You’ll Never Walk Alone. Частина ХІІ. This Is Anfield

Я приїхав в Ліверпуль через людей. Вони є справжніми воїнами, в жилах яких тече кипляча кров, але водночас вони примудряються поєднувати це з неймовірною добротою.

Білл Шенклі.

Лігво Ліверпуля

Як правило, клуб породжує стадіон, але Ліверпуль унікальний футбольний клуб. І в його історії все трапилось навпаки. Ліверпуль з’явився на світ внаслідок захланності одного з членів правління Евертона, першого господаря стадіону "Енфілд". Саме Іриски зіграли дебютний матч на цій 28 вересня 1884 року. Достатньо іронічним є той факт, що однією з причин того, що Червоні через 100 років втратять свій статус лідера англійського футболу, буде невміння пристосовуватись до нових ринкових реалій. Іронія полягає в тому, що один чоловік у Ліверпулі поводився подібним чином у 1890-х. Тоді один з босів Евертона Джон Хоулдінг побив горщики з власним клубом через те, що просив його викупити за 8000 фунтів землю під "Енфілд Роуд", мотивуючи це тим, що не потрібно буде викидати щомісяця 250 фунтів на вітер. І згодом така значна інвестиція обов’язково окупиться сторицею.

Він умів заробляти гроші. Джон був пивоваром та власником кількох готелів. Хоулдінг прагнув наживатися на всьому. Він хотів, щоб футболісти Евертона переодягалися в готелі "Сендон", який належав Джонові. Це мало зробити хорошому рекламу даному закладу, адже Іриски тоді вважалися однією з кращих команд Англії. Так, в 1891 році вони здобули свій перший чемпіонський титул, залишивши з носом непереможний тоді Престон. Футболістам Евертона було не надто комфортно використовувати готель в якості роздягальні, адже їм доводилося пробиватися у формі через натовпи людей, щоб потрапити на власні матчі. Але Хоулдінга це абсолютно не турбувало. Його цікавили лише гроші. Також Джон хотів мати ексклюзивне право на продаж алкоголю на "Енфілді". Підприємець однозначно випереджав свій час.

Хоулдінг спробував захопити абсолютну владу над Евертоном 26 січня 1892 року, реєструючи назву Everton Football Club and Athletic Grounds Company, Limited, але лишився біля розбитого корита, коли більшість членів клубу вирішила покинути "Енфілд" та купити поле неподалік від Гудісон Роуд. Джон спробував залишити за особою право на назву Евертон, однак футбольні чиновники стали на бік гудісонівців. Таким чином, Джон тепер мав порожній стадіон, на якому ніхто не хотів грати. Однак святе місце недовго залишалося порожнім. 3 червня 1892 року Хоулдінг заснував власний клуб Ліверпуль (ця дата вважається офіційною, адже історики Червоних воліють не згадувати, що перші три місяці свого життя Ліверпуль називався Евертоном).

В четвер, 1 вересня 1892 скаузери зіграли свій перший матч на "Енфілді". Суперником новонародженого клубу став чемпіон ліги Мідленда Ротерем Таун. Капітан Червоних, екс-гравець Евертона, Ендрю Ханна виграв жеребкування та вибрав половину поля зі сторони Уолтон Брейк Роуд. Тепер це традиція. Червоні воліють у другому таймі атакувати на  Коп. І це логічно, адже історична трибуна може залякати навіть безстрашних. Церемонія відкриття матчу не обійшлася без Хоулдінга й невдовзі стало зрозуміло, що 59-річний пивовар міг би спокійно залишитись на полі, й це аж ніяк не завадило б господарям перемогти Ротерем. Ліверпуль розтрощив чемпіона Мідленда з рахунком 7:1. Перший млинець виявився солодким, мов мед.

Спочатку вболівальники не бавили своєю увагою Ліверпуль, віддаючи перевагу маститому Евертону. А тому не виникало потреби розширювати "Енфілд". Червоним було надзвичайно складно зібрати 8 тисяч глядачів, щоб заповнити стадіон. Щоправда, Хоулдінг дивився в майбутнє і через три роки добудував трибуну, яка вміщала 3000 глядачів та стояла на місці теперішньої "Мейн Стенд". Одна з найбільш знакових подій в історії "Енфілда" трапилась в 1906 році. Тоді відкрили сакральну трибуну Коп. Цю назву запропонував журналіст Ернест Едвардс. Він хотів увіковічнити пам’ять ліверпульського полку, який зазнав непоправних втрат в битві з бурами в 1900 році неподалік від пагорба Спіон-Коп. Під час кривавого бою більше трьохсот солдат загинули. Силует стоячих на трибунах вболівальників нагадав Ернесту солдатів, які штурмували Спіон-Коп. Попри те, що найвідоміша трибуна Англії названа на честь поразки, вона допомогла Ліверпулю здобути сотні неймовірних перемог.

Зовнішність "Енфілда" залишалася незмінною до 1928 року, коли Коп перепроектували та розширили. Тепер трибуна могла вмістити до 30 000 стоячих вболівальників. Коп був найбільшою трибуною в країні. На ньому за матчем могли спостерігати більше фанатів, ніж на більшості стадіонів Англії. У тому ж році трибуна отримала дах на головою.

Поряд з Копом стоїть ще одна візитівка "Енфілда" – флагшток, який дістався Ліверпулю в спадок від Евертона. У 1888 році британський пароплав "Грей Істерн" (він користувався моторошною славою, що знайшло своє відображення у приказці: "куди б не плив цей корабель, він віз з собою два трупи") продали на металобрухт. Іриски якраз шукали флагшток. І для цієї мети ідеально підійшла топ-щогла пароплава. Керівництво клубу найняло бригаду робітників, які за допомогою коней приволокли цього гігантського списа з ліверпульської верфі на "Енфілд".

У 1957 році на стадіоні встановили штучне освітлення. Прожектори обійшлися клубу в 12 000 фунтів. Перший матч при свічках Червоні провели, звичайно ж, з Евертоном. Гра була присвячена 75-й річниці Футбольної асоціації ліверпульського графства. У 1989 році, після трагедії на "Гіллсборо", Доповідь Тейлора зобов’язала переобладнати всі стадіони країни так, щоб на них залишились лише сидячі місця. Саме тому, з 1994 року Коп обрізали з 30 000 до 12 390 глядачів. За два роки до цього до трибуни "Кемлін Роуд" додався верхній ярус, який вміщує 11 000 фанатів.

Насправді керівництво Червоних почало задумуватись про розширення стадіону ще в 1970-х, коли почало скуповувати будинки на вулиці Кемлін Роуд. Але їх довелося відкласти, оскільки дві літніх сестри Джоан та Нора Мейсон навідріз відмовились продавати свій будинок. Лише в 1990 році менеджерам скаузерів вдалося знайти спільну мову з цими жіночками і плани розширення нарешті втілилися в реальність. Зараз лігво Ліверпуля вміщує 54 074 вболівальники.

You’ll Never Walk Alone

У дні найбільш прикрих поразок єдиною втіхою Ліверпуля залишалися неймовірні фанати команди. До 1965 року Червоні ніяк не могли здолати прокляття Кубка Англії. Ліверпуль кілька разів ставав чемпіоном країни та вважався найсильнішим клубом, який не міг похизуватися найстарішим та найпрестижнішим трофеєм на Острові. Цікаво, що Червоні, до свого тріумфу над Лідсом, були єдиними чемпіонами Англії, які не мали в своїй скарбничці Кубка Англії.

Проте фанати команди робили все від них залежне, щоб футболісти відчували їхню підтримку та розуміли, що вони вдячні гравцям за ті зусилля, яких вони докладають на футбольному полі. Яскравим свідченням унікальності вболівальників скаузерів став фінал Кубка Англії 1950 року. Повернувшись додому після прикрої поразки на "Вемблі" від Арсенала, футболісти Ліверпуля вийшли на порожній станції Лайм Стріт. Спершу вони подумали, що ніхто не прийшов підтримати лузерів.

Однак вони помилилися. Вболівальників просто не впустили на станцію. "Коли ми з’явилися на вулиці, там було фантастично, я ніколи не бачила так багато людей на Лайм Стріт. Навіть тоді коли Ліверпуль вперше здобув Кубок Англії", – згадувала дружина капітана Мейсі Тейлор. Червоні відвідали ратушу, постояли кілька хвилин на балконі та повернулися на заповнений по самі береги "Енфілд". "Чоловіки і жінки плакали. Я думаю, що не могло б бути краще, навіть якби ми виграли той клятий трофей. Хоча така шана від наших фанатів давно стала їхньою візитівкою, Філ Тейлор, сказавши кілька теплих слів, не зміг стримати сліз", – розповідав форвард Альберт Стаббінс.

Ліверпуль став важливою частиною культурного буму, яке переживало місто в 1960-х. Між квітнем 1963 та травнем 1964 на першому місці хіт-парадів завжди був гурт з Ліверпуля. Як писав Шенклі в автобіографії: "У 1960-х роках місто воскресло завдяки "The Beatles", Cіллі Блек та численним комікам. Ліверпуль гудів та кипів. Я нарешті знайшов те, що так давно шукав". Білл Гаррі, товариш Джона Леннона та засновник журналу "Mersey Beat", стверджував, що: "Ліверпуль – як Новий Орлеан на зламі століть, але з рок-н-ролом замість джазу". Джонатан Уілсон в "Анатомії Ліверпуля" пише: "У 1960-х місто стало гордістю Великобританії, і весь світ захоплювався ним. ЗМІ також лили воду на млин Ліверпуля. Всі говорили про це мокре, незграбне місце, про яке ніхто раніше навіть не згадував. Ліверпуль, який колись аж ніяк не міг відображати тенденції в суспільстві, тепер став їх взірцем: спритний і молодий, без пихи та зневаги, демократичний до самих коренів. Результатом цього став неймовірний розвиток, в якому музика та футбол йшли пліч-о-пліч, створюючи неймовірний образ Ліверпуля".

1 травня 1965 року фінал Кубка Англії ледь не розпочався з запізненням, адже море фанатів Ліверпуля не давало автобусу команди дістатися до "Вемблі". Тоді Пейслі кілька хвилин порозмовляв з фанатами, і перед англійським Мойсеєм розступилося Червоне море. Гравці Ліверпуля чудово розуміли, наскільки сильно місто мріє про Кубок Англії. Видавалося, що того весняного дня все місто приїхало в Лондон. Вулиці поряд з "Вемблі" були настільки переповнені, що тисячі фанатів потрапили на стадіон аж через півгодини після стартового свистка.

"О 5-й ранку станцію Юстон зафарбували в червоно-білі тони півтори тисячі вболівальників Ліверпуля з трьох перших додаткових потягів у Лондон", – читаємо в Liverpool Echo. "Станція Лайм Стріт аж кишіла людьми, коли від’їжджав наш поїзд. Співали, танцювали та грали на гітарах", – згадував один з фанатів. Налаштовуючи свою команду на фінал, Шенклі вкотре згадав вболівальників: "Ви виграєте, оскільки є найсильнішою командою Англії. Ви не можете підвести найкращих фанатів у світі. Якби було потрібно, але сподіваюся, що до цього не дійде, Ви повинні бути готові померти за них". Ліверпуль у додатковий час добив Лідс та нарешті здобув англійський футбольний Грааль. "Ще ніколи в історії футболу фанати так не вітали гравців улюбленого клубу. Це неймовірно. Це найщасливіший день в моєму житті", – Шенклі вкотре відзначив внесок вболівальників Червоних у перемогу в Кубку Англії.

За сезон до цього "Енфілд" став співаючим стадіоном. Щоправда, тоді ті пісні не звучали так вражаюче як зараз. Тоді на "Енфілді" співали, точніше, вдавали що співають, "She Loves You" (бітлів) або ж "Anyone Who Had A Heart" (Діонн Ворвік).

Фанати в однойменному хіті The Routers просто замінювали слова "Let’s Go!", на "St John!" Але йшов час і поступово "Енфілд" почав нагадувати унікальний оркестр, який допомагатиме Ліверпулю в найважчих матчах. Червоні, мов Антей від Геї, заряджаються неймовірною енергією від стадіону. У 1974 році, після чергового тріумфу в Кубку Англії, гравці та тренерський штаб Ліверпуля стояли на балконі Сент Джордж Холл, купаючись в аплодисментах десятків тисяч вболівальників. Тоді Шенклі взяв до рук мікрофон і сказав одну зі своїх крилатих фраз: "Мао Цзедун ніколи не бачив більш переконливої демонстрації сили червоних".

На цьому ставимо знак оклику в нашому проекті "Особистості Ліверпуля". Але ми не прощаємося з історією Червоних. Попереду наших читачів чекає ще багато цікавих матеріалів, не перемикайтеся.