Педрі — про відмову Реала, завершення кар’єри за один день та найбожевільнішого футбольного фаната
Клянусь, не було у світі більш божевільного футбольного фаната, ніж мій дідусь. Я знаю, що кожен, хто читає це в Іспанії, зараз скептично посміхнеться і скаже: "Та ні, ні, ні, у мене дядько ще той фанат". Але повірте: якби вам довелося зустрітися з моїм дідусем, ви б усе зрозуміли.
Він тримав Tasca Fernando — найкрутішу пеню Барселони на Канарських островах. Це був такий олдскульний тапас-бар: дерев'яна стеля, дерев'яні стільці, дерев'яна барна стійка — словом, дерево було всюди. На стінах висіли фотографії нашої родини. Нашої справжньої родини — і, звісно ж, гравців Барселони.
Я виріс, бігаючи між столиками. Бабуся терпіти не могла, коли ми з братом влаштовували фінал чемпіонату світу просто під час її спроб нагодувати відвідувачів. Тому вона постійно відправляла нас у "VIP-кімнату".
Насправді це був маленький підвал під рестораном, де зберігали вино та ящики. Я провів там значну частину дитинства, ганяючи м'яч і б'ючи ним об стіну.
Коли Іспанія виграла чемпіонат світу в Південній Африці, мені було сім років. Хіба може бути кращий вік, щоб остаточно підсісти на футбол? Ще до того, як я навчився зав'язувати шнурки, мої мрії вже були визначені:
Виграти чемпіонат світу з Іспанією.
Виграти Лігу чемпіонів із Барселоною.
Все просто.
Ми були ближчими до Сахари, ніж до Камп Ноу, але вболівати за інший клуб було просто неможливо. Дідусь подбав про це. Якщо при ньому хтось згадував Реал, він казав: "Ні, я помру, але ніколи не ступлю ногою в це місто".
І це була не просто фраза. Якось на вихідних він поїхав із друзями подивитися матч Барселони на Камп Ноу. На зворотному шляху в них була коротка пересадка в Мадриді. Літак приземлився, всі забрали свої речі й вийшли. Крім мого дідуся. Він просто залишився сидіти у своєму кріслі й навіть не поворухнувся.
За десять хвилин до нього підійшла бортпровідниця:
— Сер, у вас усе гаразд? Вам потрібно вийти з літака.
— У жодному разі. Для куле це погана прикмета. Везіть мене на Тенерифе.
Вона намагалася його переконати, але він навіть не думав вставати.
Тоді він сказав:
— Добре, а якщо ви принесете мені інвалідний візок? Тоді це не рахується, правда?
І знаєте що? Його справді довезли у візку до виходу. Принаймні так розповідають. Він був ще тим персонажем.
Коли Реал приїжджав грати на Тенерифе, дідусь завжди йшов на матч — просто щоб уболівати проти мадридців. Тож, звісно, 1992 року він був на стадіоні в останньому турі сезону. Кожен фанат Барселони знає, що тоді сталося на Тенерифе. Я ще навіть не народився, але батько розповідав мені цю історію разів сто.
Це був останній матч сезону. Реалу потрібно було лише перемогти Тенерифе, щоб стати чемпіоном. Барселона йшла другою. Мій дідусь прийшов на матч у краватці Барселони і взагалі без жодного бажання приховувати свої симпатії.
У першому таймі Реал повів 2:0. Це був найгірший день у його житті. Деякі його сусіди та друзі були мадридистами. Він бачив їх на протилежному боці стадіону, у секторі Реала: вони стрибали, святкували й уже, мабуть, уявляли, як після матчу прийдуть до Tasca Fernando.
Дідусь знав, що вони не дадуть йому спокою. А потім сталося диво. 2:1. Так, вперед! 2:2. Боже мій! Вперед, вперед, вперед!!! 3:2 на користь Тенерифе!!!!
У нашій родині розповідають, що після фінального свистка мій 60-річний дідусь підхопився зі свого місця й щодуху побіг через увесь стадіон шукати своїх друзів. Не думаю, що до цього він бігав так швидко останні 30 років.
Це був один із найщасливіших днів у його житті. Дідусь помер, коли я був зовсім маленьким — задовго до того, як зміг побачити, ким я став. Але нам залишилися його історії. Залишилася його краватка Барселони. Залишився його ресторан.
А найголовніше — він передав нам свою любов до футболу. Наша родина справді живе футболом і дихає ним.
Цікаво, що на Канарських островах у всьому іншому ми дуже спокійні та неквапливі. Канарський футболіст має свій особливий ритм на полі. Ми вміємо отримувати задоволення від гри й не відчувати тиску. Просто робимо те, що спадає на думку.
Думаю, саме тому звідси походить так багато креативних футболістів. Пам'ятаю, як батько возив мене на тренування рано-вранці після того, як усю ніч працював у ресторані.
І дорогою він завжди зупинявся на заправці, щоб випити кави.
Я щоразу панікував.
— Тату, ми запізнимося. Сьогодні не можемо зупинятися.
А він відповідав у своїй канарській манері:
— Розслабся. Хороші гравці завжди запізнюються.
— Я ж не Роналдіньйо! Тренер буде злий.
— Та все нормально. Не переживай.
Він чудово дивиться на життя. У молодості батько був дуже хорошим воротарем, але після смерті мого дідуся йому довелося відмовитися від своєї мрії, щоб взяти на себе ресторан. Спочатку вони з моїм дядьком удвох обслуговували відвідувачів, а коли мій брат підріс, долучили й його.
А мене вони насправді ніколи не змушували працювати. Вони бачили в мені щось особливе, тому після школи я завжди міг іти надвір і грати у футбол.
Щоправда, одного дня! Одного дуже відомого дня! Здається, мені було 13 років. У нашому містечку проходило свято, а мій дядько насправді стендап-комік. Для мене він просто Пепе. Але перед публікою він перетворюється на дона Хосе.
Я навіть не можу розповісти вам якийсь його жарт, бо це суто канарський гумор. Якщо ви не з мого острова, він просто не спрацює.
Того дня дядько мав виступати на святі, тож батько покликав мене допомогти, коли в ресторані стало багато людей.
Я сказав:
— Звісно, без проблем. Наскільки це може бути складно? Я ж футболіст.
Що ж… бігати з м'ячем і стояти за барною стійкою — зовсім різні речі. Боже мій. Я стояв за баром і наливав напої. Це була моя робота. Батько підбігав до мене й вигукував замовлення:
— Так, дві Коли, одну Фанту і три пива.
Дві Коли, Фанта… Я ще не встигав налити колу в склянки, додати лід і вставити соломинки, як батько вже повертався:
— Так, два келихи вина, Фанту і три Коли. Швидше!
У мене йшла обертом голова. Ноги вже боліли.
Я запитав:
— Тату, а коли перерва?
— Перерва? Яка ще перерва? Це ж не футбол.
Наприкінці вечора все тіло просто ломило.
Батько запитав:
— Ну що, як тобі?
Я відповів:
— Якщо чесно? Тепер я ще більше поважаю тебе і Пепе. Я розбитий.
Слава Богу, моя кар'єра в Tasca Fernando завершилася вже наступного дня. Після цього я повністю зосередився на футболі. Через кілька місяців я грав за місцеву команду, коли батькові почали телефонувати представники більших клубів.
Спочатку зателефонував Депортіво, а згодом на зв'язок вийшов Реал Мадрид і запитав, чи хочу я приїхати на перегляд до їхньої академії.
Моя родина просто не знала, як на це реагувати. Ми були звичайними людьми й нічого не знали про агентів чи футбольний бізнес.
Пам'ятаю, як друзі питали мене:
— Реал Мадрид? Ти справді поїдеш? Це ж божевілля.
Та я ж буквально ще вчора грав із ними у футбол у парку. Усе це здавалося якимось нереальним.
Я сказав:
— Звісно. Я мушу спробувати.
Кілька людей із нашого району навіть зателефонували до Барселони, щоб дізнатися, чи зацікавлені там у мені.
Але правда в тому, що на той момент я взагалі не був у їхньому полі зору.
Пам'ятаю, як хтось жартував:
— Якби твій дідусь був живий… Ох, Боже мій.
Батько повіз мене до Мадрида. Коли я приїхав до академії, всі інші хлопці вже освоїлися та щоранку ходили на заняття. А я фактично залишився сам у готелі на цілий день. Мені не було чим зайнятися, окрім як дивитися в телефон і чекати тренування. Для мого настрою це було не найкраще. Через тиждень мене відправили додому. Просто не судилося.
Якщо чесно, це було дуже протверезливо. Неприємно повертатися додому, зустрічати друзів і розуміти, що всі знають: у тебе не вийшло. Але я ніколи не забуду, наскільки сильно мене підтримували вдома. І найкраще те, що в моєму містечку всі жартують. Тож люди просто посміялися з цієї історії.
— Не переживай. Твій дідусь усе одно не дозволив би цьому статися. Він десь там нагорі вже про все домовляється з Великим Босом. Це ж він зробив так, щоб того дня в Мадриді випав сніг!
Тоді я ще не міг цього зрозуміти, але згодом стало очевидно: усе відбувалося не просто так. Я був іще дитиною. Мені просто потрібен був час, щоб подорослішати. Зрештою я потрапив до академії Лас-Пальмаса, ближче до дому. І навіть це було трохи божевільно.
Мені було 15 чи 16 років, і я вперше в житті жив самостійно. Пам'ятаю, як ми з партнерами по команді ходили в супермаркет. Виходили звідти з усім, крім нормальної їжі. Нам ще пощастило, якщо вдома в пакеті виявлялася хоча б одна звичайна куряча грудка. Потім ми ставили її на пательню й намагалися зрозуміти, як її приготувати — дивилися відео на YouTube.
— Педрі, ми забули олію.
— Олію?
— Так! Нам же треба на олії це готувати! Ти що, не виріс у ресторані???
Тоді я телефонував мамі:
— Мамо, як приготувати курку без олії?
У нас навіть солі не було. Це було просто абсурдно. Але саме так ти й вчишся ставати дорослим.
Ми тільки й робили, що ходили на тренування та грали у FIFA. Ніколи не забуду момент, коли потрапив до першої команди й отримав свою першу картку FUT. У мене був рейтинг 72, а найбільше всі сміялися з фотографії, яку вони використали. Я там виглядав років на десять. Але це був найкращий день у моєму житті.
Пам'ятаю, як друзі з дому питали:
— Бро, коли граєш у FIFA, ти ставиш самого себе?
— Ні, я занадто слабкий! Сиджу на лавці. Випускаю себе десь на п'ять хвилин наприкінці.
Після року в Лас-Пальмасі батькові почали телефонувати.
Вони з мамою приховували це від мене, поки вже не довелося все розповісти. Просто хотіли мене захистити.
Пам'ятаю, як одного дня батько зателефонував і сказав:
— Тобою цікавляться кілька команд. Тобі потрібно вирішити, хочеш ти поїхати чи залишитися.
— Добре… Назви команди.
— Хочеш швидше? Бо, думаю, коли я назву одну, решту ти вже не захочеш слухати.
— Кажи.
— Барса.
— Що?
— Барса. Справді.
— Добре, цього достатньо. Поїхали.
Звісно, для всієї нашої родини це були сльози, сльози й ще раз сльози.
Першими, кому я розповів, були мої три найкращі друзі — Фран, Рубен і Дані. Вони відреагували так, як можуть реагувати тільки канарці.
Дані сказав мені:
— Але я не розумію. Як Барса могла тобою зацікавитися? Ти ж не настільки хороший. Я щодня з тобою граю! Ти нормальний. Але камон! Ти гратимеш із Бускетсом???!!! Мабуть, будеш запасним? Це ж божевілля, брате.
— Не знаю. Може, вони знову віддадуть мене в оренду.
— Чувак, ти просто зобов'язаний пробитися. Ми зможемо жити разом, і це буде як у "Красунчиках". Я хочу бути Джонні Драмою.
— Ти точно будеш Тертлом, брате.
Пам'ятаю, як мій брат полетів зі мною до Барселони. На тренування нам довелося їхати на таксі, бо ні в кого з нас не було водійських прав.
Це були часи COVID, тому на базу потрібно було приїжджати вже переодягненим.
Тож я сиджу на задньому сидінні звичайного таксі у повній тренувальній формі Барселони, а ми під'їжджаємо до Хоан Гампер.
Виходимо з машини, я підходжу до охорони:
— Hola, мене звати Педрі. Я на тренування.
Охоронець пропустив мене, а я взагалі не розумів, куди йти. Я відчинив двері в зону для гравців — і знаєте, кого побачив першим? Буквально першою людиною був Лео. Він стояв прямо переді мною. По-справжньому. Я просто не міг вимовити слова. Спробував представитися, але навіть не пам'ятаю, що саме сказав.
Він лише усміхнувся, сказав розслабитися і заходити до роздягальні. Кумедно, але я прийшов одночасно з Трінкау. Перші кілька днів після тренувань ми просто залишалися в спортзалі, бо соромилися заходити до роздягальні, де сиділи всі ці легенди — Бускетс, Піке, Жорді, Лео.
Ми просто стояли там і робили вигляд, що вічно розтягуємося. Ніколи в житті я не був таким гнучким. То прес покачаємо, то шнурки перев'яжемо, то просто сидимо й обговорюємо, що сталося на тренуванні. Ми не могли повірити, що взагалі опинилися там.
— Боже, Бусі взагалі ніколи не втрачає м'яч. Це божевілля.
Одного дня повз нас проходив Лео. Мабуть, він зрозумів, що відбувається.
— Гей, хлопці, а ви чого тут сидите? Заходьте, посидимо разом.
Лео завів нас до роздягальні й показав, де можна сісти. Ми були як два цуценяти.
— Сюди? Я можу тут сісти?
Я назавжди буду йому за це вдячний. Лео та Жорді допомогли нам освоїтися й одразу зняли напругу. Але я все ще не знав, чи дозволять мені залишитися, чи знову відправлять в оренду.
Якщо чесно, на тренуваннях я відчував себе абсолютно своїм. У вправах на контроль м'яча я рухався з шаленою швидкістю. Але коли граєш із геніями, м'яч завжди прилітає прямо в ноги — з ідеальною силою та швидкістю. Вони роблять усе набагато простішим.
Мені здавалося, що я граю дуже добре. Але це ж Барса. Дивишся на склад і думаєш: "Невже я справді можу тут заграти?".
А потім одного дня Куман викликав мене до свого кабінету. Він сказав, що я залишаюся в команді, і що можу грати як на фланзі, так і в півзахисті. Я намагався зберігати максимально серйозний і професійний вигляд. Потиснув йому руку. А потім розвернувся, вийшов із кабінету — і не зміг стримати найширшої усмішки у своєму житті.
Я повернувся у квартиру, зателефонував батькам — і ми всі разом добре поплакали. Для нас це не просто великий клуб. Це Барса. Вона в крові нашої родини. Батько нагадав мені про обіцянку, яку я дав йому ще в дитинстві.
Річ у тім, що я завжди був трохи розсіяним. Коли ми їхали на тренування, я постійно забував удома бутси, щитки або ще щось важливе. Я вже жив майбутньою грою і думав тільки про футбол. Іноді батькові доводилося розвертатися й їхати аж додому, щоб забрати те, що я забув.
Тому він жартував:
— Слухай, ти маєш стати футболістом, щоб я міг бути твоїм особистим асистентом. Ходитиму за тобою й стежитиму, щоб ти не забув шкарпетки. Тоді мені більше не доведеться працювати офіціантом, і ми зможемо разом літати по всьому світу. Такою була наша домовленість.
Коли я дізнався, що залишаюся в Барселоні, сказав:
— Тату, тепер тобі доведеться стежити, щоб я не забував свої барселонські шкарпетки. А то ще забуду їх перед матчем Ліги чемпіонів.
Відтоді кожен наш день — просто неймовірний. Коли я був маленьким і сидів у тій самій "VIP-кімнаті", я уявляв, що забиваю на Камп Ноу. Тепер я роблю це насправді.
Знаєте, що в цьому найкрутіше? Коли ти дитина, у голові формується картинка того, як усе це має виглядати. Трибуни, що тягнуться вгору, вгору і ще вище, майже до самого неба. У твоїй уяві вболівальники не мають конкретних облич. Це просто величезна розмита маса. А в реальності, коли забиваєш і біжиш до кутового прапорця, ти можеш подивитися на трибуни й побачити обличчя кулес — справжніх людей, які стрибають від радості, кричать і святкують. І бачиш, наскільки багато для них це означає. Наче дивишся на свою власну родину. На тих самих "божевільних".
Перші кілька разів після COVID, коли вболівальники повернулися на стадіони, я взагалі не знав, куди подіти руки після гола.
У Лас-Пальмасі рідні постійно жартували з мене через те, що після голів я висовую язик. Я навіть не усвідомлював, що так роблю. Це було підсвідомо.
Тож я подумав:
"Добре, на Камп Ноу язик висовувати не можна. Дідусь мене вбив би".
Тому просто біг до кутового прапорця з розкинутими руками. Я не знав, що робити.
Знаєте, як у FIFA: забиваєш гол, можеш обрати святкування, але поняття не маєш, яке саме? Ось приблизно так почувався я. Коли добігав до прапорця, в голові було лише одне:
"Ну ж бо, хтось, підійдіть і обійміть мене, щоб я не виглядав безглуздо. Я не знаю, що ще робити!"
Коли під час перерви я повернувся додому й сидів із родиною, вони сказали — звісно, так, як можуть сказати лише канарці:
— Тобі терміново потрібно придумати краще святкування. Ти виглядаєш безглуздо.
— А що мені робити руками? Я ніколи не знаю, куди їх подіти.
Тоді нам допомогли фотографії на стінах. У Tasca Fernando на передній стіні висить безліч старих світлин. Моя мама на кухні у фартусі кухаря, готує свій неймовірний соломільйо. Мій дядько виступає зі стендапом, тримаючи мікрофон. Мій батько сяє від щастя, піднімаючи над головою кубок Ліги чемпіонів. А поруч — мій дідусь. Усміхнений, у костюмі та краватці Барселони. І в тих неймовірно крутих окулярах — тонованих, олдскульних, прямо як у кінозірки.
Тож коли ви бачите, як я святкую гол, це не бінокль. Насправді я просто "одягаю" окуляри свого дідуся. А ще це мій спосіб віддати шану всій родині. Ніби кажу їм: "Гей, ви можете повірити, як далеко ми зайшли?"
Знаєте… Батько завжди каже, що якби дідусь був живий і побачив мене у футболці Барселони, у нього, мабуть, стався б серцевий напад.
— Тільки уяви. Він би жив разом із тобою. Постійно розпитував би про кожного гравця. Як там Ламін? Як там Френкі? Ти б ніколи не зміг його позбутися!
Боже, як би мені цього хотілося… Як би мені цього хотілося… Думаю, для нього це було б навіть більше, ніж найсміливіша мрія: одного дня побачити, як його онук стає чемпіоном світу.
Кумедно, але хоч у нашій родині ми постійно жартуємо про цей клуб чи той клуб, коли збираємося разом у складі національної збірної — це зовсім інше відчуття. В Іспанії футбол здатен звести нас із розуму. Справді. Але водночас він нас об'єднує. Усе літо можна було бачити, наскільки команда та вся країна були єдиними.
Кожен гравець робив те, що від нього вимагалося, заради спільної перемоги. І ми показали всьому світу характер іспанського футболу. Досі дивно це говорити, але ми — чемпіони світу. Можливість після фіналу вивести батька на поле й пробити разом із ним пенальті, поки він стоїть у воротах… Ні, це просто неможливо описати словами.
Він пожертвував власною мрією, щоб зберегти сімейний бізнес. Він так багато працював, щоб я міг виходити надвір, залишатися дитиною, цілими днями грати у футбол і просто бути вільним. А тепер він може сказати: "Мій син виграв чемпіонат світу". Що ще, крім футболу, може подарувати тобі таке відчуття?
Я ніколи не забуду святкування в Мадриді, коли вся країна об'єдналася в одному величезному червоному морі… Два мільйони людей разом. Усі святкують і проживають один із найщасливіших днів у своєму житті. Такі емоції не купиш за гроші.
Клянусь, навіть дідусь того дня порушив би своє правило й приїхав до Мадрида святкувати разом із нами. Напевно, зараз він десь там, на небесах, цілими днями говорить із друзями про футбол. Компанія старих чоловіків сидить за столом із келихами вина…
— Як думаєте, ми зможемо зробити це знову через чотири роки?
— У нас найкраща півзахисна лінія у світі!
— Хто нас зупинить?
Дідусю, дякую, що саме ти передав мені цю любов до футболу. Тебе більше немає поруч, але ти й досі частина моєї команди.