного бана.