Капітан із Рю Лорістон, 93
Все розпочалося, коли Алексу виповнилося шістнадцять – тоді хлопчина, на свій страх та ризик, попрощався із Алжиром та взяв курс на материкову Францію, де мав жити під Монпельє у рідного дядька.
На дворі стояв 1921 рік – країна ще оклигувала від післявоєнної розрухи, але все поетапно і невпинно налагоджувалося. Налагоджувався і футбол, що прийшов на зміну розрусі, спричинивши разом із тим нову хвилю буму та перетворившись на втіху та моральну розраду.
Тож Віллаплан, що ще змалку відрізнявся винятковим футбольним хистом, був приречений на кар’єру гравця – всього на всього за якихось жалюгідних двадцять кілометрів від домівки родича, у місті Сет базувалася команда із такою ж назвою. Можливостей – греблю гати!
Багато що прояснила і розставила крапки над "і" визначальна зустріч із керманичем Дельфінів, граючим тренером, шотландцем Віктором Гібсоном, якого Александр на перегляді щиро здивував своєю жагою до боротьби і технікою. Керманич попіклувався про те, щоби юному обдарованому хлопцеві, як і решті команди, не шкодували зарплатні. Взагалі-то у 20-х роках про футбол як професійне явище не було і мови, однак клуби намагалися потайки стимулювати підопічних грошима. Гібсон бачив у Александрові неабиякий потенціал, йому імпонувало те, що кмітливий малий усе хапав на льоту та чудово взаємодіяв із партнерами на полі. Тому поява Віллаплана у стартовому складі та щедрі фінансові заохочення були банально справою часу. Паралельно постало нагальне питання щодо натуралізації і Алекс радо пристав на пропозицію надягти футболку Триколірних, таким чином, ставши першим алжирцем, що прийняв французьке громадянство.
Александр із притаманним йому атлетизмом, енергійністю та совісним підходом до гри незабаром завоював уболівальницькі симпатії Зелено-білих. Про такий стрімкий кар’єрний стрибок можна тільки й мріяти та заздрити, не правда ж?
У 1923 році Віллаплан допоможе колективу подолати сітку Кубку Франції та вийти у фінал змагання, де Дельфіни все ж прикро поступляться Ред Стару 4:2 (вельми цікаво, що усі голи були забиті ще у першому таймі – на 2-й, 7-й, 11-й, 16-й, 17-й та 27-й хвилинах). Наступного сезону Алекс та компанія знову повторять пройдений шлях, знову фінал і знову поразка – тепер від марсельського Олімпіка ще із більш прикрим рахунком 3:2.
А тоді Александр заплющить очі на амбітність, раніше виконану роботу та те, що Сет робив усе можливе, щоби вибитися у провідні клуби Франції, а значить безпосередньо розраховував на нього, і зрадить своїх товаришів переїздом до Німу із однойменного міста. Поведеться на солідні преміальні та проміняє Гібсона на відвертого середняка перед самісіньким початком сезону 1926/27. Так, це була зрада,чистої води втеча та гонитва за дзвінкою монетою.
Втім, треба сказати, що Віллаплан чітко усвідомлював скоєне і, хвала Богу, хутко реанімував зіпсовані ім’я та репутацію – забронювавши місце у середній лінії, Алекс відзначався чіпкістю, відбором та конструктивністю дій в атаці, вміло асистуючи форвардам. Шкода, забивав мало, але зріла та філігранна гра воістину приваблювала та захоплювала, і тому, в тому ж році, завдяки вищезгаданим та перерахованим чеснотам Александр дебютує за головну команду країни. Станеться це 11 квітня у матчі проти Бельгії на стадіоні Персен.
Далі креативного півзахисника запрошують на зустрічі із португальцями, югославами та австрійцями, і у всіх Віллаплан вкотре демонструє активність та не соромиться переймати на себе відповідальність, що, само собою, до вподоби фанатам – так, крок за кроком алжирець розтоплював серця вже усієї нації.
Єдине, що заважало і перед чим Александр не міг встояти, то це, як ви вже зрозуміли, перед спокусою наживи та життя на широку ногу. Він з такою ж легкістю покидає Нім та повертається до Сету, а потім з точністю до навпаки їде у зворотному напрямку. Цикл! В умовах сучасності за подібні витребеньки та загравання із публікою Віллаплану, мабуть, добре би дісталося від торсиди. Тим не менш, регулярні переїзди, на щастя, не позначилися на міжнародній кар’єрі Алекса – його без роздумів включили до списку щасливчиків, що мали вирушити на амстердамські Олімпійські ігри 1928 року.
Проблема в тому, що поїздка на ОІ виявилася безглуздою тратою зусиль та часу – Сині поступилися італійцям ще у першому раунді із рахунком 3:4, розбазаривши комфортну перевагу у два м'ячі. Зате через два роки Віллаплан перетне океан вже у якості капітана збірної – головний коуч Рауль Кодрон напередодні старту уругвайського мундіалю довірив таку честь саме Александру.
Група А видалася добротною на суперників — поряд із прибулими Триколірними розташувалися Аргентина, Чилі та Мексика. Деякої долі натхненності надав дебютний матч, оскільки він розвивався виключно за сценарієм французів — вслід за історичним голом Люсьєна Лорана, підопічні змусили мексиканців ще тричі розводити м'яч з центру поля. "Це найщасливіший день у моєму житті" — зізнався усміхнений Алекс, відповідаючи на запитання журналіста.
Та, на жаль, отриманий гандикап не вдалося закріпити — у послідуючих протистояннях Аргентина, майбутній фіналіст турніру та Чилі почергово обіграли європейців із однаковими 1:0. Віллаплан з’явився у всіх трьох поєдинках, але розчарований невтішними підсумками вирішив завершити виступи у збірній i сконцентруватися на клубних перипетіях – на той момент Алекс перебував у Парижі та захищав кольори тамтешнього Расінга. Проекту із пристойним фінансуванням та наполеонівськими планами – президент обіцяв золоті гори, мав намір звідусіль запросити найкращих виконавців та утворити команду чемпіонів та гегемонів французького розливу. Проте слова, оповиті популізмом, залишилися на папері і у 1932 році Алекс перебрався до теплого узбережжя Провансу, де приєднався до футбольного клубу Антіб.
Варто підкреслити, що сезон 1932/33 став точкою відліку професійного футболу у Франції, у зв’язку із чим внутрішня першість згідно регламенту розділилася на дві конференції і переможці своїх груп мали ще зіткнутися у фіналі.
Александр відновив форму, кондиції і, здавалося, взявся за розум – Антіб за його допомоги блискавкою вирвався на вершину Південної конференції, набравши двадцять чотири пункти. Синхронно у групі А чільну сходинку зайняв Лілль і у вирішальному матчі Віллаплан нарешті здобув золоті медалі чемпіонату. Та свято на вулиці Алекса тривало недовго – функціонери ФФФ довідалися, що Антіб підбивав суперників на договірняки і відібрала титул. У всьому звинуватили менеджера, хоча за кулісами натякали на Александра. Чутки, що півзахисник верховодив нечистими на руку справами підкріплювалися фактами, і Віллаплану вказали на двері.
Все йшло під укіс – гравець влаштувався у Ніцці і Іспано-Бастід’єні, яким орудував знайомий Гібсон, але і там також не склалося. Віллаплану пробачали жахливу поведінку, підкріплену систематичними порушеннями дисципліни, гулянки, алкоголь та жінок лише тому, що він усе ще виходив та щось доводив і самотужки вирішував долю того чи іншого поєдинку.
У 1935 році Алекс повісить бутси на цвях і цілком з головою порине у сумнівні оборудки, пов’язані із тоталізатором та договірними кінськими перегонами у Парижі та на Лазуровому узбережжі. За що і поплатиться – правоохоронці викрили махінації та запроторили футболіста за ґрати. Найдивніше те, що неочікувану омріяну свободу Александру якраз "подарувала" геополітика та загострення вiдносин між гітлерівською Німеччиною, Великобританією та Францією.
Пакт Ріббентропа-Молотова забезпечив конче необхідний, хоч і хиткий та тимчасовий тил Третьому Рейху, остаточно розв'язавши руки Гітлеру у його планах щодо Центральної Європи. Апетити поступово зростали, країни одна за одною ницо схилялися перед імперським орлом, і ось прийшла черга французів, кинутих напризволяще британцями та відрізаних згідно інструкцій плану "Гельб" від держав-учасниць Бенілюксу. На території Франції ставало все спекотніше — бліцкриг застав громадськість зненацька, тож усі нацменшини, що не "дотягували", за міркуванням пропаганди, до дійсно арійської раси, кинулися чимдуж навтьоки.
А от Віллаплан швидко зметикував, що під променями окупаційного сонця куди тепліше та спокійніше, ніж, припустимо, у концентраційному таборі Дрансі, звідки нацисти охоче відправляли до Освенціму ешелонами євреїв, циганів та борців із режимом. Звісно, колабораціонізм — штука паршива, але Алекс, мов вуж на сковорідці, прагнув викрутитися із скрутного становища будь-якими методами, навіть такими, що змусять відцуратися від фактично рідної країни. Хоча, з іншого боку, Алжир — не Франція, та і Марсельєзу у провінції співати так і не навчилися.
Отже, як бачимо, головним завданням було лише вибратися із нелюбої та остогидлої йому камери. І така нагода випала, як тільки Париж заполонили загарбницькі війська та місцеві контрабандисти, що попутно спровокували безчинство та анархію на вулицях столиці. Такий собі Анрі Лафон – знаний і легендарний у відповідних колах головоріз та керівник Чорної бригади, до слова, однієї із найвпливовіших банд країни, поповнюючи ряди прибічників, взявся завзято "амністувати" тюрми. Так Віллаплан і опинився на свободі, невдовзі пліч-о-пліч із Лафоном навперебій громлячи ювелірні магазини та кав'ярні.
Даний розвиток подій вкрай не сподобався німцям, що після аналогічних грабунків, спробували навести лад і втихомирити містян. Тут виник варіант — або ділитися накраденим, або ставати в штики та, імовірно, бути знищеним першою-ліпшою облавою поліцаїв. Причому, самі ж нацисти були налаштовані радикально, адже ватага не шкодувала і їхніх посіпак, оббираючи солдатів до нитки у темних вуличках та скверах. Зауважу, що нові господарі також часу не гаяли і таки з’ясували місцезнаходження Лафона, що квартирувався на Рю Лорістон, 93 — вулиці, якої французи цураються і до сьогодні.
Коли ж Чорна бригада прибрала до своїх рук контроль над бізнесом, починаючи від торгівлі і спекуляцією продовольчими та, ясна річ, дефіцитними товарами, і закінчуючи проституцією, німцям увiрвався терпець. Конфлікту, здавалося, уже було не минути, якби, власне кажучи, не наш герой. Одного прекрасного дня Віллаплан навпростець почимчикував до гестапо, розташованого на авеню Фош і усе владнав, запропонувавши послуги своїх "побратимів". Це, як не крути, задовольняло обидві сторони – шеф Курт Лішка отримав жадану стабільність та підтримку у особі Лафона, що тепер у формі СС задля ще більшої наживи знищував конкурентні і значно менші бандитські угрупування.
У цьому не було нічого дивного – схожа практика спостерігалася на усіх щойно захоплених нацистами територіях. Професор Роберт Пекстон відмітить: "Нацисти використовували злочинні елементи та їхніх французьких помічників, щоб зібрати євреїв у Південній зоні Франції після того, як німці окупували землі в листопаді 1942 року. Злочинці знайшли євреїв на околицях Марселя, схопили їх і передали комісії. Вони були надійніші для такої роботи, ніж звичайні поліцейські, тому що деяких учасників регулярної поліції стали гризти докори сумління у правильності рішень".
А як репресивний механізм дав ходу на повну котушку, чотирьохповерховий будинок на Рю Лорістон трансформувався на неофіційне відділення гестапо, у підвалах якого Алекс катував і глумився над знедоленими. Він допоміг і викрити бельгійське підпілля, що нишпорило по закутках Парижа, власноруч, мов собак, відстрілював євреїв, очолив експедицію і чистку у районі Перигору, де запам’ятався різнею у Дордоні і стратою одинадцятьох бійців руху Опору, спійманих у муніципалітеті Мюссідан. Додамо сюди і прямі зв’язки із Північноафриканською бригадою та керівництво каральним підрозділом вояків у Магрибі, за що Алекса пізніше нагородять званням молодшого лейтенанта.
Ґвалтування та шантаж – ось з чим Віллаплан був теж на "ти" і рахувався за майстра подібного роду тонкощів. Історія передає випадок як якось екс-футболіст увірвався у дім шістдесятирічної Женев’єв Леонард та глумився над нею, аби та видала єврея, що приховувала у себе вдома. "Де той жид?!" — кричачи, гамселив її Алекс. Поки він тягнув бідолашну жінку за волосся до дверей, присутні поплічники колишнього капітана Галльських півнів упіймали двох перехожих. Упіймали, підпалили і розстріляли – кулеметну чергу пустив особисто Віллаплан. Опісля єврея знайшли у комірчині, а Алекс затребував викуп у розмірі двісті тисяч франків.
Без сумніву, Віллаплан не був дурнем – радше істинним уособленням суміші холодного, тверезого розуму та жорстокості. Людина без ідеології, без принципів, але із яскраво вираженими інстинктами самозбереження – Алекс намагався за будь-яких обставин зайняти позицію переможця, але аж ніяк не переможеного. Який ще ідіот відмовиться від грошей та нечуваної досі влади?
Операція "Оверлорд", організована союзницькими військами США, Канади та Великобританії перевернула плани, задуми та помисли шкереберть – 25 серпня 1944 року місто повернулося до рук справжніх хазяїв. Віллаплану вже не вперше доводилося примірювати овечу шкуру – уявіть, практично вчорашній есесівець, вбивця та антисеміт роз’їжджав по департаментах, де влаштовував не звичні звірства, а акції миру та милосердя! Сподівання, що внаслідок благодійності та подачкам він вкотре вибереться сухим із води, виявилися марними, оскільки від очей усього народу правду не можна приховати повністю. У підсумку, Александра, як і Анрі, упіймали, і 1 грудня того ж року відбувся прилюдний суд.
"Його психологія відрізняється від решти банди" — кілька раз впродовж процесу підкреслив прокурор. "Він сам визнає, що він інтриган. Я, вивчивши його досьє, хотів би сказати, що він – природжений шахрай та аферист".
Віллаплану пригадали абсолютно усе – від ігор на тоталізаторі і впритул до того, як він попередньо полював на жертв і з трупів знімав сережки, ланцюжки та усілякий дріб’язок, звинуватили у вбивстві п’ятдесяти двох членів Опору та незрозуміло якої кількості євреїв. Свідків із своїми історіями назбиралося чималенько, і вирок був категоричним та невблаганним – смертна кара. Ув’язненого Алекса перевезли до форту Монруж, там він востаннє у житті зустрів Різдво, а наступного дня, 26 грудня 1944 року о 10 годині ранку Віллаплана та Анрі Лафона розстріляли.
Кожна людина має право вибору, та Александр обрав саме таку ганебну стежину. Талановитий півзахисник із чудовим першим пасом та баченням поля міг стати культовим гравцем для усієї країни, що прийняла його та дала прямий квиток у світле життя, але нині про Віллаплана майже не згадують, а якщо і згадують, то з нотками презирства та осуду.
У 1998 році Люсьєну Лорану таки пощастило відсвяткувати перемогу Франції на Чемпіонаті світу – старенький ще пам’ятав поїздку до Уругваю, знаменний гол і свого капітана, що міг би теж поряд порадіти історичному успіху Дешама та Ле Бле. Якби не один малесенький нюанс…