Football.ua

You’ll Never Walk Alone. Частина IХ. Містер Liddellpool

Football.ua разом з партнером проекту Carlsberg продовжує цикл, присвячений історії Червоних. Матеріал про єдиного футболіста, на честь якого перехрестили Ліверпуль.
13 November 2019, 15:06
Особистості Ліверпуля

Уявіть собі, що Ваша дружина вегетаріанка, а Ви запрошуєте її в найкращий м’ясний ресторан міста. Як би вона відреагувала на цю "прекрасну" пропозицію? Подібна "чудова" думка осяяла голови керівництва Ліверпуля в 1957 році, коли воно вирішило вшанувати Біллі Лідделла за найбільшу кількість матчів в Червоній футболці. Шотландський форвард отримав величезний бар, заповнений вщерть дорогим алкоголем.

Начальство чомусь забуло, що Біллі, попри те, що був скоттом, абсолютно не вживав. Одного разу Лідделл подорожував кораблем в товаристві фанатів Червоних, ті протягом рейсу постійно вмовляли форварда випити з ними за Ліверпуль. Проте Біллі не приставав на цю спокусливу пропозицію, а натомість налягав на оранжаду. Так само, як Лідделл уникав алкоголю, так і захисники суперників уникали протистояння з ним. Вони знали, що нічого не зможуть з ним вдіяти. Шотландець мав неймовірну техніку та виділявся нелюдською силою. Фанати обожнювали Біллі, оскільки в 1950-х, коли Ліверпуль опинився в Другому дивізіоні, саме Лідделл був приводом прийти на "Енфілд". Він став першою великою повоєнною зіркою клубу, хоча футболом тоді було напрочуд складно заробляти на життя.

Король Біллі народився в гірничому селищі Таунгілл, де з першого погляду закохався в "ту ідіотську гру, в якій 22 дорослих бовдури бігають за шматком шкіри". Він був найстаршим з шести дітей шахтаря Джеймса та домогосподарки Монтгомері Лідделлів. Сім’я не розкошувала, а лише виживала. Вони харчувалися хлібом, капустою та дешевою кашею. Тим не менше, батько пообіцяв, що зробить все від нього залежне, щоб син не став шахтарем (Джеймс знав про що говорив, адже сам зрештою помер від силікозу). Батьки бачили зацікавлення малого футболом і виділили непомірну для їх скромного бюджету суму на покупку бутс. Але воно того вартувало. 7-річний Біллі, заглянувши під ялинку, світився від щастя. Лідделл демонстрував вражаючий рівень таланту. У 8-річному віці його взяли в шкільну команду, яка складалася з 10-річних хлопців. Дебютним клубом Біллі став Кінгсет Джуніорс, де він отримав свою першу зарплатню. Юнаку платили лише якихось пів крони, але ці крихти допомагали сім’ї Лідделлів залишатись на плаву.

"Одразу після закінчення школи я хотів кинути монету, щоб вирішити, чим буду займатись в дорослому житті. Мені було важко вибрати щось одне. Священник церкви, в яку я ходив, хотів, щоб я пішов його слідами або ж став держслужбовцем. Однак Джордж Кей, тодішній тренер Ліверпуля схилив шальки моїх терезів на користь футболу, писав Біллі на сторінках "Football Echo". До речі, Лідделл міг би і не стати однією з легенд Ліверпуля, якби не Метт Басбі. "Хоча я виступав за Червоних, я підтримував контакти зі своїми друзями з Манчестер Сіті. Під час міжсезоння ми часто грали в гольф з Алексом Гердом в Шотландії. Одного дня він чомусь не приїхав. Я спробував розшукати Алекса та довідався, що він разом з Віллом Макендрю, тренером Гамільтон Академікал, поїхав на оглядини 15-річного Лідделла, який тоді грав за Лохгеллі Вайолет. Проте Хемілтон відмовився підписувати контракт з талановитим шотландцем через те, що батьки Біллі просили Вілла, щоб той гарантував їм, що на сина чекає велике майбутнє в футболі. Тренер розвів руками: "Не хочу Вас дурити, тому не можу Вам нічого гарантувати".

Коли Алекс розповів мені цю історію, я одразу зателефонував до Джорджа Кея і сказав, що він мусить негайно брати Біллі, адже той має талант від Бога. Бос повірив мені та жодного разу про це не пошкодував. Це був один з найкращих трансферів в історії Ліверпуля", – згадував тодішній капітан Червоних. Біллі долучився до клубу в липні 1938 року. Однак Лідделл поставив свій підпис під професійним контрактом лише через 9 місяців. Чому? Знову не обійшлося без батьків форварда, які сумнівалися, що з допомогою футболу можна заробляти на життя.

Стелячи солому, вони наполягли на тому, щоб в контракті Біллі з’явився пункт, що окрім гри в футбол син працюватиме бухгалтером. Тому, коли його колеги постійно тренувалися, Лідделл вправлявся з ними лише у вівторок та середу, а в суботу приїздив на матч. "Ви не повірите, але я думаю, що моя робота бухгалтером допомагає мені краще грати в футбол. Адже бухгалтерський облік тримає мій мозок в тонусі, і я згодом приймаю оптимальні рішення на полі", – стверджував форвард. Щоправда, робота на два фронти мала й свої мінуси. Оскільки Біллі працював футболістом лише за сумісництвом, то він отримував набагато менше, аніж деякі з його менш обдарованих партнерів.

Коли в 1938 році Біллі приїхав на "Енфілд" зі скромного шотландського Лохгеллі Вайолет, фанати дивувалися, навіщо команді цей невідомий шотландець. Для футбольних експертів Біллі також був цілковитою загадкою. Так, один з журналістів Liverpool Echo протягом кількох місяців писав його прізвище як "Ліддл". На офіційний дебют в Червоній футболці йому довелося зачекати аж до січня 1946 року. У 1939 року вибухнула Друга світова, тому Англії стало не до футболу. Форвард записався добровольцем у Королівські повітряні сили Великобританії. Незважаючи на те, що Біллі мріяв стати льотчиком, в армії вирішили використати його знання математики та зробили з нього штурмана.

Про футбол шотландець також не забував. У 1942 році Лідделл виступав за Челсі та Кембрідж Таун. Під час одного з товариських матчі Лідделлу зламали ногу й він надовго загримів в лазарет. Одужавши, Біллі поїхав в Канаду, щоб закінчити там курси в Центральній Навігаційній школі, після яких йому присвоїли кваліфікацію штурмана. Цікаво, що навіть за тридев’ять земель шотландець не упустив нагоду зіграти в футбол. Він виступав за Торонто Скоттіш під вигаданим прізвищем. Два м’ячі Лідделла в півфіналі плей-оф допомогли команді вийти на матч за титул. На жаль, він не зумів допомогти шотландцям в фіналі, оскільки його перевели в провінцію Нью-Брансвік. Під завісу Другої світової Біллі включили до складу 617 ескадри, яка перевозила англійських вояків додому з Італії. Попри свої виїзні гастролі, Лідделл не забував і про Ліверпуль та встиг забити в червоній футболці 82 м’ячі за 152 матчі під час війни.

Вперше в чемпіонаті Біллі зіграв за скаузерів у вересні 1946 року. Дебютний млинець не виявився глевким. Дубль Лідделла допоміг Червоним здолати Челсі 7:4. Особливо вражаючим вийшов перший гол форварда, який він забив прямим ударом з кутового. Після такої вистави фанати Червоних зрозуміли, що в їхньому клубі виблискує справжній діамант. Феноменальна гра Біллі допомогла Ліверпулю здобути чемпіонський титул в сезоні 1946/47. На жаль, на цьому все хороше для команди закінчилось, аж поки не прийшов Білл Шенклі. У фіналі Кубка Англії 1950 року Червоні не змогли нічого вдіяти з гарматами Канонірів. Щоправда, в вирішальному матчі все могло б скластися по-іншому. Шотландський вінгер Арсенала Алекс Форбс з перших хвилин поєдинку розпочав справжнє сафарі на Лідделла.

Тому Біллі на полі "Вемблі" був лише своєю блідою тінню. "Наступного дня я навіть не міг одягнути куртку. Чи звинувачую я Алекса в надмірній грубості? Ні – це футбол, а не балет", – розповідав Біллі. "Ви скажете, що в фіналі Арсеналу просто пощастило. Ні, просто каноніри грали трішки брудно", – писав журналіст The Spectator. Незважаючи на те, що шотландцю часто діставалося від костоломів-захисників, він завжди залишався справжнім джентльменом. Так, одного разу під час матчу між збірними Шотландії та Англії Біллі зламав кілька ребер воротарю Трьох Левів Френку Свіфту. "Він це зробив ненавмисно. Це була звичайна боротьба. Біллі ніколи не вдається в грі до заборонених прийомів. Він завжди поводиться на полі чесно і справедливо. Біллі – справжній лицар", – виправдовував свого кривдника Френк. "Звичайно, я інколи граю жорстко, але намагаюся ніколи не грати жорстоко, і сподіваюся, що мені це вдається", – говорив Біллі.

Але поразка в фіналі Кубка стала лише початком чорної смуги, в яку потрапили скаузери. В сезоні 1953/54 Ліверпуль забив лише 68 голів, а пропустив аж 97 та, нашкрябавши лише 28 очок, закономірно вилетів в Другий дивізіон. Після пониження в класі в Біллі ніколи не виникало думок про зміну клубу. Його душа і тіло належали Червоним. Шотландець продовжував тероризувати суперників Ліверпуля своїми вбивчими ударами, про які розповідали неймовірні легенди. Тодішні м’ячі зовсім не нагадували сучасні. Під час дощу, набравши вологи, сфери ставали твердими, наче ядра, чим часто користався Біллі.

У 1951 році під час виїзного матчу з Тоттенгемом, Лідделл завдав удару, з яким не впорався не лише воротар шпор. Постріл форварда зірвав сітку разом з кількома гачками, які утримували її. Його манера виконання штрафних нагадувала стиль Кріштіану Роналду. У 1955 році під час поєдинку з Ноттінгем Форест король Біллі настільки сильно вгатив по м’ячу, що зламав руку воротарю Лісників Гаррі Ніколсону. Наш герой міг завдати смертоносного удару не лише з обох ніг, а й головою. Якось він навіть забив головою з-за меж штрафного майданчика. Також Біллі виділявся фантастичною швидкістю. Лідделл міг би дати фору самому Майклу Оуену на піку його кар’єри.

9 листопада 1957 року вся Великобританія вже прекрасно знала, хто такий Біллі. Цього дня під час домашнього матчу з Ноттс Каунті, він зіграв 430-й матч за Червоних, чим побив рекорд воротаря Елайші Скотта.

Цікаво, що тут не обійшлося без помилки. Як з’ясувалоcя згодом, голкіпер провів в Червоній футболці 430 матчів. Тому Біллі побив його рекорд лише в наступному поєдинку з Іпсвічем. Але цього тоді ніхто не знав. Всі вірили офіційним статистикам. Перед грою з Ноттс Каунті ліверпульські папараці написали чимало статей, присвячених ювіляру, а гравці гостей перед початком матчу зробили Біллі символічний  коридор та привітали його рукостисканням. Незважаючи на таку шану, Лідделл не збирався цього дня просто грітися в променях слави. Він забив свій черговий гол, який допоміг команді розтрощити Ноттс 4:0. Біллі ніколи не любив слави: "Я не слідкую за рекордами. Цей поєдинок для мене просто черговий матч, яких, попри мій 35-річний вік, я збираюся зіграти ще бодай сотню. В житті є набагато важливіші речі, аніж ті голи, які я забив. Хоча б ті м’ячі, які я ще заб’ю", – писав Біллі напередодні ювілейного матчу. Згодом Лідделл додав: "Преса настільки багато писала про цей наріжний камінь в моїй кар’єрі, що я вперше в житті почувався не в своїй тарілці, виходячи на поле". З нагоди ювілею, президент Ліверпуля Том Вільямс подарував Біллі не лише непотрібний бар, а й кілька більш корисних презентів, таких як радіола та сервіз з китайського фарфору.

Біллі можна порівняти з найгеніальнішими митцями Відродження, яких називали лише на ім’я: Мікеланджело, Леонардо, Рафаель. В британському футболі теж можна знайти аналогічне тріо – Кенні (Далгліш), Діксі (Дін) та Біллі (Лідделл). Вболівальники Ліверпуля також ніколи не згадували його прізвище. Так, вони завжди казали "Біллі не забив пенальті", а не "Лідделл не реалізував одинадцятиметровий". Альф Ремзі, захисник Тоттенгема, а в подальшому єдиний тренер, який привів Трьох Левів до чемпіонського титулу, згадував, що шотландець снився йому в кошмарах: "Я ненавидів ті дні, коли мені доводилось опікати Біллі.

Я не міг з ним нічого вдіяти. Єдиним способом знешкодити Лідделла було не дати йому прийняти м’яч. Але сказати легше, ніж зробити. Якщо ж він отримував сферу, то не залишав Вам жодного шансу". Недарма вболівальники на "Енфілді" постійно скандували "Віддай м’яч Біллі". "В грі Лідделла немає слабких місць. Він сильний, як бик, в нього маже нереально чисто відібрати м’яч. Хоча він влаштовував захисникам суперників справжнє пекло, але вони завжди поважали Біллі", – стверджував Метт Басбі. Біллі Райт, капітан збірної Англії, підтвердив цю тезу тренера: "В Шотландії є кілька великих гравців. Один з них – це Біллі. Він може зробити гол з нічого".

Лідделла неможливо було підкупити. Його спокушали Санта-Фе та Мільйонаріос з Боготи. Проте всі скарби колумбійського Ельдорадо не змогли переконати Біллі зрадити Ліверпуль. "Латиноамериканці пропонували йому 12 тисяч фунтів на рік, в ті часи – це була казкова сума. До речі, в Ліверпулі він отримував лише 12 фунтів за тиждень (влітку 10). Біллі відмовився, мотивуючи це тим, що його все влаштовує вдома і він не хоче покидати мене та дітей. Його серце належало лише сім’ї та Ліверпулю", – згадувала його дружина Філліс. Біллі мав двох синів-близнюків Девіда і Малькольма.

Коли в 1951 році помер батько, Лідделл взяв до себе маму та ще трьох молодших членів сім’ї, хоча його будинок не вирізнявся вражаючими розмірами. Але сім’я для нього це завжди було святе, як і Ліверпуль. Біллі мав по-справжньому велике серце. Він постійно допомагав, чим міг. Лідделл навіть "підпрацьовував" діджеєм на радіо однієї з ліверпульських клінік, де закликав пацієнтів не опускати носа та мерщій ставати на ноги. Шотландець повісив бутси на цвях в 1960 році, коли в історії Ліверпуля розпочиналася нова ера, ера Білла Шенклі. Якщо порахувати голи, які забив Лідделл під час війни в складі Червоних, то на його бомбардирському рахунку буде аж 310 м’ячів. Цей рекорд вдалося побити лише суперснайперу Іану Рашу. Так що в фанатів Червоних було багато приводів випити чарку за здоров’я Біллі.

Традиційно залишимо останнє слово черговому герою нашого циклу: "Часто говорять, що у футболі не залишається місця для почуттів. Але я вважаю, що моя кар’єра довела протилежне. Кожен шотландець пишається своїми коренями, однак я не менше пишаюся тим, що жителі Ліверпуля сприймають мене, як свого. Колись мене попереджали, що це жахливе місто і туди не варто їхати. Але я їх не послухав й правильно вчинив.

Я не пригадую, кому належить фраза, що місто це не лише цегла, бетонний розчин і прекрасні будівлі, це в першу чергу люди, які живуть в ньому. Ця фраза чудово виражає те, що я думаю. Я хочу скористатися можливістю й подякувати всім фанатам Червоних, за ту підтримку, яку вони мені давали. Я завжди був щасливий грати на "Енфілді", адже в нас найкращі вболівальники. Чому я не перейшов в інший клуб? Все просто. В Ліверпулі чудово ставились до мене. Клуб завжди давав мені те, що я хотів. Тому я хотів сплатити свій борг Ліверпулю. І завжди намагався віддати команді все, що в мене було".