You’ll Never Walk Alone. Частина ХI. Як Ліверпуль вкрав в Евертона Бога
Я колись ненавидів Раша, адже був завзятим фаном Евертона, а він забивав нам в кожній грі. Я був сильно здивований, коли довідався, що він в дитинстві також підтримував Ірисок.
Роббі Фаулер
«У першу неділю квітня 1999 року ми грали з Евертоном на «Енфілді», а десь за тиждень до цього я пообіцяв одному зі своїх товаришів, що помщуся фанатам Синіх за всі ті тони лайна, які вони постійно скидали на мене. Особливо мене діставали чутки, які розпустили вболівальники Ірисок про те, що я нібито наркоман, який сидить на коксі. Це насправді вплинуло на мою психіку. Тому я вирішив, що після забитого гола нюхатиму лінію штрафного майданчика перед фанатами Евертона. Я хотів їм сказати: «І, що ви на це, геї?» Звичайно це була не надто вдала ідея. Але ж я не виступав в театральному клубі Footlights при Кембриджському університеті. Я хотів просто віддати їм борг за всі ті роки образ. Я показав їм, хто з нас наркоман і просто натовк їх носом в той клятий кокс.
Того дня я забив два голи, але ніхто не пам’ятає останнього, бо після мого оригінального святкування першого на полі вибухнуло пекло. Я був перед сектором фанатів Ліверпуля, але потім побіг трішки далі, де сиділи фани Евертона й почав їхати по лінії носом. Я чудово бавився. Макманаман намагався мене стримати, але перш ніж він зміг це зробити, я вже нюхав білу смугу. Якби Ви лише могли побачити обличчя Стіва. Він намагався підняти мене, бо чув, як шаленіли фанати Ірисок і він, як завжди, дивився вперед та розумів, якою може бути реакція офіційних футбольних чиновників. Макманаман шепотів крізь зуби: «Вставай, ідіоте». Коли він мене зрештою підняв, я вирвався та продовжував їхати носом й приймати дозу коксу. Стів подумав кілька секунд і більше не намагався вгамувати мене. Я нюхав лінію штрафного аж поки не підбіг Пол Інс, з яким ми продовжили святкування. На завершення я показав фанатам Евертона кулак, чим ще більше розлютив їх. Це був один з найкращих днів в моєму житті», – розповідав Фаулер в автобіографії.
Роббі народився 9 квітня 1975 року в Токстеті, передмісті Ліверпуля. Мала батьківщина форварда влітку 1981 року сумно прославилася на весь світ. В Токстеті вибухнули масштабні заворушення, які більше нагадували війну. Внаслідок бунту поліція кинула за ґрати 500 людей, близько 1000 копів були серйозно поранені. Протестанти, які виступали проти безробіття, спалили близько 150 будинків з допомогою коктейлів Молотова та випотрошили десятки місцевих магазинів. Недарма першим футбольним прізвиськом Роббі було «Терорист з Токстета».
Коли Фаулер з’явився на світ, ніщо не видавало в ньому майбутню футбольну зірку. Роббі народився з кривими стегнами і батьки переживали, що він може стати неповносправним. На щастя, ці побоювання не справдились. По мірі того як Фаулер ріс, стегна вирівнювались, тому операція не знадобилась. Також хлопець страждав на астму та змушений був користуватися інгалятором, коли в нього починався напад. З часом і це захворювання залишилось в минулому. Хоча астма інколи нагадувала про себе вже в дорослому віці. «Часто під час матчів я відчував біль в грудній клітці і зовсім не через те, що був не в формі», – згадував форвард.
В дитинстві його називали не Роббі, а Робертом. Лише після того як юнак приєднався до Академії Ліверпуля, хлопця охрестили Роббі, на шотландський манер. Коли він жив в Токстеті, то був відомий не як Фаулер, а під прізвищем матері Райдер. Так, коли нападник з’явився в Ліверпулі, він там фігурував, як Роберт Райдер. Наш герой наводить в автобіографії таку кумедну історію: «Якось, через три роки після того, як я закріпився в складі Червоних, ми з татом вирішили зняти відео про мою кар’єру. І дали касету профі з одним з моїх кращих матчів в молодіжній команді. Через деякий час спеціаліст подзвонив до тата й запитав: «А Ви впевнені, що Ваш син грав в цьому поєдинку? Тому що я ніде його не бачу. Натомість мені дуже подобається Роберт Райдер, який в грі на голову вище за інших, попри те, що заввишки якихось 3 дюйми». Я звичайно не був настільки крихітним, але через малий зріст багато клубів сумнівалися в тому, що мені щось світить в футболі. Добре, що згодом я почав рости, мов на дріжджах».
Фаулер мав стати легендою не Ліверпуля, а зовсім іншого клубу. Ви вже, мабуть, здогадалися, якого. Малий Роббі обожнював Евертон. Діди Фаулера підтримували Ліверпуль, а ось батько, коли почав зустрічатися з майбутньою мамою Бога, то став ходити на «Гудісон», оскільки її брати не пропускали жодного домашнього матчу Ірисок. «Батько і дядьки одразу взялися за мене та прослідкували, щоб я випадково не перейшов на Червону сторону. Напередодні матчів я мав звичку вештатися поміж знайомих батька та жебрати в них кілька пенсів на квиток. Дорослі зазвичай не могли відмовити шмаркачу. Часто я назбирував настільки багато грошей, що міг дозволити собі поїхати на матч на таксі. Я ніколи не забуду свої мандрівки на «Гудісон» в переповненому автобусі (чи, якщо пощастить, на таксі), цю невеличку церкву на розі, хвилю людей, яка блискавично затоплювали місця на стадіоні, запах їжі, задумані обличчя, крик натовпу, радість і сльози», – читаємо в автобіографії Роббі.
Фаулер почав серйозно займатися футболом лише в 9-річному віці. Тоді його тренерами були тато і дядько. Але як тільки Роббі опинився в команді школи Святого Патріка, всі одразу зрозуміли, що він справжній алмаз, з якого може вийти сліпучий діамант. У 9-річному віці хлопця взяли в команду, ядро якої складали 11-річні юнаки. «У мене ніколи не виникало жодних проблем в грі проти старших. Незважаючи на те, що я був тоді ліліпутом, я завжди легко знаходив ахіллесову п’яту в обороні суперників. Всі тренери відзначали мій неймовірний гольовий нюх. Я вмів опинитися в потрібний час у потрібному місці». Коли Роббі почав виступати за шкільну команду Торвальд, яка грала в недільній лізі, він зробив її непереможно. Під час одного з матчів Девід Робертс, наставник цього колективу, не шкодував компліментів, розхвалюючи малого Роббі перед його батьком та іншими своїми друзями: «Ви тільки погляньте, цей хлопчина колись гратиме за збірну Англії». Почувши ці слова, тато Фаулера ледь не луснув зі сміху, інші товариші Девіда теж не повірили Токстетському Нострадамусу. А дарма.
Роббі вперше опинився на радарах Ліверпуля, коли йому виповнилось 10. Хоча Фаулер зіграв лише кілька хороших матчів в житті, але їх вистачило скауту Червоних Джимі Еспінолу, щоб зрозуміти, що хлопця потрібно брати. Цей мисливець за талантами – справжня легенда Ліверпуля. Він привів в академію Червоних сотні талановитих гравців. Джим настільки сильно любив футбол, що, помираючи, наказав в лікарні поставити ліжко так, щоб він міг бачити стадіон, на якому проходили матчі недільної ліги. На першому побаченні Еспінола сказав Роббі, що хоче просто поговорити з ним та батьком щодо потенційного навчання в Академії Ліверпуля.
Джим не обіцяв Фаулерам золотих гір й не тиснув на них. Батько Роббі вважав, що синові занадто рано думати про серйозні стосунки з якимось клубом чи навіть про футбольну кар’єру. Фаулер-старший хотів, щоб син просто насолоджувався грою та покращував свій рівень. А якщо в нього щось буде виходити, то вже тоді можна буде домовлятися з клубами. Фаулери намагалися дотримуватися цієї тактики. Але це було напрочуд складно зробити, адже практично щодня в двері їх будинку стукали багаті і бідні купці.
Найчастіше до Фаулерів приходив саме Еспінола. Роббі бачив його так часто, що почав вважати Джима членом родини. Він завжди з’являвся в один і той же час. Мама Фаулера дивилася на годинник і казала: «Пора ставити чайник. Скоро прийде Джим». «В Ліверпулі знали, що я є пристрасним шанувальником Евертона. А мій тато їздить по всій країні, підтримуючи Ірисок. Тому перед Джимом поставили практично нереальне завдання вирвати мене з лап ворога», – розповідав Роббі в одному з інтерв’ю. Сказати було набагато простіше, аніж зробити. Так, Роббі вдалося дістати квитки на фінал Кубка Англії 1989 року. Він поїхав разом з десятками тисяч вболівальників Ірисок в Лондон, де на «Вемблі» несамовито підтримувати Синіх.
«Мій тато отримав спокусливі пропозиції від Манчестер Юнайтед, Челсі та Вулвергемтона. Але він їм відмовив. Я поїхав на тести в Ліверпуль та Евертон. Я ніяк не міг вибрати між Червоною та Синьою формою. Мені самому дивно, чому я не підписав контракт з Ірисками, оскільки несамовито підтримував їх. Умови на базі Евертона могли дати велику фору ліверпульським полям. На жаль, в ті часи керівництво Червоних чомусь не думало про виховання власних кадрів і поступово клубна база занепадала. Але мене, наче магнітом, тягнуло до Ліверпуля. Джим опікувався мною з десятирічного віку. І за цей час я увібрав в себе ідеї та цінності Червоних.
Я тут усіх знав та почувався, наче вдома, чого не скажеш про Евертон. Незважаючи на те, що я не хотів підписувати дитячий контракт з Ліверпулем, Стів Хайвей (тодішній бос Академії Червоних) дозволив мені тренуватися з професіоналами. Це виявилось незабутнім досвідом. Я відчував себе профі. Стів міг цього не робити, але зробив. Ці приємні дрібниці й переконали мене поставити підпис під контрактом з Червоними. Якось тато розмовляв зі скаутом Евертона Сідом Бенсоном, котрий вже давно полював на мене. Джим зблід та будь-якої миті міг втратити свідомість, тоді я зрозумів, що мушу втрутитися. «Тато, я маю до тебе справу. Я хочу підписати контракт з Ліверпулем». Чому? «Тому що я там щасливий, маю там багато друзів та чудово почуваюся». Вже через кілька хвилин почервонілий Джим віз нас на «Енфілд», – розповідав Роббі в автобіографії. Так Ліверпуль вкрав з-під носа в Евертона Бога, від гніву якого особливо часто перепадатиме Ірискам.