Без червоних карток, тайм по 25 хвилин і жодних провінційних команд: як власник Наполі хоче змінити футбол
Резиденція Ауреліо Де Лаурентіса у Беверлі-Гіллз. Перед вами — 76-річний італійський кінопродюсер і президент Наполі, людина, яка ніколи не мовчить, якщо має ідеї.
А ідей у нього — більш ніж достатньо.
"Футбол втрачає молоде покоління", — каже він без жодних вагань. І варто йому почати — зупинити його вже неможливо.
Матчі, на його думку, занадто довгі. Його дратують паузи через VAR, а 15-хвилинна перерва між таймами взагалі здається абсурдом.
"Це ж яка дурість! — емоційно реагує він. — Ви думаєте, моя шестирічна онука, яка знає про футбол все, бо грає на PlayStation… вона просто сидітиме й чекатиме? Та ні! Вона піде в кімнату і ввімкне FIFA".
На стадіоні, визнає він, діти ще "ловлять атмосферу" і включаються в процес. Але перед телевізором усе інакше: терпіння не вистачає.
"Особливо якщо матч нудний. Що вони роблять? Просто вимикають".
Добре, тоді яким має бути футбол?
Де Лаурентіс не губиться: "По-перше — скоротити тайми з 45 до 25 хвилин".
Його ідея — гра тривалістю 50 хвилин чистого часу, без доданих хвилин наприкінці. Час має рахуватися лише тоді, коли м’яч у грі. І ще один принциповий момент — жодного симулювання. Він навіть театрально зойкає, зображуючи травму:
"Аааа! Ні — одразу за межі поля!"
І додає: жовті та червоні картки йому теж не до вподоби. Замість цього — щось на кшталт штрафного боксу: "Жовта — п’ять хвилин поза грою. Червона — двадцять".
Логіка проста: покарання має бити по команді тут і зараз, а не переноситися на наступні матчі. Бо зараз, за його словами, гравці часто свідомо "беруть" картки, щоб зірвати атаку — і майже нічого не втрачають у моменті. Але й це ще не все.
"Замало голів!" — вигукує він. На його думку, футбол втрачає видовищність, і щоб повернути її — треба міняти правила. Наприклад, офсайд.
"Не можна скасовувати гол через кілька міліметрів. Це треба серйозно переглянути".
Для нього все впирається в одне: "Нове покоління — наше золото. Якщо ми їм не догодимо, футбол просто помре. І вже ніколи не буде таким, як упродовж останніх ста років".
Проводити час у компанії Де Лаурентіса — це завжди маленька пригода. За професією він продюсер, і це відчувається: у кожній репліці є трохи театру, трохи провокації і чітке бажання розхитати систему.
Він говорить різко, іноді зухвало, з іскрою в очах і ледь помітною усмішкою. Частина його ідей змушує кивнути, частина — посміхнутися, а деякі цілком можуть довести до сказу. І, схоже, саме цього він і домагається.
Втім, Де Лаурентіс — це ще й загадка. На відміну від багатьох колег, він принципово уникає далеких передсезонних турів: вважає, що вони лише виснажують і аж ніяк не готують до важкого сезону. Нещодавно його тренер Антоніо Конте здивовано запитував, навіщо взагалі пускати вболівальників на передсезонні тренування Наполі. Але тут президент був непохитний.
"Уболівальників треба поважати. Ми працюємо для них".
Так само критично він ставиться і до політики ФІФА — зокрема до дорогих квитків на чемпіонат світу. Дайте йому будь-яку тему — і він миттєво видасть чітку позицію.
Як реформувати МЛС? На його думку, варто об’єднати Північну та Південну Америку в єдину панамериканську лігу.
Що робити із італійським чемпіонатом? Скоротити кількість команд із 20 до 16. А клуби з менш ніж мільйоном уболівальників — узагалі не повинні там грати.
Агенти? Тут він не добирає слів.
"Вампіри", — каже він, маючи на увазі тих, хто, на його думку, висмоктує гроші з футболу.
І краще навіть не починати розмову про представників Хвічі Кварацхелії, який посеред минулого сезону перебрався з Наполі до Парі Сен-Жермен.
Чи може Конте піти в збірну Італії? Де Лаурентіс лише знизує плечима:
"Ця команда — його творіння. І що, він просто “вб’є” своє дітище, покинувши його в останній момент?.."
А що далі чекає європейський футбол? І тут у нього є ідея.
"Взяти найсильніші клуби з Італії, Іспанії, Франції, Німеччини та Англії… і створити європейський…"
Він робить паузу — як справжній продюсер, витримуючи драму.
Суперліга?
"Ні!" — усміхається. — "Суперрр… чемпіонат!"
Він і сам не приховує: у дитинстві футбол його не захоплював. Його спортом був баскетбол. Але варто йому почати говорити про кіно — і перед вами зовсім інша людина.
Його батько Луїджі Де Лаурентіс і дядько Діно Де Лаурентіс були відомими кінематографістами. Діно навіть отримував премії Оскар і працював над фільмами Федеріко Фелліні, а також над стрічками на кшталт Серпіко і римейком Кінг-Конга. У 1975 році Ауреліо разом із батьком заснував студію Фільмауро.
Його останній проєкт — документальний фільм AG4IN, присвячений четвертому чемпіонству Наполі в Серії А, здобутому під керівництвом Конте у сезоні-2024/25.
Стрічка вийшла в італійський прокат, а нещодавно її презентували в Єгипетському театрі. На прем’єрі, де десятки фанатів Наполі святкували разом із президентом перемогу над Міланом того ж вечора, Де Лаурентіс отримав почесне громадянство Лос-Анджелеса від мера Карен Басс.
"Наша родина створила понад дві тисячі фільмів", — каже він із усмішкою.
Його дім — у одному з найдорожчих районів світу — виглядає відповідно: розкішний, але без зайвої показності. Басейн виходить просто на пагорби Голлівуду.
Він зупиняється біля коридору з фотографіями — справжній пантеон зірок.
"Ось Ален Делон — зі своєю Ferrari у 50-х. Тут Софі Лорен. Девід Нівен — десь на Лазурному узбережжі. А ось Кірк Дуглас разом із моїм дядьком Діно".
Про кіно він говорить із дитячим захватом. Під стелею висить макет акули — подарунок від дружини Жаклін.
"Я обожнюю акул", — каже він.
І в цій деталі — весь Де Лаурентіс: трохи ексцентричний, трохи провокатор, але точно людина, якій ніколи не буває нудно.
У 18 років він запропонував батькові зняти фільм про акул — десь у Полінезії.
Відповідь була короткою і показовою: "Спочатку з’їж ще трохи спагеті — тоді й поговоримо про режисуру".
Минуло кілька років — і світ побачив роман Щелепи. Молодий Де Лаурентіс одразу зателефонував, щоб дізнатися про права на екранізацію. Але почув у відповідь: вони вже дісталися одному талановитому режисеру — Стівену Спілбергу.
Про великих майстрів кіно він говорить майже з благоговінням: Федеріко Фелліні, Стенлі Кубрик, Акіра Куросава.
Частий гість у його домашньому кінозалі — лауреат Оскара Джузеппе Торнаторе, автор Нового кінотеатра Парадізо. Вони разом переглядають старі стрічки Чарлі Чапліна — інколи навіть із живим фортепіанним супроводом.
"Запрошуємо піаніста — і дивимось кіно, як колись. Неймовірно".
Усе це звучить майже ідилічно — як інший світ, далекий від напруги футбольного бізнесу. Особливо в Неаполі, де емоції на трибунах, зокрема від ультрас, іноді нагадують вулкан поруч — Везувій.
У 2004-му він раптово змінює курс — і береться за те, що сьогодні називає "найкращим фільмом у своєму житті".
Наполі — клуб, який колись прославив Дієго Марадона, — фактично зникав: банкрутство, третій дивізіон, повна невизначеність.
Сам Де Лаурентіс у той момент відпочивав на Капрі після зйомок із Джуд Лоу, Гвінет Пелтроу та Анджеліною Джолі — і випадково натрапив у газеті на новину: клуб виставили на продаж.
Дружина й син намагалися відмовити: мовляв, ти нічого не розумієш у футболі.
Але це його не зупинило.
Він вклав 32 мільйони євро — і почав усе з нуля.
Вже у 2007-му Наполі повернувся до Серії А. У 2011-му — дебют у Лізі чемпіонів. Далі — стабільна присутність у єврокубках.
А в 2023-му — чемпіонство вперше за 33 роки. І ще одне — вже наступного сезону.
"Я просто переніс у футбол дисципліну з кіно, — каже він. — Там не жартують. Або ти виграєш, або програєш. Я звик перемагати. І подумав: невже це складніше, ніж кіно? Не думаю".
Де Лаурентіс обожнює конфлікти. Згадай будь-яке ім’я у футболі — і відповідь майже гарантовано почнеться з:
"Ааа, вони роблять ВЕЛИКУ помилку".
Італійський футбол зараз переживає непростий період — збірна не змогла кваліфікуватися вже на третій чемпіонат світу поспіль. Що він відчуває як італієць?
"Італія — одна з найкрасивіших країн у світі. Вона не живе лише футболом. У нас є туризм, мода, кухня, стиль життя. Але якщо ми тричі не потрапляємо на чемпіонат світу — це вже відповідальність тих, хто керує".
Він навіть пропонує нестандартне рішення: інтегрувати аналіз футбольних матчів у систему освіти — адаптуючи його під різні вікові групи. Ідея проста: виховувати розумніших уболівальників і тренерів.
У межах Серії А він давно наполягає: лігу потрібно скоротити до 16 команд. Занадто багато матчів — і це шкодить усім: телебаченню, глядачам, гравцям, які іноді проводять по 60–70 ігор за сезон.
"А потім пан Джанні Інфантіно вигадує ще й клубний чемпіонат світу…" — невдоволено додає він.
На його думку, гравців просто "вижимають" організатори турнірів.
"Ви ж убиваєте і МОЇ гроші, — каже він прямо. — Я вклався в гравця, а ви його виснажуєте, щоб заробити? І ті гроші, що ми отримуємо у відповідь — їх недостатньо. Подивіться, як зростає УЄФА. Чому ці гроші контролюють вони, а не клуби?".
І підсумовує: "Занадто багато тих, хто хоче бути головним героєм: УЄФА, ФІФА, національні федерації… Звідси й усі проблеми".
Він робить паузу — ніби запрошуючи до головного питання: "І ви запитаєте: чому? Тому що всі хочуть заробляти для себе", — пояснює він.
За його словами, УЄФА два роки тому змінила груповий етап Ліги чемпіонів, додавши більше матчів. Але це не означає більше інтересу.
"Подивіться на телевізійні рейтинги — деякі ігри нікому не потрібні. Те саме і в національних лігах: занадто багато команд".
Проблема, на його думку, ще глибша — у самій системі управління. У великих федераціях діє принцип "один член — один голос", і це змушує керівників розширювати турніри, щоб догодити якомога більшій кількості учасників.
"Вони змушені давати всім грати — бо їм потрібні голоси. Якщо пан Александер Чеферін хоче переобратися, він має задовольнити всіх. І виходить, що Сан-Марино має такий самий голос, як Італія чи Англія. Це нормально? Я так не думаю".
Рішення, каже він, є. По-перше, до ліг мають допускатися лише ті власники, які здатні забезпечити "здорове фінансування", а не завалюють клуби боргами. До інвесторів із фондів він ставиться скептично — занадто часто вони безликі для вболівальників. І ще один пункт — більш радикальний: "Не може бути команди з маленького міста на 50 тисяч людей".
Чому?
"Бо коли така команда виходить на трансляцію на DAZN чи Sky — скільки людей дивиться? Три тисячі? Чотири? А реклама? Чому телебачення має платити великі гроші за такі матчі?"
На його думку, чемпіонат фактично вже розділений: є кілька топ-клубів — "Ювентус, Інтер, Мілан, Наполі і Рома", — які постійно борються за трофеї та єврокубки. А решта — просто виживають. Тому клуб повинен мати щонайменше мільйон уболівальників! Якщо у тебе 100–200 тисяч — тобі в інший дивізіон".
А як же спортивний принцип? Наприклад, Сассуоло — місто всього на 40 тисяч, але команда чесно пробилася нагору і стала гордістю для свого регіону.
Він лише відмахується: "Але у Наполі — 100 мільйонів фанатів. Це інше".
Цифра, м’яко кажучи, дискусійна. Втім, сам клуб заявляв, що чемпіонський парад у 2025 році подивилися десятки мільйонів людей, а охоплення в соцмережах сягнуло сотень мільйонів.
Логіка Де Лаурентіса проста: великі клуби, граючи між собою, автоматично збирають більшу аудиторію. І тут він переходить на майже політичний рівень.
"Це глобальна помилка. Європа могла стати єдиною — як Сполучені Штати Європи. Але завадив егоїзм: кожна країна тягнула ковдру на себе. Те саме у футболі. Його потрібно перезапустити".
Його формула — "вирівняти сили". І тут знову виникає знайома ідея: європейська Суперліга.
Я нагадую, що під час спроби створити турнір у 2021 році Наполі не входив до списку учасників — тоді від Італії обрали лише Інтер, Мілан і Ювентус.
Він відповідає, що мав розмови з президентом Реалу Флорентіно Пересом, але не погоджувався з принципом відбору.
"Просто назвати клуби — цього недостатньо. Треба брати тих, хто фінішує у топ-3, топ-4, топ-5. Інакше всі незадоволені".
Його бачення поки що без чітких рамок, але масштабне: не альтернатива Лізі чемпіонів, а повноцінна пан’європейська ліга на весь сезон.
Він навіть накидає приблизну структуру:
Франція — три сильні клуби.
Німеччина — чотири.
Італія — п’ять: Ювентус, Інтер, Мілан, Наполі, Рома.
Англія — ще п’ять.
Іспанія — чотири.
"Збираєш це разом — і отримуєш справді великий турнір".
А далі — перебудова внутрішніх ліг: "Залишаєш найкращі команди Серії А і додаєш найсильніші з Серії B — і отримуєш нову Серію А. Все логічно".
Наступного вечора, вже під час панельної дискусії на прем’єрі, він підкидає американській аудиторії ще одну ідею. Спершу — критика на адресу МЛС: "Ви збираєте гравців, платячи їм великі гроші наприкінці кар’єри… але це нічого не дає".
А далі — ще сміливіше: "Чому б не запропонувати Александер Чеферін включити три-п’ять топових американських команд у Лігу чемпіонів? Найкращі з Нью-Йорка, Бостона…"
І знову — та сама усмішка. Напівжарт, напівсерйозна провокація. Його ідеї про Суперлігу навряд чи знайдуть широку підтримку серед уболівальників. Але схоже, це його мало хвилює. Він не намагається всім подобатися.
Стосунки з фанатами Наполі у нього завжди були непростими: суперечки через ціни на квитки, претензії до обережності на трансферному ринку. Хоча під час матчів, зізнається він сам, "перетворюється на ультрас".
"Уболівальники — це мої клієнти. Я працюю для них. Тому завжди маю враховувати їхню думку. Але як президент я повинен зберігати баланс".
Його формула проста і доволі жорстка: "Я — президент. Ви — фанати. Я вас люблю. Любите мене — чудово. Не любите — що ж, я нічого не зроблю. Але відповідальність на мені. Ви хочете перемагати — і я теж. Але ми не можемо збанкрутувати. І зі мною цього більше не станеться".
Коли мова заходить про відданість гравців, він лише сміється.
"Фанати хочуть вірити, що футболісти назавжди віддані клубу. Але це не так. Вони віддані грошам".
І додає — винятки все ж є.
"У нас був неймовірний гравець — Марек Гамшик. Капітан. Він залишався з нами дуже довго. Але це радше виняток".
Одним із ключових рішень чемпіонського сезону під керівництвом Антоніо Конте став продаж Хвічі Кварацхелії до Парі Сен-Жермен взимку.
Де Лаурентіс згадує:
"Коли ми починали з Конте, отримали пропозицію — 200 мільйонів євро за Віктора Осімгена і Квару разом. Конте сказав: Осімгена можна продати, але Квару — ні".
І тут — вже знайома формула: "Це була… велика помилка".
За його словами, після цього почалися серйозні проблеми з батьком і агентами гравця. Він навіть стверджує, що сторона футболіста була готова скористатися правилами ФІФА (так званою статтею 17), щоб розірвати контракт.
У своєму документальному фільмі він пояснює:
"Гравець до 28 років після трьох років контракту може піти майже безплатно. І коли футболіст та його агенти рішуче налаштовані піти — краще продати його самому".
Конте, за його словами, не був у захваті: "Тренеру пояснюєш: це юридична проблема. Я намагаюся змінити ці правила. Бо якщо ти інвестуєш у гравця, тебе не повинні шантажувати".
Цікаво, що в кіноіндустрії він дивиться на агентів інакше.
"В Америці агент — це ключова фігура. Він може зробити кар’єру режисера, актора чи сценариста".
Пауза. І одразу контраст: "У футболі агент — це просто вампір, який висмоктує гроші звідусіль".
Стосункам Наполі з Антоніо Конте вже два роки. За контрактом — ще один попереду. І паралельно не вщухають чутки про можливе повернення тренера до збірної Італії, яку він уже очолював у 2014–2016 роках.
З таким темпераментом, як у нього і Де Лаурентіса, можна було б очікувати іскри. Але в інтерпретації президента ця історія звучить майже як кіно.
"Ми познайомилися 10 років тому на Мальдівах, — згадує він. — Відпочивали, плавали разом. Я познайомився з його дружиною і донькою. Якось під час риболовлі він почав розповідати мені своє бачення футболу. І це мене захопило. Він говорив, як сценарист, який описує великий, неймовірний фільм".
Коли настав момент — Де Лаурентіс не вагався.
"Я одразу зв’язався з ним і переконав очолити Наполі. І це був вдалий союз".
Далі — порівняння, яке багато про що говорить.
"Антоніо — це як… пам’ятаєте фільм Суцільнометалева оболонка?"
Йдеться про стрічку Стенлі Кубрика — жорстку історію про військову підготовку, де сержант ламає новобранців, щоб підготувати їх до війни.
Де Лаурентіс навіть наспівує мотив із фільму, розгойдуючись у кріслі:
"Ба-ба-ба-ба-ба… Ось це — Антоніо Конте".
І пояснює: "Коли ти працюєш для 100 мільйонів уболівальників — це величезна відповідальність. Тут не до жартів. Але гравці — їм 17, 18, 21. Вони ще діти. Вони їздять на Феррарі чи Астон Мартін — і можуть помилятися. Тому їх потрібно тримати в дуже жорстких рамках. І Антоніо в цьому ідеальний".
До цього додається і тактична складова: "Він великий тренер, бо розуміє, як будувати оборону. Коли ти добре захищаєшся — ти, швидше за все, виграєш. Якщо думаєш тільки про атаку — можеш грати яскраво, але нічого не виграти".
Чи піде Конте? Де Лаурентіс хоче ясності — і якнайшвидше.
"По-перше, зараз навіть немає керівника федерації (після відставки Габріеле Гравіна). Тож ніхто не може офіційно звернутися до нього".
Якщо ж ситуація затягнеться: "Доведеться чекати нових виборів — десь до середини червня".
Але він переконаний у Конте: "Це серйозна людина. У нього контракт зі мною. Він не піде в останній момент — бо це створить великі проблеми для Наполі. Він два роки будував цю команду. Це його проєкт. І що — він просто “вб’є” своє дітище?"
Втім, варіант існує: "Якщо він одразу скаже: “Я хочу піти” — тоді у мене буде час у квітні та травні знайти заміну. Інакше — я не вірю, що він покине Наполі. Він професіонал. Якби я був тренером — я б сто разів подумав, перш ніж приймати таке рішення".
І нарешті — питання до самого Де Лаурентіса: чи думає він про відставку? Реакція — миттєва і щира.
"Тоді мені доведеться померти!" — відповідає він, щиро обурений самою ідеєю.
Максимум, що він допускає — повернення в кіно, якщо з’явиться проєкт, який його по-справжньому захопить. А далі — або передати клуб дітям, або продати, якщо вони оберуть інший шлях.
Але поки що вибір очевидний: "Я люблю працювати більше, ніж грати в гольф, більше, ніж теніс, більше, ніж відпочивати. Займаюся неймовірною справою — і все життя відчував себе так, ніби перебуваю у відпустці".