Як Аргентина виграла чемпіонат світу 1978 року: місцеві таланти, атакувальний футбол і найкраща версія Маріо Кемпеса
Минуло 48 років відтоді, як Аргентина програла перший в історії фінал чемпіонату світу по той бік Ла-Плати — в Монтевідео. І ось нарешті вона здобула омріяний трофей. На власній землі, в Буенос-Айресі. Це був уже одинадцятий мундіаль, і вп'яте в історії перемогу святкувала країна-господарка турніру.
Право провести чемпіонат Аргентина отримала ще за 12 років до старту змагань. Але за цей час країна змінилася до невпізнання. Демократичну владу змінила військова хунта на чолі з генералом Хорхе Рафаелем Віделою. Той період став одним із найтемніших в аргентинській історії — часом насильства, репресій і політичних переслідувань. Футбол також не залишився осторонь цих подій: серед найгучніших трагедій було вбивство генерала Омара Актіса, який очолював оргкомітет чемпіонату світу.
На полі ситуація виглядала значно оптимістичніше. Аргентина не мала покоління зірок, яке могло б затьмарити всіх суперників, але все одно вважалася головним фаворитом турніру.
"Аргентина вийде до фіналу. Питання лише в тому — хто складе їй компанію?" — саме таким був один із заголовків у прев'ю чемпіонату від журналу World Soccer.
У кожній ланці команди був свій лідер. В обороні — харизматичний капітан Даніель Пассарелла, у центрі поля — технічний диспетчер Освальдо Арділес, а попереду — безжальний бомбардир Маріо Кемпес. Цього виявилося достатньо. Аргентина впевнено пройшла перший груповий етап, по-справжньому розкрилася на другому, а у фіналі подарувала світу один із найпам'ятніших матчів турніру, перемігши Нідерланди 3:1 в додатковий час.
Тренер
Високий, худорлявий, із довгим волоссям та незмінною цигаркою в руках — Сесар Луїс Менотті був однією з найяскравіших постатей чемпіонату. Йому було лише 39 років, але він уже став символом аргентинського футболу.
Менотті здавався людиною не зі свого часу. Переконаний лівий інтелектуал і філософ за світоглядом, він очолив збірну в період правої військової диктатури. Тренер намагався триматися осторонь влади, хоча й розумів, що повністю ігнорувати режим неможливо.
Його футбольні погляди також ішли всупереч із традиціями того часу. Менотті відверто не сприймав прагматичний і часто надто обережний стиль, який домінував в аргентинському футболі попереднього десятиліття. Він хотів створити команду, в яку закохаються вболівальники, команду, яка гратиме сміливо й творчо.
"Його найбільша перевага полягала в тому, що він давав футболістам багато свободи, — згадував Кемпес. — Ти мав виконувати кілька конкретних завдань, які він ставив перед тобою, але в усьому іншому міг діяти так, як звик у своєму клубі".
У 1970-х аргентинський футбол переживав справжній відтік талантів до Європи. Особливо до Іспанії, де нещодавно скасували обмеження на легіонерів. Провідні футболісти один за одним залишали батьківщину. Менотті це не влаштовувало. Перед домашнім чемпіонатом він прагнув якомога довше працювати з командою на тренувальних зборах, а зробити це з гравцями, які виступали в Європі, було складно через різні календарі сезонів.
Тому тренер домігся від федерації досить радикального рішення: аргентинським футболістам молодшим за 25 років заборонили переходити до закордонних клубів. Більше того, спочатку Менотті планував включити до заявки лише трьох легіонерів, а зрештою обмежився одним-єдиним — Кемпесом.
У підготовці до турніру нападник майже не брав участі. Його клуб, Валенсія, не поспішав відпускати свого головного форварда, тому більшість товариських матчів збірна Аргентини провела без нього.
Головна зірка
Згодом стало очевидно, що саме Маріо Кемпес — Ель Матадор — мав стати обличчям цього чемпіонату. Напередодні мундіалю він двічі поспіль ставав найкращим бомбардиром чемпіонату Іспанії й перебував на піку кар'єри.
Втім, на світовій арені все починалося не так гладко. Чотирма роками раніше, на чемпіонаті світу в Німеччині, Кемпес не забив жодного гола. І домашній турнір він також розпочав доволі скромно.
Після матчу з Італією нападник навіть отримав публічний докір від самого Альфредо Ді Стефано. В одному з телевізійних інтерв'ю легендарний аргентинець зауважив, що Кемпес занадто часто залишався попереду й не допомагав команді виходити з-під персональної опіки італійців, опускаючись у глибину поля.
Але справжній Кемпес прокинувся вже на другому груповому етапі. Він оформив по дублю у воротах Польщі та Перу, а потім повторив це досягнення у фіналі проти Нідерландів. До того ж саме після його передачі Даніель Бертоні забив третій, вирішальний м'яч. Підсумок був закономірним: Кемпес став найкращим бомбардиром турніру та отримав Золотий м'яч як найкращий гравець чемпіонату.
Особливо символічним виглядає те, що два його голи у фіналі виявилися останніми за збірну Аргентини. Усього в 23 роки він уже досяг вершини, а на чемпіонаті світу 1982 року знову не зміг відзначитися жодним забитим м'ячем.
Тактика
Менотті прагнув бачити свою команду зовсім не такою, якою світ звик сприймати аргентинський футбол. Його збірна грала відкрито, сміливо й атакувально. За духом вона була ближчою до Бразилії та Нідерландів 1970-х, ніж до попередніх аргентинських команд, які здобули репутацію жорстких, прагматичних і насамперед дуже агресивних суперників. Саме тому багато оглядачів того часу відзначали несподівану рису цієї Аргентини — вона грала значно м'якше, ніж від неї очікували.
Лінія захисту також добре відображала філософію Менотті. Його оборонці значно охочіше підтримували атаки, ніж руйнували чужі. Обидва флангові захисники постійно підключалися вперед, а капітан Пассарелла нерідко залишав свою позицію заради чергового рейду до чужих воріт. Особливо небезпечним він був під час виконання штрафних ударів. Втім, навіть у фіналі захисник мав кілька чудових нагод відзначитися з гри.
Порівняно з багатьма попередніми чемпіонами світу Аргентина діяла значно гнучкіше. Якщо раніше команди зазвичай дотримувалися однієї базової схеми й змінювали її лише під конкретного суперника, то Менотті постійно варіював ролі своїх атакувальних футболістів. Найкращий приклад — Кемпес. У безгольовому матчі проти Бразилії на другому груповому етапі він часто опускався дуже глибоко, ніби згадавши слова Ді Стефано. Загалом його роль на турнірі була унікальною. В різні моменти він виглядав то класичним центрфорвардом, то плеймейкером, то навіть центральним півзахисником.
І хоча його середня позиція на полі натякала на роль зв'язкового між лініями, за характером гри Кемпес залишався типовим завершувачем атак — прямолінійним, рішучим і зосередженим передусім на власному ударі.
Півзахист Аргентини часом здавався дещо повільним і позбавленим креативу. Винятком був Освальдо Арділес — технічний і рухливий футболіст, який чудово працював із м'ячем у вузьких просторах. Саме його прохід став початком одного з голів Кемпеса у матчі проти Польщі.
На флангах вистачало швидкості. Оскар Ортіс постійно загрожував суперникам зліва, Даніель Бертоні невтомно працював праворуч, а Леопольдо Луке чудово доповнював Кемпеса в атаці. Саме Луке забив один із найефектніших голів турніру — дальнім ударом у матчі проти Франції.
Цікавий факт
Як і збірна Нідерландів на чемпіонаті світу 1974 року, аргентинці розподіляли ігрові номери не за позиціями, а за абеткою.
Тому в стартовому матчі турніру, коли Норберто Алонсо вийшов на заміну й забив переможний м'яч у ворота Угорщини, глядачі побачили досить кумедну картину: герой зустрічі святкував гол із номером 1 на спині — номером, який зазвичай належить воротарям.
Сам голкіпер Убальдо Фільйоль грав під номером 5, тоді як Кемпесу пощастило отримати культову "десятку".
Через чотири роки Аргентина повторила цю практику, але для одного футболіста зробили виняток. Молодий Дієго Марадона відмовився виходити на поле під номером 12 і наполіг на своїй улюбленій "десятці". У результаті Кемпесу довелося змінити номер на 11.
Фінал
Нідерланди були однією з тих збірних, які найактивніше виступали проти проведення чемпіонату світу в Аргентині. У певний момент там навіть серйозно розглядали можливість бойкоту турніру. Можливо, саме тому перед фіналом господарі вдалися до цілої серії психологічних маневрів.
Аргентинська сторона домоглася заміни ізраїльського арбітра, посилаючись на дипломатичні відносини між Ізраїлем та Нідерландами. Автобус із нідерландською командою повезли до Естадіо Монументаль довгим і заплутаним маршрутом. Потім гравців Нідерландів змусили кілька хвилин чекати на полі, поки аргентинці готувалися до виходу під шалений рев переповнених трибун. На цьому все не закінчилося. Господарі ще й висловили протест через гіпсову пов'язку на руці Рене ван дер Керкгофа, хоча він грав із нею протягом усього турніру.
Коли з поля нарешті прибрали більшу частину паперового конфеті, а матч усе ж розпочався, здавалося, що ця атмосфера справді вплинула на нідерландців. Команда, яку звикли асоціювати з технічним і комбінаційним футболом, діяла напрочуд жорстко та агресивно. Для багатьох це стало своєрідним передвісником того, що світ побачить через десятиліття у фіналі 2010 року проти Іспанії.
З тактичної точки зору фінал запам'ятався ще однією дивною особливістю — поведінкою воротарів. І Ян Йонгблуд, і Убальдо Фільйоль регулярно залишали свої ворота та вибігали далеко вперед, намагаючись перекрити кути для атакувальних гравців на флангах. Через це рамка часто залишалася практично порожньою.
Сьогодні такі ситуації виглядали б надто ризикованими, адже суперники перебували переважно в позиціях для прострілу або передачі назад під удар. Але у футболі кінця 1970-х подібні рішення здавалися цілком логічними. Хоча, можливо, справа була ще й у тому, що воротарі виходили на поле під номерами 5 та 8.
Після того як Кемпес відкрив рахунок, елегантно випередивши Йонгблуда і в підкаті проштовхнувши м'яч у сітку, вже аргентинський голкіпер опинився в центрі уваги. Під час голу Діка Наннінги він занадто далеко відійшов від воріт, а в компенсований час знову залишився поза оптимальною позицією, коли Роб Ренсенбрінк пробив у штангу. Якби той удар стався на кілька сантиметрів правіше, історія чемпіонату могла б бути зовсім іншою.
Часто згадують, наскільки близькими Нідерланди були до титулу у 1974 році. Але, можливо, ще ближче вони підійшли до нього саме у 1978-му — навіть попри те, що ця команда загалом вважалася слабшою за свою легендарну попередницю.
Вирішальний момент
Насправді вирішальних моментів було два. Перший стався наприкінці першого додаткового тайму. Кемпес прорвався крізь двох захисників, обіграв воротаря й буквально продавив м'яч у ворота. Удар вийшов незграбним, а по дорозі м'яч ще й зачепив Віма Сюрбіра.
Формально гол могли записати як автогол, але ніхто навіть не намагався відібрати його у Кемпеса. Усе в тому епізоді було результатом саме його наполегливості. Після цього нідерландці змушені були ризикувати.І тут проявилася одна з головних переваг команди Менотті — постійний рух вперед. Аргентинці чудово використовували вільний простір у контратаках і неодноразово могли зняти всі питання щодо переможця.
Зрештою вони забили ще раз. І цей гол вийшов навіть хаотичнішим за попередній. Бертоні віддав передачу Кемпесу в центрі поля. Той протягнув м'яч уперед і повернув його партнерові. Далі почався справжній футбольний більярд: м'яч відскочив від коліна Бертоні, потім від грудей Кемпеса, знову зачепив Бертоні й зрештою опинився просто перед ним. Форвард спокійно відправив його у ворота.
Йонгблуда важко звинувачувати в цьому епізоді — настільки непередбачуваним був розвиток атаки. Але й тут воротар опинився в досить дивній позиції. Зрештою майже щодо кожного з чотирьох голів того фіналу можна поставити запитання саме до дій голкіперів.
Не всіх, однак, захопило те, що відбувалося на полі. Оглядач The New York Times Алекс Янніс залишився вкрай скептичним щодо видовища.
"Аргентинці провели більшу частину додаткового часу на газоні, доводячи, що проти них порушили правила, і випрошуючи свисток в італійського арбітра. Схоже, вони забули про головне — футбольний матч, за яким спостерігав майже мільярд людей по всьому світу".
Втім, історія запам'ятала не суперечки й не падіння. Вона запам'ятала Кемпеса з розпатланим волоссям, кубок над головою та момент, коли Аргентина вперше стала чемпіоном світу.
Чи справді Аргентина була найкращою командою?
Чемпіонат світу 1978 року проходив у доволі незвичній атмосфері. Після тріумфальної Бразилії 1970-го та революційних Нідерландів 1974-го футбольний світ ніби залишився без команди, яка могла б захопити уяву нейтральних уболівальників. Не було колективу, про який через десятиліття говорили б як про еталон або символ епохи.
Більше того, багатьом тоді здавалося, що світовому футболу бракує не лише великих команд, а й справжніх суперзірок. Показовий факт: володарем Золотого м'яча на той момент був данець Аллан Сімонсен. Видатний футболіст, але, мабуть, один із найменш відомих лауреатів нагороди за всю її історію.
Звісно, перемога Аргентини не обійшлася без суперечок. Статус господаря турніру сам по собі був серйозною перевагою. У матчі групового етапу проти Франції аргентинці отримали кілька рішень арбітра на свою користь. А на другому груповому етапі вони опинилися в ще вигіднішій ситуації: Бразилія проводила свій матч раніше, тому команда Менотті точно знала, який результат їй потрібен в останньому турі.
Саме тоді й стався знаменитий розгром Перу з рахунком 6:0. Роки потому ця зустріч стала предметом масштабного журналістського розслідування. Зокрема, Sunday Times опублікувала матеріал, у якому висувалася версія про можливий договірний характер матчу.
І все ж виникає логічне питання: якщо не Аргентина, то хто? Бразилія вже не мала тієї магії та творчої свободи, які принесли їй славу в попередні роки. Нідерланди залишилися без Йогана Кройфа й перетворилися на значно прагматичнішу команду, ніж чотири роки тому. Франція виглядала перспективно, але завершила виступи вже після першого групового етапу, багато в чому через несприятливий збіг обставин.
Тож хоча Аргентина й не була беззаперечно великою командою на рівні найкращих збірних в історії, вона виявилася найпереконливішою серед усіх учасників саме того турніру.
Показово, що навіть Ерік Бетті з World Soccer — журналіст, який ніколи не роздавав компліменти направо й наліво, — не став із цим сперечатися.
"Аргентина виграла чемпіонат світу, тому що заслужила це. Вона показала всім, яким має бути футбол: розумні гравці постійно рухалися вперед і думали про атаку, а не про те, як нейтралізувати головних зірок суперника".
Можливо, збірна Менотті не стала командою, що змінила історію футболу. Але вона подарувала Аргентині першу світову корону, а Маріо Кемпесу — безсмертя. І цього виявилося більш ніж достатньо.