Чому ера п’яти замін не пішла футболу на користь
На тлі повідомлень про те, що деякі топ-клуби Європи обговорюють можливість дозволити шосту заміну у матчах чемпіонатів, варто озирнутися й подивитися, у яке становище футбол сам себе загнав — маючи "всього лише" п’ять.
Це правило спочатку було тимчасовим — екстреним рішенням 2020 року, коли футболу довелося втиснути згусток матчів у стиснений календар після тримісячної паузи через пандемію. Цілком передбачувано, тимчасовість перетворилася на постійність.
Тренери, звісно, не могли цим не скористатися. Від початку сезону-2022/23, коли правило п’яти замін стало постійним в АПЛ, менеджери роблять принаймні четверту заміну у 72% випадків. Вони, без сумніву, цінують додаткові можливості для ротації та тактичних корекцій.
Але чи справді це пішло футболу на користь?
Спершу ідея п’яти замін виглядала логічно: зменшити навантаження на гравців і тим самим знизити ризик травм та перевтоми. Та чи справді це спрацювало? Сумнівно. Можна навіть сказати — стало гірше. Торік у цей самий період, наприклад, травмованих було чи не більше, ніж будь-коли. У Тоттенгема зараз аж десятеро гравців поза грою.
Звісно, це не цілком об’єктивне порівняння, адже у п’ятизамінну еру провідні футболісти проводять дедалі більше офіційних матчів — через розширення Ліги чемпіонів і появу Клубного чемпіонату світу.
Та головне, що залишилося поза увагою: додаткові заміни змінюють саму динаміку гри. Вони підвищують темп, а разом із ним — навантаження на тих, хто залишається на полі. Це проста логіка: якби заміни були заборонені, футболісти мусили б грати у темпі, який здатні витримати всі 90 хвилин. А якби дозволили змінювати всіх 11 — кожен віддавав би максимум, знаючи, що його скоро підмінять.
Тепер же футбол опинився десь посередині. У кінцівках матчів нерідко бачимо ситуації, коли десять свіжих гравців виходять проти десяти втомлених, які змушені бігти на межі можливостей. Якщо раніше вихід "свіжих ніг" був маленьким козирем тренера, то тепер це вже норма. Зрозуміло, що темп у футболі зростав завжди, десятиліття за десятиліттям, і п’ять замін — не єдина причина. Але саме в останні п’ять років усе ніби вибухнуло.
*Ця інфографіка показує, як змінювалась середня дистанція спринтів (біг зі швидкістю понад 25 км/год) у п’яти провідних футбольних лігах Європи — АПЛ, Ла Лізі, Бундеслізі, Серії А та Лізі 1 — із сезону 2018/19 до 2024/25. На графіку видно, що гравці стали бігати швидше та інтенсивніше, ніж будь-коли раніше. Особливо виділяється Англійська Прем’єр-ліга — з кожним сезоном показник дистанції спринтів стабільно зростає, досягаючи рекордного рівня у 2024/25. В інших лігах також спостерігається поступове підвищення, але не настільки виражене.
І це впливає не лише фізично, а й тактично. Кому як, але багато хто задоволений тим, що футбол стає дедалі швидшим і агресивнішим.
Та є й інша сторона — небезпека того, що гра стає настільки шаленою, що технічні, витончені гравці просто не мають тієї додаткової півсекунди чи кількох метрів простору, аби проявити свою майстерність. Виклик, як завжди у футболі, полягає в тому, щоб показати клас навіть у шаленому темпі. Але сьогодні цей темп здається не природним, а штучно нав’язаним — через надмірну кількість замін.
Прем’єр-ліга цього сезону якраз і демонструє симптоми цього явища: рівень гри часто розчаровує, а команди все частіше шукають креатив не в позиційних атаках, а у стандартних положеннях — у той час як плеймейкери дедалі рідше знаходять можливості створювати моменти.
І ще одна очевидна проблема — нерівність. Більше замін однозначно вигідніше для багатших клубів.
По-перше, вони можуть дозволити собі випускати гравців топ-рівня, а не резервістів, і п’ять таких замін — а не три — здатні просто зламати слабшу команду. Формально йдеться не лише про якість загалом, а про різницю між тим, хто виходить, і тим, кого він змінює. Та все ж важко сперечатися, що Арсенал, із глибокою лавкою, зібраною під боротьбу на кілька фронтів, має значно більше вигоди від цього правила, ніж, скажімо, Бернлі. Не дивно, що саме великі клуби й підняли тему про можливу шосту заміну.
Є й довгостроковий наслідок — накопичення гравців і збільшення складів. У відповідь на це навіть запровадили обмеження на кількість футболістів у заявках, але суть не змінилася. Якщо тренер використовує не 14, а 16 гравців у кожному матчі, великі клуби мають більше можливостей тримати всіх залученими. Те саме стосується і складів на матч: у Прем’єр-лізі тепер дозволено 20 гравців замість 18, а в деяких європейських чемпіонатах — навіть 23.
Пеп Гвардіола, наприклад, виступає за необмежену кількість гравців на лаві, щоб усі мали шанс відчути себе частиною команди. "Я хотів би, щоб у Прем’єр-лізі дозволили мати на лаві стільки гравців, скільки хочеш, — сказав він. — Так усі отримали б можливість грати. Більше варіантів". Та, можливо, для самого футболу було б краще, аби ті, хто сидить у запасі тиждень за тижнем, шукали клуби, де вони виходитимуть у старті.
Ера п’яти замін, ймовірно, також ускладнила життя новачкам ліги. Цього сезону ситуація може скластися інакше, але шість попередніх команд, що піднялися з Чемпіоншипу, вилетіли одразу. Іпсвіч Таун, наприклад, який оформив два поспіль підвищення у класі, минулого сезону був би 17-м у таблиці за результатами перших таймів, але лише 20-м — за другими. Їх "прочитали" суперники? Вони психологічно зламалися? Чи просто не витримали, бо епоха п’яти замін надто вигідна клубам із глибиною складу?
І, зрештою, є ще традиційний аргумент: футбол — це також випробування витривалості та вміння адаптуватися. Заміни, звісно, потрібні, щоб замінити травмованих чи втомлених, і щоб тренер міг змінити баланс гри.
Але п’ять замін — це, схоже, перебір. І результат вийшов протилежним до задуманого. Якщо говорити образно, то спроба побороти втому двома додатковими змінами — це як намагатися загасити вогонь на сковороді з олією склянкою води.