Чемпіон Естонії передає привіт Одещині
Він народився в Латвії, здобував медалі чемпіонатів та кубків Литви, Естонії та Киргизстану, однак на наше «Здоровенькі були» відповів – «Доброго дня» й заговорив приємною українською. Попри досить значний легіонерський стаж Роман Смішко не забуває про Україну. Вихованець футболу Одеської області, котрий пограв у чемпіонатах п’яти різних країн, високо оцінює український футбольний потенціал, небайдуже читає звістки з батьківщини й старається навіть у зарубіжних клубах високо нести звання представника своєї країни.
І це у Романа виходить: у новий сезон воротар вступає діючим чемпіоном та володарем суперкубка Естонії, також в його доробку є золота медаль чемпіонату та суперкубок Киргизстану, срібна чемпіонату Естонії, звання володаря кубка Естонії, а також медалі за участь у фіналах Кубка Литви та Киргизстану. Уже четвертий рік 30-річний голкіпер виступає у складі найсильнішої команди Естонії – Левадії, засновником та президентом якої, до слова, також є українець. У новому сезоні перед талліннцями знову стоять найвищі завдання, і Смішко чекає цікавого сезону разом з Левадією.
«У чемпіонаті Естонії на деякі матчі
дістаємося поромом»
– Романе, що означає в Естонії бути чемпіоном країни? Це футбольна держава, чи тут не настільки фанатіють, щоб переможець місцевого чемпіонату міг відчувати себе зіркою?
– Такий якийсь стереотип склався, що Естонія – не футбольна держава. Однак з розпадом СРСР прибалтійські країни отримали власні чемпіонати і, попри кризу, труднощі, їх розвивають. Звісно, держава маленька – вболівальників не так багато на стадіонах. Колись баскетбол був на першому місці, однак нині журналісти аналізували й визначили, що за інтересом людей футбол уже випереджає всі інші види спорту.
– Так, дійсно, вболівальників мало, проте, переглянувши напередодні нашої розмови кілька відео, я відзначив, що є й фан-сектори, і справдешні ультрас. Отже, справжнім футболістом себе все-таки під час матчів можете відчувати?
– Приємно відзначити, що у кожної команди дійсно є свої вболівальники. Насправді, естонський футбол розвивається. Коли Нимме Калью обіграв ХІК (для естонців переграти фінів – це завжди подія), це було справжнє свято футболу. Хоча на трибунах було більше фінів, ніж естонців – їм їхати недалеко, отож тисячі дві-три приїхало.
– А хто для естонців принциповіший суперник – фіни чи латвійці з литовцями?
– Напевно, все ж таки Литва і Латвія – в Лізі Європи ми грали проти литовського Шауляя, то нас підтримували навіть вболівальники інших команд Естонії. А проти фінської команди естонські футболісти стараються зіграти особливо добре, тому що це шанс проявити себе й отримати запрошення в тамтешній чемпіонат. Навіть фінська перша ліга для естонського легіонера приваблива.
– Ви народилися в Латвії, а грали в литовському та естонському чемпіонатах. Який із трьох прибалтійських турнірів найсильніший?
– Коли я грав у Литві, то естонський футбол був найнижче і за фінансами, і за інфраструктурою. У них було всього 8 команд, і з них лише 2-3 професійні. Але після кризи якось так вийшло, що естонський чемпіонат став сильнішим. Професійних клубів стало трішки більше, у лізі тепер 10 команд. А ось у Латвії, як розповідають мені тамтешні друзі, зникло багато стабільних клубів і чемпіонат трішки здав. Тож тепер, я думаю, і литовський, і естонський чемпіонат будуть сильнішими за латвійський.
– Я звернув увагу, що в Прибалтиці дуже багато легіонерів – причому, чимало й екзотичних, яких і в Україні не буває (в’єтнамців, японців…). Це їх приваблює чемпіонат європейської країни?
– Нині у гравців багато агентів, ось вони й везуть їх у держави Євросоюзу в надії, що далі футболіст зможе заявити про себе й перейти у більш сильні чемпіонати. Однак, звісно, рівень цих легіонерів не такий високий, як у тих, що грають в українській Прем’єр-лізі.
– В Україні естонських легіонерів було не так багато, однак деякі з них – як ті ж Ряхн, Кінк, Зеньов – у своїй країні досить авторитетні. За ними слідкують на батьківщині?
– Так, звісно. Естонія – держава маленька, тут всі всіх у футболі знають. Усі вони проживають у Таллінні, обов’язково приїжджають у збірну. Їх за це шанують і на вулицях впізнають, просять автографи.
– А хто зараз в естонському футболі зірка №1?
– Костянтин Васільєв, який грає за російський Амкар. Дуже авторитетний і воротар Сергій Парейко – до речі, коли влітку він був без клубу, то тренувався з Левадією, і я мав можливість попрацювати з ним пліч-о-пліч. Дуже чемна, приємна людина. Зараз він у російській Волзі. Вони, до слова, вихованці Левадії – лише наш клуб має таку базу, академію й інфраструктуру і робить ставку на молодих.
– Маарду – зовсім недалеко від Таллінна, це передмістя столиці. Господар клубу – наш земляк, олександрієць Віктор Левада – просто був зареєстрований у цьому місті, і коли його попросили допомогти клубу – то Левадія з’явилася саме в Маарду. Саме місто, до речі, російськомовне. Звідси вийшли і Васільєв, і Парейко, і Дмітрієв, і Круглов, який свого часу в московському Локомотиві грав. Левадія стала хорошим футбольним центром, котрий багато дав естонському футболу. Були в Естонії й українці – земляки президента клубу. Розповідав мені він про форварда Феніна (свого часу був рекордсменом української ліги за віком дебюту – прим. Football.ua). А минулого року до нас приєднався Волчков – він, взагалі-то, їхав в інший клуб, але у нас були проблеми з захисниками, тому Левадія посилилася ним.
– Ви в Естонії вже четвертий рік. Як вам живеться у цій країні?
– Грати треба там, де ти потрібен, тим паче, що вже 31-й рік не за горами. За час, проведений в Левадії, я здобув з цією командою чимало медалей. Родина моя тут зі мною – дитина ходить в садок. Нема ніяких проблем – є і російськомовні школи, і естонськомовні. Радує стабільність, спокійність життя. Тут, звісно, не такі великі гроші, як в українській прем’єр-лізі, але зате не було жодного випадку, щоб не виплачували зароблене. А на батьківщину коли приїдеш і з хлопцями поспілкуєшся – там на гроші когось «кинули», там клуб взагалі зник… Прикро.
– Клуби зникають, дійсно. Та й загалом – їх мало. Ось, до прикладу, знайомий футболіст звернув увагу на такий момент: у Відні біля 30 команд грають у всіх лігах, а у нас в Києві, в Одесі лишилося по «півтора клуби». В Таллінні, наскільки я бачу, все інакше…
– Дійсно, я з ним згоден. У Таллінні є Левадія, Ниме Калью, Флора, Калев, Атлетик, Інфонет – суто столичні. Ще кілька клубів у місті базуються, а грають у передмісті. І це правильно.
– Те, що Естонія – невелика команда, це плюс для футболу?
Балтійська ліга не відбулася через відстані та єврокубкові вакансії
– Для футболіста – точно плюс, бо немає великих переїздів. Але є у нас така команда, Курессааре – то до них на той острів, на якому вони базуються, ми діставалися по 7-8 годин, та ще й на поромі пливли. Інші виїзди, звісно, не такі дальні – у Нарву за 2-3 години спокійно можна дістатися. Мінус естонського футболу – що мало команд. Але коли при цьому захотіли зробити Балтійську лігу – то нічого не вийшло. Усі подивилися, що путівки в єврокубки можуть постраждати, і відразу відпали всі питання.
– Гравці із Латвії та Литви, коли я їх запитував про Балтійську лігу, казали, що їхні клуби сприймали цей турнір як товариський, обтяжливий і не ставили на нього ніякі завдання. В естонських клубах було так само?
– Дійсно, не було інтересу до такого турніру – який сенс у переїздах, додаткових витратах? Якщо вже хочеться зрівняти рівень, то доречніше провести товариський турнір, зате зберегти свій власний чемпіонат. Коли півтора роки тому проводився останній Балтійський кубок, то справді уже було видно, що ідея об’єднаного турніру не спрацювала і нікому не потрібна. Із Таллінна до литовського Маріямполя діставатися 700 км, а приїжджаєш – і бачиш, що матч нікому не цікавий. Навіщо це все тоді?
– В Україні багато клубів нижчих ліг взимку навіть переривали свої збори через морози й снігопади. Як тоді в більш північній Естонії йде зимова підготовка клубів?
– Тренуємося в манежі – у ньому +10-12 градусів, умови зручні. Є й можливість зайнятися фітнесом, атлетичною підготовкою. А на початок чемпіонату в столиці є два штучні поля з підігрівом, які дозволяють навіть у не найкращу погоду зіграти в прийнятних умовах.
«Норвезький Вікінг образився
на мою литовську команду»
– За різними даними, ви народилися не то в латвійському Вентспілсі, не то в Цесисі, не то в Одесі…
– Народився я дійсно в Латвії – в Цесисі у нас жила бабуся, а в Вентспілсі – мої батьки. Мій батько був військовим і проходив службу в Латвійській РСР. Йому найбільша моя подяка за те, що я в футболі. Його дитинство було не настільки багатим, щоб мати можливість рвати кеди на стадіонах. А для мене він зробив усе – навіть подарував перші в моєму житті воротарські печатки.
Коли моя родина перебралася в Україну, то ми спершу жили в Балті (Одеська область). Моїм першим тренером став Георгій Білий – зараз, до речі, його вихованець Заурі Махарадзе із Олімпіка грає за молодіжну збірну України. Його старша сестра, до речі, вчилася зі мною в одній школі – ми сиділи за однією партою. Радив Заурі, щоб він не нервував і грав за одну команду – молодець, послухав. Став гравцем достойного рівня. Ще з нашого міста вийшов такий футболіст, як Сухарєв (Дніпро, Металург З, Зімбру).
– Був в українському футболі і ще один Смішко – Богдан. Не ваш родич?
– Мій брат:) Він грав у Чорноморці, Зірці, Зорі, багатьох інших українських клубах, а зараз отримав запрошення грати у другій шведській лізі. Я йшов слідом за братом – він почав у Чорноморці грати, і я невдовзі туди потрапив. У моєму поколінні були хороші воротарі – Єршов, Руденко. Разом з ними я працював у Чорноморці-2. Далі я отримав хорошу школу в Портовику – тоді друга ліга була значно сильніша. Побував я також у Южноукраїнську, Кіровограді. Може, інший на моєму місці й стерпів би і лишився в Одесі, але мені було важливіше грати. Непогано ми виступали із Зіркою, однак через фінансування не могли ставити глобальні завдання. Часто грали ми товариські матчі з Кривбасом-2, і в одному із них мене помітив Косевич і запросив у Кривбас. Раніше якщо ти грав, то на тебе тренери звертали увагу. У мене ніколи не було агента, але при цьому я постійно мав варіанти. Кликав Коваль у Зорю, кликали в запорізький Металург. Я обрав Кривбас – правда, так вийшло, що у той період там були такі сильні воротарі, як Старцев, Михайлов-молодший, Близнюк. Вісім матчів я був у заявці в вищій лізі під Старцевим, однак у дубль повертатися не хотів. Тому в підсумку відгукнувся на запрошення із Білорусі.
У Білорусь кликав майбутній наставник їхньої національної збірної
– І хто туди кликав?
– Їхній відомий тренер Георгій Кондратьєв, який нині працює із національною командою Білорусі, а раніше олімпійську збірну вивів на Лондонські ігри. У ФК Сморгонь, який він тоді тренував, було багато українців – Сергій Пономаренко, Сергій Старенький, Василь Баранов, Ігор Бобович, який закінчував уже свою кар’єру. Команда тільки-но вийшла у вищу лігу, і на перший рік завдання було – не вилетіти. Але при цьому Сморгонь виступив здорово – ми єдині обіграли БАТЕ, йшли в серединці. Чемпіонат мені також сподобався, повний стадіон завжди збирався. Якби нині були варіанти – у Білорусь я б поїхав.
– То чому після цього ви вирішили перейти в литовську Ветру?
– Фінанси… У Ветрі пропонували дуже хороші умови, які на той час наближалися до української прем’єр-ліги. Але криза похитнула і Ветру – президент збанкрутував, у серпні пішли борги, й стало зрозуміло, що команди вже не буде. А чемпіонат був цікавий – Романівський Каунас, до речі, запросив тренером-консультантом Сергія Юрійовича Морозова. На рівні були й Шауляй, Жальгіріс, Екранас. Зараз знайомі запевняють, що рівень ліги упав.
– З Ветрою ви дебютували в єврокубках. Були шанси повоювати із норвезьким Вікінгом?
– Ці матчі мені запам’яталися курйозним моментом. Вдома ми виграли завдяки голу молдованина Остапа – він з центру поля повертав м’яч їхньому воротареві, але через вітер той опинився у воротах. Норвежці сприйняли це, як образу. Звинувачували, що ми порушили фейр-плей. Тому в Норвегії Вікінг нас переграв – український арбітр призначив пенальті на наші ворота уже в дебюті, а в кінці матчу наш нападник обіграв голкіпера, але не потрапив у порожні ворота.
– До речі, у Вікінга був досить зірковий склад: відомий норвезький воротар Мюре, данці Горд і Стокгольм, який нині грає за Норшелланн в ЛЧ. Суперник сподобався?
– За рівнем команда хороша – всі футболісти потужні, добре підковані технічно. Але в футболі все може бути, і ми могли їх пройти. Взагалі, Ветра могла стати й чемпіоном, якби не ті фінансові негаразди.
– Бронзову медаль литовського чемпіонату зберегли?
– Якщо чесно, я навіть її не отримав. А на пам’ять лишився приз найкращому гравцеві фіналу Кубка Литви. Після Литви я повернувся в Україну, однак про виступи в МФК Миколаїв навіть не хочу згадувати. Там багато людей постраждало… Хоча й нині вболівальники з Миколаєва пишуть мені, цікавляться моєю кар’єрою. Їх згадую охоче. Коли розстався із Миколаєвом – півроку пограв у чемпіонаті Одеської області за ФК Тарутино. До речі, виграли ми цей турнір – і такий титул є в моїй біографії.
– Проте надовго на батьківщині ви не залишилися…
– Мене кликали знайомі по Ветрі в Польщу – відразу кілька гравців, з якими ми грали в Литві, йшли у Відзев, і мене також хотіли бачити в Лодзі. Паралельно кликали в азербайджанський Стандарт – от я і вирішив там заробити грошей. Пробув там тижнів три, але у них із агентом нічого не зрослося, і, ризикуючи в новому сезоні лишитися без команди, я погодився на запрошення із Киргизії. Країна не футбольна, та ще й громадянська війна почалася. Про саму Киргизію нічого поганого не скажу – хороші люди, все красиво. Але в футбольному плані ті кілька років – золотих для футболіста – у мене випали.
– Що за команда була – Нефтчі (Кочкор-Ата)? За рахунок чого вдалося виграти чемпіонат?
– Іноземців було небагато – один росіянин Олександр Крестінін з Краснодара, якого я запросив, а також українці Вадим Тарасов, Дмитро Бойко (з Чернігова), мій кум Віталік Рудий. Були ще й місцеві хлопці непогані, а всі інші молоді – ось така команда. До речі, про киргизьких футболістів можу сказати тільки хороше: можливо, вони й не дуже майстерні, але відповідальні. Якщо скажеш їм щось на полі робити, то аж поки не навчаться – з тренування не підуть. Фінансування у команди було непогане, місто саме маленьке – нафтовидобувне. І коли ми обіграли місцевого гранда, Дордой, то для всіх це було святом і приємною несподіванкою.
– Життя в Киргизії можна порівнювати, скажімо, з прибалтійським?
До Бішкека діставалися, минаючи автоматників
– Нам ще й «пощастило» потрапити на час громадянської війни! За кілька днів люди розбомбили палаци, неподалік від нашого міста йшли бойові дії. Коли вночі вивезли в Бішкек, по трасі то узбеки стояли з автоматами, то киргизи, і на місяць ми поїхали додому. Але саме місто Кочкор-Ата зберігало спокій. Люди самі там хороші, у них збереглася повага до старших. Тож у підсумку спогади лишилися хороші. А після повернення із Киргизії до мене подзвонили естонці… Причому, не із Левадії, а із Трансу (Нарва). Вже готовий був відправити їм документи, але тут же подзвонили із Таллінна і переманили. Хоча умови Левадія пропонувала навіть гірші, ніж Транс, я почитав, що у них серйозніші досягнення, база. Вибачився перед Нарвою і дав згоду Левадії. Радий, що у Трансі це нормально сприйняли, і зараз я можу привітатися із президентом клубу із Нарви і почути «Доброго дня» у відповідь.
«На матчі Нимме Калью – Дніпро ми з дочкою
були в українських шарфах»
– Клуб Левадія – творіння Віктора Левади. Що за людина цей бізнесмен?
На тренуваннях Левадії м’ячі майже долітають до Фінської затоки
– Родом він з Олександрії і дуже любить футбол. Чоловік він амбіційний, максималіст, дуже вболіває за команду. Бізнес у нього пов’язаний з металом. Для команди узяв базу біля самого моря в престижному районі, де проходила яхтова регата під час Олімпіади-80. М’ячі під час тренувань нерідко вилітають прямо на набережну поруч із Фінською затокою.
– Який клуб найпопулярніший в Естонії?
– Тут, вочевидь, ще відчувається розподіл на російськомовних і естонськомовних. За титулами, кількістю вболівальників, напевно, Левадія попереду, однак за Нимме Калью вболіває багато естонців, також місцеві жителі нерідко підтримують Флору. Можу сказати, що в Левадії є фани не лише в столиці, але й у Нарві, й Сілламае.
– Приємно було дізнатися, що за підсумками минулого чемпіонату ви потрапили у символічну збірну чемпіонату Естонії. Вперше таке визнання?
– В Естонії – так, раніше ще в Литві був. Для мене головне – щоб був результат команди, без цього зусилля жодного гравця не мають значення.
– Якби ви називали збірну чемпіонату Естонії, якою вона була б?
– Я згоден з тією збірною, яку називали. До наших захисників Артюніна, Подхолюзіна і Яхимовича я узяв би Беренгруба із Нимме Калью. У центрі півзахисту – Антонов і Дмітрієв, скраю – Круглов зліва і Суботін справа. Форварди – наш Хунт і Воскобойніков із Нимме Калью. Обов’язково звернув би увагу на воротаря Нимме Калью Телеша – мене дуже дивує, чому його не запрошують до збірної Естонії. Звісно, авторитет Парейка великий, але поруч із ним заслужив бути цей голкіпер.
– А вам пропозиції змінити громадянство, заграти за збірну, не надходили?
– Знаю, що в інших країнах таке часто робили, але в Прибалтиці таке не практикується – і це правильно. А от лишитися працювати в Естонії я не проти – дитячі тренери тут мають стабільну зарплату, діти дуже цікавляться футболом, після матчу у гравців просять автографи. Зараз, на це все дивлячись, я розумію, що недарма отримував фізкультурну освіту. Та й статус фізкультурників тут вищий – учитель отримує 800 доларів. І особливо приємно, що тут є повага до людини з дипломом.
– Жити в Естонії вам подобається? Можна порівняти із одеським життям, приміром?
– Щоб жити в Одесі, треба крутитися. А в Естонії життя розмірене й стабільне. Люди думають, що естонці повільні. Ні, вони розсудливі. Просто мова у них така тягуча.
– Чим відрізняються між собою країни Прибалтики?
– Кухнею:) Та навіть і кліматом. Звісно, влітку на теплому Чорному морі краще, але за ці роки до Балтійського моря і всього прибалтійського колориту я давно звик.
– А Киргизія?
– О, там за 100 доларів можна розкішно жити! Мені запам’яталося, як ми по дорозі з Бішкека на одному перевалі за 3-4 долари купували величезну миску форелі. Красиво дуже там – гори, коні, величезний простір. Взимку, правда, у тих перевалах страшно. По 2-3 метри снігу на дорогах, вітер, справжні хурделиці.
– Коли дивишся на ваш зріст, хочеться запитати, чи в баскетболі ви себе пробували?
– Пробував, і мене навіть запрошували на оглядини в київський спорт інтернат. Але для мене завжди футбол був на першому місці. Він мені видається більш чоловічим видом, не в образу іншим.
– Ну, звісно – там за гру в кошик закидається десятки м’ячів, а в футболі одне влучання може бути вирішальним…
– А надто якщо це помилка голкіпера…
– Ну, найкращого голкіпера естонської ліги ми запитаємо не про помилки, а про мить найбільшого тріумфу.
– Назву навіть не дорослий футбол, а початок своєї кар’єри. Якось московське Динамо часів Віктора Прокопенка приїхало на турнір в Одесу, і так вийшло, що у них не було воротаря. І я з ними тиждень попрацював – було дуже приємно! Під керівництвом Віктора Євгеновича були відомі гравці – той же Панов. Навіть працювали мені з часом пробувати сили в Динамо. І, що найприкріше, Чорноморець мене раніше не помічав, а коли я з москвичами почав тренуватися – навіть контракт мені пропонували.
– Як в Одесі ставляться до ваших нинішніх успіхів?
– Ті, що дійсно є футбольними людьми, поважають. А мені оцінка таких людей найдорожча – в Одесі є гравці, які справді гідні поваги, і їхнє слово для мене багато важить.
– Уже п’ять сезонів ви провели в єврокубках. Який матч для вас найбільш пам’ятний?
– Напевно, з румунським Пандурієм в цьому сезоні. Вдома ми з ними зіграли 0:0, у пресі назвали мене героєм матчу. Але, на жаль, на виїзді ми пропустили забагато… За атмосферою – запам’ятався виїзний матч з Анортосисом на Кіпрі. Сподіваюся, що буде цікавим і наступний сезон – ми будемо стартувати із першого раунду Ліги чемпіонів. Якщо люди не відвернуться від футболу, то років через п’ять естонський футбол може про себе заявити. Це маленька країна, але недавно її збірна діставалася до плей-оф.
– На матчі Нимме Калью – Дніпро довелося побувати?
– Авжеж. Дочка моя була з шарфом Дніпра, я – з шарфом збірної. Тренер Нимме Калью мене знає, але, як футбольна людина, зрозумів… Приємно, що дніпропетровський клуб прибув в Естонію і надав комплекти своєї форми місцевому клубу української діаспори (він також має назву Дніпро).
– Перед Левадією знову стоять найвищі завдання?
– Так, потрібно зберегти перше місце, а також пройти перший раунд Ліги чемпіонів.
– Естонські клуби ніколи не були в групових турнірах, хоча там побували вже навіть Азербайджан, Молдова, Білорусь. В Естонії є шанси?
– А чому ні? Якби Нимме-Калью потрапило не на Дніпро, а на більш слабкий клуб, то, можливо, й пройшли б.
Артур Валерко, Football.ua
Фото fclevadia.ee