Ромуальдас Юшка — про підкуп у грі з Динамо, вдячного Сьоміна і нічну евакуацію зі стадіону

«Запитав Блохіна: «11-й номер, як ваше прізвище?». Топ-суддя про підкуп у грі з Динамо, вдячного Сьоміна і нічну евакуацію зі стадіону

Свідків футболу 60-их залишилося зовсім небагато. Ще менше тих, які хочуть про минуле згадувати. Традиційна відповідь звучить приблизно шаблонно – навіщо ворушити історію. Для того, щоб поспілкуватися з легендарним футболістом і суддею, який 7 разів входив у топ-10 найкращих рефері СРСР, Ромуальдасом Юшкою довелося просити допомоги у литовських колег, а також відомого місцевого тренера Альгімантаса Любінскаса.

Відстань у кількасот кілометрів створює ще одну перешкоду – інтерв’ю по телефону складно назвати якісним. Відсутній контакт «очі в очі», отже, розмова , скоріш за все, минатиме без особливої відвертості та щирості. Наше спілкування розпочинаю із переконування – майбутнім поколінням варто залишити згадку і розповісти про цікаві події минулого.

Нещодавно наш герой відзначив свій 77-й день народження. Нині він живе у передмісті Вільнюса і вкрай неохоче спілкується з журналістами. Проте із задоволенням згадує свої львівський та харківський етапи кар’єри. У житті Ромуальдаса Зігмовича було багато яскравих історій: статус першого радянського судді, який працював на Чемпіонаті Європи, участь у грандіозному скандалі під назвою «падіння Челебадзе у грі із Зорею» та збереження честі у матчі з київським Динамо. А ще розмова з Бекенбауером та суддівство команд Браяна Клафа і сера Алекса Фергюсона.

 

«Моє прізвище? Знаю, в Україні так борщ називають»

- Офіційно вказано, що ви народилися 2-го січня, щоправда, доводилося чути про іншу дату вашого народження.

- На світ я з’явився 26-го грудня. Розумієте, часи трохи інші були. Нинішній молоді важко це пояснити, але ситуація в країні була нестабільною. На календарі 1941-й, Литва окупована німцями. Звичайно, що документів жодних мої батьки не отримали. Лише через певний час мамі вдалося зареєструвати нову дату мого народження.

- У який день приймаєте гостей?

- Всі рідні і близькі приходять 26-го грудня. Тим більше, це другий день Різдва, святкова атмосфера. Офіційні заходи у Федерації відбуваються 2-го січня.

- У вашому роду українців не було?

- Маєте на увазі моє прізвище? Ні, вони литовське. Знаю, що «юшкою» називають ваш борщ. У нас прізвище «Юшка» поширене у регіоні, що межує з Калінінградом. Я народився у невеликому містечку під назвою Кведарна. До речі, правильний наголос у моєму прізвищі повинен припадати на останній склад.

- Ваші донька та син подарували вам 6 внуків. Хоч хтось з них пішов вашими слідами?

- Тільки один онук займався футболом, проте згодом вступив до інституту і поїхав на навчання в Англію. Чи хотів би я продовження футбольної династії? Ні (посміхається). В Литві ставлення до футболу не дуже хороше. Знаєте, хочеться, щоб він зіркою був, а не рядовим футболістом. Щоб досягав лише вершин. А бути «одним з» — це не гріє душу. Гляньте хоча б на нашу футбольну збірну – здається, що  вона не може виграти вже цілу вічність.

- В Литві не приховують, що спорт №1 в країні – баскетбол. Навіть ви на зламі 40-их і 50-их спершу почали займатися баскетболом.

- Мій учитель був тренером баскетбольної збірної Литви. Однак я зростом не вдався, не виріс у висоту. Більшу частину дитинства я провів у Клайпеді, а там футбол поважали. Спочатку я грав за юнаків, а у 1960-му став чемпіоном республіки. Скоро опинився у Жальгірісі – фактично це була збірна Литви. У 1962-му я зіграв у складі провідної команди країни у Вищій лізі СРСР.

 

«Зіпсували свято у Львові»

- За тогочасний Жальгіріс виступало чимало ваших одноліток, які потім досягли хороших результатів, а також виступали за українські команди.    

- Це правда, в нас підібрався сильний колектив. Воротар Михайло Авербух грав у Дніпродзержинську та Чернівцях,  Антанас Станкявічус виступав у Львові, Одесі та Шахтарі. В Донецьку також грав Петрас Глоденіс, який потім у Маріуполь переїхав. У Шахтарі протягом невеликого періоду часу виступав Беньямінас Зелькявічус. На жаль, нас дуже мало залишилося – можна перерахувати на одній руці. Творцем сильного Жальгіріса був наш тренер – Серафим Холодков, який ще у 30-их роках виступав за Спартак.

- Ще один ваш ровесник із Жальгіріса – Леонардас Жукаускас, який одягав футболку Карпат.

- Ми обидва вихідці з Клайпеди, тому пройшли велику дорогу у футболі з юнацького віку і тісно товаришували. У Львові ми з ним виступали за місцевий СКА. Леонардас – дуже хороша і порядна людина. Його життя трохи зламало одруження, яке виявилося невдалим для нього. Жукаускас «пахав» на футбольному полі і був дуже самовідданим.

- У 1963-му ви стали учасником особливого матчу, коли Жальгіріс гостював у Львові. У серпні того року в місті відкривали стадіон, який тоді називався «Дружбою».

- Ми зіпсували свято, адже перемогли 1:0. Наприкінці зустрічі Михайло Авербух парирував пенальті. Минуло кілька років і я перебрався до цього міста, щоправда, не в Карпати.

- Все через армію?

- Так, я став футболістом львівського СКА. У Литві з цього приводу про мене різне писали. Мовляв, я кудись тікав… Місяці два тому вийшла стаття, після якої я зарікся – більше не даватиму інтерв’ю. Хтось понаписував, нібито я тікав із Жальгіріса, просився в іншу команду. Словом, понавидумували дурниць. Насправді все було інакше. У Вільнюсі колись грав львів’янин Михайло Рибак, який згодом працював у структурі СКА. Фактично він зробив рекомендації мені та Жукаускасу і ми вирушили до Львова.

- В Литві ви були всім задоволені?

- У мене виникли непорозуміння з тренером Зенонасом Ганусаускасом. Футболістом і хокеїстом він був хорошим, а от людські якості бажали кращого. Після кожної гри погрожував: «Віддам тебе в армію!» Я не витримав і домовився з Рибаком про переїзд до Львова.

«Мене називали Хенто – ми обидва не одягали щитків»

- Атака СКА на той час була вражаючою: Дударенко, Шулятицький і Басалик. Серйозна конкуренція для новачка?

- Мене чудово прийняли в команді. То був трохи інший футбол – нам платили не великі гроші, про надзвичайний професіоналізм не йшлося. Я жив безпосередньо на стадіоні – на другому поверсі в кімнаті з трьома партнерами. Львів назавжди запам’ятався мені небайдужістю людей. На все життя запам’ятав добро місцевого фаната Євгена Івановича, який після матчів навіть додому нас запрошував. Ще одна світла людина з оточення СКА — Алла Шулимівна, яка працювала в кінотеатрі і практично все місто знало цю жінку.

- Про пані Вандер, яка пройшла війну, мені розказував батько, який був особисто з нею знайомий, і ще, як мінімум, троє екс-гравців тогочасного СКА. Володимир Дударенко казав , що вона знала про СКА усе на світі і навіть на всіх тренуваннях була присутня. Справжня легенда?

- Так, хороше слово – легенда. Скільки років минуло, а я імена ці назавжди запам’ятав. Дуже поважав цих людей. Щодо гравців, то відзначу Тараса Шулятицького. На мою думку, він був одним з найкращих гравців команди.

- Згодом ви грали з ним у московському ЦСКА.

- Українців у тій команді було дуже багато: Дударенко, Басалик, Степан Варга, Багрич, Плахетко, Капличний. Частину з нас запрошували у Москву з однією ціллю – врятувати ЦСКА від вильоту, адже справи у армійців були погані. В підсумку, із завданням впоралися і завершили сезон на 9-й сходинці. Крім того, ми пробилися до фіналу Кубка СРСР, але програли московському Динамо. У тій команді з нами грав Альберт Шестерньов – можливо, найсильніший футболіст, якого мені доводилося бачити. Ідеал!

- Микола Маношин, ще один ваш партнер по ЦСКА, казав, що вас в команді називали «Рональдо». Звідки таке прізвисько?

- Не зовсім так – в колективі мене кликали «Хенто» на честь футболіста Реалу Франсіско Хенто. Я не одягав на матчі щитків і мав приспущені гетри. Схожий образ був у легендарного іспанця. Та й ми обидва грали на лівому фланзі атаки, тому не дивно, що нас порівнювали.

 

«Кричав футболістам: «Підіймайтеся! Я сам таким був»

- У Львові ви почали трохи розуміти українську мову?

- Та що там трохи розуміти – я її вивчив! Вільно розмовляв українською і навіть зараз в Литві, через багато років, все розумію. Буває, дивлюся українські передачі по телебаченню і чудово ловлю зміст того, про що йдеться. Мене дуже дивував контраст з Харковом. Приїхав туди у Металіст і починаю розмовляти українською. Натомість чую: «Ей, ти чого? Давай краще російською». Я не міг зрозуміти, чому так, спочатку дуже дивувався.

- У Металіст ви потрапили в той час, коли команду тренував Віктор Каневський. Перший досвід тренера, якому було трохи більше 30-ти.

- Мій переїзд у Харків відбувся завдяки знайомству з Аркадієм Пановим, який у Металісті провів не один сезон. Мені вдалося і за команду майстрів грати, і паралельно навчатися. Харків мені асоціюється із заповненим стадіоном і добротною командою. Та й забивав я там непогано. В обох сезонах, які провів у Металісті, забивав практично по 15 голів.

- Після Харкова було повернення в Жальгіріс і подальше завершення кар’єри. Перерва між вашою футбольною та суддівською діяльністю не була великою. Природно виникає запитання – простіше грати у футбол чи працювати суддею?

- Однозначно другий варіант. Фактично я був одним із перших радянських суддів, які мали за спиною досвід виступів у Вищій союзній лізі. Футбольне минуле допомогло мені – я відчував гравців, розумів їхні бажання і хитрощі. Знаєте, як я дивився на усі ці падіння в штрафному майданчику і розмахування руками? Я кричав футболістам, що лежали на траві: «Підіймайтеся! Я сам таким був і пенальті випрошував».

- Кажуть, у вас одного разу виник цікавий епізод з Олегом Блохіним.

- Нападник Динамо отримав звання найкращого гравця Європи і його ім’я знав увесь світ. В одному з епізодів він почав апелювати до мене. Тоді я запитав Блохіна: «11-й номер, як ваше прізвище?» Олег не міг повірити, що арбітр його не впізнає і здивовано перепитав: «Що це таке?» Я вирішив використати такий психологічний прийом і запал футболіста відразу зник.

- Ви зверталися до гравців лише на «ви»?

- Тільки так! Навіть на семінарі УЄФА в Німеччині розповідав усім колегам, що звертання має бути саме таким. Повага один до одного – ключова річ у футболі.

 

«Футболка Бекенбауера довго висіла на стіні у моїй квартирі»

- Критика за межею фолу – буденна річ для суддів. Як ви переживали складні моменти?

- Їх у мене вистачало і я дуже болісно на це все реагував. До мене часто журналісти телефонують і запитують про мою думку щодо спірних епізодів у сучасному футболі. Я завжди відповідаю: «Пролунав свисток? Значить він мав пролунати і суддя не помилився». Або ж навпаки. Повірте, це дуже складно. Тільки не можу зрозуміти, коли за воротами додаткових суддів розміщують. Ви пригадаєте хоч один епізод, коли вони чітко виконали своє завдання? Навіщо вони там?

- Кажуть, що кожен суддя Радянського Союзу мріяв про ленінградський свисток, однак не кожен міг його отримати. Ваш товариш Михайло Кусень, наприклад, користувався іспанським, поки не перекусив його.

- У мої часи свисток з Ленінграду не був таким бажаним. Протягом тривалого часу я користувався двома італійськими свистками «Балілла», які отримав на семінарі УЄФА. Щодо зносу свистків, то судді справді з часом їх перекушували. У мене навіть в шафі десь половинка свистка лежить. До речі, львів’янин Кусень був не лише моїм товаришем, а й головним конкурентом під час здачі нормативів. Ми бігали найшвидше серед усіх суддів Вищої ліги.

- Мабуть, найбільш цінний ваш футбольний сувенір – футболка Франца Бекенбауера. За яких обставин вдалося її отримати?

- У 1981-му я судив єврокубковий матч Гамбург-Абердін і у стартовому складі німецької команди вийшов Бекенбауер. Наприкінці зустрічі поруч із кутовим прапорцем ми опинилися поруч і я запитав у нього, чи міг би він подарувати мені футболку. Німецьку я знав, тому мовного бар’єру між нами не було. Франц відреагував абсолютно спокійно і пообіцяв віддати її у роздягальні. Своє слово він дотримав.

- Яка доля безцінного дарунку?

- Футболка Бекенбауера довго висіла на стіні у моїй квартирі. Коли ми з дружиною переїхали, то сувенір я вирішив передати у наш місцевий музей.

- Головним тренером Гамбурга у тому поєдинку був видатний Ернст Хаппель. Пам’ятаєте, хто очолював тоді Абердін?

- О так, Сер Алекс Фергюсон. Він робив перші кроки у тренерській діяльності.

- Ще один легендарний британець, з яким ваші шляхи перетнулися через три роки – Браян Клаф.

- В Австрії відбувався матч Штурм-Ноттінгем Форест, а гостей тоді тренував Клаф. Я працював головним арбітром у тому поєдинку. На жаль, особливих спогадів про знайомства з тренерами у мене немає, адже концентрація на грі, хвилювання і налаштування затьмарювали все. Бували, звичайно, судді, які любили відпочити перед матчем чи після нього, але я до таких не належав. Привітався з тренерами і більше жодних діалогів.

- Куди більше діалогів у вас було з футболістами. Які найбільше запам’яталися?

- Якось судив поєдинок за участю Локомотива. Москвичі забили гол практично одночасно з моїм фінальним свистком, однак взяття воріт я таки зарахував. Після гри підійшов Юрій Сьомін, подякував за роботу і сказав: «Хоч один нормальний суддя до нас прихильно поставився».

 

«О другій ночі нас евакуювали зі стадіону»

- Ще один епізод, який був схожим на історію з Локомотивом, стався у 1977-му, коли ви обслуговували матч за участю тбіліського Динамо та Зорі. Найбільший скандал у кар’єрі?

- Так, це було жахливо. Різні версії побутують, пишуть всяке, але я розповім, як все було насправді. Останні секунди матчу, голів команди не забивали. Я готуюся дати свисток, підіймаю ліву руку і сповіщаю про завершення гри. Саме у цей момент в штрафному майданчику луганців падає Реваз Челебадзе.

- За власною ініціативою?

- Поруч стояв Олександр Журавльов, але грузин завалювався за власним бажанням. Матч завершено, про жоден пенальті і мова йти не може. Почалися апеляції динамівців, на поле вибіг вболівальник. До мене його не пустив міліціонер – схопив за волосся і повалив на землю.

- Однак це не зупинило інших людей, які вирішили поговорити з вами безпосередньо у центрі поля. Не допомогли заклики заспокоїтися і від керівника ЦК КП Грузії Едуарда Шеварнадзе.

- Суддівську бригаду завели у підтрибунне приміщення і нам довелося переховуватися від розлюченого натовпу. Шеварнадзе виходив на поле, звертався до вболівальників у гучномовець, закликав заспокоїтися. Не допомогло.

- Кажуть, що все тривало аж до четвертої години ночі.

- Не зовсім… Приблизно о другій ночі в супроводі міліції нас евакуювали зі стадіону і через Кутаїсі ми таки полетіли з Грузії.

- Справа дійшла навіть до Леоніда Брежнєва?

- Тяганини було справді дуже багато. Мені сильно допоміг журналіст Володимир Перетурін, який чітко зафільмував той епізод. На відео було помітно, як я підіймаю руку ще до падіння Челебадзе. У грузинів була своя правда – їхнє відео так змонтували, що мене на кадрах не було видно.

 

«Головні джентльмени? Веремєєв і Мунтян»

- Після того епізоду судді боялися їхати в Грузію. Подейкують, що лайнсмен Дмитро Мізерний телефонував дружині безпосередньо з роздягальні – прощався і зізнавався у коханні.

- Якось так склалося, що в Грузії у мене був ще один неприємний епізод – в Кутаїсі невідомі люди погрожували і навіть намагалися вдертися у роздягальню. До нас же не можна заходити, але цих людей пропустили. Вони мали на меті залякати суддівську бригаду. «Ми повинні сьогодні виграти», — заявили на порозі. Я спокійно відповів, що чудово їх зрозумів і культурно попросив покинути роздягальню. Насправді про жоден вплив не могла йти мова.

- Джентльменство на полі – невід’ємна складова футболу. Кого можете назвати зразковим футболістом в контексті чесної гри?

- Першими на згадку приходять динамівці Володимир Веремєєв та Володимир Мунтян. Завжди коректні, справедливі і чесні футболісти. Такі люди мені імпонували.  

- Віктор Арістов, ваш партнер по Металісту, казав, що ви мали чудову швидкість, однак дуже часто отримували по ногах від захисників. Перевага арбітра в тому, що його професії не настільки притаманні травми?

- Якби ж то. Моя найбільш серйозна суддівська травма відбулася в матчі за участю Кайрата. Захисник цього клубу Станіслав Камінський влетів у мене на швидкості. Зробив це так, що я опинився на газоні, а його шипи у мене на животі. Тоді ж бутси були дуже гострими через цвяхи на місці шипів. Було дуже боляче – довелося накладати кілька швів.

- Для вас Кайрат пам’ятний ще й скандальним матчем з Динамо.

- Так, неприємна історія. У 1988-му казахи намагалися врятуватися від вильоту з Вищої ліги, а кияни боролися за чемпіонство. Перед грою до мене підійшов інспектор і сказав, що потрібно допомогти Кайрату. Мовляв, погано буде, якщо команда вилетить з еліти. Це все коштувало неабияких нервів і переживань, проте я зберіг свою честь і обличчя та відсудив абсолютно чесно. Динамо здобуло впевнену перемогу з рахунком 3:0, а Кайрат в підсумку вилетів у нижчий дивізіон.

- Після гри проблем не було?

- Я запам’ятав інше – до нас підійшов Валерій Лобановський і подякував за чесну роботу. Такі добрі слова – чи не найприємніше у суддівстві.