"Вчора грав проти Бекхема, а сьогодні — у четвертому дивізіоні". Штолцерс про уроки англійської в Шахтарі і прямолінійного Бишовця

Він не був першим легіонером Шахтаря в чемпіонатах України. До Андрейса Штолцерса помаранчево-чорну футболку одягали громадяни Грузії, Росії, Білорусі та Узбекистану. Проте саме гравець збірної Латвії «приніс у колектив новизну». Саме так характеризував роль Штолцерса в Донецьку його тодішній партнер Михайло Поцхверія.

З того часу минуло два десятиліття, однак Андрейс і надалі є новатором. Його футбольна кар’єра і життя загалом дуже цікаві і незвичні, а він не боїться викликів і випробувань.

 «Мої доньки захопилися футболом»

- Шукав вас в Англії, проте знайшов у Гонконзі. Продовжуєте шлях футбольного пілігрима?

- На даний момент територіально я знаходжуся у Таїланді – у нашої команди тут триває передсезонна підготовка. Хоча дім я залишив не з власної волі. Повернувся у рідну Ригу, почав там працювати і закінчив футбольні курси. Однак у Латвії надовго не затримався — в Британії були більші перспективи не лише у мене, а й у моєї дружини, якій пропонували хорошу роботу. На жаль, не все склалося так, як планував – в Фулхемі я попрацював недовго.

- Тому зважилися на переїзд у Гонконг?

- Так, у мене тут контракт до кінця січня 2020-го. В Лондоні я індивідуально працював з кількома хлопцями з Гонконгу. Виник варіант з переїздом на Схід – запропонували очолити місцеву команду Eastern Long Lions. Зараз я входжу до тренерського штабу Лі Чхі Кіна – у минулому сезоні він став чемпіоном Гонконгу і був визнаний найкращим тренером.

- Робота в Україні та Англії, мабуть, суттєво відрізняється від тієї, яка є у вас зараз. Гонконзькі футболісти більш «тепличні»?

- Так, це правда. Після тих тренувань, які були у моєму житті, я звик до інтенсивних, жорстких і насичених занять. Я з цього тіста. А тут справді тренуються по-іншому. Пропоную свою програму, даю їм свої навантаження, проте мої ідеї сприймаються з пересторогою. Мої колеги просять не навантажувати підопічних – бояться, що хлопці не гратимуть «через не можу».

- Вам не звикати до таких методів – дідусь, батько, сестра і тітка на професійному рівні займалися вітрильним спортом, а дружина – художньою гімнастикою. Не сумніваюся, що зі спортом добре знайомі і ваші доньки. Яке заняття для них обрали?

- Мої дівчата захопилися футболом. Марта розпочинала, як правий захисник у дівчачій англійській команді. Зараз вона навчається в університеті і грає у футбол для задоволення. Молодша донька Софія активно займалася балетом, а ще цікавилася футболом і грала на позиції воротаря. На жаль, у неї діагностували проблеми із суглобами – це поставило хрест на футболі.

- Тобто ви не належите до тих чоловіків, які не розуміють жіночий футбол?

- Я поїздив по світу. У 1990-му потрапив у США і побачив, як багато дівчаток грають у футбол. Хоча до народження дітей я про це не замислювався. Доньки самі почали проявляти любов до м’яча. В Англії багато дівчачих команд – тут шалена конкуренція. Коли Софія покращила стан здоров’я, то захотіла повернутися в команду. «Пробачте, місця вже немає», — відповіли нам. Якщо казати умовно, то наш дім розташований між клубами Челсі та Фулхемом. Так от я доньку хотів у Челсі влаштувати – виходив навіть на людей, близьких до Романа Абрамовича. Не судилося.

- Чому ви не захотіли продовжити сімейну династію у вітрильному спорті?

- Внутрішній інстинкт спрацював. Я намагався, пересилював себе, однак відчував, що серце не лежить. Інша справа – хокей і футбол. Довго вагався, що обрати, адже з 5-ти років хокеєм займався. Ключовий момент настав у 13-річному віці, коли я віддав перевагу футболу, пояснивши собі це бажанням спробувати щось нове.

- Якось ви сказали, що без хокею у вас була «ломка».

- У мене дотепер це відчуття присутнє. Кілька років тому навіть купив екіпірування і намагався грати у хокей в Англії. Проте тренування розпочиналися так пізно, що я засинав до цього моменту – занадто сильно за день втомлювався. А в Ризі, де хокею вдосталь, я нечасто буваю.

«Скределіс переймав у Лобановського і адаптував це в Даугаві»

- На юнацькому рівні ви вважалися перспективним хокеїстом, а ваша команда дала дорогу у життя майбутній зірці НХЛ Карлісу Скрастіньшу. На жаль, ваш одноклубник і один з найкращих латвійських хокеїстів загинув у авіакатастрофі в 2011-му.

- Загибель ярославського Локомотива – шок і велика трагедія. Повірити не міг у те, що Скрастіньша більше немає. Звичайно, протягом останніх років ми нечасто бачилися, хоча латвійські футболісти та хокеїсти перетиналися на спільній базі у тренажерному залі. У Карліса відмінно розвивалася кар’єра, він був справжньою місцевою зіркою. Знаю, що у нього було два варіанти для продовження кар’єри і він обрав Ярославль…

- Силові прийоми і базові навички з хокею взяли з собою у футбол?

- Так, це мені допомогло вижити у професійному футболі. Навіть вміння правильно впасти і адаптуватися до зіткнень – хокей заклав чудову базу.

- Одна з ваших перших футбольних команд – ризька Олімпія, яку на той момент очолював Яніс Скределіс, колишній наставник запорізького Металурга. Наприкінці червня його не стало.

- Мені пощастило, що я пограв у команді Скределіса. Він пройшов радянську школу, розповідав, що багато перейняв у Валерія Лобановського, а потім адаптував це у Даугаві. Мені було тільки 17, коли я потрапив до плеяди великих футболістів кінця 80-их. Цей період дав мені зрозуміти, що до футболу потрібно ставитися максимально серйозно. Тому перед поїздкою у Шахтар я був готовий до випробувань.

- Перш за все у фізичному плані?

- Я чув, що в Україні потужні навантаження. І з перших днів Валерій Яремченко в Донецьку показав мені, як саме це виглядає на практиці. Взагалі то був відмінний час і я багато навчився в чемпіонаті України. Зізнаюся – усі свої бігові тренерські вправи, які зараз практикую, я взяв саме з України. Хоча зустрічався з англійською, іспанською та італійською системами, проте залишаються прихильником саме тієї школи, яку я пройшов у Скределіса і в Україні.

- Одесит Олександр Піндєєв, який виступав з вами за Сконто, розповідав, що команду, яка 14 років поспіль ставала чемпіоном Латвії, стимулювали за кожен забитий гол. Не дивно, що інколи Сконто перемагав із двозначним рахунком.

- Це правда, ми завжди грали на максимумі. До того ж, коли існує система преміювання за голи, ти ніколи не хочеш зупинятися. В Шахтарі, наприклад, такого не було, проте там також існували премії. Втім для мене вже було дуже почесно отримати запрошення з Донецька. Шахтар – перша видатна команда, де в мене повірили, а це дорогого вартує. Я дуже щасливий, що грав у трьох великих клубах – Шахтар, Спартак і Фулхем завжди будуть у моєму серці.   

- На ваших очах формувалася одна з найуспішніших команд в історії вашої країни, яка пробилася на чемпіонат Європи 2004-го. Колишній воротар Карпат та Волині Раймондс Лайзанс казав, що успіх команди Олександра Старкова не випадковий. Як ви вважаєте?

- Звичайно, ніхто цього не чекав. Але у нас підібрався досвідчений колектив, більшості хлопців було під 30 років. По-друге, кожен виконавець грав у серйозних чемпіонатах. У нас були представники української та російської ліг. Колінько грав за Крістал Пелес, Степановс – за Арсенал, Блейделіс і Пахарьс – за Саутгемптон, я – за Фулхем, досвідчений Астафьєвс представляв австрійську лігу. Верпаковскіс та Рубінс були молодими і голодними. Не варто відкидати і фактор вдачі.

- Коли саме вам посміхнулася фортуна?

- Особливо це стосувалося матчів плей-оф з турками. В Ризі, здається, мінус 7 градусів було, трава замерзла, люди на трибунах боролися з холодом. Безперечно збірна Туреччини була сильнішою. Добре, що суддя дозволив проводити матч за таких особливих умов і ми перемогли 1:0. Бутси не підбереш, по газону катаєшся, як на льоді. Як турки не намагалися адаптуватися, це їм не допомогло. Почали болти вкручувати замість шипів – рефері заборонив цю самодіяльність, старт поєдинку затримали. Коли ти в голові прокручуєш, що от-от можеш вийти на Євро, то відчуваєш супермотивацію.

- Турки у матчі-відповіді вигравали 2:0, проте перевагу не втримали.

- Розслабилися. Віддали нам ініціативу – те, що треба. Юра Лайзанс виконував штрафний з флангу – з трибун летіло все, що завгодно: шпильки, голки… От він і перелякався, прискорився і послизнувся. Вдарив так, що м’яч полетів на рівні коліна – ніхто не доторкнувся і він пірнув у дальній кут. А потім Верпаковскіс ввімкнув швидкість, пройшов захисника і вийшов віч-на-віч – 2:2!

«Прокопенко щиро сказав: «Не бачу тебе в Шахтарі, шукай інші варіанти»

- Космін Беркеуан приїхав у Шахтар через кілька років після вас. Клуб лише проходив етап становлення, проте румунський легіонер відзначав високий рівень організації і не сумнівався у хороших перспективах «гірників». Якими були ваші перші враження від донецького клубу?

- Рінат Ахметов мав амбіції і вже тоді працював з думкою про розвиток. Коли ми переїхали зі старої бази на нову, умови були просто розкішні. В Донецьку я відчував підтримку від персоналу і працівників клубу. До мене чудово ставилися і я перейнявся певним патріотизмом. Розумів, що граю за місто, за команду. Засмутився, коли ми ніяк не могли перервати чемпіонську ходу Динамо і проявити себе у єврокубках. Ахметов розумів, що серйозні результати будуть можливими лише за умови правильного ведення бізнесу, зокрема трансферної політики. Взяти до прикладу власника Ньюкасла, який придбав клуб і не зміг впоратися з боргами. Не кожному до снаги якісно вести бізнес. Тому успіх Шахтаря – це заслуга менеджменту, перш за все.

- «Гірники» у 90-их дуже блідо виступали у єврокубках. Ваша команда справді була слабшою за скромні Роду і Цюріх?

- Ми не були готові у фізичному і психологічному планах. Мені здається, спрацьовував інстинкт – іноземці сильніші за нас. У Спартаку Олега Романцева було по-іншому. Якщо тренування призначали на 10:30, то о 10-й всі гравці були на полі і грали у квадрат. В Москві я бинтував ноги перед тренуванням, адже всі знали, що воротар Олександр Філімонов може стрибнути в ноги і потім ти довго лікуватимешся. Така собі боротьба не на життя. Взагалі я мало таких кіперів бачив – які летіли на тренуванні обличчям в болото.

- Едвін ван дер Сар в Фулхемі був іншим?

- Безперечно це теж велика постать. Проте він справді мав інші чесноти. Я знав, що ван дер Сару можна забити тільки одним способом – м’яч треба відправляти в притирку зі штангою. Інакше він все тягнув.

- У вас був фірмовий почерк – шалено стартувати у своїх нових командах. 3 голи у 3 матчах за Шахтар, 5 голів в 6 поєдинках за Спартак. В чому секрет?

- На жаль, продовження не було. Дуже важко втримуватися на певному рівні. Чимало залежало і від команди. В Донецьку стабільно грали молоді Тимощук і Воробей, проте цього було мало для загальнокомандного балансу. Відзначив би також Ігоря Петрова, який часто розповідав цікаві історії зі свого минулого. Порівняв би його з Карлом-Хайнцом Рідле, який до Фулхема виграв Лігу чемпіонів та Чемпіонат світу і пограв за дортмундську Борусію, Лаціо і Ліверпуль.

- Існує певний міф – мовляв ваші партнери по Шахтарю ігнорували вас і навмисно не віддавали передачі. Кажуть, причиною цього була ваша висока зарплата.

- Можливо, такі моменти були. Я розглядав це, як відсутність взаєморозуміння на полі. Ні на кого зла не тримаю, це робочі моменти. Я радий, що одягав футболку Шахтаря і мені вже від цього факту приємно. Тим більше, виступи в Україні посприяли тому, що я зустрічався на полі з такими майстрами, як Лужний, Белькевич, Шевченко та Ребров. А це не лише користь, а й задоволення. Плюс матчі у Харкові, Львові, Кривому Розі та Дніпрі запам’яталися мені завдяки атмосфері, що панувала на трибунах.

- Михайло Поцхверія казав, що місцеві гравці вчилися чогось у вас, а ви переймали нові знання від партнерів.

- Напевно, наші менталітети змішувалися. Приємно, якщо хтось вчився у мене. Ми спілкувалися, жартували – без цього ніяк. Наприклад, я вчився техніці у Поцхверії, спостерігав за іншими хлопцями. Футболіст завжди повинен бути відкритий для навчання – це ж твій багаж. Якщо тобою керує злість і упередженість, то це тільки заважатиме.

- В Донецьку ви попрацювали з Валерієм Яремченком та Анатолієм Бишовцем. Перший, кажуть, допомагав вам адаптуватися в колективі, а другий запровадив курси англійської мови – саме те, що треба перед поїздкою в Фулхем.

- Валерій Іванович – велика фігура для Шахтаря. Так і не зрозумів, чому його прибрали. У нас все було чудово. Може, якісь закулісні речі? Не знаю. Анатолій Федорович – особистість. І як футболіст, і як тренер. Втім кістяк колективу його не сприйняв. Бишовець намагався прибрати місцевих корифеїв, але, образно кажучи, надірвав живота. Англійська мова? Я ходив на ці курси, щось вивчив, адже хотів розвиватися. Сама ідея хороша, але на практиці не все вдалося. Тренер повинен обережно поводитися. Якщо йдеш напролом, то з колективом можеш посваритися. Бишовець діяв занадто прямолінійно.

- Ви залишали Шахтар, оскільки Віктор Прокопенко не бачив вас у команді. Втім в інтерв’ю ви не раз казали, що вдячні головному тренеру за відвертість і прямоту.

- Я люблю відвертих людей – навіщо щось приховувати. Віктор Євгенович щиро сказав: «Не бачу тебе в Шахтарі, шукай інші варіанти». Таким чином, я отримав час. Буває таке, що тебе тримають до останнього дня, ти перебуваєш у підвішеному стані. Це дуже небезпечно. Тому в Англії за 6 місяців до завершення контракту ти підписуєш або новий контракт, або шукаєш нове місце роботи. Вважаю той вчинок Прокопенка європейським. Це мені допомогло, я поїхав у Ригу, тренувався сам і мав час на пошук команди.

«Ахметов і Аль-Файєд розмовляли з футболістами – таке практикують не всі»

- Як виник варіант зі Спартаком?

- Готувався їхати на оглядини в Іспанію та Португалію, однак подзвонив віцепрезидент «гірників» Равіль Сафіуллін: «Їдь у Спартак». З фізикою в Москві проблем не було і Спартак грав у зручний для мене футбол. Я швидко адаптувався до нової команди.

- Після припинення співпраці з Шахтарем ви нібито задумувалися про завершення кар’єри. Вам же було лише 25 років.

- Важко було змиритися з фразою «ти не потрібен». Для будь-якого це удар «під дих». Але потім я повернувся до реальності і знайшов у собі сили продовжити боротьбу. Непросто було і після завершення спартаківського періоду. В Москві залишатися не міг, Шахтар назад не кликав. І тільки Жан Тігана запросив у Фулхем. Йому сподобалося, як я зіграв проти Роберто Карлоса в Лізі чемпіонів за Спартак – принаймні, він так мені казав.

- Усі мріють зіграти на Олд Траффорді. Вам пощастило там дебютувати в АПЛ. Які відчуття?

- Раніше я грав на Лужниках, де було 93 тисячі, тому Олд Траффорд здався мені невеличким (посміхається). Особливо було цікаво грати проти Бекхема чи Гіггза. Аналогічні відчуття, коли виходиш на поле поруч з Майклом Оуеном. Мені взагалі подобалося протистояти швидкісним гравцям. Згадую, наприклад, дуель із Зе Роберто. Це дуже мотивує і додає впевненості.

- В Фулхемі ви зустрілися з молодим Луї Саа, який потім перейде в Манчестер Юнайтед. Француз вражав вже тоді?

- Так, його потенціал було складно не помітити. Хоча Луї був простим хлопцем. До речі, я жив поруч із зірковими легіонерами Фулхема: Боа Морте, Мальбранком і, власне, Луї Саа. Ми разом добиралися на тренування. У мене були хороші стосунки з усіма хлопцями. Щоправда, на полі вони любили зловживати індивідуальними діями.

- Власником Фулхема був Мохаммед Аль-Файєд, син якого, Доді, загинув у ДТП разом з принцесою Діаною за три роки до вашого переїзду в Лондон. Якою людиною був Аль-Файєд-старший?

- Він, як і Ахметов любив футбол і свій клуб. Увагою ми не були обділені. Обидва розмовляли з футболістами – таке практикують не всі власники. Просте людське спілкування дорогого вартує. Мені пощастило, що до мене було хороше ставлення. Кілька років тому Мохаммед Аль-Файєд продав Фулхем іншому бізнесмену-індусу. Той зробив серйозні інвестиції, запросив у якості тренера Скотта Паркера, ексгравця Челсі та Тоттенхема. Але не все у них вдається – одних фінансів не достатньо. Велику роль відіграє розумне управління, яке, наприклад, було у Шахтарі.  

- Ви згадували про Жана Тігану. Як вам працювалося із зірковою постаттю?

- Мені дуже подобалися його тренування, почував себе комфортно. Я б навіть їх порівняв з тими методами, які бачив у Латвії, Україні та Росії. Тігана тільки підтвердив правило, що класний футболіст має всі шанси стати класним тренером.

- Проблеми в Лондоні у вас виникли після того, як Тігану змінив Кріс Коулмен. У 2016-му він разом з Уельсом дійшов до півфіналу чемпіонату Європи.

- З Крісом ми виступали пліч-о-пліч у Фулхемі, однак це не вплинуло на наші стосунки «тренер-гравець». Ми навіть разом тренерську ліцензію здобували. Моя особиста думка – Коулмен слабкий тренер. Хоча Аль-Файєду він подобався. Я опинився на роздоріжжі, виникли варіанти з Кубанню та вояжем у Сеул. В певний момент зрозумів, що втомився від цього всього. До того ж сезон розпочався, команди були укомплектовані.

- І ви зважилися на унікальне рішення – змінили АПЛ на четвертий дивізіон. Психологічну складно було це усвідомлювати?

- Так, непросто – ще вчора ти грав проти Девіда Бекхема, а сьогодні виступаєш за Йовіл Таун. Проте я намагався бути професіоналом навіть у четвертому дивізіоні. Розумів, що маю бути лідером колективу. Багато пояснював, сварився і навіть бився. «Що це за бий-біжи? Шукайте передачами партнерів», — казав хлопцям в Йовілі. Коли команда опустила м’яч вниз і відмовилася від лонгболів, я відчув, що здобув маленьку перемогу.

- Фактично це був ваш перший тренерський досвід під час кар’єри футболіста?

- У 2005-му приїхали ми на виїзд проти Суонсі, на трибунах 14 тисяч глядачів. А це ж четвертий дивізіон! Наші хлопці голови опустили, сидять перелякані: «Ми тут кожного року програємо». Налаштував їх, підняв моральний дух. А ще вийшов на поле і забив гол – ми перемогли 2:0.

- Ваша кар’єра футболіста доводить, що ви не боїтеся нових викликів. Мабуть, схожа філософія у вас тепер в якості тренера. В Україну, наприклад, не маєте бажання повернутися?

- З радістю! У мене чудові спогади про Україну, згадую про неї з теплотою. Я відкритий до пропозицій. Їздив у Китай, тепер ось Гонконг. Намагаюся розвиватися, не закриватися в собі і прогресувати. Дуже хочу знайти свою команду і отримати довіру від керівництва. Відчуваю, що можу дати результат.