Габріел Жезус: Я дивився матчі Арсеналу по телевізору, і це було найгірше відчуття у світі

Для мене день без футболу — жахливий день. Так було з тих пір, як я навчився бити по м’ячу. Після розриву передньої хрестоподібної зв’язки, в мене було 300 поганих днів підряд. Коли лікар сказав, що я буду поза грою 12 місяців, морально зламався. Дякувати Богу, що врятувала мене тоді сім’я. Думаю, без них б зійшов з розуму.

Перші місяці відновлення я фактично жив на дивані. Вставав зранку на милиці — і це був мій світ… Лікування. Сніданок. Лікування. Обід. Лікування. Сон. Лікування.

Моїй доньці, Хелені, тоді було лише 3 роки, тож вона приносила свої іграшки на диван, щоб я грав із нею. Я казав: "Ні, вибач, моє серденько, мушу тут лежати".

Ми тоді намагалися навчити її ділитися, і одного дня вона схопила мою милицю та почала ходити з нею, імітуючи мене.

Вона сказала: "У мене теж болить".

Я відповів: "Потрібно повернути мені це, моє серденько. Ти можеш травмуватися".

А вона каже: "Татку, про що ми домовлялися? Треба ділитися".

Я дивився матчі Арсеналу по телевізору, і це було найгірше відчуття у світі. Кожен футболіст знає це відчуття тривоги. Я був абсолютно безсилим, як звичайний фанат. Кожен промах гравців зустрічав ударами по подушкам. Все, чого хочеш, — допомогти, а не можеш. Хелена бачила, що я засмучений, але футболу вона ще не розуміла.

Вона починала кружляти по кімнаті перед телевізором і оголошувала мені та дружині: "Усі, будь ласка, тихо. Я буду співати".

"Моє серденько, тато працює".

"Я зараз співатиму і танцюватиму!!!!!! Тихо, будь ласка!!!!!"

Сака з м’ячем на фланзі, а вона кружляє перед телевізором, закриваючи мені вид!

Потім через дві хвилини їй ставало нудно, і вона йшла в іншу кімнату за чимось.

"Хелено, ти хочеш дивитися? Це ж Арсенал".

"Мммм. Ні, я хочу грати у Давида і Голіафа".

Вона дивиться на YouTube мультфільми про Біблію і дуже любить історію про Давида та Голіафа. Вона бере з кімнати згорнутий носок і каже: "Мамо, сьогодні ти Голіаф. Тато не може встати".

Вона б’є тебе носком по голові, і ти мусиш впасти. Потім вона стоїть над твоїм тілом, з переможним виглядом. Перші 200 разів це просто неймовірно мило!!!

Іноді нам вдавалося посадити її на хвилину на диван, і вона дивилася гру достатньо довго, щоб я встиг пояснити: "Ми ті, хто в червоному, пам’ятаєш?"

Якщо вона бачила когось, хто на, на її думку, був схожий на мене, вона вказувала на телевізор і казала: "Дивіться, тато грає!!".

А я мусив пояснювати: "Ні, моє серденько, я тут, поруч. Це друг тата. Я травмувався, пам’ятаєш? Тобі треба трохи почекати, а тоді зможеш дивитися, як я граю".

Я пам’ятаю, що Жоржиньо був одним із перших, хто прийшов до мене після того, як лікар сказав, наскільки все погано. Кожного, хто приходив до нас додому, Хелена зустрічала на порозі й казала: "Йдіть, подивіться на татову болячку!"

Вона брала їх за руку і вела до "пацієнта". Потім нагороджувала моє коліно маленьким поцілунком. "Тепер краще?"

Вона не розуміє всього, але багато що відчуває, знаєте? Кожного разу, коли мені потрібна сила, я згадую цю сцену — і сльози навертаються на очі. Вона допомогла мені перестати зациклюватися на футболі та болю і знову згадати про життя.

Я також дякую Богу за дружину Раяне, бо в найскладніші дні вона довела, що справді пліч-о-пліч. Коли я навіть не міг піднятися з дивана, Раяне бігала по дому, приносячи лід для мого коліна. У мої найтемніші дні вона була і мамою, і медсестрою, і супутницею, дивлячись зі мною футбол.

І я думаю, що ми, футболісти, часто забуваємо про справжнє життя. Перед травмою точно нехтував своїм. Я не був таким чоловіком і батьком, яким мав би бути. Це проста правда.

З самого дитинства, коли я виріс у фавелах, завжди вірив, що Бог має план для мене. Для всього є свої відповіді, які ми дізнаємося лише згодом. Думаю, це було правдою і щодо моєї травми.

Тоді моя дружина була вагітна нашим сином, і ми дуже хвилювалися. Я ніколи про це не говорив, але народження Хелени стало для нас дуже травматичним досвідом. Тоді я жив життям футболіста і просто не був поруч із дружиною. Вона мала народжувати тут, в Англії, за 6 тисяч миль від родини, і не знаючи мови. Під час пологів виникли серйозні ускладнення, і вона втратила багато крові. Коли трапляється така медична ситуація, навіть терміни, які використовують медсестри, лякають, навіть якщо це твоя рідна мова. Все відбувається надто швидко. Ти безсилий. А коли ти лише вчиш мову, і трапляється щось подібне — це ще страшніше.

Дякувати Богу, моя дружина змогла народити Хелену, і кровотечу зупинили, але ми були травмовані цим досвідом. Я тримав доньку в руках лише один день. Наступного дня мені вже треба було збирати валізи. Потрібно було летіти на збір національної команди. Футбол ніколи не зупиняється.

Я відчував величезний сум, бо виріс без батька. Ніколи не забуду, як мені було років 8 чи 9, я грав у футбол із друзями і бачив, як їхні батьки приходять до нас і грають разом, а сам думав: "Боже, де мій батько?"

Іноді взагалі не бачив маму цілий день, бо її вже не було вдома, коли я прокидався в школу. Коли лягав спати ввечері, вона ще була на роботі.

Коли почав грати за Палмейрас, щоразу після забитого голу піднімав очі в натовп — і там не було нікого. Одного дня мама приїхала на матч без попередження. Я забив, і досі пам’ятаю відчуття, коли подивився вгору і справді побачив її посмішку. Це було як одкровення. Одне з найсильніших відчуттів у моєму житті…

Я завжди обіцяв собі: коли стану батьком, завжди буду поруч зі своїми дітьми. Коли народилася Хелена, я не відповідав цій обіцянці. Був поруч, але завжди відволікався, розумієте? Постійні рейси, постійна робота.

Тому моя травма принесла й благословення. Арсенал люб’язно дозволив мені подорожувати з дружиною під час мого відновлення, щоб вона могла народжувати вдома, у Бразилії. Цього разу все було зовсім інакше. Тижнями Хелена гладила мамин живіт і питала: "Ти скоро з'явишся?"

Пологи пройшли абсолютно спокійно. Наш син Даніель з’явився на світ здоровим і усміхненим. Коли няня привела Хелену до лікарні, вона вбігла до палати і закричала: "О!!! Мій брате, Даніель!! Він такий маленький!! Привіт, Даніельчику!!"

Так, моя мрія у професійному житті завжди була стати футболістом. Але моя мрія у особистому житті — стати батьком.

Як футболіст, ти отримуєш благословення лише раз — коли стаєш професіоналом. А як батько я був благословенний двічі.

Цей рік став для мене найбільш сюрреалістичним у житті. Якраз коли я зрозумів, що повернувся до найкращої форми, відчув щось у коліні під час матчу з Манчестер Юнайтед — і мій світ розвалився. Але я вірю, що Бог не дає випробування, з якого ти не зможеш вийти сильнішим. Він дав мені багато благословень, щоб пройти через це: мою дружину, дітей, партнерів по команді та медичний штаб Арсеналу, який був неймовірним.

Люди запитують: "Чому ти просто не йдеш? Чому не поїдеш у Саудівську Аравію? Або додому, у Бразилію?"

Одного дня я хотів би повернутись у Палмейрас, але не сьогодні. Відчуваю, що у мене ще залишилися справи в Арсеналі. Не хочу йти. Коли я перейшов в Арсенал до Мікеля Артети, моя мета була не лише забивати голи. Моя мета — вигравати трофеї.

Коли я перебрався до Прем’єр-ліги, думаю, більшість людей реагували так: "О? А хто це хлопець?" Вони бачили у мені лише чистого бомбардира. Але в мене інша думка. Моя найсильніша риса — я зроблю все, щоб допомогти команді здобути титули. У Сіті я грав різні ролі. Інколи ділив навантаження зі Серхіо Аґуеро, забиваючи голи разом. Інколи грав на фланзі. Думаю, саме тому Мікель запросив мене сюди кілька років тому. Мені не завжди потрібно бути дев’яткою, щоб допомогти команді. Я тут, щоб творити історію.

Знаю, що в Англії не всі стежать за бразильським футболом, але дозвольте мені короткий екскурс в історію. Коли мене у 18 років перевели до основної команди Палмейраса, клуб не вигравав чемпіонат Бразилії вже 22 роки.

Ми розбудили сплячого гіганта і виграли титул — а тепер їх уже не зупинити. Я іноді повертаюся туди, ходжу коридорами клубу — і всюди трофеї, трофеї, трофеї. Фото старих і нових легенд.

Я думаю, так само може бути й в Арсеналі. Ми можемо розбудити сплячого гіганта. Я працюю з Мікелем відтоді, як приїхав до цієї країни, і я знаю, чого він від мене вимагає. Того ж самого, що й від кухаря. Усього. Щодня.

З цим тренером і цим складом ми можемо це зробити. Я знаю: якщо отримаю шанс, зможу допомогти команді виграти чемпіонат.

І гей, Хелено… Тепер ти нарешті можеш дивитися, як я граю по-справжньому. Перестань танцювати хоча б на хвилинку!! Прибери іграшки!! Це не один із татусевих друзів на телевізорі — це справді я. Нарешті.

З любов’ю до всіх,
Габріель