Історія Родрі. Дякувати Богу за футбол

Я завжди намагаюся говорити своїм партнерам по команді в Манчестер Сіті: "Я не говорю англійською, я говорю американською". Вони люблять з мене жартувати, розумієте? У всьому. Зазвичай це стосується мого одягу. Те, що вони називають "крапелькою" (drip). А іноді й через мою манеру говорити. Але є багато того, чого люди про мене не знають. Насправді я не вчився говорити цією мовою в Манчестері чи Лондоні. Я вивчив її у лісах Коннектикуту. Я орієнтуюсь на американську англійську.

"Я знаю, чувак. Привіт. Як справи, бро?" (Знаєш, типу того).

Освіта була дуже важливою у моїй родині, і мій батько завжди хотів, щоб я поїхав за обміном до американської середньої школи на один рік. Але моя футбольна мрія унеможливила це. Тому натомість, коли мені виповнилося 14, я вирушив у літній табір посеред лісу в Коннектикуті. Навіть назва штату звучала шалено для дитини з Мадрида. Але коли я приїхав, я ніби потрапив до голлівудського фільму. Знаєте фільми, в яких діти вирушають у табір на великому озері, і там є дерев'яні каное, а ви лазите по деревам, спите в наметах та розпалюєте багаття палицями? Це було справді так. Ви їсте зефір та печиво, розумієте? Над вогнем? Із шоколадом?

Неймовірно.

Жодних телефонів. Жодного Wi-Fi. Я зовсім один у новій країні, намагаюся завести друзів. "Привіт, я Родріго. Я з Мадрида". (Мої партнери по команді вже сміються, я їх чую). Я завжди говорив своєю ламаною англійською: "Добре, хлопці, коли ми підемо грати у футбол?".

"Так, Родріго. Ми пограємо пізніше. Ми збираємося покидати "свинячу шкіру".

Я думаю: "Свиняча шкіра??"

"Та гаразд, бро. Як у НФЛ".

Щиро кажучи, мені це навіть сподобалося. Було весело.

Але я продовжував говорити: "Хлопці, я хочу грати у футбол".

"Сокер? Ми не граємо в сокер, чувак".

Найгірше, я приїхав туди під час початку чемпіонату світу 2010 року. Я навіть не міг зайти до інтернету, тому мені було прикро. Але в офісі головного будиночка стояв ноутбук, і щодня я просив вожатих таборів сказати мені, хто виграв матчі. Іспанія програла перший матч Швейцарії, якщо ви пам'ятаєте. Я думав, вони знущаються з мене.

"Швейцарія? Серйозно? Ти впевнений, що правильно гуглив?"

Ну, час іде, і Іспанія починає грати краще. Плей-оф — вони продовжують вигравати. Потім півфінал з Німеччиною — я вмираю. Я, здається, у каное-турі. Я весь час питаю вожатого: "Будь ласка, будь ласка, ви можете просто дізнатися рахунок?"

Нарешті ми повертаємося до наметів, і хтось каже мені: "Іспанія у фіналі".

Я ніколи не відчував себе так далеко від дому, але в той же час так близько до нього, якщо ви розумієте, про що я.

У фіналі я благав вожатого дозволити мені подивитися гру на його ноутбуці. Він сказав: "Добре". Потім він виносить цей комп'ютер, а він має екран розміром 10 дюймів. Пам'ятаєте ці міні-ноутбуки? Це був один із таких. Крихітний. Я думаю: "Чудово. Мені все одно. Просто дайте мені подивитися".

Не знаю, як мені це вдалося, адже ми знаходилися посеред лісу, але, мабуть, я знайшов трансляцію, яка була не зовсім законною, і дивився фінал серед американців, яким було все одно, що відбувається.

Коли Іньєста забив гол, я буквально почав кричати, вибіг надвір і побіг навколо озера.

"Вааааааааааааамоооооооосссс!!!!!!!!!! Ааааааааааааааааааааааааа!!!! Віва Іспанія!"

Американці подумали, що я божевільний. Вони хитали головами.

Вони дивилися на мене і казали: "Чекай, цей іспанець що, плаче? Через гру?"

Вони не могли зрозуміти, що це для мене означає. Вони думали, що я божевільний. І, можливо, я і є божевільний...

Все життя я прожив між цими двома світами. Один – футбол, інший – "реальний світ".

Іноді хлопці з клубу сміються з мене за те, що я "нормальний". Це смішно, бо якби ви запитали мою дружину або навіть мою маму, вони б сказали, що я далекий від норми. Коли доходить до футболу, я наркоман. Якщо я нормальний, то, мабуть, у тому сенсі, що мені начхати на соціальні мережі чи кросівки за 400 фунтів стерлінгів. З дитинства я просто ганявся за почуттям.

Я не говорив: "О, я хочу бути футболістом, щоб мати Ferrari". Ні, це було тому, що те, що робили мої герої на полі, змушувало мене почуватися живим. Я пам'ятаю, як мені було п'ять років, і у центрі нашого району був громадський басейн та невеликий садок. Влітку це було так: футбол, басейн, футбол, басейн. Додому на обід. Повертаємось у басейн. Повертаємось на футбол.

У десять років, якщо я грав матч і виступав погано, я не міг розмовляти з батьками цілий день. Я був дуже засмучений собою. Я впевнений, що мама дивилася на мене і думала: "Що, чорт забирай, з ним не так? Це просто гра".

Але для мене це було майже як наркотик. Тому я уклав угоду з батьками, коли був зовсім маленьким. Не знаю, чи говорили ми про це колись насправді. Це було просто "зрозумілим". Якщо я хотів слідувати своїй футбольній мрії, то мені потрібно було вступити до університету. Тому коли мені було 17, я переїхав з Мадрида до Вільярреалу та вступив до університету. Перший рік я мешкав у резиденції академії Вільярреала зі своїми партнерами по команді. Але коли тобі виповнюється 18, ти вважаєшся "старим" і тобі потрібно знайти власну квартиру.

Ідея спала на думку моїй мамі: "Чому б тобі просто не переїхати до студентського гуртожитку?"

Добре, звісно.

І ось що зробив.

Я думаю, в Англії все дуже схоже — ви знаходитесь у великому житловому комплексі із загальною пральною, душовими та кафетерієм, і там є двері, двері, двері. Всі ваші сусіди пліч-о-пліч. У вас є маленька кімната з дерев'яним ліжком, дерев'яним столом. У мене не було телевізора чи PlayStation. Тільки ноутбук. Вранці я йшов на тренування у Вільярреал, потім вдень я йшов на заняття, а ввечері...

Ну, вночі це було кумедно, бо, мабуть, це університет. Коли настає п'ятничний вечір, усі йдуть у клуб. Але спочатку вони "прегеймінг", як кажуть в Америці. Вони сидять у крихітних кімнатах, слухають музику та п'ють пиво, і в одній кімнаті близько 20 людей, і люди сидять на ліжку, на підлозі, скрізь. Я був таким самим, як будь-який інший студент — вони навіть не знали, що я граю у футбол — тому я з'являвся зі своєю газованою водою і тусувався деякий час, поки не настав час йти до клубу. Потім я зникав.

Нарешті хтось сказав: "Родріго, чому ти ніколи не ходиш з нами? Давай з нами, чувак".

І мені довелося їм сказати: "Ну я граю у футбол. У мене тренування вранці".

"Бл*******. Відстій, бро".

Вони докоряли мені за це.

На той момент я все ще тренувався з другою командою. Я був ніким. У мене навіть не було машини. Студентський гуртожиток знаходився за 15 хвилин їзди від тренувального центру Вільярреала, і я не міг платити за таксі щодня. Тому я їхав велосипедом до трамвайної зупинки — брав велосипед у трамвай — і бум, я їхав велосипедом залишок шляху до тренування. Нарешті я отримав права і сказав батькові: "Гаразд, я маю 3000 євро на покупку машини. Подивимося, що ти зможеш мені знайти".

Він передзвонив мені наступного дня: "Добре, я знайшов хороший варіант. Його продає одна старенька. Вона хоче 4000 доларів, але в ньому є комп'ютер".

Я такий: "Ого. Комп'ютер? Це вигідно, добре".

Він привозить мені машину. Це Opel Corsa. Я сідаю в машину, а екран комп'ютера розміром близько восьми сантиметрів. Можна було натиснути на нього, щоб увімкнути радіо, і все. Я був вражений. Я їздив цією машиною на тренування щодня, як справжній футболіст. Мої партнери по команді сміялися з мене, але мені було все одно! Мені це подобалось!

Наступного року я вперше зіграв у Ла Лізі, і, гадаю, моїм шкільним друзям трохи знесло дах. Вони сказали, що дивилися матч по телевізору, і бачили на екрані хлопця із сусідньої кімнати. Хлопець із їхнього класу був під номером 6.

Вони не могли повірити, що це справді я.

"Почекайте, це той же хлопець?"

"Гугли, гугли".

"Ні, це не може бути той же Родріго. Родріго багато. Це не він".

Коли тебе показують по телевізору у футбольній формі, ти виглядаєш інакше, чи не так? І в мене, мабуть, було серйозне обличчя.

Тому деякі з них були переконані: "Ні, це не він".

Потім, коли я почав грати все більше і більше, вони зрозуміли, що це дійсно я, і тоді вони сказали: "Що ти взагалі тут робиш, чувак? Ти ж вчора грав проти Барселони!".

В Іспанії ми грали у гру під назвою Comunio. Це як фентезі-футбол, де ви купуєте гравців та керуєте своєю командою. Усі в студентському гуртожитку грали в неї, і тому я іноді приходив з матчу в суботу ввечері, і, можливо, у хлопців було трохи пива, і вони казали: "Бро, ну ж! Що сталося сьогодні? Ти дав мені лише три очки в Comunio!!! Якого біса???"

Ха-ха-ха. "Вибачте! Вибачте!"

Це були найвеселіші роки у моєму житті. Не знаю чому, але коли я повернувся до університету, мій мозок "перемикався" в інший світ. Школа тримала в думці тиск футболу. Ще однією дивовижною річчю було те, що я зустрів свою дружину у студентському гуртожитку, а вона навчалася на лікаря. Дозвольте мені сказати — їй було зовсім начхати на мій футбол. Ха-ха-ха. Вона й чути не хотіла про нічию з Сельтою Віго.

Вона завжди тримала "мої ноги на землі".

"Гей, заспокойся, га? Заспокойся. Це футбол".

І в очах моїх вчителів я був просто "ще одним". В Іспанії університет є університетом. Ти там для того, щоби працювати. Тому, коли я сидів у своїй маленькій кімнаті з ноутбуком, я міг настільки поринути у те, що я робив, що буквально забував про все інше. Одного разу я готувався до іспиту чи чогось ще, і мій телефон був на беззвучному режимі. Несподівано я зробив перерву і зрозумів, що у мене близько 20 повідомлень, і ще 50 у WhatsApp, 10 пропущених дзвінків. Я думаю: "Боже мій, хтось помер? Що трапилося?"

Мені дзвонить партнер по команді. Я беру слухавку.

"Родрі, де ти?"

"Де я? Я тут. Я в університеті".

"Тренер шукає тебе. Усі шукають тебе".

"Про що ти говориш?"

"Ми граємо з Валенсією. Ми вже в автобусі".

Я думав, вони з мене жартують.

Я сказав: "Та гаразд, чувак, гра завтра..."

Боже мій. Ні. Знаєте, коли вам сниться кошмар, що ви знову в школі та забули, що у вас іспит? Ну це сталося зі мною, тільки це було насправді. І то була не школа, це була Ла Ліга.

Я сказав: "Добре, скажіть автобусу, щоб він вирушав. Я зустріну вас у готелі".

Чувак, я одягнувся так швидко, як міг, вибіг до своєї машини, і я був як Джеймс Бонд у своєму Opel по вулицях міста. Готель у Валенсії був у годині їзди. До того часу, як я дістався туди, вони проводили командні збори, і я прийшов з таким виглядом, ніби "собака з'їла мою домашню роботу".

Ха-ха-ха. Я вам скажу, у футболі це також не працює.

Того дня я був знищений, але я заслужив на це. Це був величезний досвід для мене, тому що я зрозумів, що мені потрібно краще керувати своїми двома світами. На кожному етапі свого шляху я навчався на помилках та додавав у свій досвід щось нове. Новий шматок пазлу. У Вільярреалі я дізнався, що означає бути професіоналом. Не просто футболістом, а професіоналом.

Коли я повернувся додому, в Атлетіко, на один сезон, я дізнався, що насправді означає конкурентоспроможність. Коли я був у Вільярреалі, я дуже добре поводився з м'ячем, але все ще був трохи м'якотілим. Під керівництвом Дієго Сімеоне я дізнався, що означає бути "поганим хлопцем". Бути трохи ублюдком на полі. По-справжньому відбирати м'яч. Робити іншу команду нещасною на 90 хвилин. То була ще одна важлива деталь мого навчання.

Коли в мене з'явився шанс переїхати до Манчестер Сіті наступного літа, це була моя мрія. Я розмовляв із Серхіо Бускетсом, перш ніж погодитися на перехід, і він сказав мені: "Пеп? Він зробить тебе найкращим гравцем. Але він ніколи, ніколи, ніколи не перестане тиснути на тебе. Ти ніколи не закінчиш".

Серхіо грав ту саму роль, що й Пеп, і він досяг стільки великих речей, тому я дуже довіряю його словам. І він був цілком правий. Для мене унікальність Пепа полягає в тому, що він завжди на крок попереду. Він завжди розвивається раніше, ніж встигає розвинутись гра навколо нього. Він ніколи не буває задоволений тим, що все залишилося точно так, як було в минулому сезоні, тому що ваші суперники завжди будуть аналізувати минулий сезон. Не можна виграти чотири титули Прем'єр-Ліги поспіль, стоячи на місці. Ти або винаходиш себе заново, або вмираєш.

Знаєте, коли я посилаюсь на Пепа, мені завжди доводиться показувати щось руками. Мені потрібно знайти стіл, або дошку, або ще щось, і мені потрібно почати рухати чашки з кавою, як на шахівниці, як робить він.

"Він піде сюди, потім піде туди, а потім бац — ти рухаєшся сюди. У простір. Бац".

Для мене він додав останній ментальний шматочок пазлу. "Бачити" гру по-іншому. "Відчувати" її — коли зробити ривок у відкритий простір, коли притримати м'яч і залишитися на місці. Коли тиснути, коли розслаблятись. Його впевненість була така важлива для мене, тому що ви повинні пам'ятати, коли я прийшов сюди в 2019 році, я заходив у роздягальню з Фернандіньо, Агуеро, Давідом Сілвою, Де Брюйне. Легендами. Коли мені було 12 років, я ходив дивитися на Агуеро на тренувальному майданчику, коли він був у Атлетіко. Він був одним із моїх героїв. А тепер я сидів поруч із ним у роздягальні? Це було неймовірно.

Агуеро і Отаменді насправді постійно з мене жартували — не тільки через одяг, а й тому, що я сідав в автобус після кожного матчу і дзвонив по FaceTime моїй дружині. Оскільки я футболіст, а вона лікар, нам довелося звикати до того, що ми знаходимось на відстані багато років. Що ви робите, коли ви на відстані? Ви спілкуєтеся по FaceTime. Я дзвонив їй після кожної гри, незалежно від того, виграли ми або програли. Коли ми вигравали, це не було проблемою, бо хлопці шуміли та святкували, і вони цього не помічали. Але коли ми програвали, я ще був самим собою. Коли я розмовляю зі своєю дружиною, мій мозок ніби повертається до університету. Я знову ставав Родріго. В автобусі було тихо, коли ми програвали, всі були з опущеними головами, усі були пригнічені, а я голосно казав: "Так, ми сьогодні були трохи лайновими, якщо чесно. Так, так, ми зіграли внічию. Так, я злий"... Ну, а як пройшов твій день?"

Вперше Агуеро та Отаменді відвели мене вбік і сказали: "Чувак, ти не можеш так розмовляти в автобусі! Пеп тебе чує! Всі тебе чують!"

Але після кожного матчу я дзвонив дружині. І все розповідав, як було.

"Так, сьогодні все було нормально. Ми виграли, але я грав як лайно. Ти дивишся Netflix? Що ти їси?"

Ха-ха-ха. Ми були як два підлітки. Усі в автобусі були роздратовані. Вони намагалися вирвати у мене телефон: "Він тобі передзвонить! Родрі, повісь трубку! Йому час йти!"

Вони хотіли мене вбити, але мені було все одно. Коли я йду з поля, моя мета завжди бути впевненим, що мої ноги твердо стоять на землі. Я думаю, іноді люди неправильно розуміють цю частину мене. Очевидно, що навколо футболістів багато маркетингу та ЗМІ. Ви стаєте свого роду персонажем. Для мене мій персонаж "ботанік". Я пам'ятаю, як одного разу мені потрібно було зробити фотосесію, і вони сказали: "Гей, знаєш, що було б круто? Візьми ці книги під пахву. Прикинься, що йдеш до бібліотеки".

Коли вийшли фотографії, мої шкільні друзі надіслали мені повідомлення: "Чувак, ти серйозно? Що це за лайно? Ти ж читати не любиш! Ти не справжній ботанік!"

Не завжди вірте тому, що бачите у соціальних мережах! Реальність завжди складніша.

Нам дуже пощастило в останні кілька років із Сіті, але це не справжнє життя. У хороші моменти ти не вчишся, ти просто насолоджуєшся. У погані моменти, коли ти справді страждаєш, ось коли ти справді ростеш. Я пам'ятаю, як після фіналу Ліги чемпіонів 2021 року проти Челсі я повернувся до сім'ї, і коли я побачив своїх батьків та братів, я буквально не міг говорити. Це було схоже на те, ніби я знову був 10-річною дитиною за кухонним столом. Я не міг сказати жодного слова. Я просто думав: "Я ніколи більше не хочу відчувати це почуття. Я повинен працювати старанніше. Я повинен знайти спосіб стати кращим".

Тепер, коли ми чемпіони і ми на вершині світу, ніхто не питає мене про той момент у 2021 році. Але це, напевно, один із найважливіших моментів у моєму житті. За кожним гарним моментом стоїть ціле життя боротьби та досвіду.

Навіть коли я забив гол у фіналі Ліги чемпіонів 2023 року, це не був "розрахунок". Це було почуття, яке виникло за 20 років футболу, відколи я грав у саду. За секунду до того, як Бернардо зробив передачу, я був дуже далекий від гри. На повторі ви навіть мене не бачите. Насправді не було жодних шансів, що м'яч прилетить до мене. Я мусив залишатися на місці. Але я зробив один крок вперед до штрафного майданчика. Я не знаю чому. Я не думав про це. Тому що в дев'яти випадках із десяти — можливо, у 99 випадках зі 100 — коли Бернардо робить передачу, м'яч не потрапляє у мій бік.

Але голос сказав мені: "Цей раз буде єдиним".

Я зробив крок уперед. М'яч відскочив. Якщо я не зроблю цей крок, буде вже надто пізно.

Я побачив, як м'яч полетів у мій бік.

І я можу розповісти вам усе, що спало мені на думку:

Він тут. Що мені робити?

Бий по ньому сильно — бум!

Гаразд, але почекай. У тебе, певно, буде один шанс за всю гру.

Просто влуч у ворота.

Ти зараз у своєму саду.

Просто відправь м'яч у сітку.

Ось воно!

Це сталося просто так, миттєво. Коли м'яч потрапив у ворота, я побіг і зробив ковзання на колінах перед нашими вболівальниками, а потім я пам'ятаю, що моєю першою думкою після цього було: 20 хвилин. Ще 20 хвилин. Чорт забирай. Довго.

Так думав гравець під номером 6.

Ми страждали ці 20 хвилин, а потім пролунав свисток. Це те почуття, за яким я ганявся все своє життя. Радість, яку я відчував, була зовсім не від забитого гола. Вона була від страждань протягом 90 хвилин як команди та перемоги. Вона була від забезпечення требла для наших уболівальників, які підтримували мене з того дня, як я прийшов сюди. Вона була від того, щоб бачити посмішки на обличчях дітей із шарфами Сіті. Обіймати свою сім'ю і говорити: "Ми, чорт забирай, зробили це".

Це наркотик. Ось чому ви граєте у футбол.

На Євро було те саме. Це було в якомусь сенсі поетично для мене, бо мені довелося спостерігати за другим таймом фіналу. Вперше я не контролював ситуацію. Перед початком турніру я кинув собі виклик, щоб стати лідером. Я не найстарший у роздягальні, але у нас є кілька молодих (дуже молодих! страшно молодих!) хлопців з нового покоління, і я відчував, що можу допомогти їм із тиском такого важливого моменту. Коли я думаю про те, чого досягли Ламін та Ніко цього літа, це робить мене дуже щасливим. Виступити в такий момент, коли за тобою спостерігає вся твоя країна — о 17-й, у 22-й — це неймовірно. Якби вони знали, як я жив у їхньому віці, їхній мозок, мабуть, вибухнув би.

Коли я був на лаві запасних у другому таймі фіналу, єдине відчуття, яке я можу порівняти з цим, це те, що ти знаходишся в машині, яка їде зі швидкістю 200 кілометрів на годину. Коли твої руки на кермі, і ти контролюєш ситуацію, але ти нічого не відчуваєш. Але коли ти на пасажирському сидінні, ти почуваєшся як на американських гірках.

Коли ми забили гол на 85 хвилині, я, здається, побіг до Мікеля Оярсабаля швидше, ніж колись був на полі в першому таймі.

Коли ти перемагаєш для своєї країни, це інший вид емоцій. Я повернувся до свого коріння, коли я грав у басейні, потім грав у саду, потім знову був у басейні. Коли я віз свого велосипеда на трамваї, щоб їхати на тренування. Коли я бігав лісом у Коннектикуті, плачучи сльозами радості, коли ми виграли чемпіонат світу.

Ти розумієш, що ти не просто зробив щасливим місто, а й цілу країну. Це дуже багато різних людей. Дуже багато різних поколінь. Ціле нове покоління, яке вперше відчуває цю радість. Скільки дітей носилися як божевільні тієї ночі, коли Ламін забив гол Франції? Чи коли Мікель забив гол Англії? Тисячі. Мільйони.

"¡¡¡¡¡jajajajajajajajaja!!!! Віва Іспанія!"

Мені знайоме це почуття. Чиста радість.

За всієї поваги до книг, економіки та бухгалтерського обліку... Є тільки одна річ, яка так зворушує серце. Лише футбол може це зробити.

Слава Богу за наших батьків, які змушують нас навчатися, чи не так?

Дякувати Богу за футбол, який змушує нас мріяти.

За матеріалами The Players' Tribune