Як Аргентина виграла чемпіонат світу 1986 року: неймовірна геніальність Дієго Марадони
Чемпіонат світу вдруге за п’ять турнірів приймала Мексика. І вдруге за три розіграші трофей дістався Аргентині.
Ця перемога стала особливою. Можливо, жоден інший чемпіон світу ні до, ні після не асоціювався настільки сильно з одним футболістом. На мексиканських полях Дієго Марадона був нестримним, і саме тому ту збірну Аргентини часто спрощено згадують як команду, яка трималася виключно на своєму генії.
Втім, це не зовсім справедливо. Річ не в тому, що решта гравців були посередніми. Просто Марадона перебував на рівні, який тоді здавався недосяжним навіть для найкращих.
Тренер
Карлос Білардо вважався повною протилежністю Сесару Луїсу Менотті — наставнику, який привів Аргентину до першого чемпіонського титулу на домашньому мундіалі 1978 року.
Менотті був романтиком футболу. Він розмірковував про гру майже як про філософію, шукав у ній красу та ідеї. Білардо ж мав зовсім іншу репутацію. Його знали як жорсткого прагматика, вихованого в атмосфері легендарного Естудіантеса 1960-х — команди, яка тричі поспіль вигравала Кубок Лібертадорес і не боялася жодної боротьби.
"Для Менотті футбол — це радість. Для Білардо футбол — це військова кампанія, де потрібно боротися за кожен клаптик поля", — згадував нападник Хорхе Вальдано у книзі World Cup Stories.
Перед стартом турніру в Мексиці Білардо був надзвичайно непопулярною фігурою серед уболівальників та журналістів. Але вже за кілька тижнів повернувся додому національним героєм. Не лише через завойований титул, а й тому, що зумів створити умови, в яких талант Марадони розкрився на повну силу.
Під час фіналу на трибунах навіть з’явився банер із промовистим написом: "Вибач, Білардо. Дякуємо".
Сам тренер, однак, не змінився. Коли після фінального свистка футболісти святкували перемогу в роздягальні, він закликав усіх заспокоїтися й нагадав, що через чотири роки цей титул доведеться захищати.
Тактика
Ще до початку чемпіонату Білардо регулярно критикували за кадрові рішення. Частково це пояснювалося і тим, що вибір у нього був не надто великий. У збірній бракувало вінгерів світового класу, а нападники, попри свої сильні сторони, не належали до числа найяскравіших форвардів планети.
Та тренер чудово розумів, навколо кого має будуватися ця команда. Навколо Марадони. Це усвідомлювали всі суперники Аргентини. Але далеко не кожен наставник наважився б зробити Дієго не просто лідером, а капітаном і центром усієї ігрової системи.
Попри свою любов до дисципліни, тактичних схем і надійної гри без м’яча, Білардо давав футболістам значно більше свободи в атаці. А Марадона отримав роль, яку сьогодні важко навіть уявити. Він практично не був прив’язаний до позиції, постійно шукав простір і міг з’явитися будь-де на чужій половині поля.
У цьому підході було щось дуже італійське. Аргентина будувала гру від надійної оборони, використовувала персональну опіку та прагнула контролювати суперника без м’яча. Але водночас мала одного чарівника, якому дозволялося творити все, що він вважав за потрібне.
Цікаво, що остаточний вигляд чемпіонської схеми сформувався вже під час самого турніру. Загалом Аргентина використовувала систему 3-5-2 — на той час досить незвичну для збірних. У стартових матчах Марадона діяв під двома нападниками, виконуючи роль класичної "десятки".
Проте перед чвертьфіналом проти Англії Білардо пішов на важливу зміну. Незважаючи на те, що Педро Паскуллі щойно забив переможний м’яч Уругваю в попередньому раунді, тренер залишив його в запасі та додав ще одного півзахисника.
У результаті Марадона піднявся ближче до атаки й почав діяти поруч із Вальдано, фактично ставши другим форвардом. Саме ця перебудова згодом стала асоціюватися з легендарною збірною Аргентини 1986 року. Але насправді команда прийшла до своєї ідеальної форми лише наприкінці турніру — майже випадково, вже дорогою до титулу.
Головна зірка
Маловідомий опорний півзахисник Ектор Енріке... Ні, звісно ж, це був Марадона.
Можливо, це найвидатніший індивідуальний виступ одного футболіста за всю історію чемпіонатів світу. Навіть Пеле на тріумфальному турнірі 1970 року не мав такого впливу на гру своєї команди. Частково тому, що в тій збірній Бразилії поруч із ним виступали ще кілька футболістів світового рівня. Аргентина ж у 1986-му була побудована навколо однієї фігури. Усі шляхи вели до Марадони.
Показовими стали вже перші голи аргентинців на турнірі. У стартовому матчі проти Південної Кореї суперники двічі грубо зупиняли Дієго з порушенням правил. Обидва штрафні удари завершилися голами — спочатку відзначився Вальдано, а потім Оскар Руджері.
Відтоді головним питанням для кожного суперника стало одне: як стримати Марадону? Персональна опіка чи зонний захист? Виділити окремого футболіста чи просити всю команду постійно тримати його в полі зору? Жоден із варіантів не давав бажаного результату.
Зонна система виявилася безсилою перед його вмінням знаходити вільний простір. Але й персональна опіка не працювала належним чином. У матчі групового етапу проти Італії за Марадоною наглядав його партнер по Наполі Сальваторе Баньї. Проте Дієго все одно вислизнув з-під контролю та зрівняв рахунок ударом із гострого кута.
В 1/8 фіналу таке саме завдання отримав уругваєць Мігель Боссіо. Але й він не зміг зупинити аргентинця. Згодом сам Марадона назве той матч своїм найкращим на турнірі.
"Я не програв жодного єдиноборства. Обіграв кожного уругвайця, який ставав на моєму шляху. Завжди опинявся там, де потрібно", — згадував він пізніше.
Та найбільше чемпіонат 1986 року асоціюється з двома виступами Марадони — проти Англії у чвертьфіналі та Бельгії у півфіналі. У цих двох матчах Аргентина перемогла з рахунками 2:1 та 2:0, а всі чотири голи забив саме Дієго.
Особливо яскравим вийшов півфінал. На початку другого тайму він відкрив рахунок, майстерно завершивши передачу Хорхе Бурручаги зовнішньою стороною лівої стопи. А вже за дванадцять хвилин подарував світу ще один шедевр: промчав крізь чотирьох захисників і потужним ударом відправив м’яч у сітку.
На тому турнірі вистачало великих команд, сильних футболістів і яскравих сюжетів. Але що далі просувалася Аргентина, то очевиднішим ставало: чемпіонат світу 1986 року поступово перетворювався на особисту сцену Дієго Марадони.
Момент, який визначив усе
Як можна обрати лише один? У чвертьфіналі проти Англії на стадіоні Ацтека в Мехіко Марадона за якихось п’ять хвилин створив два епізоди, які назавжди увійшли до історії чемпіонатів світу. Один став символом скандалу, інший — символом футбольної досконалості.
Передумови цього матчу виходили далеко за межі спорту. Лише чотири роки тому Аргентина та Велика Британія вели Фолклендську війну, що тривала 74 дні й залишила глибокий слід у суспільній пам’яті обох країн.
Публічно футболісти намагалися відокремлювати політику від футболу. Але, як згодом визнавав сам Марадона, це було радше дипломатією, ніж правдою.
"Перед матчем усі говорили, що не можна змішувати футбол і політику. Але це була брехня. Ми думали тільки про це. Яке там "просто черговий матч"!" — писав він у своїй автобіографії.
Перший гол став одним із найсуперечливіших моментів в історії гри. Після невдалого виносу Стіва Ходжа м’яч завис у повітрі між Марадоною та воротарем Пітером Шилтоном. Аргентинець випередив голкіпера й відправив м’яч у сітку рукою. Світ назавжди запам’ятав цей епізод як "Руку Бога".
Звісно, цей вчинок залишався відвертим порушенням правил. Але водночас варто згадати й те, як англійці діяли проти Марадони протягом усього матчу. Жорсткі підкати, удари ліктями, постійні спроби вибити його з гри виходили далеко за межі того, що дозволяли собі попередні суперники Аргентини. Після перегляду тих моментів навіть частина нейтральних уболівальників починала дивитися на скандальний гол трохи менш однозначно.
Та справжня магія чекала попереду. Поки англійці ще сперечалися з арбітром і кипіли від обурення через пропущений м’яч, Марадона забив гол, який багато хто досі вважає найкращим в історії чемпіонатів світу.
Все почалося ще на власній половині поля. Дієго двічі різко змінив напрямок руху, залишивши позаду Пітера Бердслі та Пітера Ріда. Потім додав швидкості, обіграв Террі Бутчера й Террі Фенвіка, а перед воротами врахував урок власної молодості. Шість років тому на Вемблі він поспішив із ударом у схожій ситуації. Тепер же обійшов Шилтона, після чого спокійно відправив м’яч у порожні ворота.
11 seconds of sheer genius 😍#OnThisDay in 1986, Diego Maradona did this 🤯
— FIFA World Cup (@FIFAWorldCup) June 22, 2020
Is it the greatest goal of all time? 🤔#WorldCup | @Argentina pic.twitter.com/NIayJODf8G
Через десятиліття цей момент продовжував викликати захоплення навіть у тих, хто тоді програв.
"На такому полі зробити те, що зробив він, було неймовірно. Це єдиний випадок у моїй кар’єрі, коли мені хотілося просто аплодувати голу суперника. Так, мені було боляче як англійцю. Але це найкраще, що я коли-небудь бачив на футбольному полі. Найкращий гол в історії", — згадував Гарі Лінекер.
Ці п’ять хвилин стали ідеальним портретом Марадони. З одного боку — суперечки, скандали та постійне балансування на межі дозволеного. З іншого — геніальність, яку неможливо повторити. Яким би шляхом він не йшов, чесним чи хитрим, красивим чи суперечливим, це мав бути його чемпіонат.
Цікавий факт
Під час чемпіонату світу 1986 року Марадона обіграв суперників один в один 53 рази.
Сам по собі цей показник виглядає вражаюче. Але справжній масштаб стає зрозумілим лише в порівнянні: футболіст, який посів друге місце за цим показником, успішно пройшов суперників лише 16 разів. Так, Аргентина дісталася фіналу й провела більше матчів за більшість команд. Але навіть з урахуванням цього різниця виглядає неймовірною.
Його другий гол Англії став найяскравішим прикладом цього дару. У середині 1980-х футбол дедалі більше підкорявся тактиці, дисципліні та колективним механізмам. Гравців, здатних самотужки пройти півкоманди суперника, ставало дедалі менше.
Недарма британський журналіст Браян Гленвілл писав, що той гол ніби не належав своїй епосі. У час, коли футбольні романтики майже зникли, Марадона нагадував істоту з іншого світу — настільки рідкісну, що здавалася майже вимерлим видом.
Фінал
У книзі The Complete History of the World Cup Роб Філдер звертає увагу на цікаву деталь: у фіналі 1986 року Західна Німеччина використала той самий прийом, який свого часу допоміг їй у фіналі 1966-го.
Тоді молодий Франц Беккенбауер персонально опікав лідера англійців Боббі Чарльтона. Через двадцять років ролі змінилися. Тепер уже тренер Беккенбауер наказав Лотару Маттеусу буквально не відходити від Марадони. І певною мірою цей план спрацював.
Порівняно з попередніми матчами плей-оф Дієго провів досить тихий поєдинок. Він рідше отримував м’яч у небезпечних зонах, а ще в першому таймі заробив жовту картку за суперечки з арбітром. Втім, аргентинцям допомогли помилки воротаря німців Гаральда Шумахера.
Перший гол став наслідком його невдалого виходу на подачу з кутового. Голкіпер не дістався до м’яча, і Хосе Луїс Браун безперешкодно відправив його головою у порожні ворота.
На початку другого тайму Шумахер знову зіграв невпевнено. Цього разу він занадто довго залишався на лінії воріт, дозволивши Хорхе Вальдано спокійно оцінити ситуацію. Форвард встиг озирнутися, перевірити варіанти для передачі й лише потім відправив м’яч у сітку.
За рахунку 2:0 здавалося, що Аргентина впевнено крокує до титулу. Але раптом усе змінилося. Німці, які майже не створювали небезпеки, несподівано повернулися в гру. У цьому було щось схоже на фінал чемпіонату світу 2022 року, коли Франція за кілька хвилин перевернула матч проти тієї ж Аргентини.
Беккенбауер випустив на поле двох атакувальних футболістів. Гра Західної Німеччини не стала значно винахідливішою, зате тиск на аргентинські ворота зріс у рази. Обидва голи вийшли майже дзеркальними.
Після подач Андреаса Бреме м’яч продовжували у воротарський майданчик, де його вже переправляли у ворота. Спочатку Руді Феллер скинув на Карла-Гайнца Румменігге, а згодом Томас Бертольд асистував уже самому Феллеру.
На 81-й хвилині рахунок став 2:2. У той момент здавалося, що психологічна перевага повністю перейшла до німців і Аргентина ось-ось зламається під тиском. Та сталося навпаки.
Західна Німеччина кинула всі сили вперед і залишила позаду занадто багато вільного простору. Замін для зміцнення оборони вже не залишилося, і аргентинці отримали те, чого їм так бракувало протягом матчу, — можливість для швидкої атаки.
Саме тоді Марадона сказав своє останнє слово. На 84-й хвилині він виконав ідеальну передачу в розріз між захисниками. Хорхе Бурручага, який провів чудовий турнір і поступався за впливом на гру хіба що самому Дієго, вирвався сам на сам і спокійно переграв Шумахера. Це був чемпіонський гол.
Flashback to the 1986 #FIFAWorldCup Final ⏮️
— FIFA World Cup (@FIFAWorldCup) December 18, 2022
Jorge Burruchaga wins it for Argentina 🏆 pic.twitter.com/r3pk8BILEK
Більшу частину фіналу Аргентина виглядала командою, яка без особливих труднощів доведе справу до перемоги. Але в підсумку тріумф вийшов зовсім іншим — нервовим, драматичним і незабутнім.
Чи була Аргентина справді найкращою командою турніру?
Це питання не таке однозначне, як може здатися. Чемпіонат світу 1986 року залишив по собі теплі спогади, хоча відверто великих збірних на ньому було небагато. І якщо говорити про Аргентину, критики часто згадують суддівські рішення в плей-оф.
Гол Марадони рукою у ворота Англії очевидно не повинен був бути зарахований. А в півфіналі проти Бельгії суперник двічі виходив на ударну позицію за рахунку 0:0, але арбітри помилково фіксували офсайд. Проте навіть з урахуванням цих епізодів складно назвати іншу команду, яка більше заслужила титул.
Франція демонструвала дуже якісний футбол, але знову поступилася своєму незручному супернику — Західній Німеччині — у півфіналі. Данія стала однією з найяскравіших команд турніру, однак була розгромлена Іспанією з рахунком 1:5 вже в 1/8 фіналу. Самі німці дісталися фіналу, але навіть у себе вдома не вважалися по-справжньому великою командою.
Аргентина теж не була бездоганною. Якщо оцінювати склад від першого до одинадцятого номера, можна знайти збірні з більшою кількістю зірок. Але команда Білардо була надзвичайно згуртованою, дисциплінованою і добре організованою.
А ще вона мала футболіста, якому на тому чемпіонаті просто не було рівних. У 1986 році різниця між Марадоною та всіма іншими була настільки великою, що саме вона й стала головною перевагою Аргентини на шляху до другого титулу чемпіона світу.