Football.ua

You’ll Never Walk Alone. Частина VІ. Пригоди Іана Раша, юного стрільця ліверпульської гвардії

Football.ua разом з партнером проекту Carlsberg продовжує цикл, присвячений історії Червоних. Сьогодні ми розповідаємо про кращого бомбардира Ліверпуля, який міг покинути клуб, не забивши жодного м’яча.
23 October 2019, 12:01
Особистості Ліверпуля

«Попри те, що Пейслі був одним з кращих тренерів світу, зовні він аж ніяк не скидався на зірку. Я не можу згадати, щоб Боб одягав щось інше, крім свого старого зношеного светра, який вже давно світив дірками. Його єдиною пристрастю, окрім Ліверпуля, були кінні перегони. Чесно кажучи, Боб набагато більше часу аналізував шанси тих чи інших скакунів на перемогу, аніж гру наших суперників. Щоправда, ті, хто вважав Пейслі добрим дідусем, швидко розуміли, що вони помилялися, адже він був чудовим психологом. Я б назвав його чемпіоном світу з ігор розуму, і ніхто не знав про футбол більше, аніж Боб.

Я провів на «Енфілді» три роки під крилом  Пейслі. І щиро зізнаюся, що протягом перших місяців він видавався мені нестерпним. Я ненавидів все, з чим я зіштовхувався в Ліверпулі в першому сезоні. Проте тепер, коли я подумки повертаюся у ті часи, то посміхаюся, згадуючи психологічні фокуси, які використовував Боб, щоб розбудити в мені вбивчого форварда. Проте тоді я все сприймав зовсім по-іншому. Мені дуже бракувало сміливості. Я не міг зрозуміти, чому 18-річним жовторотиком зацікавився найкращий європейський клуб. Я дав собі два роки на те, щоб скласти екзамен в Ліверпулі. Провал мене не лякав, оскільки завжди можна повернутися в Честер, щоб там продовжити кар’єру», – згадував Іан.

У 1980 році Пейслі не пошкодував 300 000 фунтів стерлінгів за Раша. Цікаво, що цей трансфер так і залишився рекордним для Честер Сіті, який, на жаль, зник з футбольної карти світу в 2010 році. Боб ніколи не кидав гроші на вітер. Його унікальному футбольному нюху заздрили майже всі тренери. Й він був переконаний, що Раш стане одним з кращих форвардів світу. В Честері Іан забив 14  голів в 34-х матчах та отримав цілком заслужений виклик в збірну Уельсу. Проте в складі Червоних юнак почував себе, наче риба, викинута на берег. Як тільки Раш переступав поріг клубної бази, в нього починалися дрижаки. Він був в оточенні футбольних небожителів: Кенні Далгліша, Грема Сунесса, Рея Клеменса. «Я боявся промовити до них хоча б одне слово. Я завжди намагався приїхати першим на тренування, оскільки думав, що мені перепаде від зірок на горіхи через запізнення. Вони завжди кепкували над моїм одягом. Я їх ненавидів за це», – читаємо в автобіографії валлійця. 

Найбільше новачку діставалося від Далгліша. Щоранку він зустрічав Раша такими словами: «Але ж в тебе вигляд! Ти, мабуть, щойно виліз з-під свого обшарпаного автомобіля, який більше часу стоїть поламаний, аніж їде». Потім інші старожили Червоних вставляли свої 5 копійок. Раш аж кипів від люті, але розумно тримав язика за зубами. «На тренування я завжди приходив в звичайній футболці та старих джинсах. Я не бачив сенсу в тому, щоб хизуватися, одягаючи дорогий костюм, адже за кілька хвилин він і так висітиме на вішаку, а ми всі будемо, як однояйцеві близнюки, в тренувальній формі. Згодом в мене виробився імунітет проти їх дурнуватих жартів. Я видушував з себе вдавану посмішку, а всередині в мені клекотів вулкан.

Я з нетерпінням очікував закінчення тренування, щоб повернутися до товаришів, які були одягнені так як я, і ніколи не насміхалися з мене. Тепер я згадую фразу Марка Твена: «Коли мені було 14 років, я вважав свого батька дурнем, а через 7 років здивувався, наскільки він за цей період порозумнішав». Подібна мудрість відкрилася й мені. Це були просто невинні жарти. Ветерани робили це з усіма новачками. Це традиційна частина футбольного життя й не потрібно на неї ображатись. Професійний футбол – це вимогливий та страшний бізнес. Він неможливий без травм та шаленого психологічного тиску. Якщо ти не можеш протистояти цим невинним жартам, то що ти робитимеш, коли тебе змішуватимуть з брудом 60 000  фанатів в Мілані чи в Барселоні», – згадував Раш свої труднощі.

Більшість першого сезону в лавах Червоних Іан провів в резервній команді, допомігши їй здобути перемогу в Центральній Лізі. В той же час Ліверпуль бився в фіналі Кубка Ліги та півфіналі Кубка європейських чемпіонів. Іан дебютував в основі скаузерів в грудні 1980 в матчі з Іпсвічем. Якщо Ви думаєте, що чудова гра Раша в дублі допомогла йому отримати підвищення, то помиляєтесь. Причина, через яку Пейслі нарешті довірився валлійцеві, була набагато банальнішою – Далгліш травмувався й Боб дав юнаку шанс.

«Я тоді не вилазив з резервної команди. Незважаючи на те, що за дубль грали такі хороші футболісти, як Стів Огризович, Кевін Шиді, Алан Гарпер, Говард Гейл чи Колін Ірвін, атмосфера в команді могла будь-якої миті вибухнути. Більшість партнерів ставилася до мене відверто вороже. Вони розуміли, що їхні шанси пробитися в основу такі ж «великі», як виграти в лотерею, а тому часто опускали руки, розуміючи, що всі їх зусилля марні. Тому інколи вони зривали свою злість на мені. Я обійшовся Ліверпулю в кругленьку суму, і партнери розуміли, що через це Пейслі змушений буде поставити мене в основу. А ось вони можуть лише мріяти про омріяну червону футболку першої команди», – розповідав Іан в одному з інтерв’ю. 

Не дивно, що з кожним матчем впевненість Іана у власних силах танула. Та й на бомбардирському рахунку Раша в резерві було лише кілька голів. На щастя, навесні 1981 року валлієць нарешті почав вірити у власні сили. Він зрозумів, що йому цілком до снаги достойно замінити своїх кумирів. 1 квітня Іан вийшов в стартовому складі Ліверпуля на фінал Кубка Ліги проти Вест Гема. Пейслі спочатку не хотів ставити юнака, але в нього не залишилось вибору. Девід Джонсон травмувався, його мав замінити Стів Хайвей, однак він також загримів до лазарету. Юнак не зіпсував ліверпульської каші і Червоні здобули черговий  титул. Кінець сезону суттєво покращив настрій форварда. Гра Раша настільки сподобалась Пейслі, що він поставив Іана на перший матч півфіналу КЄЧ з Баварією. Проте недовго сонце гріло. На матч-відповідь Джонсон відновився, а тому в Мюнхені Іан звично протирав штани на лаві запасних.

Валлієць не вірив, що поїде в Париж на фінальне протистояння з Реалом. Але Пейслі запевнив юнака, що він обов’язково потрапить в заявку на матч. Після цієї новини Раш ледь не підстрибував від щастя: «Після усіх проблем в Ліверпулі, я зрештою почав відчувати радість від гри. Мої фінанси також не співали романси. Я дістав 1050 фунтів премії за тріумф в Кубку Ліги. Я грамотно розпорядився цими коштами, придбавши за них новеньке авто просто з салону. Тепер можна було спокійно їздити вулицями Ліверпуля, не переживаючи, що будь- якої миті доведеться перекваліфікуватися в пасажири. Стара тачка полюбляла «тішити» мене такими сюрпризами. В роздягальні я більше не почувався чужим. Кенні Далгліш, якого я раніше ненавидів, перетворився для мене на кращого друга.

Щоразу він допомагав мені на полі, давав цінні поради, вказуючи на слабкі місця в захисті суперників та пояснював, як і коли я маю відкриватися, щоб прийняти пас. Також я встиг дебютувати на «Вемблі», де допоміг збірній здобути почесну нічию в матчі з Англією. Я починав вірити, що мені вистачило одного року для того, щоб адаптуватися в Ліверпулі. Але всі позитивні емоції помножив на нуль Пейслі. Він не дотримав свого слова та не заявив мене на фінал КЄЧ. Коли в розширеній заявці на матч з Реалом опинилося моє прізвище, я не сумнівався, що буду серед тих 16-ти гравців, які матимуть шанс вийти на газон «Парк де Пренс». Але не так сталося, як гадалося. Вранці 27 травня Пейслі зібрав нас усіх та промовив: «На жаль, Аві Коен та Іан Раш не потрапили в заявку на сьогоднішній матч». Це все, що сказав Пейслі. Я був настільки шокований, що навіть не запитав причину цього рішення. Я знову почав ненавидіти Боба. Це був один з найгірших моментів в моїй кар’єрі», – пише Раш в автобіографії.

Не зважаючи на те, що Червоні вибороли черговий футбольний Грааль, Іан не мав жодного бажання святкувати цей тріумф. Раш не з’явився на офіційному бенкеті, а натомість пропустив кілька пив з товаришами з резервної команди. Раш також проігнорував чемпіонський парад Червоних вулицями Ліверпуля. Він почувався абсолютно спустошеним. Підвестися з колін допоміг Іану тренер дубля Червоних Рой Еванс: «Ти маєш абсолютно все, щоб грати в першій команді. Все залежить лише від тебе, наскільки сильно ти цього хочеш. І якщо ти нарешті повіриш у власні сили – в наступному сезоні забронюєш за собою місце в основі Червоних».

Щоправда, юнак продовжував дутися на Пейслі. Та злість далася взнаки на початку сезону 1981/82. Якось футболісти Червоних сиділи за столом, розмовляючи про гроші. Хтось з ветеранів запевнив Іана, що, зважаючи на його прогрес, він може претендувати на підвищення зарплатні щонайменше на 100 фунтів. Раш тоді не зрозумів, що партнери вкотре вирішили пожартувати над ним. Іан налаштувався на серйозну розмову з Пейслі, жадаючи ґрунтовно обговорити питання підвищення зарплатні. Інтуїція Боба, як завжди, не дрімала, і він зіграв на випередження: «Я маю для тебе чудову новину. Тепер ти щотижня отримуватимеш на 30 фунтів більше». Проте валлієць відреагував зовсім не так, як сподівався наставник.

«Я думаю, що заслуговую на більше. Я хочу 100 фунтів, адже чудово проявив себе в першому сезоні». Здивований Пейслі на кілька секунд задумався та відповів: «Так, згоден, що ти показав себе з хорошої сторони». Тепер настала черга Раша дивуватись: «Чому ж тоді Ви не хочете дати мені більше підвищення зарплатні?», – розчаровано запитав Іан. «Все просто. Спершу мусиш регулярно з’являтися в старті першої команди. Даю тобі два тижні, щоб подумати над моєю пропозицією. Думаю, що ти не заслуговуєш на більше, аніж 30 фунтів.

Якщо ж ти не згоден, то спробуєш мене переконати в тому, що я помиляюсь». Але впертий юнак не хотів чекати: «Тут нічого думати. Я  хочу 100 фунтів, а не якісь смішні 30!» Пейслі відповів: «Гаразд. Це твоє рішення». Більше тренер не повертався до цієї теми. Розпочався новий сезон, а Раш прогнозовано опинився на лаві запасних. Натомість в старті Червоних виходили новачки Брюс Гроббелар та Марк Лоуренсон. Це в кілька разів збільшувало образу нападника на тренера. «Гроші  були лише приводом. Я просто не міг пояснити Пейслі свого розчарування тим, що він викинув мене зі складу команди в Парижі. Мене аж ніяк не можна назвати рабом золотого тільця. Вони є просто приємним бонусом до футбольної кар’єри. Якби хтось запропонував мені 1000 фунтів або ж забити красивий гол, я б завжди обрав друге. Адже красивий м’яч – це мистецтво, яке безцінне, чого не скажеш про хрусткі папірці».           

Проте Раш зрозумів цю мудрість лише з часом, а тоді він знову вирішив добитися від Пейслі жаданого підвищення зарплатні. Прийшовши в офіс боса та відповідаючи на його питання: «Що ти хотів?», Іан сказав: «Чому я досі не граю в стартовому складі? Адже я чудово показав себе в передсезонних матча, а зараз Ви відсунули мене на дальній край лави запасних. Поясніть мені, в чому причина цієї метаморфози». Пейслі цього разу вирішив не вдаватися до ігор розуму, а щиро відповів: «Тому що ти  недостатньо хороший для першої команди. Ти ж центрфорвард. А можеш нагадати мені, скільки м’ячів ти забив. Бо я щось забув.

Важко пригадати, чи не так? От і мені теж щось важко загадати, коли ти востаннє забивав. Мабуть, ще в Честері». Іан спробував виправдатись: «Я думав, що футбол – це командна гра», – викрикнув Раш. Пейслі спокійно продовжував гнути свою лінію: «Це твоя проблема. Я сотні разів спостерігав за тобою під час матчів і тренувань. Ти в першу чергу думаєш про те, щоб якомога швидше позбутися м’яча. Ти боїшся взяти на себе відповідальність». Це ще більше накрутило Іана. «Відколи я перейшов в Ліверпуль, Ви говорили, що в футболі найважливішим є контроль м’яча, а тому не можна втрачати цю чортову сферу, так?», – продовжував кричати Раш.

Пейслі спокійно відповів: «Твій головний недолік полягає в тому, що ти боїшся думати в першу чергу про себе. В цій команді в тебе є лише одне завдання – забивати голи. Все інше не має значення. А станом на сьогодні ти не забив жодного м’яча». Юнак спробував захищатися: «Я можу почати забивати». «То якого біса ти досі цього не робиш?! Я не бачу в тебе інстинкту форварда. Є моменти, в яких нападник має бути егоїстом. Ок, футбол – командна гра, але коли ти отримуєш м’яч перед воротами, ти мусиш бити», – кричав вже Пейслі.

Розлючений Іан заверещав: «Якщо Ви про мене такої думки, я не бачу сенсу тут залишатися. Я повертаюся в Честер». Тоді Пейслі скрутив гучність: «Тобто, ти сказав, що хочеш піти? Якщо це дійсно так, то можеш йти. Ти насправді цього хочеш? Я не збираюся тебе затримувати, можеш хоч вже пакувати валізи!» Раш, похнюпивши голову,  пошкандибав до дверей. На прощання Пейслі прокричав форварду: «Ми купили тебе, щоб ти забивав для нас голи. Чому ти не вийдеш на поле й не доведеш, що можеш це робити?!» Зачиняючи за собою двері, Іан відповів: «Я Вам покажу, що є найкращим в забиванні голів».

Розмова з Пейслі стала тим Рубіконом, перейшовши який, Раш став одним з найбільш вбивчих форвардів світу. Він довів Пейслі та всім, хто не вірив в нього, що може забивати сотні голів. Саме Раш з 346 голами є кращим бомбардиром в історії Ліверпуля. Коли в валлійця запитували, в чому рецепт його успіху, він лише розводив руками: «Не знаю. Якби хтось попросив мене назвати найважливіший фактор, від якого залежить вміння забивати голи, я б назвав інстинкт. Це те, що керує твоїми думками, наче якесь шосте відчуття. Все відбувається на підсвідомому рівні. Перед тим як забити м’яч, ти наче опиняєшся в вакуумі. Я бачу, як біжу, залишаючи за собою захисників, потім бачу воротаря, який виходить на мене, і перекидаю сферу через нього або ж пробиваю в кут. Чому я роблю саме так, а не інакше – без поняття. Я ніколи не міг витлумачити цього. Саме тому вмінню забивати голи неможливо навчити, яким би хорошим тренером ти не був. Це те, з чим народжуєшся, якщо тобі шалено пощастить».