Меріно: Я боявся, що більше ніколи не зможу грати у футбол
Минулого лютого мені довелося переглянути найгнітючішу презентацію PowerPoint у моєму житті.
Я сидів в офісі на тренувальній базі, нога — у спеціальному ортопедичному черевику. Клубний лікар і головний фізіотерапевт гортали слайд за слайдом.
— Як бачите, на цьому знімку, у вас стресовий перелом правої стопи…
Клац.
— А це сканування показує, що все досить серйозно.
Клац.
Ми боролися за чемпіонство. До чемпіонату світу залишалося зовсім мало часу. Моя дружина була вагітна.
— А на цьому слайді…
Я вже думав: Так, я зрозумів. Скільки часу?
Лікар відповів:
— Шість місяців.
Я був настільки приголомшений, що навіть не встиг засмутитися. Просто почав рахувати в голові. До чемпіонату світу залишалося чотири місяці.
— Ви впевнені???
— Мікеле, мені шкода. Це неможливо.
Ситуація була ще гіршою, ніж здавалося. Спеціаліст, який робив сканування, за всі 30 років практики ніколи не бачив стресового перелому в цій частині стопи. Він зв'язався з п'ятьма найкращими фахівцями світу, але й вони не стикалися з таким випадком. Ніхто не знав, як відновлюватиметься моя стопа. А головне — чи відновиться взагалі.
Десь глибоко всередині я боявся, що більше ніколи не зможу грати у футбол.
Дорогою додому я мовчав.
Коли я розповів дружині Лолі, що сказав лікар, мене накрило. Розум уже все усвідомив, але серцю потрібно було почути ці слова вголос, щоб нарешті прийняти їх.
Наступні кілька днів стали одними з найважчих у моєму житті.
Спочатку я думав: не можу повірити, що знову пропущу чемпіонат світу.
У 2022 році я грав у відбіркових матчах, але до остаточної заявки так і не потрапив. Мама каже, що я божевільний, бо ще дитиною всім розповідав, що виграю чемпіонат світу. Мій батько був і футболістом, і тренером, але навіть він казав: "Сину, це дуже складна мрія".
До чемпіонату світу 2030 року мені мало виповнитися майже 34. Я був у найкращій формі за всю кар'єру. Можливо, це був мій останній шанс.
Коли туман у голові трохи розвіявся, я подумав: стривайте, у всьому цьому має бути якийсь сенс.
Мені здається, янгол-охоронець завжди поруч зі мною. Мені взагалі пощастило залишитися живим.
Мені було 20, я грав за дортмундську Боруссію, коли дорогою на матч Ліги чемпіонів поруч із нашим автобусом вибухнули три саморобні бомби, закладені в трубах.
Багато молодих людей, мабуть, навіть не повірять, що таке могло статися. Або не уявляють, наскільки все було жахливо. Але той день залишив слід у кожному з нас.
Пролунав оглушливий вибух, а потім я пам'ятаю, як автобус ледь не перекинувся. Я озирнувся й побачив кров на підлозі. Дим, крики…
Пізніше тієї ночі я був у лікарні й чекав на Марка Бартру, якому сильно пошкодило зап'ястя. Наступного дня мені сказали, що великий уламок застряг у підголівнику сидіння поруч із Марком.
Мого звичного місця.
Того дня воно було порожнім.
Ноги трохи затерпли, а передні сидіння можна було відкинути назад. Тому я пересів уперед. І, можливо, саме це врятувало мені життя.
Тож так, я просто вірю, що все відбувається не без причини.
А потім зрештою подумав… Ні. Ні, я мушу грати. Я буду на чемпіонаті світу. Чого б це мені не коштувало.
Як кажуть в Іспанії, я поставив на кін усе, що мав. Мені пояснили, що можна вкрутити у стопу два гвинти, щоб надати їй додаткової опори.
Я відповів приблизно так: vamos, давайте. Вкручуйте.
Наступного ранку після операції я лежав у ліжку вдома. Можете уявити, в якому я був стані: усе тіло затерпло, я почувався повністю розбитим. Організм іще відходив від наркозу.
І раптом…
ДЗВІНЬ-ДЗВІНЬ.
Лола спустилася вниз.
— Мікеле, тут троє людей. Вони хочуть провести тест.
Я дивлюся на годинник.
07:03.
Я ще наполовину сплю й намагаюся зрозуміти, що відбувається.
— Що? Де? Хто?
Допінг-контроль.
Боже… Я розумію, що ви просто виконуєте свою роботу, але я тут ледве живий! Я навіть самостійно ходити не можу! І ви вирішили заявитися о сьомій ранку?!
Довелося на милицях шкутильгати зі спальні, ще й голова була затуманена після наркозу.
Я був не в захваті.
Саме тому ми й називаємо їх вампірами. Їм потрібна твоя кров, а з'являються вони тоді, коли ти найменше цього очікуєш.
Головний тренер уже знав про мою травму, але я все одно мав зателефонувати Луїсу де ла Фуенте. Я розповів йому все, що сказали лікарі, за винятком одного слова — "неможливо".
Луїс міг одразу викреслити мене зі своїх планів. Натомість він сказав:
— Удачі. Триматиму тебе на контролі. Бережи себе і дружину.
Ось такий Луїс.
Склад збірної він мав оголосити наприкінці травня. У мене залишалося менш ніж чотири місяці. Перші два місяці я пересувався на милицях. Мені бракувало команди. Ми з Лолою любимо Лондон, але взимку тут уже о третій дня темніє. Для іспанців це справжнє випробування.
Я переживав найважчу травму у своїй кар'єрі. Лола була приблизно на шостому місяці вагітності й щодня ставала дедалі більшою.
Я мав би робити для неї все, але натомість вона навіть допомагала мені підніматися сходами. Я ніколи не забуду ті моменти. Я спираюся рукою на її плече, намагаюся не впасти й чекаю, поки вона допоможе мені зробити наступний крок.
— Спочатку піднімай ліву ногу, cariño…
Я не міг сходити до супермаркету. Та що там — навіть налити собі склянку води було проблемою.
— Ой, любий, я забула книжку внизу. Не міг би ти принести її, будь ласка?
Чесно кажучи, зрештою мені стало соромно навіть просити її про допомогу.
Лолі доводилося ще й вигулювати собаку. Але одного дня я сказав собі: "Досить". Треба було щось робити.
Я купив червоний електроскутер для маломобільних людей.
Наступного ранку вже їхав вулицею, тримаючи собаку на повідці. Вона висунула язика, її вуха кумедно розвівалися на вітрі, а сама вона постійно поглядала на мене — мабуть, перевіряла, чи не збираюся я додати швидкості.
Бззззззззззззззззззззззззззз.
Він був такий повільний! Люди могли просто пройти повз мене пішки. Це було неймовірно смішно.
Іноді я ховався за сонцезахисними окулярами й кепкою. А в інші дні мені було байдуже, тож сусіди мене впізнавали.
— Ого, Мікел зовсім з глузду з'їхав, чи що?
Я лише радий, що ніхто не зняв це на відео й не виклав в інтернет, ха-ха-ха. Навіть уявити не можу, скільки мемів із цього наробили б.
А от із Вулвергемптоном було вже не до сміху. Варто було нам оступитися — і звідусіль знову лунало: "Усе як завжди в Арсенала".
Чесно кажучи, сумніви були й усередині команди. Втрачати перевагу 2:0 просто неприпустимо. Але наступного дня після матчу гравці зібралися в роздягальні без головного тренера. Кожен міг висловитися. Ніхто не говорив про тактику. Йшлося про те, як група людей має разом долати труднощі.
Я розповів, як бачив команду збоку, і сказав, що ми, гравці, повинні самі впоратися із цією ситуацією. Адже тренер не може робити все за нас. Коли на одній людині в клубі стільки обов'язків, потрібні лідери, які здатні самостійно знаходити рішення.
Що ж, у нашому клубі такі лідери є. На мою думку, саме того дня ми й виграли чемпіонський титул. Навіть коли ми програли Борнмуту та Сіті, та розмова допомагала нам триматися разом. Ми вирішили використати всю критику як додаткову мотивацію. А завдяки соцмережам ми бачили абсолютно все, що про нас писали.
Ми — ті, хто не витримує тиску. Вічні срібні призери. Знову другі, знову другі, знову другі. Нудні. Команда стандартів. Не вміємо забивати з гри. Не витримуємо тиску.
Коли почали ставити під сумнів наш професіоналізм, ми стали ще згуртованішими. А того хлопця з пляшкою, якого показували по телевізору, ми просто висміяли.
Banter, як кажуть англійці. Просто дружні підколи.
Головний тренер був на висоті. Під час кожної командної розмови він умів достукатися до наших сердець. Говорив про те, як важливо піклуватися одне про одного, наче ми одна сім'я. Саме йому ми завдячуємо тією атмосферою, яка панує в команді.
Навіть коли весь світ очікував, що ми посиплемося, я був упевнений: чемпіонський титул буде нашим.
Дивно, як можна зациклюватися на чемпіонському титулі, вважати його найважливішою річчю у своєму житті, а потім раптом опинитися з чимось набагато дорожчим у руках.
Ми знали, що в нас буде хлопчик. Пам'ятаю, як приїхав на УЗД на милицях. Животик Лоли був схований під одягом, тож усі думали, що це мені потрібне обстеження! На екрані ми побачили крихітну цяточку, схожу на арахіс.
— Бачите це ледь помітне мерехтіння? Це його серце.
Справжнє диво. Хіба не неймовірно, що природа здатна раптом подарувати життя?
Щоправда, пологи були складними, адже наш хлопчик був великим. Усе тривало довго, і я ніколи не бачив, щоб Лола боролася так відчайдушно. Я кажу боролася, бо це нагадує спорт: ти віддаєш усі сили, щоб досягти свого, страждаєш, відчуваєш біль, але знаєш, що зрештою все це буде недарма.
30 квітня 2026 року. Марко Меріно. Він був увесь у слизу. Синюватий колір шкіри. Плакав. Найкрасивіший хлопчик у світі.
За кілька днів я вперше після травми вийшов на тренування. Три місяці відновлення позаду. До оголошення заявки на чемпіонат світу залишалося три тижні.
Я думав: сьогодні або зупиняємося, або рухаємося вперед. Я зашнурував бутси й трохи пробігся підтюпцем. Жодного болю. Нарешті я побачив світло в кінці тунелю.
Через десять днів після народження Марко ми грали з Вест Гемом. Дивитися цей матч було майже нестерпно. Іноді я їздив із командою, щоб залишатися частиною колективу, але цього разу, ставши батьком, хотів подивитися гру з дивана — як звичайний уболівальник.
Коли VAR скасував їхній гол, який зрівнював рахунок…
— ВААААААААААААААААААААААААААААМООООООООС!!!
Я просто зірвався.
І раптом почув звук.
— У-гу… у-гу… у-гу-у-у-у-у-у…
Марко плакав.
Я його розбудив.
Лола почала на мене кричати.
Я лише підняв руку на знак капітуляції. Моя провина.
Коли стало зрозуміло, що Сіті мусить виграти наступний матч, аби залишитися в чемпіонських перегонах, головний тренер переніс наше тренування на пізніший час, щоб ми могли всі разом подивитися гру на базі в Колні.
У їдальні зібралося, мабуть, близько сотні людей: гравці, працівники клубу, кухарі. Ми святкували кожне вкидання з-за бокової лінії й кричали на арбітра.
Коли Борнмут забив, я підвівся й вийшов прогулятися.
Я люблю розбирати тактику, але цього разу мені потрібно було заспокоїтися. Потім Сіті зрівняв рахунок, і серце мало не вискочило з грудей. Воно калатало з частотою 200 ударів на хвилину.
Наступне, що я пам'ятаю, — фінальний свисток.
Крики. Обійми. Шампанське. Чиста, непідробна радість.
Я видав найгучніший переможний крик у своєму житті, випустивши назовні весь біль і всі сумніви, які накопичувалися місяцями.
Ті, хто не витримує тиску. Вічні срібні призери. Чемпіони.
Коли трохи оговтався, сам спустився до тренажерної зали й зателефонував Лолі та батькам.
Повернувшись нагору, ми всі стрибнули в басейн і почали співати пісні Арсенала. А в центрі міста вулиці були забиті людьми — район N5 просто божеволів від радості.
22 роки.
Але я точно не збирався танцювати на столі й перекидати шість порцій рому з колою. За п'ять днів на нас чекав виїзний матч із Пелас, а за шість Луїс мав оголосити заявку на чемпіонат світу.
Жодної хвилини на полі протягом чотирьох місяців. Як можна викликати до збірної гравця з такою статистикою?
Увесь тиждень я сперечався з головним тренером і фізіотерапевтами. За планом я мав повернутися до фіналу Ліги чемпіонів, і навіть це було ризиковано. Але мені потрібно було довести Луїсу, що я готовий.
Зрештою вони погодилися випустити мене на пів години в матчі з Пелас.
Найдивніше було те, що я почувався новачком, ніби мені довелося заново вчитися грати у футбол. Інші хлопці вже розслабилися після завоювання титулу, а я, щойно вийшовши на поле, почувався геть розгубленим. М'яч літав так швидко, що я ледь встигав за ним стежити. Я страшенно втомився.
Того дня я на всі сто відсотків грав заради чемпіонату світу. І після матчу подумав, що мої шанси цілком непогані.
Тижнями я стежив за тим, щоб Луїс бачив усе, що свідчило про мій прогрес: графіки, статистику, звіти, показники максимальної швидкості, навіть відео. (Можливо, колись я надішлю йому все те, що вирізали, ха-ха-ха.)
Наступного дня я ввімкнув іспанське телебачення. Федерація підготувала неймовірне відео про те, що збірна належить народу. Тому Луїс не зачитував прізвища футболістів сам — він доручив цю честь звичайним іспанцям, справжнім героям повсякденного життя.
Я сидів на дивані й повторював:
Будь ласка, будь ласка, будь ласка…
У якийсь момент на екрані з'явилася жінка серед виноградників.
— …Мікел Меріно!!
Я обійняв Лолу. Поцілував Марко. Телефон розривався від повідомлень.
Я їду на чемпіонат світу.
Прощатися з родиною було неймовірно важко. Я залишав двох найдорожчих людей у своєму житті саме тоді, коли Маркові виповнився лише місяць. Я знав, як сильно потрібен Лолі. А Марко, мабуть, потребував мене ще більше.
Дуже важко зосередитися на відповідальності перед своєю країною, коли заради цього доводиться залишати найважливіше у власному житті.
На чемпіонаті світу я хотів не просто бути присутнім. Я хотів відігравати важливу роль і виграти турнір.
Але після нічиєї 0:0 з Кабо-Верде медіа буквально рознесли нас на шматки. Так, ми зіграли не найкращим чином. Нам потрібен був час, щоб набрати обертів. Але ж, камон, ми — Іспанія. Ми виграли Євро!
Я ледь не опублікував фотографію збірної Іспанії після поразки від Швейцарії в першому матчі чемпіонату світу 2010 року. Усі знають, чим тоді все закінчилося.
Тож не поспішайте нас списувати. Не втрачайте в нас віри. По-справжньому турнір для нас розпочався в плей-оф. Перед матчем 1/8 фіналу проти Португалії мій батько полетів до Далласа. З собою він узяв свої щасливі шкарпетки.
Коли батько ще грав, він святкував голи, оббігаючи кутовий прапорець. Коли я забив Німеччині на Євро-2024, то відсвяткував гол так само. Це стало великою новиною в усьому світі, особливо з огляду на те, що матч проходив у Штутгарті. Саме там, 33 роки тому, мій батько забив за Осасуну найважливіший гол у своїй кар'єрі — у Кубку УЄФА.
Хтось навіть почав продавати шкарпетки із зображенням мого святкування. Батько подарував мені одну пару.
Я такий:
— Тату, ну серйозно…
А він:
— А що таке?
— Вони класні, але я ж не можу носити шкарпетки із власним зображенням!
— Гаразд, тоді носитиму їх сам!
Іспанія — Португалія — 0:0.
До кінця матчу залишалося п'ять хвилин…
Луїс випустив мене на позицію нападника.
Хоча нападник із мене, відверто кажучи, так собі. Коли на початку минулого року травмувався Гаверц, два тижні в інтернеті писали, що я маю грати на вістрі атаки. Я лише сміявся.
Я? У нападі?
У Боруссії Дортмунд я навіть кілька матчів провів у центрі оборони!
Але оскільки в Арсеналі цей експеримент виявився настільки вдалим, Луїс теж почав використовувати мене на цій позиції. І, чесно кажучи, мені це подобається. Я не надто швидкий, зате добре бачу гру в цілому. Ще до того, як почав грати на вістрі атаки, я багато думав про те, як має рухатися нападник.
Коли Ферран отримав м'яч за межами штрафного майданчика, я побачив, як у центрі оборони суперника відкрився вільний простір. Рвонув за спини захисникам. Передача була ідеальною.
Не торкайся м'яча зайвий раз. Просто забий.
Ліва нога.
Гол.
Десь на трибунах чоловік середнього віку із сивим волоссям і жахливими шкарпетками божеволів від радості.
Після того матчу на мене чекав найкращий подарунок, який тільки можна уявити: дружина й син. Лола провела в літаку 12 годин разом із Марко, лише щоб побачитися зі мною.
— МАРКО-О-О-О-О!!!
Я взяв його на руки. І відразу помітив…
Він став набагато важчим.
Щічки округлилися.
Мене не було лише місяць, а переді мною вже був зовсім інший хлопчик.
Це далося мені дуже важко.
Саме тому матч проти Бельгії став для мене особливим. Забити ще один переможний гол наприкінці зустрічі — це вже неймовірно. Але зробити це на очах у власної родини, після такої травми…
Усе скидалося на фільм, у якому я не міг впливати на сюжет. Мені просто дісталася певна роль, яку залишалося зіграти.
І я безмежно вдячний, що мені випала саме ця.
Коли після матчу я зустрівся з Лолою та Марко в готелі, ми цілувалися й плакали. Слів просто не було. Той гол був для неї. Якби не її підтримка впродовж усього цього часу, я дивився б матч із дивана в Лондоні.
Там був і мій батько. Перше, що він зробив, — задер холоші штанів і засміявся.
— Ці шкарпетки вже принесли два голи!!
Він одягав їх на кожен матч, а ми грали кожні чотири дні. Сподіваюся, у нього є не одна пара.
На той момент нас було дуже важко перемогти. Можливо, ми й не були найкращою командою чемпіонату світу, але й не вважали, що хтось сильніший за нас. Навіть Франція.
Усі думали, що французи нас обіграють. Ми навіть обговорювали це за вечерею. Безперечно, у них зірки на кожній позиції, неймовірні футболісти. Але всі ми виросли в одній футбольній системі, виховані однією культурою, і розуміємо футбол однаково.
Щоб забити нам, потрібно володіти м'ячем. А відібрати його в Іспанії дуже, дуже складно.
Найкраще у фіналі було те, що ми забули, що це фінал. Просто вийшли й грали у футбол.
Наші молоді хлопці настільки впевнені в собі, що часом ніби відірвані від реальності. Я справді захоплююся цим. Вони живуть у власному світі, де тиск — це лише слова, а гра залишається грою. Наче вони досі діти. Саме так і треба грати.
На лаві запасних я був повністю зосереджений на матчі. Бачив лише 11 на 11. Тиск, кути, переміщення гравців.
Коли вийшов на поле, то просто відчув, яка це честь. Батько завжди казав:
— Тиск — це привілей.
Ти можеш програти, але не дозволяй страху стати причиною поразки.
А я був так близько. Так близько.
Боже…
Той удар головою. Ми з батьком уже годинами обговорювали цей момент. Розумієте, проблема була в тому, що я недостатньо швидко переставив ноги й тому не зміг як слід підлаштуватися під м'яч. Щойно вдарив по ньому головою, одразу відчув: щось не так.
А-а-а-а-а!
"Таке треба забивати".
Я досі чую ці слова звідусіль. У барах, ресторанах, на вулиці. Навіть рідні постійно мені про це нагадують.
— Меріно таке не промахується.
— Так, бабусю, я знаю.
— Але, любий, як ти міг не забити?
А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А!
Можливо, тато забув одягнути ті шкарпетки.
Та хай там як, я відчував, що в нас іще будуть моменти. Коли суперник випустив третього центрального захисника, я зрозумів, що створюю їм проблеми.
Нападник має розтягувати оборону, звільняючи простір для ривків півзахисників. Тому, побачивши, що Педро Порро готується подавати, я просто рвонув у штрафний майданчик. Потягнув за собою трьох суперників, і Ферран опинився наодинці з величезним простором.
1:0.
Я подумав: усе, ми перемогли.
Величезна помилка.
Неймовірно важко не дозволити собі розслабитися в такий момент. Ми повністю контролювали гру, але раптом Аргентина притиснула нас до власних воріт. М'яч ніби став важчим. Ми не могли його вибити. Не могли втримати, навіть маючи на одного гравця більше.
На щастя, ми вміли терпіти.
Одного разу Мессі приготувався пробити трохи за межами штрафного майданчика, і я подумав: тільки не він.
Я кинувся вперед, щоб накрити його, зупинився приблизно за метр.
Він пробив щосили. БАХ! Прямо в обличчя. Я впав, наче мене підстрелили. Що, власне, так і сталося.
Мене так сильно вдарило, що до кінця матчу я фактично нічого не бачив на одне око. На мить мені стало справді страшно. Але коли пролунав фінальний свисток, я відчув неймовірне полегшення. Ми не змарнували свій шанс.
І тут у моїй голові виникла одна картина. Я — маленький хлопчик із м'ячем. Жодних слів, жодної поезії. Просто ця картина. Я ніби бачив того хлопчика, який розповідав мамі, що одного дня виграє чемпіонат світу. І ось тепер він бігав футбольним полем у Нью-Джерсі, уже в статусі чемпіона світу. Це було важко. Але не неможливо.
Моя родина спустилася з трибун, щоб мене обійняти. А потім я пам'ятаю, як пішов до роздягальні й прихопив дещо зі святкового столу. Кілька упаковок ломо та хамону серрано, трохи хліба, закуски. Приблизно 15 банок пива.
Я запхав усе це в сумку й відніс рідним. Потім ми зібралися на полі в коло й влаштували невеличкий пікнік. Ми з дружиною часто так робимо після перемог.
Любимо вибиратися до парку. Цього разу нашим парком став Метлайф.
Я досі відчуваю смак тієї миті.
Пам'ятаю, як дивився на іспанських уболівальників на трибунах — усі були неймовірно щасливі. Кукурелья, мабуть, уже телефонував своєму тату-майстру. Луїса обіймали звідусіль.
Менш ніж за шість місяців до цього мені показували презентацію PowerPoint, яка пояснювала, чому все це неможливо.
Я подивився на людей, яких люблю, і подумав: більше мені від життя нічого не потрібно. Навіть зараз я до кінця не вірю, що все це справді сталося. І, чесно кажучи, можу сказати лише одне: дякую.
Татові — за те, що був моїм наставником, і за щасливі шкарпетки.
Мамі — за те, що дозволяла мені мріяти.
Марко — за те, що став центром мого всесвіту.
І Лолі — за те, що допомагала мені підійматися сходами.
Ти ніколи не давала мені впасти.
— Мікел