Кривава корида. Частина І. Мадрид

ВІЙНА

В неділю, 19 липня 1936 року в Мадриді та в багатьох інших містах Іспанії повинна була відбутися корида. Однак бої биків довелося відмінити. В країні розпочалася кривава війна. Протягом довгих трьох років іспанці замість биків вбивали одне одного.

Коли військові в Мадриді підняли бунт, то республіка була до нього готова. UGT (Загальний союз профспілок) добився відкриття дверей в’язниць і анархісти опинилися на волі. Щоправда, випустили не лише політичних в’язнів, а й звичайних зеків, які сиділи за вбивства та менш серйозні злочини. Згодом ці "захисники республіки" спричинять жахливу різню на вулицях Мадрида. Тим часом військові зволікали. Номінальний керівник бунту в Мадриді, генерал Вільєгас, поспішив вмити руки та продав свого "білого слона" генералу Хоакіну Фанхулю. В районі полудня новий начальник з’явився в казармах Монтанья. Саме вони стали епіцентром бунту, протягом 19 липня туди постійно стікалося підкріплення з інших казарм столиці Іспанії. Після того як Фанхуль звернувся до своїх солдат з пристрасною промовою, в якій він пояснив мету бунту, генерал закликав військових захопити Мадрид. Однак сказати легше, ніж зробити.

Коли бунтівники спробували вийти з воріт Монтанья, то в них нічого не вийшло. Казарми оточив величезний 50-тисячний натовп. Республіканці (і ті, хто просто хотів крові) стояли настільки щільно, що військові фізично не могли вийти через ворота. Заколотники намагалися прорідити натовп з допомогою кулеметів, але республіканці теж не збиралися стояти, склавши руки. У відповідь на кулеметні черги, казарми накрив град куль. Після цього запанувала гнітюча тиша. Ніхто не хотів помирати. Заколотники та республіканці, наче в сюрплясі галантно уступали ворогові право зробити перший крок.  В той же час на вулицях Мадрида розпочалася кривава вакханалія. Так, в ніч з 19-го на 20 липня в столиці Іспанії підпалили 50 церков. Десятки тисяч людей вийшли на Пласа-де-Еспанья. Вони скандували: "Смерть фашизму!", "Всі на захист республіки!" Прикриваючись цими лозунгами, "республіканці" підбирали все, що погано лежало. Також натовп вбивав та ґвалтував. Потім ці негідники пояснювали свої злочини тим, що постраждалі були фашистами. Від історії про жінку, найбільшим "гріхом" якої було те, що її чоловік виявився офіцером, кров стигла в жилах навіть в тих, хто мав залізні нерви. Цю сеньйору знайшли в лікарні, де вона лежала на ношах, приходячи до тями після аборту. Хтось з революціонерів запропонував занести її на цвинтар, де на живу жінку вже чекала свіжовикопана могила. Зрештою один з садистів проявив "милосердя" та пристрелив фашистку. Один з республіканців, який ніс ноші на цвинтар, не витримав цієї моторошної картини та збожеволів.

Натовп, який вже добряче прийняв на душу, шукав нових жертв. Раптом один з ентузіастів крикнув: "Подивіться на спис статуї Дон Кіхота, він ж вказує на казарми Монтанья. Давайте знищимо кубло фалангістів". Революціонерів не потрібно було просити двічі. Звідкись намалювались дві гармати, які підтягнули на волах до воріт казарм. Гучномовці закликали солдат в Монтаньї підняти повстання і не вмирати за своїх командирів, які явно не були тими, заради кого варто було жертвувати собою. Фанхуль не знав, що йому робити. Чим довше він вагався, тим швидше танули його шанси на успіх. Всі свої надії він покладав на те, що генералу Гарсії де ла Еррану вдасться пробитися до казарм та зняти облогу. Положення Фанхуля ускладнювалося й тим, що він ніяк не міг зв’язатися з товаришами по зброї. Зрештою після тривалих зусиль завдяки сигналам, переданим з дахів, Фанхуль встановив контакт з Гарсією. Еррана одразу ж поспішив на допомогу. Але наступ завершився фіаско. Фанхуль тепер зрозумів, що його пісенька добігла кінця та підняв білий прапор. Голодні коти з нетерпінням чекали, коли з нори полізуть миші. Очікувано, що військові не спішили цього робити, адже знали, що за воротами казарм їх нічого доброго не чекає. Коли республіканці спробували прорватися в Монтанья, їх зустріли кулеметні черги.

Це подіяло на атакуючих, мов мулета на бика. Багатотисячний натовп почав відчайдушно штурмувати ворота, які зрештою не витримали цього надпотужного натиску. Через декілька хвилин в Монтанья почалася різня. У вікнах з’явилися міліціонери, які кидали натовпу зброю. Один революціонер, який комплекцією скидався на Голіафа, не обмежився лише рушницями та пістолетами, він жбурляв з найвищої галереї беззбройних солдат, яких натовп розривав на шматки. Папір, звичайно ж, все стерпить, але нерви ні, тому краще не описувати всі звірства натовпу. Більшість офіцерів знайшли в казармах свою смерть. Революціонери вбивали навіть тих, хто висловлював бажання воювати на боці республіки. Ті ж кому пощастило вціліти, страждали ще більше. Їх кинули у в’язницю, ніхто з республіканців не заморочувався перев’язуванням ран. Дійсно, нащо витрачати цінні медикаменти на фашистів. А за місяць до цих страшних подій радісний натовп на вулицях Мадрида святкував перемогу Реала в кубку Президента Республіки (так тоді називався кубок короля).

ВОРОТАР

21 червня 1936 року на вболівальників, які того дня вщерть заповнили "Месталью", чекала найбільш вишукана страва в іспанському футболі – Ель-Класіко. Матч розпочався для Реала якнайкраще. Вже до 12-ї хвилині вершкові двічі вразили ворота блаугранас. Проте Барселона не спішила капітулювати. На 29-й хвилині Ескола відіграв один м’яч. А під завісу поєдинку була написана одна з найбільш знакових сторінок в історії іспанського футболу. Той же Ескола завдав вбивчого удару з кількох метрів по воротах Замори. Форвард вже підняв руки, святкуючи гол. Прихильники блаугранас шаленіли на трибунах, відзначаючи фантастичний камбек. Однак вони забули, що мадридські ворота захищав El Divino. Коли пилюка розсіялася, вболівальники не могли повірити власним очам – Замора лежав на траві з м’ячем в руках. Фанати щипали себе, сподіваючись, що це все їм наснилося. Але нічого не допомагало. Замора витягнув мертвий м’яч, здійснивши найнеймовірніший сейв в історії іспанського футболу.

Після фінального свистка MVP поєдинку вітав трибуни: "Віва Валенсія! Віва Мадрид та Іспанія!", при цьому він піднімав вгору свою кепку, з якою ніколи не розлучався. Раптом один з журналістів крикнув "Віва Республіка!" Рікардо вдав, що не почув і не підтримав запалу папараці. Це виявився далеко не той випадок, коли мовчання – знак згоди. Один з кращих днів в кар’єрі Замори ледь не матиме фатальні наслідки для божественного голкіпера. Тоді країною пішла чутка, що Рікардо не підтримує республіку. Хто не з нами, той проти нас. Так з Замори зробили фашиста. Чи не найбільше зусиль для того, щоб зліпити з кращого воротаря країни приспішника Франко, зробили каталонці. Вони не могли пробачити йому те, що він не просто покинув Барселону, а проміняв "більше, ніж клуб" на Еспаньйол, а згодом на ще більш ненависний мадридський Реал.

В липні 1936 року, через кілька днів після того, як франкісти (щоправда, тоді головним вважався генерал Еміліо Мола) захопили Севілью, місцева газета вийшла з сенсаційною новиною. "В Мадриді в одному з ровів знайшли тіло, яке кулі перетворили на решето. Труп недовго залишався невпізнаним. У ньому впізнали воротаря нації – Рікардо Замору. Червоні вбили одного з кращих синів Іспанії". Насправді, чутки про смерть голкіпера виявились дещо перебільшеними. За цією заміткою в газеті стояла постать генерала де Льяно. Цей постійно напідпитку військовий любив похизуватися, а тому не шкодував коштів на пропаганду. Льяно обожнював виступати по радіо та розповідати про звірства червоних: "Подивіться, вони, не задумуючись, знищують  нашу культурну, політичну та спортивну еліту. Візьміть хоча б жахливу смерть Рікардо Замори. Ця свята людина в житті нікого не скривдила, а вони його розстріляли без слідства та суду". Іспанці з’їли цю жовту качку та почали оплакувати Замору. В деяких з церков навіть проходили заупокійні меси за божественним воротарем.

Насправді, Замору до пори до часу ніхто не чіпав. Але після інформації про його смерть республіканці добралися до нього. Рікардо запроторили за ґрати сумнозвісної в’язниці Модело, про яку говорили, що звідти можна вийти лише в труні. На щастя, Рікардо став одним з небагатьох, хто спростував цю страшну приказку. "Футбол врятував мені життя. Коли охоронці та міліціонери побачили серед списку засуджених на смертну кару прізвище Замора, то спочатку подумали, що це однофамілець. Однак згодом переконались, що це дійсно той самий Замора. Тоді вони відклали мою смерть та організували дві футбольні команди, які грали на головному плацу в’язниці. Чесно кажучи, в тих матчах я не дуже старався відбивати м’ячі, адже не хотів позбавляти охоронців можливості кілька днів вихвалятися: "Ти не повіриш, але я вчора забив гол Заморі. Я б поклявся Богом, але в нас тепер відмінили Бога. Тому просто даю тобі слово, що я пробив незрівнянного Рікардо", – згадував голкіпер в автобіографії.

Замору випустили на волю, коли за нього замовило слівце аргентинське посольство.  Воротар провів кілька днів в посольстві, чекаючи слушної нагоди, щоб покинути Іспанію. Для того, щоб не потрапити до лап республіканців, які чатували біля воріт будинку, в якому перебував Рікардо, він запустив бороду та одягнув сонцезахисні окуляри. Коли Замора вже був в кількох метрах від машини, яка мала відвезти його до Валенсії, з якої воротар планував вирушити до Франції, один з міліціонерів, поплескав його по плечі та сказав: "О, Замора!" Рікардо, втратив дар мови, готуючись до найгіршого. Проте все обійшлося. Міліціонер зауважив: "Знаєш, я не можу зрозуміти, для чого ти начепив цю бороду. Вона тобі зовсім не пасує". Опинившись в Ніцці, голкіпер зустрів там Пепе Самітьєра, з ким він колись грав і в Барселоні, і в Реалі. Вони виступатимуть за Орлят, поки Іспанія спливатиме кров’ю.

8 грудня 1938 року Замора повернеться на батьківщину. Того дня Реал Сосьєдад гратиме проти команди, яку франкісти охрестять збірною Іспанії, в якій пост номер один займе Замора. Незважаючи на канікули на Лазурному березі, El Divino не втратив форму та довший час тримав свою команду на плаву. На жаль, гравці Іспанії, ослаблені відсутністю гравців Барселони та Атлетіка, не підтримали почин свого лідера, а тому Реал Сосьєдад святкував перемогу. Франкістські газети не шкодували компліментів на адресу божественного воротаря: "Це перший матч, який зіграв великий Замора в Іспанії з моменту святого повстання. Ми раді, що блудний син нарешті повернувся обійми матері". Всі передані кошти, зібрані на цьому благодійному матчі, передали на потреби армії Франко. Пропаганда зробила з Замори офіційного мученика. Після війни сам каудільо вручить йому орден Сіснероса, і це незважаючи на те, що незадовго до Громадянської війни Рікардо нагородять орденом Республіки. Але що в цьому дивного, сяючих цяцанок було багато, а Замора лише один. Ніхто не хотів змарнувати нагоди перетягнути голкіпера на свою сторону.

ПРЕЗИДЕНТ

21 червня 1936 року президент Реала Рафаель Санчес-Герра буквально світився від щастя. Улюблений клуб виграв перший серйозний трофей під його керівництвом. На жаль, він же виявиться й останнім. Через місяць в Іспанії розпочнеться кривава корида.

В Рафаеля в житті було дві справжні пристрасті – політика та футбол. Чому політика? Рафаель вирішив піти по стопах батька, який працював міністром за часів короля Альфонсо XIII. Коли до влади прийшов диктатор Прімо де Рівера, татові довелося покинути Іспанію. Проте невдовзі він повернувся на Піренеї, та почав працювати на благо республіки. Син теж вносив свою лепту в цю благородну справу. Санчес-Герра писав статті в газету АВС, де сильно жалив диктатора. Рафаель стверджував, що був готовий на все заради Республіки, але ніколи не потерпить екстремізму, як від лівих, так і від правих. Чому футбол? Серцю не накажеш. Як і всі іспанські хлопчики, він мріяв стати футболістом або ж тореадором. Після тривалих вагань, він вирішив, що занадто сильно боїться биків. Рафаель був досить непоганим футболістом, про що свідчить те, що він декілька років грав за кантеру Реала. Але все ж не настільки хорошим, щоб одягнути вершкову футболку. Однак юнак не хотів розлучатися з рідним клубом та поставив собі за мету стати в один прекрасний день його президентом.

В 1922 році видавалося, що Рафаелю не бачити президентства, як своїх вух. Він лежав в одній з лікарень Сан-Себастьяна, зализуючи важкі рани, отримані на фронтах Другої Марокканської війни. Після серйозного поранення він міг з чистою совістю залишитися в Іспанії. Однак Рафаель не хотів насолоджуватися життям вдома, поки інші проливатимуть за нього кров. Як тільки Санчес-Герра став на ноги, він вирушив в Марокко першим же кораблем. Коли він повернеться на батьківщину, там знову вируватиме революція. Рафаель пірнає у вир боротьби і саме він стане тією людиною, яка з’явиться на балконі мадридської ратуші з республіканським прапором в руках. Попри високий пост генерального секретаря президента Алькальї-Замори, він не забув про свою мрію.

В 1933 році Рафаель висунув свою кандидатуру на пост президента Реала. Однак перший млинець виявився глевким. Через два роки ніхто не сумнівався в тріумфі Санчеса-Герри. За час, який минув з моменту його першої спроби посісти президентське крісло, число сосіос Мадрида зросло в декілька разів. Практично всі новачки були соціалістами, а тому вони аж ніяк не могли не підтримати свого Рафаеля. Цікаво, що головним конкурентом Санчеса-Герри став один з його кращих друзів Сантьяго Бернабеу, який, м’яко кажучи, недолюблював республіку та лівих. Незважаючи на протистояння на виборах, Сантьяго та Рафаель продовжували залишатися друзями, поки в одній з розмов Санчес-Герра не сказав все, що думає про кумира Бернабеу, Франсіско Франко: "Всі його слова про турботу щодо майбутнього Іспанії  нічого не варті. Єдине чого він хоче – захопити владу". Відтоді колишні друзі опиняться по різні сторони барикад та десятки років не розмовлятимуть одне з одним.

Рафаель йшов на вибори під гаслом: "Футбол за песету!" Санчес-Герра хотів, щоб кожен вболівальник Реала міг собі дозволити похід на стадіон. Цим новий президент не обмежився, він добився права голосу для всіх сосіос. Природно, що такі дії революціонера не подобалися жменьці аристократів, які зазвичай смикали  за ниточки всіх попередніх президентів Реала. Проте Рафаель не звик бути маріонеткою. Сильні світу цього до пори до часу пробачали йому таку "невихованість", адже спортивні успіхи слугували Санчесу-Геррі своєрідною індульгенцією. Після тріумфу в кубку Президента він почав думати про новий дім для своєї коханої дитини. 22-тисячний "Чамартин" аж ніяк не відповідав амбіціям нового президента. Рафаель вже забронював місце для нового стадіону на вулиці Алькала, навпроти арени для кориди. Але цій мрії не судилося втілитися в реальність. 18 липня 1936 року небо над Іспанією затягнули грізні воєнні хмари.

Рафаель знову стає на захист республіки, а тому змушений був покинути рідний клуб. Навесні 1939 року всім стало очевидно, що  Мадрид не встоїть перед ударами військ Франко. Рафаель, який був секретарем лідера Хунти національної оборони полковника Сехізмундо Касадо, теж розумів, що столиця невдовзі впаде. В один з березневих ранків 1939 року Рафаеля розбудив телефонний дзвінок. Він поглянув на годинник, який показував пів на сьому. На другому кінці проводу Рафаель почув знайомий голос Касадо:

– Через кілька годин Мадрид дістанеться на поталу Франко. Приїжджай негайно до мене. Ми летимо до Валенсії. В літаку є місця для тебе та твоєї дружини. Рафаель кілька секунд подумав та запитав

– А Бестейро летить?(соціаліст, який займав посаду еквівалентну міністру зовнішніх справ)

– Ні. Він вирішив залишитись.

– Тоді я теж нікуди не полечу. Я не можу покинути Мадрид напризволяще в таку важку хвилину.

Касадо зробив останню спробу переконати Рафаеля змінити рішення:

– Це поганий вибір. Не забувай, що націоналісти ненавидять тебе. Вони можуть не лише запроторити тебе до в’язниці, а й розстріляти.

Однак Санчес-Герра залишився незворушним.

28 березня Мадрид впав. Рафаеля заарештували, як дуже небезпечного соціаліста, котрий заплямував свою репутацію cпівпрацею з червоними, за що й отримав своїх 30 років. На суддів не подіяло навіть те, що екс-президент Реала врятував життя багатьом людям, які тепер святкували перемогу. Також Санчес-Герра завжди добивався найсуворіших покарань для тих республіканців, які  знущалися над полоненими. Але в очах найбільш "гуманного" суду це не мало жодного значення. Тепер він мав провести решту життя за ґратами. Протягом 5 років Рафаель змінив декілька в’язниць. В 1944 році Франко вирішив забути старі образи та звільнив Рафаеля. Однак вже через декілька днів поліція постукала в двері квартири Санчеса-Герри. Щоправда, непрохані гості не застали його вдома. Рафаель чудово знав каудільо, а тому одразу після виходу на волю виїхав до Франції, де став міністром іспанського уряду в вигнанні.

Санчес-Герра повернеться на батьківщину лише в 1959 році для того, щоб виконати обіцянку, яку він дав своїй дружині, котра лежала на смертному одрі. Рафаель пообіцяв їй, що стане ченцем. І вкотре дотримав слова. Коли в невеличкому містечку Вільяві (в 1964 році саме в цьому крихітному населеному пункті народиться великий Мігель Індурайн) з’явився новий чернець-домініканець, ніхто не звернув на нього жодної уваги.

Аж раптом в 1963 році в монастир приїхали VIP-гості: Ді Стефано, Пушкаш, Хенто, Амансіо. Мадридську делегацію очолював сам Сантьяго Бернабеу, який захотів розкурити з Рафаелем сигару миру. Санчес-Герра розумів, що скоро постане перед найвищим суддею, а тому не став ворушити минуле. 2 квітня 1964 року Рафаель на небесах воз’єднається зі своїми старими друзями, яких в нього забрала Громадянська війна. Через декілька днів в монастир прислали з Мадрида величезний вінок з білих квітів. Королівський клуб не забув про свого президента, який волів краще померти, аніж зрадити своїм ідеалам.

Далі буде…