Football.ua

Як "дракони" Європу запалювали: фантастична історія Порту

Про команду, яка відібрала можливість в Динамо завоювати КЄЧ для того, щоб зробити це самій.
28 November 2020, 12:00
Фан-сектор

Історія португальского футболу знала не так багато звитяг як на клубному, так і на національному рівні. Хоча декому це може здатись дивним, адже ми знаєм багато легенд і просто непоганих гравців з португальским паспортом. Всього лише 1 перемога на чемпіонаті Європи. Та по дві перемоги від Бенфіки і Порту в КЄЧ/ЛЧ. І, як на мене, саме перша перемога Порту є невиправдано забутою. Посудіть самі: про перемоги Бенфіки ми знаєм завдяки генію Еусебіо та прокляттю Белли Гутмана, друга перемога Порту відбулась уже в вік інформаційних технологій, і якщо дехто з читачів (та й зрештою я сам) не мали можливості спостерігати цей матч в прямому ефірі, то його головні герої і шлях Порту до трофею відомий, певно, всім без виключення. А от чи змогли б ви взагалі згадати, що ця перемога була не першою для Порту в цьому турнірі? Це питання, на яке має собі відповісти кожен особисто.

"Король  Артур"

Жодної команди-переможниці не могло б існувати без людини, навколо якої всі об’єднуються, яка керує всіма процесами та забезпечує безперебійну роботу механізму. Ця людина – головний тренер. І в тогочасному Порту ним був Артур Жорже — свій вихованець, в якого, на превеликий жаль, не вийшло закріпитися в клубі в якості гравця, через що найкращий відрізок своєї кар’єри він провів в стані одного з найзліших ворогів "драконів" – в Бенфіці. 

Попри це та те, що подальша тренерська кар’єра "короля Артура" не стала такою ж блискучою, як неймовірний тріумф в 1987, він був і залишається легендою Порту. Легендою, яка вписала своє ім’я в історію, мабуть, найвеличнішого клубу своєї країни золотими буквами. І саме в той момент він був однією з найщасливіших людин на землі, та зробив такими ж мільйони португальців, особливо фанатів Порту.

Творці Успіху

Це може здатись дивним, але в складі того Порту ви не знайдете абсолютно жодної фігури, яку можна було б назвати без жодних суперечок легендою, що залишила свій слід в історії футболу назавжди.

Найвідомішим футболістом цієї блискавичної команди був Паулу Футре неймовірно оригінальним прізвиськом "португалець" чи "португальский Марадона", який після того тріумфу став вдруге футболістом року в своїй країні та ледь не виграв Золотий м’яч. Його історія може здатись декому вже дещо другорядною, але з огляду на хронологію ми зможемо зрозуміти, що це не так. Він буквально змінив законодавство цілої країни та став першопрохідцем серед португальців в топових європейських чемпіонатах.

Наразі це є нормою, втім, без Паулу Футре це могло б статись пізніше та, можливо, не в таких масштабах. Справа у тому що до 1987 будь-яка людина, придатна до військової служби в Португалії, мала її проходити в повній мірі. Та президент Порту Пінту да Кошта (так, саме той Пінту да Кошта, який є президентом Порту і по сьогоднішній день) спочатку домовився про відстрочку, щоб Паулу міг в повній мірі відіграти сезон і допомогти команді, як потім виявилося, стати першою не тільки в Європі, а й в історії португальского футболу. А потім вже сам Паулу Футре після свого трансферу до стану Атлетіко замість тренувань та ігор мав вести перемовини з урядом про привілеї для португальських спортсменів, які прославляють країну. Справою це було непростою, тому що правляча партія Португалії хотіла використати Футре в якості прикладу для дієздатної молоді, яка б за задумом урядовців загорілася б бажанням віддати Вітчизні борг, а інше вже історія.

Не слід забувати й про героїв тіньових, які не є відомими пересічному футбольному глядачеві навіть і близько, але залишились в історії та серцях вболівальників "синьо-білих".

Одним з таких є Жуан Пінту – правий захисник та капітан тих воїнів, які скорили Європу. Рекордсмен Порту по зіграним матчам та "гравець одного клубу", один з найкращих правих захисників в історії усього португальского футболу. Улюбленець вболівальницької торсиди, який ніколи не був суперзіркою в класичному розумінні навіть на батьківщині та отримав капітанську пов’язку на фінал, на жаль, через дещо  трагічні обставини,а саме перелом ноги партнера по команді Фернанду Гомеша

Шлях до "Віденського замку"

Шлях Порту було розпочато з 1/16 фіналу. Матч проти мальтійських "аяксидів" 17 вересня 1986 року на "Ештадіу Дос Аркос" видався легкою прогулянкою для "драконів". Вже на 20-тій хвилині матчу відкрив рахунок вищезгаданий Фернанду Гомеш, який був незупинним того вечору. А через 5 хвилин його підтримав Елоі – 2:0 на середину першого тайму. Після цього в грі настало гольове затишшя перед справжньою бурею, яку відновив все той же Фернанду Гомеш.

Невдовзі його підтримав алжирський нападник Маджер, далі дубль оформив Антоніо Андре, а крапку в матчі поставив своїми двома точними вистрілами (хто б міг подумати?) Фернанду Гомеш. Між двома цими його голами затесався влучний постріл Чельсо (ні, не Джованні) на 80-тій хвилині. Рахунок матчу – 9:0.

Матч на Мальті  1 жовтня того ж таки 1986 був абсолютною формальністю і завершився 0-1 на користь Порту — відзначився Антоніо Соуза (0-10 за сумою двох матчів).

В 1/8 фіналу Порту чекав неприємний сюрприз у вигляді Остравського Вітковіце з Чехословакії. В першому матчі 22 жовтня в Остраві на Місцевому стадіоні, можливо, для декого несподівано чехословаки нанесли єдину за увесь турнір поразку "драконам". Засмутив  блакитно-білу частину Португалії Іржи  Шурек з пенальті на 24 хвилині

Та в себе вдома вже через 2 тижні Порту запалив публіку трьома м’ячами, не пропустивши у відповідь жодного. Вже відомі нам Антоніу Андре, Чельсо та той самий Паулу Футре забили по м’ячу в ворота гостей на 5,26 та 82 хвилинах відповідно. У наступному раунді на цю  шалену компанію вже очікував датський "Брондбю".

До честі "хлопців з Вестегнена", які стали першою командою з Данії з повним складом гравців на професійних контрактах, незважаючи на статус досить молодої команди (в cкладі не було жодного гравця за 30, тоді як у заявці Порту на той сезон таких було дванадцятеро, серед яких були і гравці основного складу — вищезгадані Чельсо, Елоі та воротар тієї команди Йозеф Мілінарчек) і, відповідно, андердогу двоматчевого протистояння, на ділі виявилися чи не найважчим суперником за весь шлях до фінального матчу.

В першому матчі 4  березня 1987  команда, яка відкрила шлях до професійного футболу Петеру Шмейхелю та Браяну Лаудрупу, поступилася з мінімальним рахунком 1-0 — єдиний м’яч забив Маджер

А вже 18 березня в себе вдома Брондбю на одноіменному стадіоні перемоги не віддав. Втім, навіть нічиєї 1-1 (голи записали на своє ім’я Жуарі у складі Порту та Пер Штефенсен за господарів) вистачило для проходу далі.

Півфінал – напевне, найсумніший розділ у цій історії для українських вболівальників. Та пройдемо через це знову – можливо, якби видатному функціонеру Порту не вдалось би домовитися про відстрочку для Футре, це б могло бути вирішальним словом на користь українських "біло-синіх". Хоча зрештою, навіть незважаючи на це, кияни були фаворитами. А хіба мають бути інші очікування, коли в твоєму складі грають два володаря Золотих м’ячів, один з яких тоді вважався чинним? 

Як би там не було, та ввечері 8 квітня 1987 в Португалії запалював лише один гравець, який так ніколи і не отримав золотого м’яча — це саме Паулу Футре. Спочатку після неймовірного слаломного проходу в оточенні чотирьох гравців йому вдалося переправити м’яч у ворота, а вже через 10 хвилин після подачі кутового було призначено пенальті в ворота Віктора Чанова. Удар з точки впевнено реалізував Антоніо Андре. На 74-ій хвилині "динамівцям" все таки вдалося відіграти один м’яч силами Павла Яковенка і це залишало Динамо в грі в статусі фаворита. Майже усі були впевнені, що на своєму полі андердоги не зможуть нав’язати боротьбу і їхня казка буде завершена.

Але 22 квітня на "Республіканському" у Порту були інші плани і вже на 3 хвилині Чельсо приголомшив київську публіку, відкривши рахунок в матчі. За вісім хвилин Фернанду Гомеш зробив завдання Динамо надважким. Крапку в матчі знову поставив "динамівець" – цього разу вже через 2 хвилини після голу Гомеша відзначився м’ячем нинішній спортивний директор Олексій Михайличенко.

Останній крок до здійснення мрії

Навіть попри блискавичну перемогу над Динамо в фіналі Порту знову приміряв на себе роль аутсайдера. Тому що на них вже чекала команда, яка була, є і буде й надалі вважатись фаворитом будь-якого протистояння. "Вічний гегемон" німецького футболу "ФК Голівуд" — мюнхенська Баварія. На шляху до фіналу вона пройшлася катком по таких командах, як ПСВ, Аустрія, Андерлехт та не менш грізний мадридський Реал. Баварія була переповнена зірками німецького та світового футболу — Жан-Марі Пфафф, Лотар Маттеус, Андреас Бреме, нинішній тренер "ротен" Ханс-Дітер Флік, Міхаель Руменігге та Дітер Хенесс.

І номінальні господарі поєдинку, який відбувався  на "Стадіоні імені Ернста Хаппеля" в Відні, на 25 хвилині матчу зусиллями Людвіга Кьогля прийнялися доводити свій статус фаворита. Якби це не було "дивом" Порту на  протязі усього турніру, ми б зараз вели розмову про, мабуть, найсимпатичнішого андердога 80-тих, якому не вистачило до перемоги в турнірі зовсім трохи. Та ми говоримо про переможців, яким вдалось зробити щасливими свою країну.

Саме тому на 77 хвилині алжирець Маджер створив справжній футбольний шедевр, переправивши м’яч у сітку воріт бельгійского голкіпера мюнхенців п’яткою, а вже через три хвилини бразилець Жуарі, який вийшов на заміну в другому таймі, встановив на табло фінальний рахунок 1-2. Казка Порту, як то і має бути, завершилася хеппі-ендом. Та ламаючи шаблони будь-яких казок, португальський "дракон" виявився тут протагоністом і переможцем.

Василь Медвідь, читач Football.ua