Як Бразилія виграла чемпіонат світу 1958 року: тренер, що засинав на лаві, тактична революція і 17-річний Пеле
Дивно, що лише в шостому матеріалі цієї серії ми нарешті дісталися до збірної Бразилії — найуспішнішої команди в історії чемпіонатів світу. Особливо якщо згадати, що ще у 1950-му бразильці були за крок від тріумфу на домашньому мундіалі.
На ЧС-1958 вони їхали вже в статусі головних фаворитів. Хоча сумніви все одно залишалися: чи зможе команда адаптуватися до незвичних умов у Швеції? На той момент існувала помітна тенденція — обидва турніри в Південній Америці вигравали місцеві збірні, а всі чемпіонати, проведені в Європі, залишалися за європейцями.
Та Бразилія підійшла до того турніру краще за всіх. Поки більшість збірних обходилися тренером, асистентом і масажистом, бразильці створили цілу систему навколо команди. Федерація вклала великі кошти у штаб спеціалістів, а перед чемпіонатом команда навіть вирушила у турне Європою, щоб заздалегідь звикнути до клімату та умов.
Як і всі великі команди, ця Бразилія поєднувала дисципліну та організацію з футболістами виняткового рівня. У складі були не просто зірки того турніру, а майбутні символи світового футболу ХХ століття — Маріо Загалло, Гаррінча та Пеле.
Тренер
Постать Вісенте Феоли досі залишається доволі суперечливою. З одного боку — тренер із колосальним досвідом: він провів на чолі Сан-Паулу понад 500 матчів упродовж шести різних періодів роботи. Саме Феола входив до штабу збірної Бразилії під час трагічної поразки у вирішальному матчі чемпіонату світу 1950 року.
З іншого — його часто вважали надто м’яким тренером, який делегував занадто багато повноважень. Іноді доходило навіть до кумедних історій: Феолу звинувачували в тому, що він буквально засинав на тренерській лаві під час матчів.
Втім, у питаннях організації Бразилія тоді справді випереджала свій час. До штабу входили адміністратор, тренер із фізпідготовки, лікар, стоматолог і навіть психолог. Саме останній викликав найбільше подиву. Його методи здавалися футболістам дивними: наприклад, він просив гравців намалювати людину, після чого робив висновки про їхню психологічну сумісність на полі. Зараз це звучить майже абсурдно, але цілком можливо, що саме увага до таких деталей теж стала частиною майбутнього успіху.
Сам Феола керував командою в момент важливих тактичних змін. Саме за нього Бразилія остаточно перейшла на схему з чотирма захисниками — на той час це було доволі революційне рішення. І саме він повірив у Пеле, хоча багато хто вважав 17-річного нападника занадто юним для чемпіонату світу.
Після кількох матчів турніру навіть з’являлися чутки, що самі футболісти почали впливати на вибір стартового складу та вимагати змін. Про це писав Браян Гленвілл у своїй книзі The History of the World Cup. Щоправда, представники штабу Феоли пізніше ці історії заперечували.
Репутація тренера серйозно постраждала вже після його другого приходу до збірної — невдалого чемпіонату світу 1966 року. Але через це часто забувають, наскільки великою була його роль у тріумфі Бразилії 1958-го.
Тактика
Саме збірна Бразилії зробила схему 4-2-4 по-справжньому культовою — настільки, що після того футбольний світ почав інакше говорити про тактику. Якщо раніше системи описували через літери на кшталт WM (3-2-2-3) або просто за формою розташування гравців — "піраміда", то після ЧС-1958 усе стало значно конкретніше: чотири захисники, два півзахисники, чотири нападники.
Для багатьох така схема виглядала ризикованою. Здавалося, що Бразилії банально бракує людей у центрі поля. Але рівень виконавців дозволяв компенсувати цей недолік.
"Найвизначнішою особливістю чемпіонату світу стало підтвердження нової концепції, яку можна назвати стилем “четвертого захисника”", — писав Джон Кемкін у книзі World Cup 1958. "Крайні захисники діяли широко на флангах, а центрхав і один із крайніх півзахисників майже постійно страхували центральну зону… Успіх Бразилії цілком може зробити цю систему популярною у всьому світі".
Одна з головних рис тієї команди — максимальне використання ширини поля. На одному фланзі діяв Гаррінча, на іншому — Маріо Загалло. І хоча Загалло працював значно дисциплінованіше та більше допомагав у захисті, обидва залишалися класичними вінгерами — рідкістю навіть для того часу.
При цьому схема з чотирма захисниками давала крайнім оборонцям більше свободи для підключень вперед. Сьогодні це звучить звично, але наприкінці 1950-х більшість захисників усе ще мислили категоріями гри в трійці позаду.
Важливо й те, що Бразилія постійно змінювала склад прямо по ходу турніру. Спочатку Вісенте Феола не випускав Гаррінчу через його слабку гру без м’яча та небажання відпрацьовувати в обороні. Замість нього грав більш дисциплінований Жоел. Але футболісти наполягли на появі Гаррінчі у старті — і той вийшов у третьому матчі Бразилії на турнірі проти збірної СРСР. Бразильці перемогли 2:0.
Саме тоді на полі вперше з’явився й Пеле. До цього він пропускав матчі через травму коліна. Уже в перші три хвилини зустрічі Гаррінча та Пеле поцілили в каркас воріт, а Вава відкрив рахунок. З того моменту Бразилія виглядала зовсім іншою командою.
Феола продовжував шукати ідеальне поєднання в атаці. Турнір команда починала з дуетом Жозе Алтафіні — Діда, потім тренер спробував зв’язку Алтафіні — Вава, а в підсумку прийшов до тандему Вава — Пеле.
Посеред турніру сталася ще одна ключова зміна — у центрі поля. Більш атакувального Діно замінив Зіто — стриманий, позиційно грамотний опорник, який чудово тримав баланс. Для Бразилії це стало класичною формулою успіху: наявність надійного руйнівника дозволяла атакувальним геніям грати вільніше.
Перед фіналом Феола ухвалив ще одне важливе рішення. На правому фланзі захисту вперше на тому турнірі вийшов Джалма Сантос — один із небагатьох гравців, що залишилися в команді ще з ЧС-1954. Його головним завданням було стримати небезпечного шведського вінгера Леннарта Скоглунда.
Та Бразилія запам’яталася не лише красивим футболом. За яскравістю атаки легко не помітити інше: це була команда, яка дуже тонко відчувала тактичні деталі й постійно шукала правильні рішення просто по ходу турніру.
Головний герой
Хоча Пеле пропустив перші два матчі турніру, а в складі Бразилії вистачало інших яскравих футболістів, саме 17-річний хлопець став головною зіркою чемпіонату світу.
У футбольній історії майже не було настільки сильного гравця в такому віці. Найближча сучасна паралель — хіба що Ламін Ямал, який уже в юності став ключовою фігурою для Барселони та збірної Іспанії.
Вісенте Феола довірився Пеле, навіть попри його проблеми зі здоров’ям на старті турніру. У Бразилії про нього вже тоді говорили як про, можливо, найталановитішого футболіста, якого країна коли-небудь створювала. І з першого ж матчу проти збірної СРСР він почав це підтверджувати.
Пеле виглядав так, ніби прибув із майбутнього. Неймовірна атлетичність, м’який контроль м’яча, фантастичний стрибок, уміння грати головою — і при цьому повна відсутність егоїзму на полі. Він не просто забивав чи обігрував суперників. Він робив гру команди кращою.
Після яскравого виходу проти СРСР саме Пеле вирішив долю напруженого чвертьфіналу з Уельсом. Єдиний гол у матчі став справжньою класикою: прийом м’яча, миттєве рішення і спокійне завершення. Пізніше сам Пеле назве цей м’яч найважливішим у своїй кар’єрі.
Далі був хет-трик у півфіналі проти Франції — Бразилія перемогла 5:2. А потім ще два голи у фіналі.
Саме в Швеції почалася історія єдиного футболіста, який тричі вигравав чемпіонат світу.
Фінал
Перед фіналом Бразилія нервувала. Спогади про катастрофу 1950 року все ще жили в головах уболівальників і гравців. Та поразка настільки травмувала країну, що після неї збірна навіть змінила кольори форми — з біло-чорної на знамениту жовту.
Але у фіналі зі Швецією виникла проблема: господарі теж грали в жовтому. Тож бразильцям довелося виходити на поле в синій формі.
Додаткової напруги додавала й погода. Над Стокгольмом вирувала злива, поле стало важким і болотистим — саме те, що більше підходило прагматичній та фізично міцній збірній Швеції. І коли вже на п’ятій хвилині Нільс Лідгольм відкрив рахунок, Бразилія могла зламатися психологічно. Але цього разу все було інакше.
Ще до перерви бразильці перевернули гру — і зробили це майже дзеркально двома однаковими атаками. В центрі обох епізодів був Гаррінча — хаотичний геній правого флангу, який протягом усього турніру буквально знищував захисників своїм дриблінгом. Частково його унікальність пояснювали навіть анатомією: через викривлені ноги суперникам було майже неможливо вгадати його наступний рух.
У фіналі жертвою став швед Свен Аксбом. Двічі Гаррінча пройшов його по флангу. Двічі прострілив уздовж воріт. І двічі Вава опинився саме там, де потрібно. На перерву Бразилія пішла з перевагою 2:1, а в другому таймі майже повністю контролювала гру.
Пеле зробив рахунок 3:1, після чого Маріо Загалло забив четвертий гол — після подачі кутового, коли шведи так і не змогли нормально винести м'яч. Господарі ще скоротили відставання, але потім настав момент, який назавжди залишився у футбольній історії.
Пеле забив п’ятий гол неймовірним ударом головою в падінні — м’яч по дузі перелетів воротаря та опустився у сітку. У чомусь цей епізод навіть нагадував гол Мессі у фіналі Ліги чемпіонів у 2009 році проти Манчестер Юнайтед.
У репортажі британської газети The Times після фіналу написали, що шведи були "приголомшені рівнем футбольного мистецтва, який для багатьох залишався за межами розуміння".
Матч завершився з рахунком 5:2 — і досі залишається найрезультативнішим фіналом в історії чемпіонатів світу.
Момент, який визначив усе
Перший гол Пеле у фіналі — один із тих епізодів, які неможливо забути навіть через десятиліття. Після передачі він прийняв м’яч на груди під тиском захисника Сігге Парлінга. Але замість простого удару зробив щось значно складніше й красивіше: одним рухом перекинув м’яч через голову Бенгта Густавссона, який уже летів у відбір. Швед у відчаї спробував збити Пеле грубим стрибком, але той втримався на ногах і другим дотиком елегантно пробив з льоту — м’яч дугою залетів у сітку.
"Я міг би сказати, що все прорахував, але це була б неправда, — згадував Пеле пізніше. — Усе сталося інстинктивно. Після прийому я вже хотів бити, але в останню секунду змінив рішення. Імпровізація завжди була однією з моїх головних сильних сторін — у житті й у футболі".
Цікаво, що журналісти ще після півфіналу з Францією звертали увагу на одну характерну рису Пеле — він постійно перекидав м’яч через суперників. Тож той легендарний гол був не просто геніальним моментом натхнення, а цілком природним продовженням його стилю.
Вас може здивувати, але…
Після фінального свистка бразильці зробили коло пошани з прапором. Тільки не зі своїм — а зі шведським.
Після психологічного краху на домашньому чемпіонаті світу 1950 року команда ніби знайшла спокій саме у Швеції. Бразильці жили у маленькому містечку Гіндас неподалік Гетеборга, біля озера, далеко від зайвого шуму. Вечорами вони рибалили, гуляли та насолоджувалися довгими скандинавськими заходами сонця.
Той чемпіонат світу вважався найкраще організованим на той момент. А сама збірна Швеції стала головним сюрпризом турніру. Перед цим федерація нарешті дозволила викликати до національної команди футболістів, які виступали за кордоном — раніше через цю політику шведи навіть не потрапили на ЧС-1954.
Тож жест Бразилії після фіналу був не випадковим. Це була демонстрація поваги до господарів турніру — і як до організаторів, і як до команди, що дійшла до фіналу. Уболівальники в Стокгольмі відповіли стоячими оваціями.
"За мірками своїх країн успіх Швеції був не меншим досягненням, ніж перемога Бразилії", — писав Джон Кемкін у книзі World Cup 1958.
Чи справді це була найкраща команда?
Після суперечливого тріумфу збірної Західної Німеччини на чемпіонаті світу 1954 року футбольний світ ніби особливо чекав перемоги команди, яка не залишить жодних сумнівів у своїй перевазі. І Бразилія саме такою командою й стала.
"Цього разу сумнівів не було: перемогла найкраща команда — і з величезним відривом", — писав Браян Гленвілл у The History of the World Cup.
Часто чемпіони проводять свої найяскравіші матчі ще на груповому етапі, а в плей-оф стають обережнішими та прагматичнішими. Але Бразилія 1958 року рухалася у зворотному напрямку — ставала сильнішою з кожним матчем. Багато в чому завдяки постійним змінам у складі, які поступово зробили команду майже ідеально збалансованою.
Турнір бразильці почали дуже прагматично:
3:0 проти Австрії,
0:0 з Англією — перша нульова нічия в історії чемпіонатів світу,
2:0 із СРСР,
1:0 проти Уельсу.
Але далі команда ніби вибухнула. У півфіналі Бразилія рознесла Францію 5:2, а у фіналі з таким самим рахунком переграла Швецію — і обидва матчі стали справжньою демонстрацією атакувального футболу.
Команду Бразилії 1970 року часто називають найкращою в історії чемпіонатів світу. Але водночас їй нерідко дорікають проблемами в обороні. У Бразилії 1958-го подібних слабких місць майже не було.
Саме тому багато хто вважає: того літа у Швеції світ побачив першу по-справжньому досконалу футбольну команду.