Відверто. Валерій Пустовойтенко. Частина перша
Валерій Пустовойтенко очолював Федерацію футболу України в щасливі для нашого футболу роки. Повернення Лобановського, зростання його третьої "команди-зірки", видатні матчі української збірної проти діючих чемпіонів Європи та світу. Але разом із тим – і відчуття недосказаності: "лише" півфінал Ліги чемпіонів, поразки в плей-оф, хай серед наших суперників і були майбутні призери чемпіонату світу…
Нині, в розмові з найбільш статусним очільником футболу незалежної України, ми поговорили про те, як йому вдавалося суміщати пост Прем’єр-міністра країни та президента ФФУ, з якими проблемами зіштовхувався тодішній вітчизняний футбол та що може почерпнути нинішнє керівництво нашого спорту із досвіду 90-х.
У першій частині нашої розмови – про п’ятирічку Валерія Павловича на чолі Федерації футболу України.
приходила вся Одеса!
– Валерію Павловичу, коли ви востаннє бували на стадіоні? Продовжуєте відвідувати матчі?
– Буквально вчора (мова про кубковий матч Динамо – Зоря – прим. Football.ua). Подивився перший тайм – і поїхав додому. Було видно, що Динамо сильніше, для них це була тренувальна гра, тож коли на табло було 2:0 – відносно переможця можна було не сумніватися, а вдома чекали справи.
– Ваша каденція президента ФФУ припала на другу половину 90-х. Тоді не було ще багатьох із нинішніх атрибутів вітчизняного футболу – засилля легіонерів, такої кількості ультрас, дуже великих грошей та й настільки великих боргів. Як ви вважаєте, нинішній футбол кращий, ніж тодішній?
– Якби не обіцялися настільки великі зарплати – то й настільки великих боргів не було б. Якщо спробувати порівняти футбол двох різних епох, відзначу, що тоді він був більш відкритим.
– Ваша футбольна юність пройшла в Одесі. Що то був за футбол?
– Пам’ятаю, як я жив в Одесі, грали між собою дві одеські команди – Чорноморець та ОДО. Більша частина міста вболівала за моряків, а менша – за армійців. Між вболівальниками на трибунах обов’язково були якісь "потасовки", але сама гра виглядала як свято. Ще два тижні не затихали суперечки між вболівальниками з приводу побаченої гри!
Чорноморське пароплавство тоді ще було сильним, укладалися різні міжнародні договори. Тож в Одесу на товариські матчі приїжджали Інтернаціонале, Фламенго. На ці ігри приходила практично вся Одеса!
Я працював на заводі імені Жовтневої революції – так от, у нас була дуже сильна футбольна команда з дорослим та п’ятьма юнацькими складами.
Тож тодішній футбол був більш щирим, емоційним, а нині він уже економічний. Хоча, як кажуть динамівські заслужені ветерани – Трошкін, Буряк, багато інших – нині футбол значно швидший, гравці більше уваги приділяють фізичній підготовці.
– У автобіографічній книзі Леонід Буряк тепло згадує вас ще з одеських часів…
– Так, ми були знайомі давно. Він молодший за мене, грав за наймолодшу команду заводу Продмаш, але вже тоді виділявся. Високий, світловолосий, він на полі діяв тонко і незвичайно елегантно.
Леонід Йосипович – талановита й дуже розумна людина, ми продовжуємо спілкуватися у повсякденному житті. Напередодні одного з матчів ми з ним розмовляли, і я чув, що він не потрапив на стадіон Динамо, тому що не було запрошення. Вважаю, що треба відпрацювати це питання, щоб відомі, авторитетні футбольні фахівці мали можливість відвідувати матчі команд, яким віддали багато років.
– Під час недавнього конгресу ФФУ ви відзначили, що побачили знову одні й ті ж обличчя. Це добре чи погано?
– Я думаю, що федерацію футболу, як і нашу країну в цілому, треба оновлювати. До спорту в цілому й футболу зокрема присмокталося багато людей, які фактично нічого не вклали в розвиток футболу, але "соску сосуть". А має прийти молодь, яка буде працювати на благо нашого футболу, адже проблем у нас багато.
І та ситуація, яка нині склалася в нашому футболі з масовим відходом легіонерів – дай, Боже, щоб вона допомогла нашим молодим гравцям себе реалізувати. Хочеться побільше бачити нових облич – і в першій та другій лігах, і у Прем’єр-лізі. Дуже мені подобається, що є тепер молодіжна та юнацька першості. Хай виходять нові гравці! Сподіваюся, Динамо, яке взяло крен в бік власних вихованців, продовжить цю роботу. Я пам’ятаю часи, коли за збірну грало до десятка динамівців. До них додавали чоловік 5-6 із Шахтаря, ще одного-двох запрошували з-за кордону – і була хороша команда. Нині ж у тренерського штабу збірної України вибір не настільки великий.
– Під час конгресу довелося поспілкуватися з новообраним президентом ФФУ Андрієм Павелком?
– Так, ми з ним і раніше спілкувалися, і після цього. Він запрошував мене на матч збірної в Іспанії, але так сталося, що я не зміг поїхати. Хочу побажати йому тільки успіхів, щоб вдалося провести реформи і діяти згідно статутів ФІФА та УЄФА.
– У 1996-2000 роках у нас теж були проблемні команди, існували певні заборгованості, та й клуби були не настільки багатими. Але настільки великих проблем – із бойовими діями, командами-біженцями, кризою футбольної піраміди – не було. Що можете зі свого досвіду порадити Павелку в цей тяжкий час?
– Для ФФУ, як і для кожної спортивної федерації в нашій країні, проблема №1 – це фінансування. Хочемо – чи не хочемо, завжди доводиться думати, як заробляти гроші, щоб підтримати структуру збірних, в тому числі – й юнацькі та жіночі. На жаль, ми прекрасно розуміємо, що дитячо-юнацький футбол отримує від держави недостатнє фінансування. Тренери отримують надто скромні зарплати. А зірки футболу нізвідки не беруться – їх треба виростити, пропустити через систему підготовки. Тож федерації потрібно працювати з державними органами, в тому числі – й місцевими, щоб забезпечувати нормальне функціонування футболу по всій державі.
Ну, і, не можна полишати напризволяще клуби. Варто, можливо, налагодити співпрацю з обласним, районним керівництвом, щоб збирали бізнесовий актив і рятували команди, які опинилися в кризі.
Все, що я сказав про футбол, треба робити й для спорту загалом, адже інші види, можливо, навіть більш вразливі й незахищені фінансово.
Найважливіше – потрібне структурне оновлення ФФУ, треба підібрати хороших фахівців на всі позиції, яким можна було б довіряти. Побажаю Павелку гарної команди, щоб не боролися один з одним – як це було раніше. До мене теж таке було – вдалося навести порядок. Потім, коли працював Суркіс, теж було нормально, але за першої можливості все знову захиталося. А далі не встигли Конькова обрати – як почали і з ним боротися. У нас же як: влада сказала – проголосувати, проголосували. Але невдовзі знову почалися чвари.
– У кінці червня 1996 року вам влада сказала – йти в ФФУ, чи йшли туди за покликом серця?
– Для мене, чесно кажучи, це було несподівано. На той час я був головою організаційного комітету по підготовці збірної команди України на наші перші літні Олімпійські ігри, працював міністром Кабінету Міністрів України. І напередодні виборів до мене приїхав голова Служби безпеки України Володимир Іванович Радченко й повідомив, що є пропозиція обрати мене президентом Федерації футболу України.
Я запитав: "Можна з Президентом поговорити?" Він відповідає: "Леонід Данилович погодиться". Звісно, на той час я тісно працював зі спортом, знав його потреби й проблеми. Але ж це був переддень конгресу ФФУ! Я зателефонував Леоніду Даниловичу Кучмі, ми поговорили, і я вирішив піти на ці вибори.
Встиг ще поспілкуватися із тодішнім головою комітету спорту Борзовим – запитую його: "Мене хоч оберуть? Не доведеться ганьбитися?" "Не знаю", – відповідає. Кажу йому: "Я вже все погодив, з Президентом обговорили. Якщо мене не оберуть – не будеш більше працювати".
Але вийшло так, що на конгресі мене обрали практично одноголосно. Працівники федерації зустріли мене з розумінням – передовсім, Банников, який раніше був президентом ФФУ, а у мене став першим віце-президентом, а також – Попов. Це були люди, з якими я найтісніше працював. Банников – царство йому небесне – був серйозним фахівцем, на якого можна було покластися. От з ними я уже й продовжив працювати над найнагальнішими проблемами – офісом, виплатою заробітних план, функціонуванням збірних.
– Останній конгрес ФФУ викликав нерозуміння у багатьох людей – лайки, крики… Один державний муж назвав усе це прикрим, але справедливим словом "балаган". У ваші часи в федерації було спокійніше?
– З моїм приходом "балаган" припинився – його не повинно бути. Затяжні конфлікти в ФФУ заважають всьому футболу в цілому. Не подобається щось – треба розмовляти, шукати компроміс. Вважаю, що тут нашому Міністерству молоді й спорту потрібно більш ретельно працювати з федераціями, частіше відвідувати матчі. А то заведено так – на стадіоні всі збираються тільки коли там президент, а інші заходи можна проігнорувати. Якби наші керівники спорту відвідували заходи безпосередньо на стадіонах, то й чули б про потреби фізкультурників.
– На виборах у вас була альтернатива, чи уже всі знали, що ви йдете в ФФУ всерйоз?
– Не було. Я, чесно кажучи, навіть ні з ким не зустрічався, але ще до виборів це питання погодили. Із задоволенням можу відзначити, що нам вдалося налагодити багато питань в ФФУ – ми затвердили статут, прапор, герб, і я горджуся, коли бачу форму збірної України з нашим гербом.
До речі, вдавалося вирішити й глобальні питання – щодо інфраструктури, уроків футболу… Щоразу, їдучи в регіони, я брав і беру з собою зараз дитячу форму. І дарую її юним футболістам. Завдяки моєму Фонду сприяння розвитку футболу вдається в кожну поїздку брати з собою подарунок дітям – форму, тож наша справа послужила дитячому футболу у всій країні.
– Коли після роботи міністром Кабміну ви очолили уряд, часу на футбол вистачало?
– Звісно, настільки ретельно займатися ФФУ я не міг, але стратегічні питання вирішувалися – наприклад, реконструкція НСК Олімпійський. Для мене це теж був відповідний імідж, адже на різних зустрічах, конгресах я сидів за першим столом – разом із керівництвом ФІФА та УЄФА, МОКу, принцом Монако… І це був імідж не лише мій, а й держави в цілому. Тож коли людину, яка працює на високій державній посаді, обирають президентом спортивної федерації – це робиться для того, щоб допомогти спорту. Так було не лише з футболом – коли я очолював оргкомітет з підготовки до Олімпійських ігор, спортсмени отримували житло, фінансування. І в 1996 році в Атланті був найкращий виступ нашої збірної на Олімпіадах.
– Яке найбільше розчарування для вас від п’ятирічки на чолі українського футболу?
– Пройшло багато часу – які там вже розчарування? Прикро, звісно, що ми не потрапили на чемпіонат світу – грали-грали, а на хорватах оступилися. На жаль, все це повторюється – плей-оф за плей-офом, суперник за суперником. Ось і на Євро-2012 ми витратили величезні гроші, а треба було більш реально до цього підходити.
Звісно, був тиск з боку УЄФА – вони запланували свою програму, а ми мали її виконувати. Але ж дивіться, що вийшло. Побудували суперсучасний аеропорт в Донецьку – його знищили. Зробили два термінали в Борисполі – один закритий, порожній, а інший – працює десь на 50% можливостей. Зараз немає того пасажиропотоку, який планувався, та й під час Євро-2012 його, чесно кажучи, не було. Ми стадіон побудували у Львові – а він виявився збитковим. І так з багатьма об’єктами. Добре, хоч футбольне господарство привели в нормальний стан – стадіони у нас непогані, але треба їх утримувати. Щоб їх утримувати – треба, щоб ходили вболівальники. Щоб уболівальники ходили – треба, щоб був хороший футбол.
А так, виходить, що у нас вкладають кошти у велику сучасну арену, а вона стає банкротом. Як так могло статися? Ви ж думали про щось, коли її будували? Звісно, ту ж Львів-Арену варто було будувати в центрі Львова. Найкраще – реконструювати стадіон Україна, хай би Карпати певний час пограли на меншій арені, але в підсумку зараз би мали суперсучасний стадіон.
Не розумію тенденції – будувати стадіони на окраїнах міст. Хто туди будете їздити? Візьміть Барселону, Амстердам – стадіони в центрі міста! В Одесі, вважаю, вдало стадіон розміщений. А от із Львів-Ареною помилилися – як і з київською ареною піЄвробаскет. Завжди треба думати, як вболівальнику потрапити на спортивний захід, особливо – коли він проводиться пізно ввечері.
Ось раніше робили правильно. У мене за спиною – Палац спорту і НСК Олімпійський (офіс Валерія Павловича розмістився у центрі Києва – прим. Football.ua). У центрі міста, на зручному місці. Неподалік Інфіз та Будинок футболу ФФУ. Все поруч. Все – для зручності людей.
– Гаразд, а що назвете найбільшим досягненням українського футболу кінця 90-х?
– Те, що недарма працювали, підтверджують майбутні перемоги. Андрій Шевченко став володарем "Золотого м’яча" уже в двохтисячних, але відбувся як футболіст саме у кінці 90-х, у Динамо. Вважаю, що десь тодішній збірній не пощастило – вона заслуговувала грати на фінальних турнірах чемпіонатів світу та Європи.
Далі буде
Артур Валерко, Football.ua
Фото із архіву В.П.Пустовойтенка