Football.ua

Ігри розуму Вітторіо Поццо

Володимир Войтюк розповідає про одного з найхаризматичніших тренерів в історії футболу.
15 November 2020, 11:19
Чтиво

Напередодні півфіналу чемпіонату світу 1938 року Вітторіо Поццо не давала спокійно спати одна велика проблема. Як з’ясував тренер, бразильці були настільки впевнені в своїй перемозі, що забронювали квитки на літак з Марселя в Париж. Проблема полягала в тому, що цей авіарейс був єдиним, а всі тікети вже закінчились. Чому ж Вітторіо не забронював квитки швидше? Італійський тренер ніколи не ділив шкуру невбитого ведмедя, а тому розумів, що в разі програшу Бразилії йому будуть потрібні квитки в Бордо, а не в Париж.

Поццо вирушив в табір селесао, намагаючись «підписати» з ними джентльменську угоду. Вітторіо спілкувався з одним з членів тренерського штабу бразильців Воланте, який колись грав на Апеннінах і чудово володів італійською мовою. «Давайте зробимо наступним чином – команда, яка перемагає, летить в Париж на фінал, а та, яка залишить поле Велодрому на щиті – вирушає в Бордо на матч за третє місце», – запропонував Поццо.

Але, незважаючи на те, що діалог вівся італійською, виглядало, що тренери спілкувалися різними мовами. «Розумієте, що ми вже кілька днів тому забронювали літак, в якому Вам немає місця», – відповів Воланте. Поццо намагався достукатися до здорового глузду бразильця: «Добре, але в Париж потрібно буде летіти лише переможцю півфіналу». Однак Воланте вперто правив своєї: «А в чому проблема? Ми полетимо в Париж». «Але якщо Ви програєте? То Вам доведеться вирушати в Бордо». «Але цього не трапиться, оскільки ми переможемо в Марселі». «Добре, вибачте, що я Вас потурбував».

На завершення Воланте зробив царський жест: «Синьйор Вітторіо, ми Вас дуже добре знаємо та поважаємо й готові взяти з собою на фінал. Подивитеся, як ми станемо чемпіонами світу». «Вибачте, але не хочу створювати Вам зайвого клопоту. У випадку нашої поразки, я поїду з командою в Бордо».

Повернувшись в «казарму», Вітторіо розповів своїй «солдатам» про цей діалог, і ті не могли дочекатися півфіналу. Італійці в матчі з бразильцями лізли зі шкіри, адже хотіли поставити латиноамериканських нахаб на місце. Знаючи Вітторіо, цілком ймовірно, що цей діалог придумав сам тренер, адже він неабияк подіяв на гравців Скуадри Адзурри та допоміг їм здобути путівку в фінал.

Поццо народився в 1886 році в Турині. Йому пророкували велике майбутнє в легкій атлетиці. Юнак навіть виграв забіг на 400 метрів на студентських іграх в П’ємонті. Проте час йшов, а роман з королевою спорту все не складався. Тому Вітторіо одразу погодився, коли його друг Джованні Гоччіоне, котрий планував грати за Ювентус, запропонував йому розпрощатися з божевільною звичкою «перетворюватися на автомобіль та бігати без толку». «Якщо ти вже хочеш мчати, то краще бігай з м’ячем», – порадив Джованні. На жаль, з Вітторіо не вийшов топ-гравець. І він невдовзі закинув футбол.

Поццо закінчив Міжнародну школу торгівлі в Цюріху, де вивчив англійську, французьку та німецьку мови. Згодом вони стануть в пригоді Вітторіо під час його постійних мандрівок Старим світом. Він, як справжній атлет, чудово радив собі з бар’єрами, зокрема з мовними. Також тренер постійно тримав руку на пульсі різних новинок. Він був підписаний на найпопулярніші спортивні газети та журнали, які виходили по всьому світу. Закінчивши навчання в Швейцарії, італійський Одіссей не мав жодного бажання повертатися додому.

Він вирушив в Лондон. Згодом Вітторіо перебирається на північ в Бредфорд, де завдяки зв’язкам тата влаштувався на високооплачувану роботу, пов’язану з виробництвом шерсті. Хлопець не помітив, як вкотре захворів футболом. Ця лихоманка косила людей у Великобританії майже так само ефективно як іспанка. Щоправда, вона була не настільки небезпечною. Звичайно, інколи можна було зламати ногу чи руку. Але емоції, які Поццо давала справжня гра, були безцінними.

Вітторіо зрозумів, що його попередні потуги в футболі були смішними. Тепер він знав, якою повинна бути справжня гра. Й він намагався все про неї довідатись. Підсвідомо Поццо почав готуватися до тренерської кар’єри. Вітторіо закохався в свою нову батьківщину. Ревний католик навіть відвідував англіканські меси. Тепер його розклад  повністю співпадав з графіком пересічного джентльмена: похід в церкву в неділю, п’ять робочих днів, а на завершення смачний десерт – футбол.

Батькам зовсім не подобалося те, що син корчив з себе британця та практично не писав їм. Вітторіо згадував про тата лише тоді, коли його фінанси вкотре співали романси. Батько просив сина повернутися в Італію та допомогти братові в керівництві інженерною фірмою, яка належала сім’ї Поццо, проте «англієць» прогнозовано відмовився. Вітторіо не хотів розлучатися з своїм головним захопленням, оскільки розумів, що в Італії не зможе розвинути свої футбольні скілли.

Тоді на Апеннінах топ-гравцями та тренерами навіть не пахло. Втомившись пропонувати синові пряники, батько взявся за нагайку. Він перекрив фінансову річку, котра до того регулярно наповнювала кишені Поццо. Проте цей радикальний засіб не допоміг батькові повернути блудного сина. Вітторіо зводив кінці з кінцями, заробляючи на хліб насушний перекладами та репетиторством.

Італієць став пристрасним фанатом Манчестер Юнайтед. Його просто зачарувала гра тріо Червоних дияволів: Діка Дакворта, Чарлі Робертса та Алекса Белла. Вітторіо часто стояв біля входу для футболістів на стадіон «Олд Траффорд». Проте все не наважувався заговорити з кумирами. Якось випивши склянку віскі для хоробрості, Поццо підійшов до Робертса та сказав, що захоплюється ним і хотів би поговорити з ним про футбольні нюанси. Це знайомство стало початком великої дружби.

Так склянка віскі змінила історію футболу. Якби не було її, можливо, Поццо не став би великим тренером та не прищепив би Скуадрі Адзуррі англійський стиль гри. Й Італія зараз би хизувалася не чотирма зірочками на футболках, а лише двома. Вітторіо ненавидів гру в три захисники й завжди вимагав, щоб його центральний півзахисник, аналог Робертса, міг віддавати філігранні передачі на фланги. Поццо постійно танцював від цього постулату. Так, коли Вітторіо втретє очолив Скудару Адзурру, він одразу вказав на двері одному з лідерів команди, Фульвіо Бернардіні. «Лідер Роми – чудовий гравець. Проте Фульвіо лише кур’єр, а мені потрібен диспетчер», – пояснив тренер своє рішення.

Поццо зрештою повернувся в Італію, приїхавши на весілля сестри. Він не збирався надовго затримуватися на чоботі. Й прибув на Апенніни зі зворотним квитком в кишені. Проте сім’я не відпустила Вітторіо назад. Цікаво, що Поццо намагався ніколи не розлучатися з квитком на Альбіон, наш герой стверджував, що цей папірець приносить йому щастя. Втративши надію повернутися в храм футболу, майбутній тренер вирішив допомогти розвитку гри на батьківщині та влаштувався на роботу секретарем в Італійську федерацію. У 1912 році Поццо отримав несподівану пропозицію очолити збірну на Олімпіаді в Стокгольмі.

Перший млинець виявився глевким. Скуадра Адзурра поступилася скромній Фінляндії та ледь обіграла господарів. А на завершення олімпійського турніру Поццо пропустив нокаутуючий удар від Австрії. Підопічні Хуго Майзля розтрощили італійців 5:1. Єдиним плюсом цього матчу Вітторіо називав знайомство з харизматичним тренером вундертім. Вони стали хорошими друзями. Спершу Майзль дивився на італійця зверху вниз, але Вітторіо не звик пасти задніх. І через кілька десятиліть все кардинально зміниться.

Поццо продовжував тренувати збірну до грудня 1913. Втративши надію зліпити з місцевих гравців справжніх англійських футболістів, він махнув на них рукою та знову почав мандрувати світом. Проте в липні 1914 року про подорожі довелося забути. Протягом Першої світової Вітторіо дослужився до майора. Напередодні Олімпіади 1924 року Поццо знову запропонували крісло тренера збірної, після того, як Скуадра Адзурра, очолювана технічним комітетом, влетіла австрійцям 0:4.

Італія чудово розпочала в Парижі. Поццо навіть почав мріяти про медалі. Скуадра Адзурра перемогла Іспанію та Люксембург, однак в чвертьфіналі поступилася скромним швейцарцям. Невдовзі тренеру стало не до футболу. Дружина Поццо серйозно захворіла, й Вітторіо постійно чергував біля її ліжка, сподіваючись перемогти стару з косою. На жаль, його зусиль не вистачило, щоб вирвати кохану з пазурів смерті. Тоді Вітторіо з головою заглибився в роботу. Він працював менеджером в Pirelli, проводячи весь вільний час в горах в товаристві своєї вівчарки.

У квітні 1929 року, після нищівної виїзної поразки від австрійців з рахунком 0:3 та домашнього бублика в матчі з Німеччиною президент Італійської федерації футболу Леандро Арпінаті метав громи і блискавки. Відтак полетіли голови тренерів Скуадри Адзурри Аугусто Рангоне та Карло Каркано. Декілька місяців збірна Італії залишалася обезголовленою. Леандро намагався переконати Вітторіо Поццо втретє стати наставником команди.

У Вас, мабуть, виникне запитання, чому футбольні чиновники вперто продовжували кликати Вітторіо, попри те, що він не здобув ніяких лаврів ні під час Стокгольмської Олімпіади, ні під час свого другого пришестя. Причина – банальна. Під керівництвом інших тренерів Скуадра Адзурра теж не хапала з неба зірок. Тому чиновники погодилися на всі умови Поццо. А вони виявились дуже дивними. Вітторіо дав добро попрацювати зі збірною кілька місяців, але виторгував собі незвичний контракт: «Я не хочу отримувати за свою роботу ні ліри, щоб менше залежати від керівництва».

Поццо міг дозволити собі таку розкіш, адже на хліб йому вистачало. Основна робота в Pirelli давала йому хороший прибуток, також він підробляв в газеті – La Stampa. Тоді Вітторіо нізащо б не повірив, що цих кілька місяців перетворяться на майже 20 років. Архітектор Вітторіо збудує надпотужну команду, яка стане найкращою не лише в Європі, а й в світі.

В 1929 році фашисти повністю взяли спорт під свій контроль. Італія була озброєна чудовими стадіонами, до того ж, Муссоліні та Со ніколи не шкодували грошей на футбол,  сподіваючись з його допомогою завоювати душі тіфозі. Й ця їхня ставка зіграла. На Апеннінах футбол став другою релігією. Вітторіо, який тепер міг ні в чому собі не відмовляти, закотивши рукави, взявся до роботи.

На жаль, досі невідомо, як приймав Поццо фашистську ідеологію тоді, коли дуче та його посіпаки допомагали тренеру завоювати світ. Очевидно, що зв’язки з Мусcоліні принесли Вітторіо багато проблем після закінчення Другої світової. Прізвище Поццо намагалися витерти зі сторінок історії італійського футболу. Навіть через два десятиліття після смерті Вітторіо італійці загадували старі грішки Поццо. Коли один з чиновників запропонував назвати туринський стадіон, збудований до чемпіонату світу 1990 року, на честь тренера, на нього подивилися, як на божевільного. «Ти що? Він же фашист!»

Тому Ювентус тривалий час виступав на Стадіо делле Альпі, а не на Стадіо Вітторіо Поццо. Через декілька років після цієї історії з’явилися документи, які доводять, що тренер на початку 1940-х нарешті зрозумів, куди веде країну дуче. Поццо тоді співпрацював з антифашистським рухом Опору, забезпечуючи партизанів харчами. Наставник особисто врятував життя кільком людям, допомігши їм втекти з полону.  Мабуть, найкраще ставлення Поццо до фашизму характеризують слова одного італійського футбольного історика: «Йому подобалося, що при фашистах поїзди почали курсувати згідно з розкладом, однак Вітторіо не відчував жодного пієтету перед іконами режиму». Син назвав Поццо лібералом та монархістом, але, однозначно, не фашистом.

Вітторіо був чудовим мотиватором та маніпулятором. Він часто поводився з зірками, наче з простимим смертними. Всі команди Поццо вирізнялися залізною дисципліною. Недарма його часто називали Генералом. Він постійно ганяв своїх солдатів в хвіст і в гриву. Так, коли тренер судив гру на тренуванні й бачив, що футболіст не віддав передачу партнеру через особисту неприязнь, він одразу виганяв того зі збірної.

Також Поццо інколи селив гравців, які, м’яко кажучи, не надто товаришували, в одному номері. Вітторіо став першим тренером в історії, який почав практикувати тривалі збори напередодні великих турнірів. І порядки в цих таборах не надто відрізнялися від умов, в яких проживали італійські військові. Якщо гравець втікав в самоволку, Поццо не влаштовував скандал.

Він говорив бунтівнику кілька теплих слів: «Я даю тобі другий шанс. Запам’ятай, що третього не буде». «На зборах в Роветі ми ледь не помирали від нудьги. Якось я спробував вирватися в місто. Я заявив Поццо, що мені потрібно відлучитися на пару годин, щоб нормально поголитися. Краще б я цього не робив. Вітторіо розійшовся не на жарт, та заявив, щоб ми голилися прямо на полі. Відтоді ми брилися на газоні», – згадував один з гравців Скуадри Адзурри Феліче Борель. Якось Вітторіо щиро зізнався: «Я ніколи не спускав очей з футболістів».

В якості мотивації Поццо міг повезти своїх підопічних навіть на цвинтар. У 1930 році, напередодні мандрівки до Угорщини на ключовий матч Кубка Швегли (тодішній аналог чемпіонату Європи), тренер дав останні передматчеві настанови своїм футболістам на Військовому кладовищі (Фольяно-Редіпулья), на якому поховані більше 100 000 італійців, що загинули в Першій світовій війні.

Поццо нагадав гравцям про подвиги їхніх предків та наголосив на тому, що кожен має пожертвувати собою заради блага команди. «Я сказав їм, що ми недарма сюди приїхали, адже таке сумне та жахливе видовище сильно вразило гравців. Тому всі їхні хвилювання на футбольному полі – ніщо в порівнянні з загибеллю цих героїв, які віддали життя заради Італії», – згадував тренер. Такий незвичний мотиваційний хід дав чудовий результат. Італійці розтрощили мадярів з рахунком 5:0.

Поццо часто прикидався романтиком, який начебто шкодує за тими сивими часами, коли на першому місці була ЇЇ Величність Гра й всі дотримувались фейр-плей і не жадали перемоги за будь-яку ціну. «На жаль, преміальні за тріумфи все зруйнували. Тепер усіх цікавить лише перемога. Ця жахлива заздрість до суперника. В кожному турнірі на першому місці стоїть лише результат, а ось сама гра нікого не цікавить». Такі слова досить дивно чути з вуст Поццо, підлеглих якого аж ніяк не можна було назвати янголами.

Для солдатів Вітторіо мета завжди виправдовувала засоби. Тренер любив класичну схему 2-3-5, але йому спершу не вистачало центрального півзахисника, який буде достатньо витривалим та творчим, щоб бути однаково корисним на обох половинах поля. Збірна Італії, як і маже всі європейські збірні, не поїхала на перший чемпіонат світу в Уругвай. Однак Вітторіо вирушив в Новий світ.

Там йому на олівець потрапив капітан збірної Аргентини Луїс Монті. Це був гравець, завдяки якому Поццо нарешті міг задіяти свою коронну схему на усі 100 відсотків. Вітторіо допоміг організувати перехід аргентинця в Ювентус. Коли Луїса вперше побачили в Італії, то хотіли одразу відправити його назад, до Аргентини. Він приїхав на Апенніни, маючи більше десяти кілограмів зайвої ваги. Але Бик сів на дієту й буквально через кілька місяців скинув баласт.

Монті невдовзі знайшли італійські корені й він став одним з оріунді, без яких Італія б не бачила перемог на мундіалях 1934 та 1938 років. Були й ті, хто активно виступав проти практики використання латиноамериканських заробітчан. Вітторіо Поццо любив закривати роти цим критикам такими словами: «Якщо вони можуть помирати за Італію, то чому вони не можуть грати за Італію». Як показав час, оріунді не збиралися виконувати свій обов’язок перед новою батьківщиною, і, як тільки в повітрі запахло війною, вони одразу ж накивали п’ятами в Америку.

Монті в збірній Італії був незамінним. Він ідеально виконував накази Генерала. Луїс відходив назад, коли інша команда володіла м’ячем, і ставав тінню центрального нападника суперника. Коли ж Cкуадра Адзурра перехоплювала сферу – Монті мчав в атаку. Сам тренер називав схему, за якою грала його команда «система». Монті грав глибше, аніж традиційний центральний півзахисник, а два центрфорварди відтягувалися назад, щоб допомогти крайнім півзахисникам. Таким чином схема перетворювалася в 2-3-2-3, W-W.

Маріо Заппа, журналіст La Gazzetta dello Sport не шкодував компліментів на адресу тактичного генія Вітторіо: «Модель гри, за якою грає наша команда, є чемпіонським коктейлем всіх кращих складників усіх інших систем». Поццо ніколи не бракувало футбольних чарівників, які творили магію на полі. Проте, коли виникала потреба Джузеппе Меацца, Сільвіо Піола, Раймундо Орсі, Джино Колауссі ховали свої чарівні палички і носили рояль. Скудара Адзурра в 1930-і  брала своє зовсім не завдяки техніці.

Всі солдати Поццо знали свій маневр та відзначалися неймовірною фізикою та бійцівськими якостями. Всім тим, що так любили фашистські пропагандисти. «На десятому році приходу до влади дуче, молодь нарешті дозріла для битви, боротьби та гри. Хоробрість, витримка та гладіаторська гордість – ось ті головні якості, які для нас завжди будуть на першому місці», – писала Lo Stadia в 1932 році. Поццо став одним з перших тренерів, який почав ефективно застосовувати персональну опіку.

В 1931 році, напередодні товариського матчу з іспанцями в Більбао, Вітторіо давав такі вказівки Ренато Чезаріні, котрий мав стати тілоохоронцем Луїса Регейро. «Він є мозком команди. Якщо ти зможеш відрізати голову, яка думає за одинадцятьох суперників – ми переможемо». Че чудово впорався з поставленим завданням. Вбивчого іспанського форварда довелося замінити вже на 17-й хвилині гри.

Про тріумфи зірної Італії на мундіалях 1934 та 1938 років Football.ua детально писав в  циклі, присвяченому історії чемпіонатів світу. Тож в цьому матеріалі обмежимося лише кількома словами. Скуадра Адзурра нізащо б не перемогла на домашньому турнірі без допомоги людей в чорному. Італія мала вилітати вже в чвертьфіналі. Але Феміда протягнула господарям свою невидиму руку. В півфіналі та фіналі кишеньковий суддя Муссоліні Іван Еклінд, часто прикидався сліпим, коли це було потрібно Скуадрі Адзуррі. Недарма після турніру журналісти присвоїли йому «титул» граф Римський.

А ось на наступному мундіалі до перемоги італійців немає жодних запитань. Вони тріумфували не просто без допомоги суддів, а й зуміли впоратися з тиском французьких вболівальників, які постійно освистували фашистів. Поццо з гордістю стверджував, що збірна, котра перемогла в 1938 році, була його найкращою командою. Маріо Заппа дав таке резюме успіху Скуадри Адзурри на французьких полях: «Великою таємницею нашої збірної стало те, що вона могла ефективно атакувати, навіть використовуючи найменше число гравців, не відволікаючи їх від оборонних функцій».

Французька журналістка Жанна Ескеназі також віддала належне апеннінським аргонавтам, які повернулися додому з чемпіонським золотом: «Коли ми нарешті перестанемо грати в футбол так, наче займаємось сексом чи чекаємо автобус? Нам давно пора брати приклад з італійців».

Вдруге піднімаючи над головою Золоту Ніку, Поццо вигукнув: «Я двічі виграв чемпіонат світу! Хіба можна мріяти про щось більше! Тепер можна й померти!» Насправді синьйор Вітторіо одразу після закінчення фіналу почав думати про третє чемпіонство, яке давало право підрізати крила богині Ніці. Тоді вона б навічно оселилася в Італії. Але цього разу мрії Вітторіо не втілилися в реальність. Завтра була війна…

10 червня 1968 року Поццо святкував перемогу Італії на чемпіонаті Європи з футболу. Це був перший великий тріумф Скуадри Адзурри після того, як він покинув капітанський місток. Мавр зробив свою справу, мавр може піти, подумав Поццо. І 21 грудня 1968 року невтомний мандрівник вирушив в подорож, з якої не повертаються. На надгробній плиті Вітторіо можна прочитати: «Він живе в майбутньому, де синява футболок переходить в синяву небес». Якщо Ви є фанатом Скуадри Адзурри, не забудьте подякувати Старому Майстру, який першим позначив Італію на футбольній карті світу.